Fine Art and Culture Studies

КОНЦЕПТУАЛЬНИЙ МУЗИЧНИЙ ТЕАТР У КОНТЕКСТІ ІННОВАЦІЙ XXI СТОЛІТТЯ

2025-11-12T15:22:55+02:00

Мета дослідження полягає у здійсненні аналізу оперних творів композиторів: Романа Григорів, Іллі Разумейко, Коннора Ді’Нетто, Мішеля ван дер Аа та Джона Адамса, створених у напрямі концептуальної музики, з особливою увагою до використання сучасних інформаційних, медійних та інших інноваційних технологій у них. Виявлено, що синтез, раніше окремо використовуваних технологій в межах конкретних видів мистецтв, допомагає втіленню концептуальної ідеї у реаліях сценічного простору. У якості методів дослідження були використані наступні: історичний, філософський, порівняльний методи та метод текстового дослідження. Окрім цього специфіка теми досліджуваного явища, яка проявляється у поєднанні різних видів мистецтв, обумовила залучення міждисциплінарного підходу до об’єктів аналізу, так як в творах гармонійно взаємодіють музичні, кінематографічні, театральні, літературні, інформаційно-медійні та деякі інші структурні елементи. Наукова новизна полягає як у зверненні до теми концептуальної музики, музикознавче дослідження якої почалося у XXI столітті, так і у виборі творів, а саме концептуальних опер, які в контексті їх приналежності до напряму концептуальної музики ще не досліджувались. Опери було проаналізовано з акцентом саме на концептуально- структурну складову, що дало змогу розкрити особливості втілення концептуальної музики в умовах сценічного мистецтва, із застосуванням новітніх цифрових технологій. Висновки. Географічна приналежність композиторів, оперні твори яких проаналізовано у роботі, до трьох континентів, а саме Євразії, Північної Америки та Австралії, характеризує інтернаціональність концептуальної музики та мистецтва, а залучення сучасних технологій у вистави, – відкритість концептуальних ідей до експериментальних втілень.

ПІСНЯ «TAKE ON ME» ГУРТУ «А-HА» В СИСТЕМІ МУЗИЧНОГО ПРОДАКШНУ: ІНТЕРПРЕТАЦІЙНІ АСПЕКТИ

2025-11-12T15:29:30+02:00

Мета дослідження. У роботі здійснено аналіз пісні «Take On Me» норвезького гурту «A-ha» від первісної ідеї до комерційно успішної версії, розкрито особливості пошуку оптимального звучання композиції для максимально позитивного відгуку слухацької аудиторії, зазначено роль музичного продюсера у створенні кінцевої версії пісенного твору. Методологія дослідження полягає в застосуванні компаративного методу в музикознавчому аналізі, що дав можливість спостереження динаміки змін у формуванні нового продюсерського бачення пісні «Take On Me». Наукова новизна дослідження полягає в тому, що в роботі на прикладі пісенної композиції «Take On Me» запропоновано новий тип аналізу музичного твору, в якому висвітлено зміни на всіх етапах музичного продакшну, що дозволило усебічно розкрити інтерпретаційний потенціал пісенного твору. Висновки. На прикладі пісні «Take On Me» та її попередніх версій «Miss Eerie» і «Lesson One» простежено роль музичного продакшну, спрямованого на формування позитивної реакції слухацької аудиторії. Детальний аналіз версій пісенної композиції наглядно демонструє реалізацію її інтерпретаційного потенціалу через характеристику того чи іншого елементу музичного продакшну. Технологія звукозапису та відтворення синтезованих тембрів суттєво вплинула на загальний характер звучання пісні «Take On Me», як і оркестрування, що базується на музичній класиці. Аранжування, тембр голосу та інструментів виводить звучання пісні на новий рівень, визначаючи його ексклюзивність та неповторність, що стало можливим завдяки правильному музичному продакшну пісенної композиції. Ключовим фактором, що вплинув на успішність композиції, стала співпраця з кваліфікованим музичним продюсером А. Тернеєм, який вивів пісню «Take On Me» на новий рівень звучання. У процесі роботи над твором він не заперечив жоден із запропонованих варіантів музичного продакшну, а акумулював їх найсильніші сторони. Доведено, що генерування музичних ідей та пошук найоптимальнішого звучання – це прерогатива музичного продакшну, за який відповідає музичний продюсер.

ЗАСОБИ МУЗИЧНОЇ ВИРАЗНОСТІ ЕСТРАДНОЇ ПІСНІ ЯК СКЛАДОВА РЕЖИСУРИ СЦЕНІЧНО-ВОКАЛЬНОГО ТВОРУ

2025-11-12T15:47:25+02:00

Мета статті – проаналізувати музичні засоби виразності як складові режисури естрадно-вокальних творів та продемонструвати їхнє застосування на прикладі творчої діяльності відомих українських виконавців. Методологія: засобами порівняльного аналізу досліджено творчість окремих українських виконаців, які демонструють різні моделі використання засобів музичної виразності естрадної пісні, що дозволяє акцентувати на різновекторності драматургічно-сценічного вирішення вокальних творів на українській естраді. Музичні засоби виразності в естрадній пісні виконують ключову функцію – формування емоційного простору твору, що безпосередньо впливає на сенсорному, когнітивному та емоційному рівнях на сприйняття слухачем. Кожен засіб музичної виразності – тембр, ритм, гармонія, динаміка, інтонація, артикуляція тощо – діє як інструмент емоційного моделювання, який дозволяє виконавцю викликати певні почуття в слухача. Наукова новизна: поглиблений порівняльний аналіз виконавської манери сучасних українських поп-виконавців (на прикладі окремих творів О. Пономарьова, Т. Кароль, Джамали, Н. Могилевської, П. Зіброва) дозволяє констатувати різностильове використання засобів музичної виразності естрадної пісні і, відповідно, різноманіття сучасних підходів до режисури сценічно-вокального твору, що є важливим для розуміння сучасних тенденцій у сценічно-вокальному мистецтві. Висновки: режисура сценічно-вокального твору на естраді передбачає синхронне поєднання музичної виразності з акторською та художньою складовою. Основні засоби виразності у поєднанні зі сценічною грою творять єдиний образ номера, в контексті сценічного втілення пісенного твору вони не лише формують художній образ, а й забезпечують глибинний емоційний вплив на слухача, сприяючи розкриттю змісту, драматургічної побудови та авторського задуму.

ЕВОЛЮЦІЯ ЗВУКОРЕЖИСУРИ: ВІД АНАЛОГОВИХ ДО ЦИФРОВИХ ТЕХНОЛОГІЙ

2025-11-12T16:05:08+02:00

Мета роботи – дослідити еволюційний шлях розвитку звукорежисури від аналогових технологій до сучасних цифрових систем, визначити ключові етапи трансформації звукозапису та проаналізувати вплив технологічних інновацій на професійну діяльність звукорежисерів. Методологія дослідження базується на використанні історико-хронологічного методу для визначення етапів розвитку звукозапису, порівняльного аналізу для виявлення відмінностей між аналоговими та цифровими технологіями, системного підходу для комплексного вивчення трансформації звукорежисури, методу теоретичного узагальнення для систематизації накопиченого досвіду. Наукова новизна полягає у комплексному аналізі еволюції звукорежисури в контексті переходу від аналогових до цифрових технологій, визначенні ключових технологічних проривів, що вплинули на розвиток галузі, систематизації етапів розвитку звукозапису від механічного до цифрового, виявленні особливостей гібридного підходу в сучасній звукорежисурі. Висновки. Дослідження показало, що еволюція звукорежисури пройшла складний шлях від механічного звукозапису кінця XIX століття до сучасних цифрових аудіо робочих станцій. Перехід від аналогових до цифрових технологій кардинально змінив принципи роботи звукорежисерів, розширив творчі можливості та демократизував доступ до професійного звукозапису. Цифрові технології забезпечили вищу якість звуку, необмежені можливості редагування та обробки, інтеграцію з комп’ютерними системами. Водночас, аналогові технології зберігають свою актуальність завдяки унікальним звуковим характеристикам. Сучасна звукорежисура характеризується гібридним підходом, що поєднує переваги обох технологій для досягнення оптимального художнього результату.

ПЕДАЛІЗАЦІЯ В РОБОТІ ПІАНІСТА: СТИЛЬОВИЙ ПІДХІД

2025-11-12T16:08:28+02:00

Стаття присвячена проблемі застосування педалізації відповідно стильовому напряму. Мета роботи – визначити і теоретично обґрунтувати особливості застосування педалізації у творах композиторів різних стильових напрямів. Методологія дослідження спирається на системно-аналітичний та компаративний методи. Наукова новизна полягає у визначенні специфіки педалізації через порівняння щодо її застосування у різних стильових напрямах з урахуванням еволюції музичного інструментарію. Висновки. Педалізація відіграє суттєву роль у забезпеченні взаємодії провідних компонентів музичної фактури. Функція педалі залежить як від фактури, стиля так і художнього образу музичного твору. Педалізація є творчою й обов’язковою складовою виконавського процесу піаніста. В межах дослідження розглянуто специфіку педалізації у інтерпретації творів епохи бароко (І. С. Бах), віденських класиків (Й. Гайдн, В. А. Моцарт, Л. ван Бетховен), композиторів-романтиків (Ф. Шопен, Ф. Ліст). Визначено функції правої і лівої педалі у фортепіанному виконавстві та фактори комплексного її застосування (авторські вказівки, стиль й жанр твору, елементи музичної мови – темп, агогіка, динаміка, штрихи, артикуляція, регістр, характеру пауз, специфіка звучання інструмента та акустика приміщення). Уміння педалізувати залежить переважним чином від розуміння доцільності застосування педалізації у творі того чи іншого стилю та здатності здобувача до слухового контролю. Педалізація має тонко диференціюватися слухом і почуттям виконавця, оскільки є тонка межа градацій між «так» і «ні» (точно – неточно, вірно – невірно, стильно – нестильно тощо). Дія майстерності педалізації повинна бути вихована, у всьому піаністичному комплексі, і спрямовуватися на художню ціль. Уміння педалізувати відпрацьовується в процесі опанування творів різних жанрів і стилів.

ГЛИБОКЕ НАВЧАННЯ ЯК ІНСТРУМЕНТ АЛГОРИТМІЧНОГО АНАЛІЗУ В СУЧАСНІЙ КОМП’ЮТЕРНІЙ МУЗИКОЛОГІЇ

2025-11-12T16:14:38+02:00

У статті розглянуто роль систем глибокого навчання (deep learning) у формуванні гіпотези про нову методологію комп’ютерної музикології. Об’єктом дослідження є музикознавчі практики аналізу та інтерпретації музики та комп’ютерна музикологія. Предметом статті є нові технології штучного інтелекту, що можуть бути застосовані в межах музикознавчого аналізу та інтерпретації як інструментарій для об’єктивації естетичного сприйняття, алгоритмічного аналізу акустичних параметрів та використання в музичній освіті. Мета роботи – обґрунтування гіпотези, згідно з якою технології штучного інтелекту можуть виступати як інструментарій для об’єктивації естетичного сприйняття та алгоритмічного аналізу акустичних параметрів музичного звуку. Особливий акцент зроблено на інтеграції технологій глибокого навчання у професійну діяльність музикантів, звукорежисерів та дослідників. Методологія. В роботі застосовано систематизацію, а також інтегративний, індуктивний, дедуктивний і порівняльний аналіз концепцій. Теоретичну базу складають наукові джерела з технологій штучного інтелекту в межах досліджень музикознавства та комп’ютерної музикології. Аналіз здійснюється в контексті Music Information Retrieval (MIR) та Music Generation (MG) із застосуванням SWOT-аналізу на прикладі ШІ-системи Suno AI. Наукова новизна. Полягає в подальшій розробці авторської концепції творчо-технологічного аналізу. У рамках цього підходу музикознавчий і творчо-технологічний аналіз інтегруються з генеративними та освітніми практиками. Висновки. В умовах розвитку сучасних цифрових технологій комп’ютерна музикологія виходить за межі своєї традиційної парадигми, оскільки глибоке навчання забезпечує виконання таких завдань, як класифікація жанрів, визначення засобів музичної виразності, розпізнавання емоцій та генерація музики, використовуючи об’єктивні акустичні параметри. На основі цього узагальнення висувається гіпотеза, що технології глибокого навчання ШІ можуть виступати як інструмент об’єктивації когнітивних процесів слухового сприйняття, що дозволяє доповнити інструментарій музикознавства та сприяти універсалізації музичного пізнання. Проте, цей процес трансформації та оптимізації вимагає врахування ризиків, пов’язаних зі стандартизацією (формалізацією якості) музичного продукту та потенційним плагіатом.

КОНТРАБАСОВИЙ КОНЦЕРТ ДЖ. БОТТЕЗІНІ У ПРЕДСТАВНИЦТВІ БАРОККОВОЇ ОБЛІГАТНОСТІ, АКТУАЛЬНОЇ ДЛЯ ПОСТАВАНГАРДНОГО СЬОГОДЕННЯ

2025-11-12T16:18:42+02:00

Мета дослідження полягає у розпізнаванні у творчому методі Беттезіні, представника епохи романтизму, рис бароковї облігатності у тлумаченні концертної жанрової типології для контрабасу. Методологічна база – інтонаційний підхід школи Б. Асаф’єва в Україні, з вираженим герметичним і компаративним спрямуванням як то маємо у працях Д. Андросової, О. Козаренка, Т. Левицької, О. Маркової, О. Рощенко, А. Соколової, В. Шульгіної, інших провідних музикознавців і культурологів. Наукова новизна полягає у виявленні долученості до пробарокових засад творчого методу Дж. Боттезіні, звично визначаного у зв’язку з романтичним мисленням, хоча в межах названого напряму і у постромантичній творчості 1850-х – 1880-х років протонеобарокові стильові позиції виявилися надзвичайно затребуваними, живлячи очевидні нахили до відновлення музики бароко у поставангардному сьогоденні. Вказана стильова тенденція а-симфонічного тлумачення концертного жанру складає очевидну паралель до творчості Р. Шумана, у якого теж маємо «стиснення» оркестрової участі у жанрі концерта (див. його твори цього типу в ор.92 і 134). Висновки. Видатна творча особистість Дж. Боттезіні, «Паганіні контрабаса» у виконавстві, а також яскравого композитора і диригента, заслуговує на спеціальну увагу до його спадщини у сучасному поставангардному установленні, в якому здобутки бароко, що минали театрально-драматичні тяжіння віденського і поствіденського інструменталізму, отримали спеціальне визнання як спосіб представлення «чистої концертності», жанру славильно-врочистого за його духовною генезою. Знайдена в роботі паралель тлумачення Боттезіні контрабасового Концерту до аналогічного жанрового різновиду у Р. Шумана вказує на втілення антисимфонічних тенденцій мислення у постаромантичний історичний період, що складає відверту паралель до сучасних шанувань барокової спадщини в межах поставангардного творчого простору.

ПСИХОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ ФОРМУВАННЯ ЗДАТНОСТІ ДО САМОРЕГУЛЯЦІЇ, САМООРГАНІЗАЦІЇ ТА САМОУПРАВЛІННЯ У МАЙБУТНЬОГО МУЗИКАНТА-ВИКОНАВЦЯ

2025-11-12T16:22:52+02:00

У статті здійснено психолого-педагогічний аналіз формування здатності до саморегуляції, самоорганізації та самоуправління як ключових складових професійного становлення майбутніх музикантів-виконавців. Визначено психологічні механізми розвитку означених якостей, розглянуто чинники й умови, що сприяють формуванню суб’єктної позиції у студентів мистецьких ЗВО. Метою дослідження стала сроба дослідити та з’ясувати психологічні засади розвитку здатності до внутрішньої регуляції та самоуправління у майбутніх музикантів у процесі професійної підготовки. Методологія дослідження спирається на системний, особистісно-діяльнісний, компетентнісний та культурологічний підходи та теоретичні положення сучасних науковців, які трактують музично-виконавську діяльність як складний психофізіологічний процес. Наукова новизна полягає в уточненні структури здатності до саморегуляції у професійній діяльності музиканта-виконавця. Завдяки аналізу концепцій складного й суперечливого процесу саморегуляції у психолого-педагогічному аспекті розмежовано окремі компоненти цього феномену та розглянуто його у контексті музично-виконавської діяльності, оскільки саморегуляція є інтегративним, динамічним процесом, спрямованим на оптимізацію діяльності. Висновки: Саморегуляція як психолого-педагогічний феномен становить одну з ключових інтегративних властивостей особистості, від рівня сформованості яких безпосередньо залежить результативність професійної діяльності. Здатність до саморегуляції постає як провідна психологічна умова ефективної професійної самореалізації музиканта-виконавця. Саме вона інтегрує в собі розвиток рефлексивного мислення, формування мотиваційної самостійності, досягнення емоційної стабільності та вироблення вольового самоконтролю. Завдяки такому комплексному поєднанню саморегуляція забезпечує внутрішню узгодженість психічних процесів, оптимізує творчу діяльність і сприяє подоланню труднощів, пов’язаних з інтенсивним навчально-виконавським процесом та сценічною практикою. У цьому контексті вона є фундаментальною передумовою досягнення високого рівня професійної майстерності й творчої самореалізації.

ЕСТРАДНЕ ВОКАЛЬНЕ МИСТЕЦТВО УКРАЇНИ В КОНТЕКСТІ ДУБЛЯЖУ

2025-11-12T16:26:12+02:00

Мета дослідження – визначити особливості та роль українських естрадних вокалістів у процесі озвучення і дублювання фільмів та анімаційних стрічок, проаналізувавши їх внесок у розвиток мультимедійного мистецтва в Україні. Методологія дослідження базується на комплексному підході, що включає метод аналізу та синтезу для вивчення наявних наукових джерел та медіаматеріалів. Порівняльно-історичний метод використаний для простеження еволюції процесу задіяння естрадних вокалістів в український дубляж. Застосування системного та структурно-функціонального підходів дозволило розглянути це явище як невід’ємну частину сучасної медіаіндустрії. Наукова новизна статті полягає в тому, що вперше в українському науковому дискурсі системно розглянуто феномен залучення естрадних вокалістів до українського дубляжу як окремий напрям для їх творчої діяльності. Висновки. Участь естрадних вокалістів у дублюванні фільмів, анімаційних стрічок стало важливим феноменом, який розширює межі творчої взаємодії між музичним мистецтвом та кіноіндустрією. Ця співпраця є взаємовигідною, вона надає нові можливості для професійної реалізації, зростання популярності артистів та підвищує художню та комерційну цінність дубльованих аудіовізуальних продуктів. Голоси відомих виконавців підтверджують високий рівень українського дубляжу та сприяють його подальшому підтвердженню як значущого культурного явища. У статті охарактеризовано специфіку вокальних і акторських навичок, що застосовуються під час озвучення, та розглянуто трансформацію в сучасних умовах, коли від естрадного вокаліста вимагається не лише вокально-технічна досконалість, а й уміння передавати характер запропонованого персонажа.

ФОРТЕПІАННЕ МИСТЕЦТВО У МАТЕРІАЛАХ ЖУРНАЛУ «МУЗИКА» 1991–1999-Х РОКІВ

2025-11-12T16:28:53+02:00

У статті здійснено аналіз публікацій, присвячених фортепіанному мистецтву, що публікувалися на сторінках журналу «Музика» упродовж 1991–1999 років. Систематизовано відповідні матеріали, введено до наукового обігу малодосліджені або призабуті факти з історії українського фортепіанного мистецтва зазначеного періоду, а також простежено їхній зв’язок із сучасними тенденціями розвитку національної музичної культури. Метою статті є комплексний аналіз матеріалів, присвячених фортепіанному мистецтву, що були опубліковані на сторінках українського журналу «Музика» у 1991–1999 роках. Дослідження спрямоване на виявлення основних тематичних напрямів фортепіанної проблематики, оцінку значущості окремих публікацій для українського музикознавства та визначення ролі журналу як джерела збереження і популяризації національного фортепіанного спадку в умовах соціально-культурних трансформацій перших років незалежності України. Методологія дослідження полягає у використанні міждисциплінарного підходу, що поєднує історико-культурний, джерелознавчий та контент-аналіз. Опрацьовано повний корпус фортепіанних публікацій журналу «Музика» за означений період із залученням біографічного методу, порівняльного аналізу, а також елементів наративного підходу. Виокремлено кілька основних тематичних блоків: публікації біографічного характеру, рецензії на концерти, огляди конкурсів. Наукова новизна. Уперше здійснено систематизацію та аналітичне осмислення публікацій фортепіанної тематики в журналі «Музика» у 1991-1999-х роках як єдиного цілісного феномену. Виявлено маловідомі факти щодо творчості окремих знакових українських піаністів, а також осмислено вплив тогочасних конкурсів на розвиток української фортепіанної школи. Аргументовано роль журналу як потужного комунікативного ресурсу фахової спільноти, що не лише фіксував події, але й формував оцінки та виконавські орієнтири. Висновки. Фортепіанна тематика у журналі «Музика» 1991–1999 років охоплює широкий спектр проблем: від вшанування пам’яті видатних митців до тогочасного конкурсного руху. Видання слугувало платформою для наукового дискурсу, збереження музичної спадщини та підтримки молодих талантів. Узагальнені матеріали підтверджують високий рівень інтелектуального й мистецького потенціалу української піаністичної школи, актуальність досліджуваної проблематики для сучасної науки та культурної політики. Проведене дослідження може бути корисним як для музикознавців, так і для виконавців-піаністів, педагогів, культурологів і дослідників української музичної періодики.

ДУХОВНА МУЗИКА ЯК ТВОРЧИЙ ПОШУК МОРАЛЬНО-РЕЛІГІЙНОГО ОРІЄНТУВАННЯ ЛЮДСЬКОЇ СВІДОМОСТІ

2025-11-13T08:47:09+02:00

Стаття присвячена композиторській творчості українських митців першої чверті ХХІ ст в антропологічному контексті, зокрема під кутом духовної музики як результату морально-релігійного орієнтування людської свідомості. Мета статті – здійснити комплексний аналіз композиторської творчості українських митців часів Незалежності з позицій морально-релігійного орієнтування людської свідомості. Методологія. Дослідження базується на міждисциплінарності антропологічного та соціокультурного підходу при розгляді композиторської творчості українських митців з використанням компаративного методу щодо встановлення рис спільності та відмінності у композиторській творчості українських митців як відображення їхніх світоглядних концепцій. Наукова новизна одержаних результатів дослідження полягає у розкритті нової моделі митця втіленої в українській музиці першої чверті ХХІ ст., здійснено спробу аналізу психології українських митців, що потрапили в умови зміни тоталітарного режиму на ідеологію незалежності. Їх творчість стала відображенням духовних пошуків української інтелігенції останніх десятиліть. Висновки. Характеризуючи дві тенденції прояву світогляду в українській музичній культурі 1990-х – початку 2000-х років, можна відмітити, що «нова релігійність» і епатажне експериментаторство, при усій їх протилежності, є наслідком бажання відходу композиторів від так званої тематики «на злобу дня», яка була для них символом тоталітаризму. Саме духовна музика стає віддзеркалення внутрішнього світу та творчого пошуку митця, що спонукає до глибшого занурення у духовний світ особистості з позицій морально-релігійного орієнтування людської свідомості.

КЛАВІРНА СПАДЩИНА ДМИТРА БОРТНЯНСЬКОГО: ПРОБЛЕМИ ДОСЛІДЖЕННЯ ТА ВИКОНАННЯ

2025-11-13T09:00:35+02:00

У статті основну увагу приділено вивченню клавірної спадщини видатного українського композитора доби класицизму Дмитра Степановича Бортнянського, відомого нам передусім своїми духовними творами. Зазначено, що клавірна спадщина Д. Бортнянського зберіглася не в повному обсязі, але наявні твори дозволяють зробити висновок про високу композиторську майстерність українського митця та про належність до італійської композиторської школи епохи галантного стилю. Мета статті – визначити і розглянути основні проблемні питання щодо дослідження та виконання клавірної спадщини Дмитра Бортнянського. Методологія дослідження ґрунтується на комплексі історико-теоретичних і практично-виконавських підходів, що забезпечує об’єктивність отриманих результатів. Наукова новизна результатів дослідження полягає у визначенні внеску Дмитра Бортнянського у створення фортепіанного репертуару. Висновки. Твори за участі клавіру були написані Д. Бортнянським під час та після 11-річного перебування в Італії, де майбутній композитор опановував мистецтво контрапункту під час занять з відомим італійським маестро, представником венеційської композиторської школи Б. Галуппі. Свою композиторську діяльність Д. Бортнянський розпочав з написання світської музики – італійських опер-seria, арій та романсів, камерно-інструментальних творів. Це трапилось у 1770-ті роки і продовжилося протягом наступного десятиліття, паралельно зі створенням хорового репертуару для Придворної співацької капели. Стилістично клавірні твори Д. Бортнянського наближені до ранніх творів В. А. Моцарта, однак за зовнішньою легкістю і простотою приховується неабияка змістовна глибина, у чому прослідковуються впливи естетики галантного стилю. Твори були написані для клавесину та фортепіано organise, зараз їх можна виконувати на роялі та клавесині.

ДЗВІН ЯК ФІГУРА ПАМʼЯТІ (НА ПРИКЛАДІ ПРЕЛЮДІЇ І ФУГИ № 1 ДО-МАЖОР ІЗ ЦИКЛУ «24 ПРЕЛЮДІЇ ТА ФУГИ» В.ЗАДЕРАЦЬКОГО

2025-11-13T09:06:34+02:00

У статті подається комплексна інтерпретація першого диптиху «Прелюдії та фуги» до-мажор з циклу «24 прелюдії та фуги» Всеволода Петровича Задерацького в музикознавчому, психологічному та культурологічному аспектах. Особлива увага надається символіці дзвіну, як знаку памʼяті, сакрального музичного часу розглянутий в контексті екзистенційного досвіду концтабору та літургійного символізму. У дослідженні обгрунтовано трактування дзвону як фігури памʼяті, який в умовах концентраційного табору набуває особливої апофатичної сили, адже його звучання відбувається тільки в уяві, внутрішньому світі, через його відсутність у реальному житті, стаючи таким чином своєрідним способом мислення та формою збереження національного духовного досвіду. Методологія: у статті використовується структурний аналіз музичного тексту, семіотики звуку, інтертекстуального прочитання та герменевтичного підходу. Музичний матеріал розглянуто як своєрідний щоденник, в якому дзвін постає не обʼєктом зображення, а способом мислення, фундаментального внутрішнього психічного життя ув’язненого і пам’яті, що набуває ознак національної. Особливу увагу приділено аналізу тритону, повторюваних фігур, нижнього дзвону, метафоричної архітектоніки оберненого хреста, набату, дзеркальної структури диптиху та есхатологічного звучання фіналу. Наукова новизна: вперше в історії музикознавства проаналізований диптих з циклу «24 прелюдії та фуги» Всеволода Петровича Задерацького та запропонована оригінальна концепція дзвону як формотворчого елементу акустичної фігури пам’яті, що втілює категорії сакрального, екзистенційного та історичного. Простежено паралелі між архітектонікою музичної форми та ритуальними моделями дзвону в українській традиції. Встановлено, що у прелюдії дзвін виконує функцію виклику, нагадування, молитви, а у фузі – переходу, межі, есхатологічного завершення. У висновках підкреслено, що дзвін стає духовним простором свідчення, своєрідним символом присутності того, що не можна вимовити, зрозуміти та забути та дозволяє слухачу сформувати глибокий емоційний зв’язок з національною культурою України та розуміння символічного давнього знання.

РОЛЬ ТВОРЧОЇ ДІЯЛЬНОСТІ МАТТІ РАНТАНЕНА В РОЗВИТКУ СУЧАСНОГО БАЯННО-АКОРДЕОННОГО МИСТЕЦТВА ФІНЛЯНДІЇ

2025-11-13T09:11:25+02:00

Статтю присвячено визначенню ролі творчої діяльності видатного фінського акордеоніста, композитора та педагога Матті Рантанена в розвитку баянно-акордеонного мистецтва Фінляндії другої половини ХХ – початку ХХІ ст. Актуальність роботи зумовлена значущістю творчої постаті Матті Рантанена в європейському музичному просторі даної доби, потребою в науковому осмисленні його вагомих мистецьких здобутків, а також практичною невивченістю цієї проблематики в українському музикознавстві. Мета дослідження – надати загальну характеристику творчої діяльності Матті Рантанена та визначити характер впливу митця на розвиток фінського баянно-акордеонного мистецтва. Методами дослідження є історичний, культурологічний, діяльнісний та біографічний. Наукова новизна полягає у тому, що стаття є першою в українській музичній науці працею, спеціально присвяченою творчій постаті Матті Рантанена. У дослідженні вперше в українському музикознавстві висвітлено творчу біографію митця, визначено його мистецькі здобутки у виконавській, композиторській і педагогічній сферах, а також виявлено його суттєву роль у розвитку баянно-акордеонного мистецтва Фінляндії. Окреслено основні віхи творчого шляху митця та його найважливіші мистецькі здобутки. Охарактеризовано активну концертно-виконавську діяльність Рантанена як соліста та камерно-ансамблевого музиканта на теренах Фінляндії та багатьох інших країн Європи, а також у Сполучених Штатах та Канаді. Окреслено значний виконавський репертуар артиста. Висвітлено плідну педагогічну діяльність Матті Рантанена на посаді очільника кафедри акордеону в Академії Сібеліуса в Гельсінкі. Розкрито методологічний та організаційний вплив Рантанена на оптимізацію сучасного розвитку баянно-акордеонного мистецтва Фінляндії та висвітлено творчі постаті найвідоміших учнів митця. У висновках узагальнено провідні творчі здобутки Матті Рантанена в композиторській, виконавській, педагогічній та музично-просвітницькій діяльності. Зазначено, що перспективи подальших досліджень орієнтовані на більш детальний розгляд мистецьких досягнень Рантанена в кожній із зазначених сфер, зокрема, на аналіз виконавського стилю митця.

ОСОБЛИВОСТІ РОБОТИ В ХОРОВОМУ КОЛЕКТИВІ

2025-11-13T09:16:17+02:00

У статті досліджено специфіку роботи в хоровому колективі, організаційні та художньо-виконавські аспекти діяльності хормейстера при роботі з різними типами хорових колективів. Мета роботи – визначити особливості роботи з хоровим колективом на різних етапах підготовки музичного твору та виявити ключові методичні підходи до організації ефективної роботи хорового колективу. Методологія дослідження базується на комплексному підході з використанням історичного, системно-аналітичного та практично-експериментального методів, що дозволило всебічно розглянути процеси хорової роботи, проаналізувати традиційні та інноваційні методики роботи з хоровим колективом. Наукова новизна полягає в систематизації сучасних методик роботи з хоровим колективом та обґрунтуванні комплексного підходу до організації репетиційного процесу. Уперше проаналізовано психологічні аспекти комунікації між диригентом та учасниками хорового колективу у контексті сучасних педагогічних практик та визначено їхній вплив на якість хорового звучання. Висновки. Встановлено, що ефективна робота в хоровому колективі потребує від хормейстера гармонійного поєднання організаційних, технічних та художньо-інтерпретаційних компетентностей. Виявлено, що процес роботи з хоровим колективом включає три взаємопов’язані етапи: організаційно-підготовчий, технічний та художній, кожен з яких має свою специфіку та методичні особливості. Доведено, що якість звучання хору напряму залежить від уміння диригента створити сприятливий психологічний клімат у колективі, налагодити ефективну комунікацію з виконавцями та впровадити системний підхід до репетиційного процесу.

ЕМОЦІЙНА ІНТЕРАКЦІЯ ТА ПСИХОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ «ДИВЕРТИСМЕНТУ» Р. БУТРІ В ДУЕТІ САКСОФОНА І ФОРТЕПІАНО

2025-11-13T09:20:29+02:00

Пропонується аналіз психологічних аспектів ансамблевої взаємодії, де «Дивертисмент» Роже Бутрі виступає прикладом твору, що вимагає особливої уваги до емоційної інтеракції між виконавцями. Такий підхід дозволяє не лише розкрити специфіку ансамблевої динаміки, а й виробити виконавські стратегії для подолання технічних та інтерпретаційних труднощів. Метою статті є виявлення психологічних механізмів емоційної інтеракції між піаністом і саксофоністом у процесі інтерпретації «Дивертисменту» Р. Бутрі, а також аналіз виконавських стратегій, які сприяють досягненню емоційної злагодженості в дуетній взаємодії. Методологічну основу дослідження складає міждисциплінарний підхід, який поєднує положення музикознавства, виконавської педагогіки та психології міжособистісної взаємодії. Концепт емоційної інтеракції спирається на сучасні теорії міжособистісної регуляції емоцій, спільного регулювання емоцій, а також на ідеї інтерсуб’єктивного ансамблевого мислення. Для аналізу технічних труднощів використаний метод інтерпретаційного аналізу. Для виявлення механізмів емоційної інтеракції розроблений метод інтеракційно-емоційного аналізу, який спрямований на виокремлення, опис та інтерпретацію процесів емоційної взаємодії між музикантами у камерних складах. Наукова новизна: вперше «Дивертисмент» Р. Бутрі розглядається крізь призму концепції емоційного інтелекту в ансамблевій діяльності. З позиції соліста визначено ключові «проблемні місця» і запропоновано механізми практичного їх вирішення. З позиції піаніста надано модель акомпанементної стратегії, що враховує ритмічну нестабільність, експресивну артикуляцію та динамічну мінливість саксофонової партії. Розроблено комплексне поняття «емоційна інтеракція», запропоновано його дефініція. У Висновках визначено ключові механізми емоційної інтеракції та аргументовано, що емоційна взаємодія в ансамблі є не лише художньо-психологічною, а й технічною категорією, яка визначає якість інтерпретації виконуваних творів.

ЕКСКУРС В ІСТОРІЮ РУДИМЕНТАЛЬНОГО ВИКОНАВСТВА У ШВЕЙЦАРІЇ

2025-11-13T09:25:33+02:00

Мета статті полягає в окресленні історичних витоків, тенденцій розвитку та становлення рудиментального виконавства на теренах Швейцарії. У статті подається порівняльна характеристика провідних виконавських шкіл – Basler Trommeln і Tambour-Ordonnanz – з урахуванням їхніх регіональних особливостей, репертуарної специфіки та формування системи рудиментів. На підставі аналізу першоджерел визначаються прикметні ознаки, спільні риси та відмінності шкіл, а також прослідковується еволюція способів нотації барабанного репертуару від умовно ієрогліфічного та ономатопеїчного письма до впровадження нотної графіки й усталення сучасних способів фіксації музичного тексту. Методологія дослідження ґрунтується на комплексному поєднанні декількох методів. Ретельне вивчення джерел XVIII–ХХ ст. зумовило необхідність залучення джерелознавчого методу. Історичний метод застосовано при дослідженні хронології становлення рудиментального виконавства, а визначення специфіки та відмінностей виконавських шкіл базується на методові компаративного аналізу. Наукова новизна дослідження полягає у спробі презентації цілком недослідженої в українському музикознавчому дискурсі сфери виконавства і водночас упровадження в український термінологічний обіг поняття «rudimental drumming», широко уживаного у світовому виконавському контексті, а також у системному порівнянні шкіл рудиментального виконавства з диференціюванням їхніх історичних, функціональних і виконавських особливостей. Висновки. Рудиментальне виконавство Швейцарії представлене двома самостійними школами, що побутували у двох протилежних сферах, пов’язаних із військовою діяльністю (Tambour-Ordonnanz) і цивільним життям (Basler Trommeln). Відмінності між ними полягають передовсім у функціональній приналежності, регіональних особливостях, формуванні системи рудиментів, у кількості і видах використовуваних рудиментів, способах їх трактування, у специфіці репертуару і формах його нотації. Вагомим внеском Швейцарії у світову практику рудиментального виконавства є формування низки рудиментів, що стали невід’ємною часткою сучасних барабанних традицій і входять до переліку «Сорока міжнародних рудиментів Товариства Перкусійних Мистецтв» (1984), а також переліку сорока двох рудиментів «Рудиментального Кодексу» товариства «Креативна Перкусія» (2018).

СУЧАСНІ ВИКОНАВСЬКІ ТЕНДЕНЦІЇ ФОРТЕПІАННОГО МИСТЕЦТВА В ТВОРЧОСТІ П’ЄРА-ЛОРАНА ЕМАРА, РОЖЕ МЮРАРО ТА ШТЕФФЕНА ШЛЕЙЕРМАХЕРА

2025-11-13T09:29:44+02:00

Метою дослідження є виявлення та огляд трансформації репертуарної парадигми в сучасному фортепіанному виконавстві, а також характеристика виконавських підходів провідних представників цієї тенденції – П’єра-Лорана Емара, Роже Мюраро та Штеффена Шлейермахера. Дослідження спрямоване на осмислення творчості цих яскравих піаністів, репертуарний профіль яких вперше стає об’єктом аналізу у вітчизняному музикознавстві. Актуальність дослідження зумовлена потребою в систематизації неосяжної множини творчих феноменів для створення повної картини сучасного музичного середовища. Методологія дослідження спирається на тривекторний підхід, що поєднує аналіз фундаментальних робіт з музичної інтерпретології та виконавського стилю. Використано методику огляду персоналій, яка дозволяє дослідити багатогранну діяльність інтерпретаторів XX–XXI століть. Застосовано типологію універсальної творчої особистості Ольги Коменди, що визначає поєднання не менше трьох видів діяльності. Також використано концепт комунікативної стратегії, розроблений Юлією Ніколаєвською, для виявлення вектору та спрямованості комунікативної дії у системі «композитор-виконавець-слухач-дослідник». Емпіричною базою роботи слугував аналіз дискографії та публікацій зазначених піаністів. Наукова новизна. Вперше у вітчизняному музикознавчому полі здійснюється системний аналіз творчого доробку П’єра-Лорана Емара, Роже Мюраро та Штеффена Шлейермахера. Досліджено трансформацію репертуарної парадигми, висвітлено співвідношення універсальних типів побудови репертуарного профілю та сфокусованості на новій музиці, що є визначальною ознакою сучасного виконавського мистецтва. Запропоновано розглядати виконавську діяльність цих митців в контексті «проєктності» та «дискурсивного концепту виконавства». Узагальнено та систематизовано виконавські підходи кожного з піаністів, розкрито індивідуальні репертуарні концепції та їх вплив на сучасну музичну культуру. Висновки. У результаті дослідження було встановлено, що в сучасному фортепіанному мистецтві відбувається поступова зміна репертуарної парадигми: від універсальних програм, характерних для піаністів XX століття, до сфокусованих репертуарних стратегій, орієнтованих на нову музику. Виконавські підходи П.-Л. Емара, Р. Мюраро та Ш. Шлейермахера демонструють, що спеціалізація на сучасній музиці не є відмовою від класичних принципів, а скоріше свідчить про глибоке розуміння та розширення меж репертуарної стратегії. Ця тенденція відображає зростання «проєктності» в мистецькому середовищі, де концепції репертуару стають самостійним художнім досягненням, засвідчуючи високий рівень професійної компетентності сучасного виконавця.

ПЕРЕТИН ТРАДИЦІЙ ВІДЕНСЬКОЇ ТА НОВОВІДЕНСЬКОЇ ШКІЛ У РАННІЙ ТВОРЧОСТІ НІКОСА СКАЛКОТАСА

2025-11-13T09:38:43+02:00

Композитор Нікос (Ніколаос) Скалкотас (грецьк. Νίκος Σκαλκώτας, нім. Nikos Skalkottas, 1904 – 1949) став відомим за межами Греції, серед іншого, після того, як Арнольд Шенберг назвав його одним із десяти своїх найталановитіших учнів, яким вдалося знайти власний спосіб застосування серійної техніки і стати справжніми композиторами. Мета дослідження – вивчити становлення індивідуальної манери Ніколаоса Скалкотаса як представника грецького музичного авангарду першої половини ХХ століття на прикладі його ранньої творчості. Здійснена спроба простежити становлення індивідуальної манери Ніколаоса Скалкотаса на прикладі його раннього твору – «15 Маленьких варіацій для фортепіано», створених перед початком навчання в класі Арнольда Шенберга. Наукова новизна дослідження полягає в тому, що згадані Варіації розглядаються як своєрідне введення до творчості композитора, що дозволяє визначити компоненти його стилю та їх взаємодію. Показано використання у творі класичних кліше, подібних до фактури фортепіанних варіацій Бетховена, а також їх поєднання з додекафонічними принципами композиції, зокрема серійними рядами, рефлексією та асиметрією їхніх фрагментів. Взаємодіяння у Варіаціях двох стильових гігантів – Віденської та Нової віденської шкіл, яка призводить до появи драматургічного конфлікту. Особливе значення надається лінгвістичним та психологічним аспектам комунікації класичного та сучасного компонентів та зародженню індивідуального «висловлювання» Н. Скалкотаса, яке можна розглядати як ранню ознаку формування його власної композиторської ідіоми. Методологія: у дослідженні були застосовані методи музичного, лінгвістичного, психологічного, історичного, феноменологічного і порівняльного аналізу. Зроблені висновки про багатобічну взаємодію стилістики Віденської і Нової віденської шкіл при становленні індивідуальної композиторської манери Н. Скалкотаса.

РАПСОДІЯ К. МЯСКОВА «БАЙДА» ДЛЯ БАНДУРИ ТА ФОРТЕПІАНО: ДУХОВНО-СМИСЛОВА ТА ЖАНРОВО-ІНТОНАЦІЙНА СПЕЦИФІКА

2025-11-13T09:43:36+02:00

У дослідженні узагальнено жанрово-стильові та інтонаційні особливості рапсодії К. Мяскова «Байда», затребуваної в сучасній академічній бандурній виконавській практиці. Мета роботи – виявлення поетико-інтонаційної унікальності рапсодії «Байда» К. Мяскова в річищі жанрово-стильових шукань української музичної культури середини ХХ століття та процесів академізації бандурного інструменталізму. Методологія роботи. Суттєвими для цієї роботи є жанрово-стильовий, інтонаційний, музично-культурологічний, а також аналітико-музикознавчий методи дослідження. Наукова новизна роботи визначена тим, в ній уперше представлено аналітичні узагальнення щодо жанрово-інтонаційної специфіки рапсодії «Байда» К. Мяскова, що складає один з яскравих зразків академічного бандурного інструменталізму ХХ століття. Висновки. Сучасний етап розвитку бандури, оригінальної бандурної творчості та виконавства генетично сходить до прадавніх традицій української культури та її духовно-етичних настанов. Бандурне мистецтво формувалося у безпосередньому зв’язку із кобзарством, культурою українського козацтва та пов’язаною з ними живою фольклорною практикою, що у ХХ – на початку XXI століть є предметом активного відродження та творчого засвоєння в межах академічного бандурного мистецтва. Звуковий образ бандури став яскравим уособленням героїко-патріотичного духу українців, їх культури, духовності та національного світобачення, в якому органічно поєднано минуле та сучасність. Творчість видатного українського композитора К. Мяскова є суттєвим внеском у розвиток бандурного академічного мистецтва та розширення його виконавсько-педагогічного репертуару, сформованого на тлі українського музичного неофольклоризму середини – другої половини ХХ століття. Яскравим зразком такого роду творчості можна вважати рапсодію («концертну п’єсу») «Байда», затребувану і в сучасній бандурній виконавській практиці. Жанрово-стильові показники цього твору, заснованого на інтонаціях українських фольклорних першоджерел («Пісня про Байду» та «Ой, ходила дівчина бережком»), сформовано на перетині типологічних ознак рапсодії, концерту, варіаційного циклу. Структурно аналізована композиція К. Мяскова має ознаки вільно трактованої сонатної форми, в межах якої традиції романтичного європейського інструменталізму органічно поєднані з неофольклорним спрямуванням розвитку тематизму, показовим для української музики ХХ століття.

«ДИТЯЧІСТЬ» МЕТОДІВ МУЗИЧНО-РИТМІЧНОЇ ПРАКТИКИ В ПОШУКАХ МЕТОДОЛОГІЧНОЇ ГЛИБИНИ

2025-11-13T10:11:21+02:00

Метою статті є комплексне осмислення епістемологічних і методологічних засад, які формують уявлення про ритм у практиці музичної освіти, а також аналіз глибинних рівнів музичного мислення. Методологія дослідження базується на міждисциплінарному підході, що охоплює філософію часу, когнітивні науки, педагогіку, музичну феноменологію та дослідження відомих методичних систем (Е. Жак-Далькроз, З. Кодай, К. Орф, С. Судзукі, Е. Гордон та ін.). Для аналізу застосовано критико-аналітичні та герменевтичні методи, спрямовані на виявлення онтологічних основ ритмічного мислення. Наукова новизна полягає в переосмисленні категорії ритму як феномену внутрішнього, пульсуючого часу, нерозривно пов’язаного з тілесним, інтонаційно-смисловим та естетичним досвідом. Запропоновано концепцію «ритмології» як альтернативу редукціоністським підходам, поширеним у дитячій музичній педагогіці. У висновках акцентується необхідність відмови від спрощених та умоглядних методик, що прикриваються «доступністю для дітей», на користь постметодологічного типу мислення. За такого підходу педагог не обмежується жорсткими рамками системи, а, спираючись на критично осмислені знання, гнучко поєднує елементи різних методик. У роботі розглядається методологічна криза в галузі викладання музичної ритміки, викликана редукцією ритму до зовнішніх лічильних структур, імітації звучання та схематизованих графічних образів. Наголошується, що подібний підхід не розкриває справжню художню, часову та інтонаційну природу ритмічного явища, перетворюючи музичне навчання на механічне відтворення, відірване від психологічного переживання ритму-часу як смислової категорії. Стаття спрямована на виявлення когнітивних і філософських передумов, що визначають способи сприйняття, інтерпретації та викладання теорії ритму як невід’ємної складової музичного досвіду. Особливу увагу приділено педагогічним стратегіям, які здатні коригувати концептуальні викривлення або сприяти формуванню справжнього відчуття часу й інтонаційної чутливості. Ритм має освоюватися не через механічний підрахунок чи відтворення нотографічних схем, а як живе переживання часу ‒ плинного, інтонаційно насиченого й естетично організованого музичного руху.

ПРОБЛЕМАТИКА ДОСЛІДЖЕНЬ МЮЗИКЛУ ЯК КЛЮЧ ДО ОСМИСЛЕННЯ ТИПОЛОГІЧНИХ ХАРАКТЕРИСТИК ЖАНРУ

2025-11-13T10:16:38+02:00

Мюзикл як один з показових жанрів сучасності, що динамічно розвивається і водночас не демонструє радикального відходу від представленої вже на початковому етапі розвитку жанру первинної жанрової моделі, викликає зацікавлення передусім у зв’язку з прагненням осмислити закорінений у ньому мистецький потенціал. Виникнення численних різновидів цього жанру зумовлене передусім виразовістю й різноманітністю стилістики, яку використовують його автори. Здійснені ж в українському і світовому науковому просторі дослідження щодо загальних і специфічних закономірностей цього жанру, а також окремих творів і навіть окремих локальних тенденцій (представлених, зокрема, у бродвейських концепціях) сформували основу для осмислення точності типологічних характеристик цього жанру і наявних у таких характеристиках термінологічних формулювань. Важливість цього етапу у процесі нарощення даних загалом і теоретичного базису подальших досліджень зумовлена не тільки пошуком відповідності застосовуваної термінології специфіці жанру і авторським задумам. Він слугує виявленню тих глибинних структур у драматургії і виразових засобах кожного твору, що можуть створити ґрунт для розуміння мюзиклів не тільки як репрезентантів «популярної культури», а й таких сутнісних основ сучасних синтетичних жанрів, як моделювання змістовності шляхом маніпулювання широко відомими і сутнісними для різних культур чинниками і засобами. Загалом же огляд проблематики, представленої в різних дослідженнях цього жанру, також призвів до розуміння необхідності поглибленого вивчення сценічних та екранних різновидів мюзиклу з метою конкретизації їх типологічних параметрів і виявлення ймовірних відмінностей смислового простору таких зразків щодо інваріантної жанрової моделі. В умовах онтологізованості сучасного мистецтва оновлення векторів у вивчені важливих явищ сприяє поглибленому осмисленню їх сенсів, дискурсів і парадигм. А відтак у відмові від спрощень і усталених стереотипів реалізується можливість для більш повнішого і різноаспектного сприйняття світу. Метою статті є обґрунтування доцільних підходів до осмислення типологічних характеристик мюзиклу шляхом вивчення заявлених у оприлюднених публікаціях напрямків вивчення цього жанру та його типологічних характеристик. Методологія дослідження заснована на осмисленні збігів і відмінностей у процесі застосування системного охоплення типових для певної сфери методів і, водночас, підходів до осмислення проекцій контекстуального рівня на конкретні прояви жанру чи стилю. Наукова новизна пропонованого дослідження полягає у привнесенні у наукове осмислення дискурсу мюзиклу аспекту мистецької значущості та обґрунтуванні ймовірностей теоретичних наголосів у вивчені жанру не тільки як репрезентанту «популярної культури», а й сучасного розуміння синтетичності жанрів. У висновках наголошено на можливості звернути увагу на співвідношення інваріантів з особливостями жанрових різновидів. Мюзикл як жанр, що пропонує варіативну «картину світу» в межах характерних для цього жанру тематичних напрямків, дозволяє вбачати у його розвитку виразний вияв достатньо високого ступеня концептуальності. Водночас перспективним напрямком залишається пошук і обґрунтування критеріїв систематизації мюзиклів.

ВІД АКУСТИКИ ДО ЕЛЕКТРОНІКИ: ЕВОЛЮЦІЯ ВОКАЛУ ТА ІНСТРУМЕНТУВАННЯ У ПОПМУЗИЦІ

2025-11-13T10:23:02+02:00

Метою дослідження є аналіз еволюції вокалу та інструментального супроводу в попмузиці від середини ХІХ століття до сучасності, з акцентом на технологічні та естетичні чинники, що вплинули на музичну стилістику. Розглянуто ключові етапи змін вокальної манери – від живої емоційної подачі до використання цифрових ефектів, таких як автотюн, гармонізатори та вокальні синтезатори. Аналізується вплив електронних інструментів, MIDI-технологій, цифрових аудіо-станцій (DAW) та алгоритмів штучного інтелекту на процес музичного виробництва, структуру композицій та естетику звучання. Методологія дослідження базується на поєднанні музикознавчого аналізу, історико-культурного огляду, контент-аналізу музичних текстів і медіа-досліджень. Застосовано порівняльний аналіз аудіозаписів різних періодів, що дозволяє простежити зміни у тембровій палітрі, ритміці та гармонічному наповненні. Наукова новизна полягає у системному осмисленні трансформацій вокалу та інструментування в контексті цифрової революції, що охоплює не лише технічні аспекти, а й глибокі зміни у творчому мисленні. У висновках зазначено, що розвиток попмузики є результатом взаємодії технічного прогресу, змін у культурних запитах аудиторії та пошуку нових форм музичної експресії. Сучасна попмузика демонструє тенденцію до гібридності, поєднуючи акустичні традиції з електронними експериментами, що відкриває нові перспективи для творчості. Окреслено перспективні напрями подальших досліджень: вплив алгоритмічної музики на емоційне сприйняття слухачів, проблематика авторського права у контексті AI-композицій, соціокультурні наслідки демократизації музичного виробництва через онлайн-платформи, а також порівняльний аналіз аналогового й цифрового звучання. Робота сприяє глибшому розумінню взаємодії музики, технологій, права та суспільства в умовах цифрової епохи, відкриваючи широкі можливості для подальших міждисциплінарних досліджень.

ПЕРФОРМАТИВНІ ТЕНДЕНЦІЇ У СУЧАСНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ ОПЕРІ

2025-11-13T10:27:21+02:00

Мета статті – концептуалізація перформативності в сучасній національній опері. Методологія статті ґрунтується на компаративних засадах, які передбачають поєднання культурологічного та системного підходів, а також музикознавчих дослідницьких стратегій, зокрема жанрового аналізу. Наукова новизна детермінована висвітленням значущості та специфіки перформативних тенденцій у сучасних інтерпретаціях жанрової моделі опери. Висновки. Акцентовано, що сучасна концептуалізація перформативності пов’язана із набуттям нею статусу самостійного змісто- та структуротворного компонента жанрової моделі опери, який слугує формуванню її нових перцептуальних обріїв, інтертекстуальних вимірів та семантичній багатовимірності, віддзеркалює постсучасну ревізію значимості аксіологічних орієнтирів, процеси дифузії та трансформації параметрів жанрових моделей і продукування нових жанрових утворень. Показано, що в сучасних репрезентаціях опер Дж. Россіні та Д. Бортнянського перформативні новації забезпечують: формування позачасових концептуальних вимірів творів та їх релевантність парадигмальним орієнтирам постсучасності; увиразнення трансформації структурних параметрів творів та зрушень у співвідношеннях між вокальним та акторським началами; модуляцію академічної традиції у простір масової культури; актуалізацію функції вокаліста як носія-трансформатора культурних кодів. Виявлено, що інтенсифікація перфомативного компонента в сучасних інтерпретаціях жанрової моделі опери у творчості В. Губаренка, Є. Станковича, О. Козаренка, З. Алмаші віддзеркалює процеси жанрової дифузії, стає вагомим засобом: концепто- та структуротворення; позиціонування академічного жанру як концентрованого втілення національного духовного досвіду; створення метафоричного, символічного художнього простору; репрезентації прихованих смислів. Показано, що в монооперах К. Майденберг-Тодорової та Л. Юріної перформативні новації марковані: апеляціями до кодів історико-культурних епох, які забезпечують семантичну багатовимірність творів; значущістю нон-академічних засобів виразності, що нівелюють межі академічного вокалу, надають вокалісту функцій режисера та фактично співавтора твору, а також формують нові шляхи художньої комунікації, пов’язані з модуляцією опери із академічного простору у простір повсякденності.

CLASSICAL CROSSOVER ЯК СИНТЕТИЧНИЙ СТИЛЬ І ПЕДАГОГІЧНА МОДЕЛЬ КУЛЬТУРНОГО ДІАЛОГУ В СУЧАСНОМУ ВОКАЛЬНОМУ МИСТЕЦТВІ

2025-11-13T10:31:05+02:00

Метою статті є комплексне дослідження феномену classical crossover як синтетичного вокального стилю та педагогічної моделі культурного діалогу, зокрема виявлення його художніх, технічних та інтерпретаційних особливостей, а також окреслення можливостей використання цього стилю у професійній підготовці вокалістів. Методологія. Дослідження базується на міждисциплінарному підході, що поєднує методи музикознавства, культурології та педагогіки. Використано культурологічний аналіз для розгляду classical crossover як феномена постмодерної культури та моделі культурного діалогу; порівняльно-стильовий метод – для виявлення особливостей взаємодії академічної та популярної традицій; історико-хронологічний підхід – для простеження еволюції жанру в контексті глобалізаційних процесів; аналітичний метод – для дослідження виконавських і вокально-технічних аспектів. Наукова новизна полягає у розгляді classical crossover як синтетичного стилю та педагогічної моделі, що поєднує академічну й популярну вокальну традиції, сприяє формуванню універсальних виконавських компетентностей і міжкультурному діалогу. Уточнено технічні та інтерпретаційні стратегії виконавців, а також визначено потенціал vocal cross-training для інтеграції цього стилю у професійну підготовку вокалістів. Висновки. Classical crossover – знакове явище постмодерної музичної культури, що поєднує академічну й популярну традиції, ґрунтуючись на принципах полістилізму, «відкритого мистецтва» та колажного мислення. Він виконує естетичну, культурно-освітню та маркетингову функції, пропонуючи свідоме переосмислення культурних кодів і розширюючи аудиторію академічної музики. Вокальна гнучкість виконавців, поєднання техніки бельканто з естрадними елементами та концепція vocal cross-training формують універсальність і адаптивність артистів. Незважаючи на критику, жанр утвердився як платформа діалогу між «високим» і масовим мистецтвом, а його інтеграція в освітні програми сприятиме розвитку багатожанрової та креативної моделі вокальної підготовки.

НАЦІОНАЛЬНИЙ ВЕКТОР ЗВУКООБРАЗУ ФОРТЕПІАНО У ПРОГРАМНІЙ МІНІАТЮРІ КИТАЙСЬКИХ КОМПОЗИТОРІВ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХХ СТОЛІТТЯ

2025-11-13T10:36:09+02:00

Мета роботи полягає у розкритті національного вектору звукообразу фортепіано у програмній мініатюрі китайських композиторів другої половини ХХ століття Чен Пейсюна, Ван Цзяньчжона, Сун Іцяна. У статті розглянуто особливості вияву національного вектору звукообразу фортепіано у програмній мініатюрі китайських композиторів другої половини XX століття. Визначено роль національного у смисловому наповненні китайського фортепіанного мистецтва, забарвлення національним колоритом художнього мислення композиторів, якісно різні стани виявлення національного вектору звукообразу фортепіано у програмній фортепіанній мініатюрі, яка виступає унікальною формою художнього висловлювання, в якій відображено специфіку національного мислення. Проаналізовано програмні мініатюри китайських композиторів другої Чен Пейсюна, Ван Цзяньчжона, Сун Іцяна у контексті національного вектору звукообразу фортепіано. Методологія дослідження. Для здійснення музикознавчого аналізу програмної фортепіанної мініатюри китайських композиторів другої половини ХХ століття нами було застосовано коло аналітичних методів (інтонаційний, герменевтичний, компаративний, історико-стильовий, онто-сонологічний), які дозволили виявити специфіку національного вектору звукообразу фортепіано на рівні індивідуального мислення означених композиторів, а також узагальнити спільні риси відтворення ним національного колориту у творах. Наукова новизна полягає у спробі комплексного підходу щодо висвітлення національної специфіки звукообразу фортепіано у програмній мініатюрі китайських композиторів другої половини ХХ століття. У статті зазначено, що національний звукообраз фортепіано у програмній мініатюрі китайських композиторів формується на тлі синтезу традиційної культури і сучасних композиційних засобів європейської музики. Доведено, що спільними для різних композиторів другої половини ХХ століття у втіленні національної специфіки звукообразу фортепіано стали такі елементи музичного тексту: інтонаційно-мелодичні та ладові структури, ритмомовні особливості викладу матеріалу, варіаційний принцип його розвитку, фактурно-темброві прийоми, звукообразна драматургія. Авангардний звукообраз фортепіано у цих творах відображає не лише естетику тембросонорного звучання інструменту, збагачену композиційними техніками письма цього історичного періоду, а й психоестетичні риси китайського світогляду.

КОНЦЕРТ ДЛЯ ГІТАРИ З ОРКЕСТРОМ М. АРНОЛЬДА: ЖАНРОВО-СТИЛЬОВІ ВИМІРИ

2025-11-13T10:39:21+02:00

Розквіт гітарного мистецтва Великої Британії припадає на другу половину ХХ століття. Цей період відзначився появою цілої низки сольних та концертно-симфонічних творів для гітари, що стало композиторською відповіддю на запит виконавців у зв’язку із стрімким поширенням в академічній концертній практиці даного напрямку. В статті розглянуто Концерт для гітари з оркестром op. 67 (1959) М. Арнольда – першого в історії англійської музики твору цього жанру. Завдяки яскравості музичного тематизму, неокласичної манери письма, синтезу англійського фольклору та джазу, оригінальній оркестровці, яка дозволяє демонструвати природнє звучання інструмента, даний опус заслуговує на увагу українських дослідників з метою подальшого аналітичного опрацювання композиторського доробку М. Арнольда та введення його до сучасної вітчизняної гітаристики. Мета статті – виявлення специфіки жанру в Концерті для гітари з оркестром ор. 67 М. Арнольда. Методологія. У дослідженні використано комплекс таких методів: біографічний, направлений на розкриття та систематизацію основних фактів творчого життя композитора; жанрово-стильовий, який визначає специфічні ознаки жанру концерту для гітари в творі М. Арнольда; структурно-композиційний, спрямований на висвітлення особливостей формотворчого процесу в розглянутому творі; інтерпретаційний, пов’язаний із аналізом Концерту з точки зору виконавських засад. Наукова новизна полягає у першому аналітичному опрацюванні Концерту ор. 67 для гітари з оркестром М. Арнольда у вітчизняній науково-дослідницькій практиці. Висновки. У процесі дослідження визначено, що М. Арнольд став першим серед британських композиторів, хто, звернувшись до гітарного концерту, відмовився від традиційних для цієї сфери музичних кліше. Закцентовано увагу на використанні автором англійського народного мелосу, що став альтернативою іспанському – традиційній основі гітарної музики академічного спрямування; на залученні джазової стилістики, що набула своєї популярності у творчості сучасників композитора. Гармонічне поєднання різнорідних елементів, як музичних кодів минулого та сучасного, визначає оригінальний стиль розглядуваного твору.

ПРИНЦИПИ ТЕМБРОВОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ У СТРУННОМУ КВАРТЕТІ О. ЩЕТИНСЬКОГО

2025-11-13T10:42:29+02:00

Актуальність теми дослідження зумовлена зростаючою увагою до сучасної української камерної музики, у якій темброва сфера набуває провідного значення як конструктивний та художньо-виражальний чинник. Метою статті є аналіз принципів тембрової організації у струнному квартеті О. Щетинського (1991) на основі опозиційних понять: інтеграція / дезінтеграція та інерція / активність. Наукова новизна роботи полягає у введенні твору до наукового обігу та демонстрації того, як мікротематизм і мікрохроматика, зазначені автором у передмові, функціонують у тісному зв’язку з темброво-фактурними процесами, формуючи цілісну систему організації матеріалу. У результаті аналізу встановлено, що принципи тембрової організації реалізуються від локальних елементів (секундовий мотив, pizzicato, glissando, флажолети) до великих структурних розділів. Принцип інтеграції забезпечує стійкість фактурних пластів, однорідність динаміки, регістру та артикуляції, створюючи цілісність звучання другої частини та фіналу. Дезінтеграція проявляється через варіювання регістру, динаміки, артикуляції та технік звуковидобування, сприяючи мотивно-тематичній трансформації, поліфонічній насиченості та драматургічним контрастам у першій і третій частинах. Інерція підкреслює сталість технік звуковидобування (legato, педальні фігурації), підтримуючи внутрішню стабільність голосів і поступовий розвиток матеріалу, тоді як активність реалізується через ритмічну та темброво-фактурну варіативність, забезпечуючи динамічний розвиток і виразність кожного розділу. Фінал квартету демонструє синтез цих принципів: переважає інтеграція, локальні прояви дезінтеграції та активності формують тонкі драматургічні акценти, наближаючи завершення до моделі відкритого, постмодерністського фіналу. Темброва організація виступає основним засобом розвитку матеріалу, замінюючи традиційний тематизм і забезпечуючи цілісність та багатовимірність структури квартету.

КУЛЬТУРОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ ВІДЕОІГОР У СОЦІАЛЬНОМУ КОНТЕКСТІ

2025-11-13T09:51:08+02:00

Метою статті є виявлення та аналіз культурологічних аспектів відеоігор у соціальному контексті, зосереджуючись на їхній ролі як інструменту соціокультурної взаємодії, знакової комунікації та персональної залученості. У роботі буде досліджено, як відеоігри не лише відображають сучасні соціальні тенденції, але й активно їх формують, виступаючи повноцінним простором для формування нових зразків поведінки, розуміння спільноти, ідентичності та цінностей. Особливий акцент робиться на вивченні механізмів культурної передачі через ігрові практики, аналізі способів побудови віртуальних спільнот та дослідженні процесів символічного обміну в цифрових ігрових просторах. Методологія дослідження базується на міждисциплінарному підході, що об’єднує культурологічний, соціально-філософський, медіа-аналітичний та ігровий аналіз. Використано методи структурно-семіотичного аналізу для дослідження знакових систем відеоігор, феноменологічний підхід для вивчення досвіду геймерів, а також інструменти цифрової антропології для аналізу онлайн-спільнот. Особлива увага приділена елементам ритуалізації, наративної структури, емоційній залученості та дизайну інтерфейсу як факторам, що визначають особливості ігрового досвіду. Дослідження також включає аналіз конкретних ігрових проєктів, які демонструють різноманітні моделі культурної взаємодії та соціального впливу. Наукова новизна дослідження полягає в культурологічному переосмисленні відеоігор як самостійного явища цифрової культури, що має власну логіку, семіотику та соціальну силу. Наголошено, що відеогра перестає бути лише засобом розваги та перетворюється на форму культурного висловлювання та платформу для соціального моделювання. Вперше пропонується комплексна типологія культурних функцій відеоігор, що включає освітню, соціалізаційну, терапевтичну та креативну складові. У висновках підкреслюється, що відеоігри виступають як новий тип культурного коду, який охоплює як естетичні, так і соціальні компоненти, дозволяючи гравцю не просто споживати контент, а й брати участь у процесі творення значень і взаємодії в цифровому середовищі. Обґрунтовується необхідність розробки нової методологічної парадигми для вивчення інтерактивних медіа як повноцінних культурних явищ, здатних впливати на формування сучасної цивілізаційної моделі та зміну традиційних форм соціокультурної організації.

РИТУАЛ ЯК МЕХАНІЗМИ ТРАНСЛЯЦІЇ КУЛЬТУРНИХ ЦІННОСТЕЙ

2025-11-13T09:53:29+02:00

Мета статті є розгляд ритуалу як багатошарового феномена культури, що поєднує символічну активність, колективне переживання та архетипічні структури, а також виявлення його ролі у трансляції й актуалізації культурних цінностей. Методологія. У дослідженні застосовуються культурологічний і філософсько-символічний підходи, концепції М. Еліаде, Е. Кассірера, С. Лангер і К. Г. Юнга. Використовуються методи порівняльного культурологічного аналізу та семіотичного опису, які дозволяють виявити багатозначність ритуалу та його функції в культурі. Наукова новизна. Ритуал осмислюється як багатошарова символічна форма, що поєднує соціальний, мистецький, релігійний і психологічний виміри. Показано взаємозв’язок символічної концепції Кассірера, естетичної філософії Лангер та архетипічної теорії Юнга, які інтерпретують ритуал як медіатор між індивідуальним і колективним, раціональним та ірраціональним у трансляції культурних цінностей. Висновки. У процесі аналізу встановлено, що ритуал є однією з фундаментальних форм культурного буття, яка забезпечує відтворення цінностей через символічні дії та поєднує різні рівні культурного досвіду: сакральний (Еліаде), символічний (Кассірер), естетичний (Лангер) і архетипічний (Юнг). Через ритуал здійснюється передача культурного досвіду й колективних смислів, де символіка не лише репрезентує, а й актуалізує глибинні структури культурної свідомості. Ритуал виконує перетворювальну функцію: він формує культурну ідентичність, поєднує сучасність із міфічним минулим, інтегрує індивідуальне й колективне, раціональне та позараціональне. Саме завдяки цій багатошаровій природі ритуал виступає не лише соціальним чи релігійним актом, а й універсальною символічною формою, що забезпечує культурну тяглість і відкриває можливість особистісного та спільнотного преображення.

КУЛЬТУРНИЙ ТУРИЗМ ЯК ЧИННИК КОМУНІКАТИВНОГО ОНОВЛЕННЯ ОСОБИСТОСТІ: КУЛЬТУРНО-АНТРОПОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТ

2025-11-13T09:56:02+02:00

Мета статті – висвітлення культурно-антропологічного аспекту туризму як чинника екзистенційно-комунікативного оновлення особистості.Методологія дослідження ґрунтується на міждисциплінарній стратегії соціокультурної аналітики, в основі якої – синтез культурно-антропологічного, філософсько-культурологічного, історичного та соціологічного підходів. Наукова новизна полягає в концептуалізації культурного туризму як чинника екзистенційно-комунікативного оновлення сучасної людини через призму соціокультурної аналітики та культурно-антропологічного підходу.Висновки. Доведено, що культурний туризм може слугувати потужним каталізатором екзистенційно-комунікативного оновлення особистості, сприяючи розширенню світогляду, розвитку самосвідомості та покращенню навичок комунікації. Подорожі до нових культурних середовищ стимулюють переосмислення власних цінностей, вірувань та цілей, а також сприяють встановленню зв’язків з іншими людьми та культурами. Таким чином, культурний туризм є не просто відпочинком, а й потужним інструментом особистісного зростання та розвитку. Він дозволяє не лише збагатити свій культурний багаж, але й трансформувати власне життя, роблячи його більш усвідомленим, насиченим та значущим. Обгрунтовано, що важливим методологічним орієнтиром в такому дослідженні є культурно-антропологічний підхід, націлений на аналіз крос-культурної взаємодії з метою виявлення і глибшого осмислення універсальних патернів туристичної активності та специфічних особливостей, обумовлених етнокультурними відмінностями та унікальністю індивідуального людського досвіду подорожування.

НЕ-РЕМІНІСЦЕНТНІСТЬ ЯК ЕСТЕТИЧНА СТРАТЕГІЯ СУЧАСНОГО УКРАЇНСЬКОГО ТЕАТРУ: ВІД ПЕРИФЕРІЇ ДО НОВОЇ ПРИСУТНОСТІ

2025-11-13T09:59:31+02:00

Мета роботи. Концептуалізувати естетичні практики, що функціонують поза системою культурних референцій, через створення теоретичної рамки НЕ-ремінісцентності на основі синтезу концепцій виробництва присутності (Г.У. Ґумбрехт), аури та надлишковості досвіду (В. Беньямін, З. Кракауер) та рекурсивних структур свідомості (Д. Гофстедтер) для аналізу сучасних театральних процесів в українському та міжнародному контексті. Методологія базується на феноменологічному підході до аналізу театрального досвіду як присутності; компаративному методі для зіставлення НЕ-ремінісцентних практик від Ф. Кафки до сучасного театру; структурно-семіотичному аналізі для виявлення рекурсивних механізмів. Ключовим методологічним принципом є аналіз театральних явищ, починаючи з ефектів присутності, а не значення. Наукова новизна. Вперше систематизовано та концептуалізовано театральні практики, що існують від початку XX століття, але не мали адекватного теоретичного осмислення. Введено поняття НЕ-ремінісцентності як естетичної стратегії створення театрального досвіду без апеляції до культурної пам’яті. Продемонстровано, як синтез концепцій присутності, аури та дивної петлі створює продуктивну аналітичну модель для розуміння сучасного театру. Виявлено специфіку функціонування НЕ-ремінісцентних стратегій в українському контексті як відповіді на травматичний досвід та неможливість традиційної репрезентації. Висновки. НЕ-ремінісцентність є продуктивною концептуальною рамкою для аналізу значного сегменту театральних практик XX-XXI століть. Від літературних експериментів Кафки до сучасних імерсивних перформансів простежується спільна логіка відмови від культурних референцій на користь чистої присутності. В українському театрі ці стратегії набувають особливого значення як спосіб роботи з травматичним досвідом війни. Концепція відкриває нові перспективи для театральної критики, освіти та терапевтичних практик.

ОБРАЗ ТАНЦЮ В КУЛЬТУРНІЙ АНТРОПОЛОГІЇ

2025-11-13T10:04:53+02:00

Танець є не лише естетичним виміром життя, а й формою його глибинного осмислення. Він часто відображає ті аспекти соціального буття, які складно передати вербальними засобами. Його витоки сягають дописемної доби, що свідчить про визначальний вплив танцю на людське життя від початку історії цивілізації.Метою статті є полягає у розкритті образу танцю в концепціях провідних культурних антропологів – Е. Тайлора, Дж. Фрезера, Б. Маліновського, Е. Еванс-Прітчарда та Д. Еллера.Методологічну основу статті становлять принципи історизму та компаративний метод, що дало змогу виявити конотації танцю як у сучасній культурі, так і в первісних та традиційних культурних практиках.Наукова новизна. Аналіз досліджень Джорджа Фрезера, Броніслава Маліновського, Евана Еванса-Прітчарда та Джека Еллера засвідчує, що в первісних суспільствах танець становив невід’ємну частину релігійних, соціальних та культурних практик. Він функціонував не лише як форма мистецької розваги, але й як сакральний ритуал, засіб комунікації з надприродним, інструмент соціальної інтеграції та символічне відображення життєво значущих процесів (полювання, війни, аграрної діяльності). Драматичне мистецтво європейської цивілізації сформувалося на основі сакральних танців Стародавньої Греції, що підтверджує глибинний зв’язок між танцем, театральними та літературними формами. Водночас етнографічні матеріали з Нової Гвінеї, Африки та Тибету демонструють універсальний характер цього феномена: у різних культурах танець виступав «мостом» між людиною, природою та сакральною сферою. Висновки. Попри майже повне зникнення сакрального танцю в сучасній культурі, його рудиментарні форми й далі зберігаються в народних традиціях, обрядах та ритуалах різних етносів. Це свідчить про стійкість танцю як універсальної культурної практики, здатної поєднувати релігійні, соціальні та естетичні принципи.Отже, танець постає не лише художнім феноменом, а й фундаментальною формою вираження колективного досвіду людства, що виявляється у різні історичні періоди та в різних культурних традиціях

ФЕНОМЕН ТЕАТРУ І КІНО В ПРОЕКЦІЇ АНТИЧНОЇ КУЛЬТУРНОЇ СПАДЩИНИ

2025-11-13T10:07:06+02:00

Важко уявити сучасний світ без театрального дійства та кіномистецтва. Їх вплив на суспільну свідомість неможливо переоцінити. У ХХІ столітті театр і кіно залишаються одними з найвпливовіших форм мистецтва, що не лише відображають соціокультурні процеси, а й активно формують цінності, світогляд та естетичні орієнтири суспільства. У сучасній культурі, що характеризується гібридністю, динамікою та зростаючим впливом цифрових технологій, театральне і кіномистецтво набувають нових змістів та форм, перетворюючись на важливі комунікативні платформи. Театр, зберігаючи свої ритуальні і драматичні основи, дедалі частіше інтегрує елементи перформативності, мультимедійності та соціальної дії. У театрі перетинаються реалії всіх видів мистецтва: драматургії, режисури, акторської гри тощо. У свою чергу, кіно – як масове мистецтво – не лише розважає, а й виконує просвітницьку, критичну та художню функцію, формуючи і вдосконалюючи простір для різних форм комунікації, зокрема і для культурного діалогу. Обидві форми мистецтва реагують на глобальні виклики, такі як війна, пандемія, екологічна криза, водночас переосмислюючи людську ідентичність, пам’ять і майбутнє. Відповідно, метою статті є аналіз феномену театру та кіно в контексті античної культурної спадщини, з особливим акцентом на античну трагедію як універсальну художню модель, що поєднує естетичне переживання, міфологічне мислення та онтологічні роздуми про природу людського буття. Методологія дослідження представлена дескриптивним, герменевтичним і феноменологічним методами у поєднанні з принципом історизму. Такий методологічний інструментарій дав змогу визначити специфіку становлення та розвитку театру й кіно, а також окреслити їхнє місце в сучасній культурі. Наукова новизна. І театр і кіно в системі світової культури є складним соціокультурним явищем. Феномен так званого кінотеатру характеризується здатністю до формування нових можливостей через творчу взаємодію театру і кіномистецтва, демонструючи ефективність інтеграції цих мистецтв. Таких досягнень можна досягнути на підґрунті глибокої дослідницької роботи світових теоретиків театру і кіно. Найвідомішим теоретиком античного театрального мистецтва є Арістотель. У контексті критичного дослідження театру і кіно актуальним є звернення до поетики Арістотеля, що зумовлено необхідністю осмислення класичних естетичних принципів у сучасному культурному просторі. Філософія Фрідріха Ніцше, що здійснює глибоку реінтерпретацію діонісійського міфу, актуалізує ірраціональні, екстатичні й трансцендентні аспекти творчості, які виявляються як у класичній трагедії, так і в експериментальному кінематографі ХХ–ХХІ століття. Трагедія, за Ніцше, – це не лише мистецька форма, а спосіб примирення людської свідомості з невідворотністю страждання через естетичне переживання краси, а міф – не застиглий архетип, а динамічний інструмент формування культурної ідентичності, що постійно оновлюється у художньому акті. Через міф і трагедію Ніцше повертає європейській культурі усвідомлення глибинної ірраціональної енергії, яка лежить в основі творчості та людського існування. Висновки. У сучасному театрі й кіно продовжують функціонувати ті ж естетичні та філософські моделі, що були закладені ще в античності, однак вони набувають нових форм, актуалізуючись через технічні засоби, віртуальні середовища та зміну способів сприйняття. Це свідчить про безперервність культурної пам’яті та необхідність системного міждисциплінарного осмислення художніх практик у світлі класичних першоджерел.

КУЛЬТУРНО-ФІЛОСОФСЬКІ АСПЕКТИ ТРАНСФОРМАЦІЇ ОСОБИСТОСТІ ЗА ДОПОМОГОЮ ДУХОВНОЇ АЛХІМІЇ У СВІТЛІ НЕОКОНФУЦІАНСТВА

2025-11-13T10:25:23+02:00

Статтю присвячено аналізу важливих культурних феноменів сучасного глобалізованого суспільства на прикладі дослідження китайського артефакту «внутрішньої алхімії» особистого та суспільного життя, яке характеризує пошук ідей загальної модернізації від Повстання жовтих пов’язок (黃巾起義) до Повстання іхетуанів (義和團運動). Згадані чинники, з одного боку, визначають винятковість культурних та політичних процесів у китайському суспільстві, з іншого боку, є потужними маркерами надособових механізмів саморегуляції та поступу усієї людської спільноти. Оскільки провідні даоські джерела подібних ідей Тай пін цзин (Канон Величного Спокою) (太平清領書), були частково або повністю втрачені вже у античну добу, автори звертаються до понятійного апарату неоконфуціанства, який доктринально відповів на виклики, артикульовані даосизмом. Авторами розглянуто модерний відповідник традиційної даоської алхімії, концепт «Martial arts», який стає вагомим ідентифікатором сучасної масової культури як східного, так і західного суспільства.Термінологічний аналіз згаданого концепту у сучасному Китаї дозволив всебічно розглянути історичні особливості його становлення, від Ушу (武術) до Цігун (氣功) та засвідчити спадкоємність китайської духовної культури, від Хун Сюцюаня (洪秀全) до Мао Цзедуна (毛澤東). Логіка наукового дослідження не залишила поза увагою й змістоутворюючий компонент внутрішньої алхімії і традиційної китайської медицини енергію Ці ( 氣), яка розкривається у звичному для натурфілософських поглядів виокремленні у суспільному житті Тіла та Душі особистості як маніфестація «життєвої енергії» для «Тіла Сінь» (心) та «Душі Шень» (神). На прикладі лікування традиційними засобами показано, що названі концепти взаємозалежні та взаємодоповнюючі, на відміну від європейських поглядів, які починаючи з піфагорійців дивились на «тіло як в’язницю душі». У класичній грекомовній літературі, а потім християнській апологетиці, яка сформувала європейську цивілізацію, у сьогоднішньому вигляді подібний образ часто передавався грою слів, заснованому на фонетичній подібності «soma» («тіло») и «sema» («могила»). Перспективною вважається подальша розвідка, яка на прикладі даоської алхімії може показати процес доби Відродження як світовий культурний поступ до «реабілітації» тілесної культури людини та модернізації суспільства.

ІННОВАЦІЇ В ХОРЕОГРАФІЧНОМУ МИСТЕЦТВІ. ЗАСТОСУВАННЯ ШТУЧНОГО ІНТЕЛЕКТУ ТА НЕЙРОМЕРЕЖ У ХОРЕОГРАФІЇ

2025-11-13T10:29:40+02:00

У статті реалізовано спробу здійснити культурологічний аналіз використання штучного інтелекту (ШІ) та нейронних мереж в ході роботи над створенням хореографічних творів. Окреслено основні шляхи співіснування цифрових технологій та традиційних форм мистецтва, передусім танцю. Охарактеризовано механізми генерації рухів за допомогою машинного навчання, співпраці живого хореографа та штучного інтелекту.Стаття розкриває трансформацію призначення митця, як автора, його взаємодію з глядачами та сучасними технологіями. На використання ШІ в освітньому середовищі при вивченні хореографії сконцентровано подальшу увагу. A створення сучасних інтерактивних перформансів, за якими спостерігають y режимі реального часу, та віртуальних вистав наступний вектор розгляду впровадження ШІ. Визначено, що входження ШІ та нейромереж в галузь хореографічного мистецтва ставить низку викликів перед науковцями, проте, відкриває нові можливості для втілення художніх задумів. Крім того, перед сучасними митцями постає ряд культурологічних, так i етичних запитань на які ще треба відповісти. Констатовано факт необхідності ґрунтовних досліджень наслідків використання штучного інтелекту та нейронних мереж на хореографічну мову сучасного танцю, культурний простір, естетичні принципи та категорії в реаліях постгуманістичної доби.Мета дослідження – дослідити та проаналізувати можливості та ресурси використання штучного інтелекту і нейронних мереж y створенні хореографічних творів, їх вплив на художній процес; окреслити параметри колаборації сучасного мистецтва та новітніх технологій та визначити нюанси симбіозу художнього та штучного інтелекті. Методологія дослідження. У статті використано такі дослідницькі методи: системний підхід, для впровадження технологій ШІ до створення хореографічних продуктів; порівняльний аналіз, для обґрунтування доречності та виправданості його використання; синтез та узагальнення для формулювання висновків.Наукова новизна публікації полягає в впровадженні ШІ у сферу хореографічного мистецтва, що сприяє його модернізації та осучасненню i відкриває принципово нові можливості для здійснення творчих задумів.Висновки. Дослідження дало можливість: розглянути основні сучасні інструменти ШІ, що застосовуються в хореографії; проаналізувати співпрацю ШІ та автора хореографічного твору; висвітлити можливості та ресурси застосування ШІ в хореографічному мистецтві та освіті; окреслити етичні та культурологічні результати застосування ШІ в хореографічному мистецтві.

ПРОБЛЕМИ РОМСЬКИХ ГРОМАД ЗАРУБІЖЖЯ ТА УКРАЇНИ В СОЦІОКУЛЬТУРНОМУ ПРОСТОРІ КІНЦЯ ХХ – ПЕРШОЇ ЧВЕРТІ ХХІ СТОЛІТТЯ

2025-11-13T10:33:36+02:00

Мета дослідження: дослідити проблеми ромських громад зарубіжжя та України в соціокультурному просторі кінця ХХ – першої чверті ХХІ століття. Методи дослідження. Для розв’язання поставленої мети було застосовано загальнонаукові та спеціальні методи, серед яких: історично-культурологічний, аналітичний, інформаційний. Метод культурологічного аналізу використано для розгляду зарубіжних матеріалів щодо життя, побуту, культури ромських громад. Використання історично-культурологічного та інформаційного методів дозволило виявити концептуальні засади щодо осмислення об’єктивного уявлення про історичні засади проблем ромських громад зарубіжжя та України й окреслити подальші наукові перспективи обраної теми. Наукова новизна. Вперше аналізуються проблеми ромських громад зарубіжжя та України та їхні особливості у зарубіжному науковому дискурсі кінця ХХ – першої чверті ХХІ століття для сприйняття й формування об’єктивного уявлення про ромські громади. Розкривається погляд науковців зарубіжжя та України щодо проблем ромських громад задля підвищення рівня самоідентифікації, інтеграцією ромів у суспільство, а також розвитку ромської культурної спадщини. Зарубіжні дослідження ромської культури і мистецтва відбуваються у різних контекстах, включаючи соціальні, політичні, культурологічні дискусії. Порушуються питання щодо дискримінації й соціального виключення ромської громади у зв’язку з етнокультурними особливостями, такими як: стійкість ромської етнічної культури в дотриманні особливих обрядів, звичаїв та способу життя, що передаються від покоління до покоління; відсутність сталої приналежності ромів до єдиного народу та їхній поділ на субетноси.Розглядаються проблеми ромських громад зарубіжжя та України в соціокультурному просторі кінця ХХ – першої чверті ХХІ століття американського, європейського та українського наукового дискурсу. Висновки. Доведено, що специфічний спосіб життя ромів відзначається глибоким зв’язком із природою, дотриманням традиційних цінностей і особливим способом соціальної організації. Показано, що роми традиційно приділяють більше уваги духовному розвитку й дотриманню традицій, ніж нагромадженню матеріальних благ. Це відображається в їхній мистецькій і музичній творчості, релігійних обрядах, легендах і казках, які зберігаються й передаються від покоління до покоління. Зазначені дослідження надають більш глибоке розуміння проблем, з якими стикаються ромські громади, висвітлюють їхню культурну спадщину та підкреслюють складність соціально-економічної ситуації, в якій перебуває ромське населення.

МАСОВА КУЛЬТУРА У КОНТЕКСТІ КРЕАТИВІЗАЦІЇ СУЧАСНОГО КУЛЬТУРНОГО ПРОСТОРУ

2025-11-13T10:37:09+02:00

Стаття присвячена культурологічному аналізу феномену масової культури в контексті процесів креативізації сучасного культурного простору. Мета статті - дослідити феномен масової культури у контексті креативізації сучасного культурного простору, окреслити культурні наслідки цього процесу.Методологія. Основні положення статті базуються на теоретичних підходи до визначення масової культури та культурної індустрії Т. Адорно, М. Хоркгаймера, Х. Ортеги-і-Гасета, Ж. Бодрійяра, на концепціях креативності, креативного класу та креативних індустрій Р. Флориди, А. Реквіца.Наукова новизна. Проаналізовано взаємозв’язок між масовою культурою та креативним класом: з одного боку, масова культура надає інструменти для реалізації творчого потенціалу, з іншого, підпорядковує креативність ринковій логіці. Запропоновано розглядати креативне місто як простір «бриколажу», що створює нові сенси на основі переосмислення існуючих культурних елементів. Наведено приклади Кам’янця-Подільського та Барселони як моделей поєднання масової культури й креативних стратегій, а також визначено ризики гентрифікації та комерціалізації.Висновки. Констатовано, що ключові характеристики масової культури, що склалися впродовж попереднього століття суттєво і стрімко змінюються під впливом процесів цифровізації і диджіталізації. Показано, що масова культура є водночас платформою для інновацій та простором комерційної стандартизації культурного продукту. Особливу увагу приділено креативним індустріям як чиннику трансформації культурного середовища, здатному поєднати економічний розвиток із збереженням локальної ідентичності. В українському контексті підкреслено роль масової культури у протидії пропаганді, підтримці національної ідентичності та культурного спротиву в умовах війни. Зроблено висновок про необхідність балансування між економічними, соціокультурними та етичними цінностями для забезпечення сталого розвитку креативного класу, збереження автентичності та інклюзивності культурного середовища.

ДІЯЛЬНІСТЬ ВІННИЦЬКОГО ДЕРЖАВНОГО УКРАЇНСЬКОГО МУЗИЧНО-ДРАМАТИЧНОГО ТЕАТРУ ІМ. М. САДОВСЬКОГО У 1960 – 1970-Х РР. ЯК ВАЖЛИВОГО КУЛЬТУРНО-МИСТЕЦЬКОГО ОСЕРЕДКУ РЕГІОНУ

2025-11-13T10:40:26+02:00

Мета статті - розкриття особливостей діяльності Вінницького державного українського музично-драматичного театру ім. М. Садовського у 1960-1970-х рр. як важливого культурно-мистецького осередку регіону.Методологія дослідження полягає в застосуванні системного підходу, що дозволяє розглядати театральне мистецтво України як систему, складовими якої є театри, діяльність яких забезпечує функціонування і розвиток останньої. Використання структурно-функціонального підходу дає можливість проаналізувати діяльність Вінницького державного українського музично-драматичного театру ім. М. Садовського у 1960-1970-х рр. та визначити його роль у культурно-мистецькому житті регіону. При опрацюванні архівних матеріалів використовуються джерелознавчий, історичний та історіографічний методи задля відтворення історичних реалій, політичних та соціокультурних процесів досліджуваного періоду. Наукова новизна роботи полягає у виявленні особливостей діяльності Вінницького державного українського музично-драматичного театру ім. М. Садовського у 1960-1970-х рр. як важливого культурно-мистецького осередку регіону; введенні до наукового обігу архівних документів та матеріалів, що дають змогу відтворити функціонування театру в досліджуваний період.Висновки. Діяльність Вінницького українського державного музично-драматичного театру ім. М. Садовського у 1960–1970-х рр. яскраво відображає складні й суперечливі процеси розвитку театрального мистецтва України в умовах жорсткої ідеологічної регламентації та державного контролю. Попри тиск керівних структур, домінування офіційно схваленої тематики та обмеження творчої свободи, колектив театру прагнув пропагувати загальнолюдські цінності, утверджувати українську драматургію і підтримувати зацікавленість глядачів національним мистецтвом. Активна гастрольна діяльність Вінницького державного українського музично-драматичного театру ім. М. Садовського в Україні та за її межами сприяла популяризації театрального мистецтва та обміну досвідом між українськими і зарубіжними митцями. Театр був важливим культурно-мистецьким осередком Вінниччини, тут надавалася кураторська допомога народним театрам та гурткам художньої самодіяльності, були організовані курси підготовки режисерів самодіяльних колективів області.

ТЕХНОЛОГІЧНЕ МИСТЕЦТВО: ДИСКУРСИ, ТРАНСФОРМАЦІЇ, ПЕРСПЕКТИВИ

2025-11-13T10:43:16+02:00

У сучасному культурному просторі технологічне мистецтво відіграє дедалі важливішу роль як простір художньої рефлексії щодо наукових новацій, цифрових трансформацій та соціальних зрушень. Зміна статусу мистецького твору, запровадження нових форм взаємодії з глядачем, а також інтеграція технологій у художню практику зумовлюють необхідність ґрунтовного теоретичного осмислення цього феномену. Мета статті полягає у висвітленні основних дискурсів, історичних трансформацій та перспектив розвитку технологічного мистецтва, а також в аналізі методологічних підходів до його осмислення. Методологія дослідження ґрунтується на поєднанні культурологічного, феноменологічного, соціокультурного та інтермедіального підходів, що дозволяє комплексно розглядати технологічне мистецтво як інтегральний складник сучасної культури. Наукова новизна полягає у запропонованій цілісній систематизації історичних етапів і типів практик, а також у зіставленні філософських, історичних та технологічних перспектив із локальними контекстами. Показано, що технологічне мистецтво функціонує як особлива форма культурного моделювання, яка одночасно репрезентує і конструює соціальні зв’язки, моделі сприйняття та режими чуттєвості. Артикульовано аналітичні акценти на імерсивності, алгоритмічності, реляційній взаємодії, біоетичних вимірах і питаннях збереження/репродукованості цифрових робіт. Окремої уваги надано українському медіа-арту, практикам архівації та включенню локальних кейсів у глобальний дискурс.Висновки підтверджують, що технологічне мистецтво є не лише новим художнім явищем, а й інструментом критичної рефлексії над взаємозв’язком людини, техніки й суспільства; його подальше вивчення відкриває перспективи для гуманітарного знання, культурної політики та освітніх стратегій. Намічено напрями майбутніх досліджень: етика й екологія технологічних практик, інтерфейс як культурна форма, методи документування та збереження, а також моделі кураторства і публічної участі в імерсивних та даноцентричних проєктах.

ВОЛИНСЬКИЙ ТЕАТР ЛЯЛЬОК У КОНТЕКСТІ КУЛЬТУРНИХ ТРАНСФОРМАЦІЙ 1975-2025: РЕПЕРТУАР, ІДЕЙНІ НАПРЯМИ ТА СЦЕНІЧНА ЕСТЕТИКА

2025-11-13T10:45:35+02:00

Мета дослідження – проаналізувати еволюцію Волинського академічного обласного театру ляльок у період 1975–2025 років у контексті культурних трансформацій України, визначити основні репертуарні та ідейні напрями театру, простежити зміни сценічної естетики та взаємодію з різними глядацькими аудиторіями. Методологія дослідження ґрунтується на комплексному підході, що поєднує історико-культурологічний аналіз, театрознавчий метод, хронологічний та порівняльний аналіз репертуару. Використані методи документального та архівного аналізу, інтерв’ю з учасниками постановок, а також аналіз критичних публікацій та рецензій на вистави театру. Наукова новизна. Уперше здійснено півстолітній хронологічний аналіз Волинського театру ляльок із виділенням чотирьох ключових періодів розвитку (радянський, пострадянський, довоєнний та сучасний). Виявлено закономірності трансформації репертуару, ідейних та естетичних підходів театру в контексті культурних та політичних змін в Україні. Стаття демонструє, як театр ляльок поєднує традиції українського лялькарства та новаторські практики, відповідаючи на потреби різних глядацьких аудиторій. Висновки.Волинський академічний обласний театр ляльок пройшов складний шлях розвитку, від реалізації радянських ідеологічних наративів до формування сучасного, відкритого до експериментів репертуару. Аналіз репертуару демонструє, що театр здатен поєднувати традиційні українські мотиви та світову драматургію, пропонуючи як дитячим, так і дорослим глядачам художньо-естетично насичені вистави. Сучасні постановки, зокрема імерсивні та патріотичні, засвідчують здатність театру адаптуватися до нових соціокультурних викликів, зберігаючи при цьому національні традиції лялькарства. Сучасна діяльність театру демонструє відкритість до нових перформативних практик, експериментів як з драматургією, так і з форматом постановок.

КУЛЬТУРОЛОГІЧНО-ПІЗНАВАЛЬНИЙ АСПЕКТ УКРАЇНСЬКОЇ ВЛАДИ

2025-11-13T10:49:00+02:00

Мета роботи. Стаття присвячена вивченню влади у культурологічно- пізнавальному аспекті з особливим акцентом на взаємозв’язку влади та музичного мистецтва. Основною метою є визначення того, як влада функціонує не лише як політичний інститут, але і як культурний феномен, що формує символи, коди пам’яті, ритуали та смислові орієнтири для суспільства. Методологія. Дослідження спирається на міждисциплінарний підхід, що поєднує культурологічний, історико-філософський, соціокомунікативний та мистецтвознавчий аналіз. Використано теоретичні напрацювання М. Фуко, Г. Арендт, Ю. Габермаса, Я. Ассмана, а також українських мислителів (Г. Сковороди, М. Драгоманова, М. Хвильового). Особлива увага приділена музичній культурі як інструменту легітимації влади та засобу культурної комунікації.Наукова новизна. Уперше влада в українському контексті розглядається як пізнавальний ресурс, що проявляється у сфері музичної культури. Показано, що гімни, народні пісні, академічні колективи, масові фестивалі та сучасні фронтові композиції формують образ влади не лише в політичному, а й у культурно-символічному вимірі. Виявлено діалектичний характер цих процесів: влада створює офіційні образи, але культура продукує й альтернативні.Висновки. Влада у культурологічному вимірі є багатовимірним явищем, яке реалізується через ритуали, символи, міфи та музичну пам’ять. В українських умовах вона набуває особливого значення через постколоніальну спадщину, радянський досвід і сучасну війну. Музична культура постає ключовим каналом комунікації між владою та суспільством, забезпечуючи консолідацію, формування ідентичності та культурну дипломатію. Подальші дослідження можуть зосередитися на взаємодії влади з іншими мистецькими сферами та з сучасними культурними індустріями.

КУЛЬТУРНЕ ДОЗВІЛЛЯ МОЛОДІ: КОНСТРУЮВАННЯ І ВІДТВОРЕННЯ СМИСЛІВ У СУБКУЛЬТУРІ В КОНТЕКСТІ МЕДІАТРАНСФОРМАЦІЙ

2025-11-13T10:51:27+02:00

Питання формування, розвитку і функціонування субкультур в Україні були і є актуальними в нових соціокультурних умовах розвитку українського суспільства та в контексті глобальних медіатрансформацій. Альтернативні форми молодіжної культури відіграють важливу роль у формуванні нових культурних цінностей, стереотипів сприйняття і форм поведінки молоді у медіакультурі. На даному етапі у вітчизняному науковому дискурсі недостатньо досліджений вплив медіатрансформацій на візуальні та організаційні аспекти численних субкультур і спільнот, зокрема молодіжних. Це створює потребу в поглибленому культурологічному аналізі ролі сучасних субкультур у формуванні індивідуального та колективного досвіду молоді.Мета роботи – визначити головні світоглядно-культурні координати окремих форм дозвілля молоді, дослідити особливості конструювання і відтворення смислів у субкультурі в контексті медіатрансформацій. Методологія дослідження ґрунтується на поєднанні філософсько-теоретичних, культурологічних і загальнонаукових методів. Зокрема використані аналітично-історичний метод, синтез і абстрагування, метод порівняння, систематизації і реконструкції соціокультурних явищ. Наукова новизна. У статті зроблено спробу проаналізувати та узагальнити механізми конструювання та відтворення культурних смислів в контексті дозвілля і самореалізації молоді в медіакультурі. Прослідковується взаємозв’язок нових форм культурного простору з новими соціальними процесами в сучасній Україні. Висновки. Кожна субкультура формується навколо ключового елементу – символу (музичного, релігійного, філософського). Цей елемент створює культурний код, який відображається в текстах, зовнішньому вигляді, атрибутиці та назві субкультури. Культ дороги відображає смисл подорожування і фіксується у зовнішності, атрибутиці, сленгу учасників субкультур. Культурний код геймерів визначається віртуальним простором і тематикою ігор. Згідно з аналізом культури геймерів, виявлено наявність усталених норм, ієрархічної структури та специфічної термінології. Ця спільнота формує «ігровий рух», основу якого становлять наративи, що містяться в ігрових текстах. Крім того, спостерігаються окремі субкультури, об’єднання яких відбувається виключно на основі визначеного комунікативного простору, що набуває для них семантично значущого характеру. Місце, де відбуваються тусовки, визначає ідентичність, є символом групової приналежності. В кожній субкультурі можна визначити спеціальні знакові об’єкти – вербальні, ідеографічні та ситуативні знакові об’єкти, об’єкти навколишнього світу, що відіграють у даній субкультурі знакову роль, а також їхні просторові, часові, предметні, тілесні коди. Важливу роль у конструюванні смислів молодіжної субкультури відіграє просторовий код, який трансформується в медіакультурі.

РИСУНОК І ЖИВОПИС У КОНТЕКСТІ ДІДЖИТАЛІЗАЦІЇ: ТРАДИЦІЇ ТА НОВІ ПІДХОДИ В ГРАФІЧНОМУ ДИЗАЙНІ

2025-11-13T09:08:40+02:00

У статті досліджено місце й роль рисунку та живопису як фундаментальних дисциплін у структурі професійної підготовки графічних дизайнерів в умовах активної діджиталізації освітнього процесу та художньо-креативної практики. Обґрунтовується, що, незважаючи на інтенсивне впровадження цифрових інструментів, віртуальної та доповненої реальності, 3D-моделювання, алгоритмічного дизайну та штучного інтелекту у візуальну комунікацію, саме традиційні мистецькі практики залишаються основою для формування цілісного художнього мислення. Академічний рисунок виступає ключовим засобом розвитку спостережливості, уміння передавати пропорції, форму та просторові відносини, тоді як живопис забезпечує глибоке розуміння кольорових гармоній, світлотіньових контрастів і пластичної виразності.Особливу увагу приділено проблемі взаємодії класичних художніх методик із сучасними цифровими підходами у процесі дизайнерської освіти. Показано, що використання планшетного малювання, віртуальних студій, графічних редакторів і спеціалізованих онлайн-платформ не витісняє, а доповнює традиційні форми навчання, надаючи студентам можливість працювати в умовах гібридного середовища. Водночас зазначається, що повна відмова від традиційного рисунку й живопису на користь виключно цифрових практик може призвести до втрати базових навичок, необхідних для створення виразного та концептуально обґрунтованого дизайну.У статті систематизовано сучасні тенденції інтеграції академічних і цифрових методів, що дозволяють розвивати у студентів комплексні компетентності: аналітичне мислення, візуальну креативність, технологічну гнучкість та вміння адаптуватися до нових умов професійної діяльності. Доведено, що синтез традицій і новітніх технологій формує унікальне поле для експериментів у графічному дизайні, розширює межі візуальної культури та створює підґрунтя для інноваційних практик. Зроблено висновок, що рисунок і живопис у цифрову епоху не втрачають своєї актуальності, а трансформуються, відкриваючи нові перспективи у підготовці дизайнерів та розвитку сучасного візуального мистецтва.

МОДА ЯК МЕДІА: РОЛЬ ОДЯГУ У ФОРМУВАННІ СОЦІАЛЬНИХ НАРАТИВІВ

2025-11-13T09:12:41+02:00

У роботі досліджується мода як засіб формування соціальних наративів, розглядаючи одяг не лише як елемент зовнішнього вигляду, а й як спосіб вираження ідентичності, політичних змін та суспільних настроїв. Мета. Дослідження покликане з’ясувати, як мода – насамперед сучасні дизайнерські переосмислення українського народного костюма – виконує функцію медіа, що транслює соціальні наративи, політичні меседжі й колективну пам’ять. Центральним об’єктом аналізу є символіка орнаментів, колористика та конструктивні рішення, через які вибудовується діалог між історичною спадщиною і сучасними культурними процесами.Методологія. Дослідження ґрунтується на міждисциплінарному підході, що об’єднує: (1) історико-етнографічний аналіз 96 музейних і приватних колекцій; (2) культурну семіотику для дешифрування візуальних кодів; (3) контент-аналіз 220 зображень подіумних показів і соціальних мереж 2014–2024 рр.; (4) case-study п’яти провідних брендів («Gunia Project», «Varenyky Fashion», «Oberig», «Foberini», «Hvoya»); (5) критичний огляд понад тридцяти законодавчих актів, що регламентували носіння національного вбрання від XVI ст. до сьогодення; (6) напівструктуровані інтерв’ю з 18 дизайнерами та 42 споживачами, які дозволили зіставити творчі інтенції з громадськими очікуваннями. Виявлено, що мода в Україні стала простором для висловлення політичних позицій, що підтверджується використанням традиційного вбрання під час громадських протестів та культурних подій. Також розглянуто, як глобалізація впливає на інтерпретацію національного костюма, формуючи баланс між збереженням автентичності та адаптацією до сучасних вимог ринку. Підкреслено, що мода виконує функцію медіа, оскільки вона передає суспільні наративи, закріплює символи національної ідентичності та відображає колективну пам’ять.Наукова новизна. Уперше доведено, що модернізований український народний костюм є автономним кросмедійним кодом, здатним виконувати естетичну, комунікативну й політичну функції одночасно. Виявлено механізми «перешифрування» традиційних символів у глобалізованому модному дискурсі: автентична вишивка інтегрується в мінімалістичні силуети, локальні тканини поєднуються з технотекстилем, а регіональна палітра адаптується до колірної системи Pantone. Викристалізовано три дизайнерські стратегії – реконструктивну, гібридизаційну та концептуальну, – кожна з яких формує власний набір маркерів культурної приналежності.Доведено, що залучення народних мотивів посилює національну ідентичність у постколоніальному й воєнному контекстах і водночас виконує роль інструмента м’якої культурної дипломатії.Висновки. Узагальнено, що одяг є ефективним каналом суспільної комунікації, що формує уявлення про спільноту та її цінності; політичні трансформації безпосередньо впливають на дизайнерські рішення, змінюючи символічне навантаження кольорів, орнаментів і крою; збереження культурного коду через моду забезпечує баланс між автентичністю та глобальними ринковими вимогами, підтримуючи економічну стійкість локальних виробників; інтеграція народних мотивів у повсякденний гардероб популяризує нематеріальну спадщину й розширює культурну дипломатію України у світі; мода виступає не лише індикатором, а й каталізатором соціальних змін, формуючи нові візуальні сценарії колективної ідентичності. Результати дослідження свідчать про те, що одяг є не лише предметом споживання, а й інструментом суспільної комунікації, який формує уявлення про спільноту та її культурні цінності.

ОСОБЛИВОСТІ ПСИХОЛОГІЧНОЇ ТРАКТОВКИ ЛЮДИНИ В МИСТЕЦТВІ ЄВРОПЕЙСЬКОГО ЖИВОПИСУ

2025-11-13T09:15:47+02:00

Метою статті є дослідження і обґрунтування психологічних трактувань людини в різних художніх стилях європейського живопису, зміна і динаміка розвитку візуальних трактувань персонажа. В статті аналізується зв’язок різноманітних стилів живопису із соціальними практиками на протязі історичного розвитку європейської культури: як пов’язані культура в соціумі, в тому числі, в мистецтві, з формуванням особистості, індивідуальності людини; зв’язок стилів і видів живопису із психологічними особливостями споживача образотворчого мистецтва, глядача живописних творів різних стилів.Мистецтво є унікальним механізмом розвитку особистості людини, яке формує її світогляд, створює глибоку, динамічну, емоційну картину світу, це особливо актуально в такій молодій державі, як Україна. Тільки всестороння, естетично розвинута в широкому сенсі людина культури, і є гідним громадянином і патріотом. Методологія. В статті досліджується зв’язок, існуючий між різноманітними стилями живопису і психологічними особливостями людей, які цікавляться мистецтвом. Досліджується рівень зв’язку між зацікавленістю в мистецтві різноманітних стилів європейського живопису, а саме, стилем Ренесансу, Барокко, Класицизму, Імпрессіонізму, Реалізму і т.п., різноманітних форм модернізму, в тому числі, Абстракціонізму, Сюрреалізму та сформованими індивідуальними життєвими практиками глядача. Акцентується на зацікавленості реципієнтів (враховуючи соціальні, політичні, побутові і т.п. фактори) в основних стилях живопису, таких, як, релігійний, ренесансний, барочний, класичний, реалістичний, абстрактний, сюрреалістичний і т.п.Висновки. Розвиток мистецтва європейського живопису по-різному психологічно трактував персонажів картин: від містично-релігійного трактування до романтичного, від споглядально класичного до миттєво імпресіоністичного, і навіть, сюрреалістичного. Виявляється, що уподобання живопису різних стилів пов’язане з результатом розвитку суспільства, життєвого досвіду людини, індивідуальних практик і психологічних особливостей глядача.

ДЕКОРАТИВНЕ МИСТЕЦТВО БУКОВИНИ ЯК КУЛЬТУРНИЙ ФЕНОМЕН: ТРАДИЦІЇ, СИМВОЛІКА, РОЗВИТОК

2025-11-13T09:19:30+02:00

У статті досліджується декоративне мистецтво Буковини як унікальний культурний феномен, що відображає етнічну багатогранність та історичний шлях регіону. Розглядається його ключова роль у збереженні народних традицій, світоглядних уявлень та ідентичності буковинського народу. Автор акцентує увагу на глибокій символіці та семантиці, що закладена у візерунках, орнаментах та техніках, які використовуються в різних видах декоративно-прикладного мистецтва, зокрема у вишивці, писанкарстві, художньому різьбленні та ткацтві. Мета дослідження – комплексно дослідити та розкрити феномен декоративного мистецтва Буковини, зосередивши увагу на його глибокому історичному корінні, унікальній символіці та динамічному розвитку крізь століття. Стаття прагне не лише задокументувати багатогранність буковинських традицій, але й проаналізувати їхній вплив на формування регіональної ідентичності та збереження національної спадщини.Також здійснено аналіз впливу історичних та соціокультурних чинників на еволюцію декоративного мистецтва Буковини, його трансформацію від суто утилітарного до естетично-мистецького та обрядово-символічного. Вивчається взаємодія народних ремесел з професійним мистецтвом та їхній внесок у формування українського мистецького простору.Визначено основні критерії, за якими буковинське декоративне мистецтво є феноменом: географічний та історичний синтез, гармонія та символізм, естетика та колорит, різноманітність та досконалість технік. Сформульовано значення декоративного мистецтва Буковини для сучасності, оскільки є джерелом натхнення для сучасних дизайнерів, художників, модельєрів, здобувачів вищої освіти. Акцентовано, що дослідження мистецтва вчить нас цінувати ручну працю, автентичність, та глибокий звʼязок з природою і власним корінням.На основі проведеного аналізу робиться висновок про те, що декоративне мистецтво Буковини є не лише частиною матеріальної спадщини, а й живим джерелом, що підтримує звʼязок між поколіннями та сприяє формуванню національної самосвідомості. Підкреслюється необхідність його подальшого вивчення, збереження та популяризації в умовах глобалізації.

РОЛЬ ІНСПІРАЦІЙ У СТАНОВЛЕННІ ІНДИВІДУАЛЬНОЇ МАНЕРИ СТУДЕНТА-МИТЦЯ

2025-11-13T09:22:00+02:00

Мета статті – проаналізувати роль інспірації у формуванні індивідуальної художньої манери майбутнього митця та визначити способи її стимулювання в освітньому процесі. Дослідження базується на міждисциплінарному підході, який поєднує мистецтвознавство, педагогіку та психологію творчості.Методологічну основу складають аналіз наукових джерел з мистецтвознавства, педагогіки, та психології творчості, порівняльний аналіз прикладів розвитку студентських робіт під впливом різних джерел інспірації (сучасне мистецтво, етніка, особисті враження). Спостереження та аналіз творчих практик студентів ( академічні, дипломні роботи). Елементи мистецтвознавчого аналізу художніх робіт, що демонструють індивідуальну манеру. Метод інтерв’ю та бесіди зі студентами для з’ясування їхніх джерел натхнення.Наукова новизна полягає у системному підході до інспірації як чинника розвитку індивідуальної художньої манери та визначенні методів її активного стимулювання у навчальному процесі. У дослідженні інспірація виступає не спонтанним поривом, а системним процесом, що формується під впливом різних культурних чинників на творчу особистість. В освітньому процесі вона стимулює самовираження, засвоєння нових знань і технік, а також активну творчу діяльність. Формування індивідуальної художньої манери передбачає здатність перетворювати різноманітні джерела інспірації у власну творчу мову без прямого копіювання. Висновки. Дослідження показує, що інспірація формується через комплексний підхід, який поєднує практичні експерименти, аналіз творчих джерел, рефлексію та міждисциплінарні впливи. Визначено, що саме слугує джерелом інспірацій для молодого митця. Дослідження показує, що у мистецькій освіті важливо не лише ознайомлювати студентів із джерелами натхнення, а й створювати умови для свідомого вибору, заохочувати пошук і експерименти для критичного ставлення до джерел та формування власного стилю.

ЖИВОПИС ЯК ОСВІТНІЙ ІНСТРУМЕНТ РОЗВИТКУ ДИЗАЙНЕРСЬКОЇ КРЕАТИВНОСТІ

2025-11-13T09:24:33+02:00

Живопис як простір художньої комунікації постає ефективним освітнім засобом, що формує у студентів здатність до візуального мислення, самовираження та оригінального вирішення творчих завдань. Мета дослідження полягає у вивченні впливу живопису як освітнього інструменту на розвиток ключових компетентностей студентів-дизайнерів, зокрема креативності, критичного мислення та емоційного інтелекту. У роботі особлива увага приділяється аналізу методик викладання живопису в контексті формування професійної креативності майбутніх дизайнерів одягу на прикладі Карпатського національного університету імені Василя Стефаника.Методологія передбачала систематичне спостереження, інтерв’ю зі студентами, аналіз творчих робіт та педагогічні експерименти з використанням акварельних і акрилових технік живопису, що стимулюють розвиток спостережливості, візуального мислення та умінь самовираження. Наукова новизна дослідження полягає у комплексному поєднанні теорії множинного інтелекту Ґарднера Говарда, концепції візуального мислення Арнхейма Рудольфа та педагогічних підходів Айзнера Елліота і Стернберга Роберта для обґрунтування ролі живопису у формуванні творчої особистості дизайнера. Узагальнено сучасні інноваційні практики та створено методику, що враховує індивідуальні особливості студентів і сприяє подоланню культурних стереотипів через міждисциплінарні завдання та активну рефлексію.Висновки демонструють, що живопис виступає не лише як технічна дисципліна, а як інтелектуальна діяльність, що розвиває складні когнітивні функції та емоційну чутливість. Створення безпечного освітнього простору для експериментів і помилок підвищує мотивацію, адаптивність мислення і сприяє формуванню інноваційного, критичного і креативного підходу до професійної діяльності. Результативне впровадження живопису у дизайн-освіту істотно покращує якість підготовки спеціалістів і зміцнює їх конкурентоспроможність на ринку праці.

ТЕМАТИЧНІ КОМПОЗИЦІЇ В МОНУМЕНТАЛЬНОМУ ЖИВОПИСІ: ЗВ’ЯЗОК МІЖ ІНТЕР’ЄРОМ ТА ЕКСТЕР’ЄРОМ

2025-11-13T09:27:36+02:00

У цій статті ми розглянули монументальний живопис як один з найдавніших та найвиразніших видів образотворчого мистецтва, який відіграє важливу роль у формуванні художнього простору. Він гармонійно поєднується з архітектурою та має не лише естетичну, а й змістову функцію, передаючи певні ідеї, символи та культурні коди. На відміну від станкового живопису, монументальні твори не існують окремо – вони інтегровані в інтер’єр чи екстер’єр будівель та громадських просторів, збагачуючи їхню атмосферу та ідентичність. Від наскельних малюнків первісних людей до сучасних фресок, цей вид мистецтва завжди залишався засобом комунікації, розповідаючи про події, вірування та світогляд різних епох. Мета статті – дослідження ролі тематичних композицій у монументальному живописі та їхнього взаємозв’язку з інтер’єром та екстер’єром. Методологія. Дослідження ґрунтується на комплексному аналізі теоретичних та мистецтвознавчих джерел, які передбачають використання методу системності для опрацювання матеріалу, його порівняння та синтезу. Історико-культурологічний метод уможливив розгляд появи та розвитку монументального мистецтва як цілісного, багатоманітного явища. На основі формально-стилістичного методу проведено аналіз творів монументального мистецтва. Наукова новизна. Досліджено особливості використання тематичної композиції в монументальному живописі починаючи з прадавніх часів і до наших днів. Також розглянуто особливості роботи над композицією для монументального твору. Проаналізовано зв’язок монументального мистецтва з архітектурою. Висновки.Монументальний живопис формує простір та зберігає культурні традиції. Вдала інтеграція монументального твору в архітектурний простір може створити естетичну та функціональну значущість. Монументальні твори є невід’ємною частиною культурної спадщини, що відображають соціальні цінності та художні традиції.Технічні аспекти створення монументальних композицій охоплюють широкий спектр традиційних та інноваційних підходів, що дає змогу митцям створювати довговічні та виразні твори мистецтва. Виявлено зв’язок монументального твору з інтер’єром та екстер’єром, ураховуючи масштаб будівель, особливості освітлення, а також історико-культурний контекст.

ОСОБЛИВОСТІ ЗОБРАЖЕННЯ АРХІТЕКТУРНИХ ОБ’ЄКТІВ У НАВЧАЛЬНОМУ ЕТЮДІ

2025-11-13T09:32:13+02:00

У статті досліджено особливості виконання етюдів архітектурних об’єктів як важливого етапу професійної підготовки художника та засобу творчого самовираження, увагу акцентовано на перевазі пленерної практики над роботою в майстерні. Розглянуто роль етюдної практики у формуванні навичок спостереження, аналітичного мислення, вміння бачити та передавати характерні риси архітектури. Проаналізовано основні принципи побудови композиції, зокрема закономірності передачі перспективи, пропорційності, конструктивної логіки об’єкта та його взаємозв’язку з навколишнім простором. Сформульовано основні практичні рекомендації та визначено типові помилки початківців. Метою статті є визначення методичних особливостей зображення архітектурних об’єктів у навчальному етюді.Методологічні підходи та методи дослідження базувалися на методах теоретичного та порівняльного аналізу, синтезу та спостереження. Наукова новизна дослідження полягає узагальненні та систематизації особливостей зображення архітектурних форм під час виконання графічних та живописних етюдів із урахуванням сучасних вимог до художньої освіти.Висновки. Методичні особливості виконання етюдів архітектурних форм у живописі та рисунку формують комплекс практичних навичок художника, розвивають просторове мислення, сприяють підвищенню рівня професійної підготовки. Саме регулярна робота на пленері сприяє набуттю вмінь та навичок зображення архітектури, грамотним композиційним рішенням. Також заняття на пленері ефективно сприяють постановці ока та руки, розвивають візуальне мислення та образну пам’ять. Зображення архітектурних об’єктів з натури створює умови для розвитку цілісного бачення загального колірного тону та одночасного порівняння контрастів в етюді з натурою, забезпечує формування відчуття тонально-колірних відношень, виховують у студентів розуміння передачі повітряного середовища, формує та відшліфовує естетичний смак майбутніх художників.

СИНТЕЗ ВИДІВ І ЖАНРІВ МИСТЕЦТВА В ЄДИНОМУ ПРОСТОРІ ІНТЕР’ЄРІВ БУДІВЛІ БУТІК-ГОТЕЛЮ «ФРЕДЕРІК КОКЛЕН» В ОДЕСІ

2025-11-13T09:34:52+02:00

У статті детально розглянуто оздоблення інтер’єрів будівлі бутік-готелю «Фредерік Коклен» в Одесі, а саме три фрески, виконані в техніці яєчної темпери, що зображують європейські пейзажі, та вітраж на тему середньовічної Європи. Мета статті – дослідити сучасний монументальний живопис в інтер’єрі готелю «Фредерік Коклен» міста Одеси; проаналізувати взаємозв’язок мистецтва та архітектури, розміщення настінного живопису в закритому середовищі й особливості його створення. Методологія. У статті використано комплексний мистецтвознавчий підхід, який передбачає використання методу системності для опрацювання матеріалу. Історико-культурологічний метод уможливив розгляд монументальних настінних розписів у контексті з мистецтвом та архітектурою Європи XVIII – XIX століть. Образно-стилістичний метод дає змогу здійснити цілісний мистецтвознавчий аналіз оздоблення інтер’єру бутік-готелю «Фредерік Коклен» в Одесі, виявити стилістичні особливості, визначити коло тем, характер формальних рішень. Наукова новизна статті полягає в тому, що до сьогодні тема сучасного монументального мистецтва Одеси залишається малодослідженою. Особливо це стосується оздоблення інтер’єрів сучасних громадських будівель (готелів). Висновки. Бутік-готель «Фредерік Коклен» у місті Одеса – це унікальне поєднання історичної будівлі XIX ст. та сучасного монументального мистецтва. Це синтез архітектури та мистецтва, що чудово працює. Готель слугує прикладом злагодженої роботи архітектора й художників, починаючи з вдало виконаної реставрації історичної будівлі, а також збереження й демонстрації нових робіт сучасних митців. Усі твори розміщені в інтер’єрі готелю, як маленькі станкові, так і монументальні, створюють психологічно позитивну атмосферу тепла, краси й культурної спадковості європейського минулого Одеси.

ТРИПІЛЬСЬКА ТАРНА КЕРАМІКА ЯК ЕСТЕТИЧНИЙ РЕСУРС ФОРМОУТВОРЕННЯ У СУЧАСНОМУ ДИЗАЙНІ

2025-11-13T09:48:29+02:00

У період стрімкого розвитку технологій та проектної творчості не втрачає свою актуальність дослідження культуротворчих аспектів архаїчного досвіду. Приміром трипільської кераміки як одного з найвиразніших носіїв матеріальної та сакральної культури давньої України. У статті проаналізовано технологію формоутворення та декорування керамічних виробів Трипілля, зокрема тарної продукції, у контексті їхньої естетичної та художньої цінності. Мета роботи полягає у приверненні уваги широкого кола митців до потужного потенціалу трипільської тарної кераміки як джерела натхнення у формоутворенні сучасного дизайну. Автори простежують зв’язок між архаїчними формами, особливостями їх виготовлення та сучасними тенденціями в дизайні.Методологія базується на міждисциплінарному підході, що поєднує елементи мистецтвознавства, етнографії та дизайну. Основним методом виступає комплексний аналіз літературних джерел (мистецтвознавчих праць, наукових статей та монографій),застосовується також порівняльно-аналітичний метод. Наукова новизна полягає у виявленні нових напрямів застосування багатої спадщини Трипільської культури: від предметного до інтер’єрного дизайну. У праці акцентовано увагу на можливості використання трипільських художньо-естетичних знахідок у формоутворенні сучасного дизайну, що є важливим у контексті розвитку національної складової. Також зібрана інформація про трипільську тарну кераміку, яка привертає увагу дослідників технологією виробництва, художньою мовою, збереженням давніх декоративних засобів та елементів орнаменту, розкриттям особливостей побуду та тогочасного навколишнього оточення. Висновки. Завдяки опрацьованим інформаційним джерелам та наявним очним матеріалам культури Трипілля-Кукутень, праця звертає увагу на основні особливості формотворчих та естетичних засад виготовлення тарної кераміки трипільської доби.