Fine Art and Culture Studies

ВОКАЛЬНО-СЦЕНІЧНИЙ ОБРАЗ ТОСКИ – МІЖ РОМАНТИЧНИМ ТА ВЕРИСТСЬКИМ АМПЛУА

Тетяна АНІСІМОВА — 2025-12-30

Вокально-сценічний образ Тоски у однойменній опері Джакомо Пуччіні є яскравим прикладом поєднання романтичних і веристських принципів у оперному мистецтві кінця XIX – початку XX століття. Проблематика дослідження полягає у визначенні художньої специфіки центрального персонажа, який постає як уособлення сили, рішучості та психологічної глибини, а також у поєднанні контрастних вокальних фарб, характерних для двох стилістичних напрямів. Метою дослідження є комплексний аналіз вокально-сценічного образу Тоски, виявлення його полістилістичних ознак, визначення місця між романтичним та веристським амплуа та оцінка виконавських і драматургічних завдань, що постають перед співачкою. Дослідження спрямоване на розкриття взаємозв’язку стилістичних прийомів Пуччіні з психологічною цілісністю персонажа, а також на аналіз контрастів вокальної партії, що відображають емоційні коливання, драматичну напругу та внутрішню боротьбу героїні. Методологічною основою роботи стали порівняльно-стилістичний і історико-теоретичний аналіз, інтерпретаційний підхід, а також музично-виконавський і драматургічний аналіз нотного матеріалу, історичних джерел, сучасних критичних текстів. Це дозволяє всебічно оцінити художню структуру образу, його вокальні, драматичні та психологічні особливості та виявити зв’язок із виконавською практикою кінця XIX – початку XX століття. Наукова новизна полягає у системному дослідженні Тоски як персонажа, що перебуває на межі романтичного та веристського амплуа, із виділенням специфічних вокальних, драматичних і психологічних засобів, які реалізує Дж. Пуччіні. У висновках підкреслюється, що образ Тоски поєднує вокальну майстерність, драматургічну цілісність і психологічну достовірність, створюючи багатоплановий сценічний та виконавський досвід, актуальний для сучасного оперного виконання та педагогічної практики.

ЖАНРОВІ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ ВІДОМИХ КОМПОЗИЦІЙ ВОЛОДИМИРА ІВАСЮКА СУЧАСНИМИ ВИКОНАВЦЯМИ

Наталія БОРИСЕНКО — 2025-12-30

У статті досліджується феномен жанрових трансформацій пісенної спадщини Володимира Івасюка як ключовий механізм її відродження та інтеграції в сучасний український та світовий культурний простір. Мета дослідження полягає у комплексному аналізі жанрових трансформацій пісенної спадщини Володимира Івасюка, здійснених сучасними українськими виконавцями. У роботі застосовано комплекс загальнонаукових та спеціальних методів. Зокрема, історико-хронологічний метод використано для вивчення еволюції сприйняття творчості Володимира Івасюка від класичних виконавців до найактуальніших сучасних інтерпретаторів. Музикознавчий аналіз застосовано для детального дослідження жанрової механіки, аранжувальних рішень та інструментальної палітри в кавер-версіях. Порівняльно-зіставний метод дозволив виявити спільні та відмінні риси між оригінальними творами та їхніми новими трактуваннями. Нарешті, культурологічний метод використано для визначення соціокультурної ролі цих інтерпретацій у сучасному медіапросторі, особливо у контексті актуалізації патріотичних тем. Наукова новизна роботи визначається тим, що вперше здійснено системний аналіз сучасних жанрових інтерпретацій найбільш знакових композицій Володимира Івасюка, а також обґрунтовано ідею про те, що його пісні у сучасному звучанні є потужним інструментом культурної дипломатії та регіональної культурної репрезентації. Висновки дослідження полягають у тому, що нами підтверджено універсальність і жанрову пластичність творчості Володимира Івасюка. Встановлено, що сучасні жанрові інтерпретації є найефективнішим механізмом оновлення його спадщини, успішно виконуючи функцію культурного містка між поколіннями. Ці трансформації не лише збагачують українську музичну мову, а й відіграють важливу соціокультурну роль у зміцненні національної ідентичності. Перспективи подальших досліджень сфокусовані на вивченні ролі спадщини Володимира Івасюка як потужного інструменту культурної дипломатії та його медійної присутності на міжнародних платформах.

ЦІННІСНО-СВІТОГЛЯДНІ ЗАСАДИ ТА РЕФЛЕКСИВНІСТЬ ХОРМЕЙСТЕРА В УКРАЇНСЬКОМУ КОНТЕКСТІ КУЛЬТУРНОЇ СТІЙКОСТІ

Олександр ВІЛА-БОЦМАН — 2025-12-30

Мета роботи. Дослідити, як особистісні цінності, світоглядні орієнтири та рефлексивність хормейстера формують його професійний шлях і сприяють збереженню тяглості української хорової традиції в умовах сучасних трансформацій. Методологія. Застосовано культурологічний та герменевтичний підхід: явище розглядається крізь призму взаємодії художніх традицій і суспільних викликів, проаналізовано наукові праці українських і зарубіжних дослідників за останні 10 років з проблематики хорового мистецтва. Використано історико-аналітичний метод для простеження еволюції світоглядних засад українських диригентів, а також теоретико- концептуальний аналіз для визначення структурних компонентів індивідуальності та рефлексивних практик хормейстера. Наукова новизна. Уперше в українському музикознавстві системно висвітлено взаємозв’язок між аксіологічними орієнтирами диригента-хормейстера, його громадянською позицією та рефлексивністю як чинниками культурної стійкості. Введено до наукового обігу поняття «культурна стійкість хорової традиції» та обґрунтовано роль особистісних цінностей диригента у підтриманні національної ідентичності хорового мистецтва. Висновки. Особистісні цінності й світогляд хормейстера визначають вибір репертуару, ставлення до національної музичної спадщини та новацій, а також стиль комунікації з хором і слухачами. Рефлексивність – здатність критично осмислювати власну діяльність – перетворює задекларовані цінності на інструменти щоденної праці, забезпечуючи живий зв’язок між традицією і сучасністю. В українських умовах, особливо в часи випробувань (війна, глобалізаційні виклики), аксіологічна позиція диригента набуває суспільного виміру: хормейстер постає носієм колективної пам’яті, провідником духовних цінностей і культурним лідером спільноти. Це сприяє тяглості хорової традиції, її адаптації до нових обставин без втрати автентичності. Стаття підкреслює важливість поєднання в особі диригента ролей митця-інтерпретатора і громадянина-носія культури, що забезпечує життєздатність професійної хорової школи України в XXI столітті.

П’ЯТЬ МАЗУРОК ВІКТОРА КОСЕНКА

Наталія ГОРЕЦЬКА — 2025-12-30

Віктор Косенко є автором п’яти мазурок для фортепіано. Станом на сьогодні не існує жодного спеціального дослідження, присвяченого жанру мазурки у творчості митця. Факт «замовчування» цих ранніх мініатюр, можливо, є наслідком хибного сприйняття цих творів як чогось надто дрібного і тому неважливого в контексті всієї творчості композитора. З іншого боку, можливо, така ситуація є результатом хибного трактування стилю цих творів винятково як наслідування стилів Ф. Шопена та О. Скрябіна. Проте, на наш погляд, такий підхід є однобоким і не розкриває справжньої інтонаційності мазурок В. Косенка, які хоч і належать до ранніх творів, але все ж дуже рельєфно відображають самобутність творчого почерку композитора, є високохудожніми і яскраво репрезентативними як в контексті індивідуального стилю митця, так і в контексті вираження своєрідності їхнього українського стильового обличчя. Мета статті – розкрити своєрідність та значущість мазурок В. Косенка в аспекті проблематики індивідуального та національного стилетворення. Методологія. У роботі використано методи інтонаційного, жанрового та стильового аналізу, спостереження, порівняння, узагальнення. Наукова новизна. Дослідження зазначеної проблеми ніколи не проводилося, хоча її вирішення має велике значення для розуміння масштабів постаті і творчості видатного українського композитора Віктора Косенка, а також – для реконструкції історії української музики з позицій україноцентризму та належного вписування національних здобутків у європейський контекст. Висновки. Ранні мазурки Віктора Косенка (ор. 3, оp. 9), на відміну від мазурки з циклу «24 дитячі п’єси для фортепіано», демонструють виразні ознаки українського стилю. На це вказує яскравий мелодизм їхнього тематизму, що одночасно є одним з найголовніших чинників індивідуального стилю композитора. Ліризм та мелодійність є характерними рисами національного стилетворення, що почали проявлятися ще з часів формування і розвитку жанрів канту, ліричної пісні та пісні-романсу. Також на український стиль мазурок В. Косенка вказують вокальна природа мелодизму косенківських мазурок, незважаючи на те, що мазурка – це танцювальний жанр, а в романтичній її інтерпретації (Ф. Шопен, О. Скрябін та ін.) нерідко набуває ознак інструментального мелодизму, з його ламаною мелодичною лінією, широкими стрибками. Вокальну природу мелодизму мазурок В. Косенка формує використання поступеневих мелодичних кроків, оспівування стійких ступенів, в т.ч. у мелодичному рельєфі численних мелізмів, інтонацій мелодичної та гармонічної великої/малої терції/сексти як в прямому русі, так і як способу окреслення мелодичної фрази/звороту, різноманітних неакордових звуків, секвентного та варіантного розвитку мелодичного матеріалу, конструктивних особливостей вокального фразування. Всі вказані риси українського стилю В. Косенка в аналізованих мазурках нерозривно повʼязані з модерним письмом, що є прикметною рисою мистецтва першої чверті ХХ століття і свідчить про високу освіченість, професійність композитора, його обізнаність з найновішими мовленнєвими особливостями його доби. Модерні риси мазурок В. Косенка проявляються ритмічною імпровізаційністю, альтерованою гармонією, синтетичною багатопластовою фактурою. Таким чином, мазурки ор. 3 та ор. 9 В. Косенка, на відміну від мазурки №20 з циклу «24 дитячі п’єси для фортепіано», виступають яскравим прикладом українського музичного модерну, тоді як останню слушно інтерпретувати в системі категорій та засобів виразності соцреалізму.

ВПЛИВ ТВОРЧОСТІ АРТУРО САНДОВАЛЯ НА ДЖАЗОВИХ МУЗИКАНТІВ КІНЦЯ ХХ – ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТТЯ

Артем ДМИТРИЧЕНКОВ — 2025-12-30

Стаття аналізує напрями впливу Артуро Сандоваля на виконавські практики джазових музикантів кінця ХХ – початку ХХІ століття. Мета роботи – визначити напрями впливу творчості Артуро Сандоваля на джазових музикантів кінця ХХ – початку ХХІ століть і показати, як його техніка, ритмічне мислення та педагогічні практики змінили виконавські стандарти, репертуар і навчальні підходи. Методологія: застосовано поєднання історико-музикологічного опису, порівняльного стилістичного аналізу й рецептивного підходу. Наукова новизна полягає в уточненні таких стійких механізми впливу: технічний зсув у трубній грі, де стабільна робота в екстремальних регістрах, артикуляційна точність і витривалість закріпилися як нова професійна норма; ритмічне оновлення, коли клейв та тумбао стали формотворчою основою імпровізації у некубинських складах; педагогічна екосистема, що через публічні майстер-класи та інституційні зрушення збалансувала академічні та імпровізаційні компетенції. Висновки: вплив Сандоваля вийшов за межі індивідуальної віртуозності. Механіка цього впливу проявляється у стандартизації складних трубних прийомів, у переосмисленні ролі афро-кубинського коду як формотворчого чинника мови джазу, а також у зміні педагогічних пріоритетів, що тепер заохочують універсальність як норму. Інституційна легітимація латин-джазу та його присутність у програмах провідних центрів створили рамку, в якій модель Сандоваля з приватної віртуозності перетворилася на спільний професійний еталон. Його модель піднесла технічну планку джазової труби, нормалізувала афро-кубинський метроритм у мейнстримі й переорієнтувала освітні практики на універсальність. Отримані результати окреслюють цілісну рамку для подальших досліджень рецепції латиноамериканських впливів у глобальному джазі та для оновлення навчальних програм у вищій музичній освіті.

ФЕНОМЕН ХУДОЖНЬОЇ ЦІЛІСНОСТІ В ІНСТРУМЕНТАЛЬНІЙ СЮЇТІ

Жунхан ЖІА — 2025-12-30

Актуальність дослідження зумовлена потребою осмислення феномену художньої цілісності в музичному творі. Зазначено, що категорія цілісності передбачає внутрішню завершеність твору, забезпечує його наповненість і смислову неподільність як естетичного об’єкта, у якому немає випадковостей; потребує органічної єдності усіх його складових, пов’язаних між собою та гармонійно поєднаних задля розкриття художньої ідеї. Мета статті полягає у виявленні чинників творення художньої цілісності у музичному творі, одним із яких є принцип сюїтності. Під цим кутом зору аналізується інструментальна сюїта що має давню і тривалу традицію свого становлення і розвитку, і є безпосередньо пов’язана із танцювальною сферою. Методологічною основою дослідження є комплексний підхід, що поєднує історико-генетичний, музикознавчий історичний та загально культурологічний методи, які дозволяють глибше осмислити категорію цілісності на прикладі інструментальної сюїти. Наукова новизна роботи визначається тим, що категорія цілісності розглядається у її проекції на жанр інструментальної сюїти. Висновки. Будучи одним із різновидів циклічної форми в інструментальній музиці, сюїта розглядається як цілісне явище, враховуючи той факт, що кожна з її частин є самодостатньою і важливою з точки зору загальної драматургії циклу. Увага звертається на єдність циклу в його множинності, що дає підставу стверджувати про контрастність і єдність як визначальні принципи, покладені в основу жанру. Зазначено, що на відміну від циклічних форм, у яких всі частини є пов’язані наскрізним розвитком, цілісність у сюїті досягається завдяки наявності однієї спільної ідеї, контрасту та чергування, а не через тематичну єдність чи послідовне розгортання.

ТРАНСКРИПЦІЇ ТА АРАНЖУВАННЯ ЯК РОЗШИРЕННЯ РЕПЕРТУАРУ АЛЬТИСТІВ

Ірина ЖУРЕНКО — 2025-12-30

В цій статті розглянуто різноманітність транскрипцій та аранжувань для альта, які охоплюють чимало жанрів (сольні твори, сюїти, сонати, концерти, пʼєси тощо), створених від бароко до сучасності. Метою статті виступає вивчення специфіки транскрипцій, редакцій та аранжувань для альта, та дослідження їх впливу на розширення концертно-виконавського та навчально-педагогічного альтового репертуару. Методологія базується на наступних методах: системний, який прослідковує різні жанрові напрямки від сольного до ансамблевого; історико-хронологічний, що підкреслює зміну в підходах композиторів, редакторів, виконавців та викладачів до створення аранжувань в залежності від їх приналежності до певного стилю; компаративний, який розкриває суть відмінностей різних редакцій однакових творів; та аналітичний метод, який вміщує детальний розгляд транскрипцій. Новизна теми полягає в розподіленні аранжувань, транскрипцій та редакцій для альта, які складають значну частину виконавського та педагогічного репертуару, за авторством, жанрами та причинами створення. В ході дослідження було виявлено, що в значній мірі першопричиною появи транскрипцій та аранжувань ставала виконавська або педагогічна практика, яка потребувала поповнення концертного та навчального репертуару. На прикладі сонат Й. Брамса, пʼєс Р. Шумана та К. Вебера було розкрито зумовленість створення композиторами декількох версій власних творів для різних сольних інструментів. Також було надано аналіз відмінностей між редакціями найчастіше виконуваних творів, а саме Віолончельних сюїт Й. С. Баха та Сонат op. 120 Й. Брамса. Нарешті охарактеризовано вклад виконавців (В. Прімроуз, Л. Тертіс, М. Кугель, В. Борисовський) та педагогів (З. Дашак, Б. Палшков, М. Грінберг) в збагачення альтового репертуару. На основі проведеного дослідження зроблено висновки, що використання транскрипцій, аранжувань та редакцій є поширеною та регулярною практикою серед альтистів, яка допомагає розкрити багатство тембру та звуку альта. Крім цього їх виконання є прекрасною можливістю більш детального знайомства виконавців із творчим доробком композиторів, а не є вимушеним для альтистів через відносно обмежений оригінальний альтовий репертуар.

ЖІНОЧА ВОКАЛЬНА ІДЕНТИЧНІСТЬ НА СУЧАСНІЙ ЕСТРАДІ: НОВІ ВИКОНАВСЬКІ СТРАТЕГІЇ ТА ДЕКОНСТРУКЦІЯ ГЕНДЕРНИХ СТЕРЕОТИПІВ

Наталія КОВМІР — 2025-12-30

Мета: визначити особливості формування та прояву жіночої вокальної ідентичності в естрадному мистецтві, виявити нові виконавські стратегії та способи подолання гендерних стереотипів у творчості українських і західноєвропейських співачок. Методологія: застосовано міждисциплінарний підхід, що поєднує музикознавчий, культурологічний, гендерний та компаративний аналіз. Використано інтерпретаційний, дискурсивний та структурно-аналітичний методи для виявлення особливостей еволюції жіночої вокальної манери та художнього образу на естраді, досліджєння формування жіночої вокальної ідентичності та аналізу нових виконавських стратегій, спрямованих на деконструкцію гендерних стереотипів у творчості сучасних українських і західноєвропейських співачок. Розглядається еволюція жіночої вокальної манери від традиційного лірично-етичного звучання до експериментальних моделей, що поєднують автентичність, соціальний меседж і сценічну інноваційність. Особлива увага приділяється трансформації художнього образу жінки на сцені, його відходу від патерналістських архетипів і становленню багатошарової суб’єктності. Наукова новизна: уперше системно розглянуто феномен жіночої вокальної ідентичності в контексті естрадного мистецтва як динамічний процес взаємодії традиційної спадщини й інноваційних стратегій самовираження. Визначено механізми трансформації художнього образу жінки-виконавиці в умовах деконструкції гендерних стереотипів та глокалізації музичного простору. Висновки: порівняльний аналіз українського та західноєвропейського досвіду демонструє, що сучасна естрада стає платформою для утвердження жіночої суб’єктності, самовираження, культурного протесту та творчої автономії жінки, поєднуючи традиції та інновації у розвитку вокальної культури. Тенденції розвитку жіночої вокальної манери засвідчують перехід від традиційних моделей емоційної чуттєвості до експериментальних, ідентифікаційних та інтеркультурних форм, що поєднують автентичність, соціальний зміст і сценічну інноваційність.

ПЕРЕКЛАДЕННЯ У СВІТОВОМУ ЦИМБАЛЬНОМУ МИСТЕЦТВІ ПЕРШОЇ ЧВЕРТІ ХХІ СТОЛІТТЯ: ВИКОНАВСЬКИЙ АСПЕКТ

Михайло КУЖБА — 2025-12-30

У статті досліджено виконавську практику перекладення у світовому цимбальному мистецтві першої чверті ХХІ століття. Актуальність роботи зумовлена потребою осмислення історичних процесів, визначення тенденцій розвитку сучасного цимбального виконавства в концертній і педагогічній практиці. Питання перекладення набуває особливого значення в контексті формування академічного репертуару для цимбалів системи Шунди та розширення художньо-технічних можливостей інструмента. Мета статті – виявити роль перекладення у становленні жанрово-стильової системи сучасного цимбального мистецтва, з’ясувати вплив жанру на оновлення концертного й навчального репертуару, а також визначити виконавські підходи до інтерпретації творів різних епох і стилів. Методологія базується на поєднанні історико-аналітичного, порівняльного та системного підходів. Застосовано методи жанрово-стильового аналізу, інтерпретаційного моделювання, узагальнення виконавських практик і компаративного зіставлення цимбальних перекладень із оригінальними версіями для інших інструментів (фортепіано, альта, віолончелі тощо). Наукова новизна полягає у визначенні перекладення як одного з важливих чинників формування цимбального виконавства ХХІ століття. Окреслено роль жанру у розкритті тембрових і технічних можливостей концертного інструмента. Висновки. Жанр перекладення є стратегічно важливим для розвитку цимбального мистецтва як у професійному, так і в освітньому середовищі. Воно сприяє оновленню репертуару, підвищенню виконавської майстерності, формуванню національної ідентичності української школи, що виявляється у використанні тембрових можливостей гуцульських цимбалів. У сучасному неакадемічному просторі (кросовер, джаз, рок) перекладення трансформується в авторські композиції, що свідчить про динаміку, відкритість і креативність сучасного цимбального виконавства.

ФОРМУВАННЯ КВАРТЕТНОГО ВИКОНАВЦЯ: МИСТЕЦТВО АНСАМБЛЕВОЇ ВЗАЄМОДІЇ ТА СУЧАСНІ ПЕДАГОГІЧНІ АСПЕКТИ

Емма КУПРІЯНЕНКО — 2025-12-30

Статтю присвячено питанням формування квартетних виконавців та організації навчального процесу. В представленому дослідженні з точки зору сучасності здійснено аналіз новітньої методології й методики навчання квартетному мистецтву, виявлено різновиди підходів та розглянуто особливості процесу міжособистісної комунікації між учасниками струнного квартету. У контексті запропонованої теми змістовне сфорцандо зосереджується на механізмі розкриття психофізіологічних особливостей камералістів, їх взаємодіях в ансамблі та невербальних комунікаціях. Інновації композиторського мислення як у змістовній, так і в музичній площині, оновлюють традиційне естетичне розуміння квартетного жанру як носія глибоких емоцій та драматургії. Проаналізовано методи роботи, притаманні сучасній квартетній педагогіці. Феномен формування квартетистів XIX–XXI століть досі не був предметом спеціальних наукових розвідок, тому у представленому дослідженні розглянуто специфіку квартетної семантики та ансамблевої діяльності з розподілом функцій між учасниками складу. Здійснено розкриття поняття ансамблевої емоційної компетентності та зосереджено увагу на особливостях організаційного процесу квартетного класу. Окрему увагу приділено аспекту психологічного балансу між індивідуальним і колективним відчуттям, що важливо для становлення та розвитку професійного молодого музиканта. Окреслена важливість педагогічних моделей, які допомагають інтегрувати квартетистів-початківців в процес ансамблевого мислення, інтонаційної ритмічної стабільності, логічного фразування. Визначено роль репетиційної практики як лабораторії творчої взаємодії, де формується здатність до взаємної підтримки, імпровізаційного діалогу та гнучкого реагування на музичні імпульси партнерів. Загалом квартет в ідеальному втіленні доцільно розглядати та інтерпретувати як умовний «монотембр» – гармонійний синтез індивідуальних звучань у єдиному ансамблевому просторі.

ОРКЕСТРИ НАРОДНИХ ІНСТРУМЕНТІВ МІСТА ЛУЦЬКА: СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК

Володимир КУЧЕРУК — 2025-12-30

У статті йдеться про концертно-виконавську діяльність оркестрів народних інструментів міста Луцька (друга половина ХХ – початок ХХІ ст.), що активно пропагували українське мистецтво. Зокрема проаналізовано історичні етапи розвитку оркестрів народних інструментів міських навчальних закладів та міського Палацу культури, охарактеризовано концертний репертуар, музичний інструментарій та творчі досягнення окремих оркестрових колективів. Мета статті – вивчення процесу формування й становлення оркестрового виконавства зазначеного періоду у Луцьку, об’єктивна характеристика концертно-виконавської діяльності оркестрів народних інструментів на основі вивчення та аналізу концертних програм оркестрових колективів, афіш, інтерв’ювання, публікацій у пресі. Наукова новизна. У статті здійснено комплексне дослідження діяльності оркестрів народних інструментів всіх ланок музичної освіти та Палацу культури міста. Вперше систематизовано історичні етапи становлення та розвитку оркестрів народних інструментів міста Луцька, їх концертно-виконавську діяльність та роль у музичному житті України. У висновку здійснено підсумок результатів дослідження діяльності оркестрів народних інструментів всіх ланок музичної освіти Луцька та міського Палацу культури.

ЕВОЛЮЦІЯ КОМПОЗИТОРСЬКОГО СТИЛЮ МЕЛ БОНІ У КОНТЕКСТІ ФРАНЦУЗЬКОЇ МУЗИЧНОЇ ТРАДИЦІЇ КІНЦЯ XIX – ПОЧАТКУ XX СТОЛІТТЯ

Наталія ЛАВРИК — 2025-12-30

Тема дослідження творчості Мел Боні є важливою для сучасного музикознавства, оскільки дозволяє переосмислити роль жінок-композиторок у розвитку французької музичної традиції кінця XIX – початку XX століття. Метою дослідження є аналіз еволюції музичного стилю Мел Боні у контексті французької музичної традиції кінця XIX – початку XX століття, виявлення характерних особливостей її композиційної мови та оцінка впливу соціокультурних чинників. Дослідження спрямоване на огляд камерних, сольних творів композиторки із врахуванням стилістичних, гармонічних та формотворчих аспектів, а також на розгляд її музики у взаємозв’язку з творчістю сучасних французьких композиторів і загальними тенденціями музичного модернізму та імпресіонізму. Методологічною основою роботи стали порівняльно-стилістичний аналіз, історико-музикознавчі методи, естетико-структурний підхід. Дослідження включає аналіз нотного матеріалу, врахування музичної критики та історичних джерел, що дозволяє оцінити еволюцію композиційного мислення Боні і її внесок у розвиток інструментальної та вокальної музики свого часу. Наукова новизна роботи полягає у здійсненому системному аналізі музики Мел Боні із врахуванням її стилістичної еволюції, взаємодії романтичної традиції та модерністських тенденцій. У висновках підкреслюється, що творчість Мел Боні демонструє тональну цілісність та виразну колористику, а також відображає соціокультурні особливості епохи. Не варто шукати «жіночі» риси в музиці Мел Боні і робити висновки про її творчість, ігноруючи соціальний контекст. Натомість, критично аналізуючи життя та музику композиторки, потрібно розглядати її як митця із власною художньою мовою. Результати дослідження можуть сприяти включенню творів Мел Боні до сучасного концертного репертуару та наукового дискурсу.

ЖАНРОВО-СТИЛЬОВІ ЗАСАДИ ТВОРІВ ДЛЯ БАЯНА О. НАЗАРЕНКА (НА ПРИКЛАДІ ПІСНІ «БАБИНЕ ЛІТО» Т. МАРКОВОЇ)

Олександр ЛИТВИЩЕНКО — 2025-12-30

У сучасному баянному репертуарі є багато концертних творів, що представляють собою інструментальне аранжування вокальних творів. Подібні аранжування відкривають нові ракурси сприйняття знайомих мелодій, дозволяючи «почути» їх у темброво зміненому, камерно-оркестрованому звучанні. Переклад пісенного матеріалу в баянну фактуру створює умови для відтворення емоційної інтонаційності вокалу через виразні можливості інструмента. Мета статті – виявити художньо-стильові засади авторського підходу О. Назаренка до аранжування пісні «Бабине літо» Т. Маркової. Методологія дослідження включає жанрово-стильовий, структурно-функціональний та аналітичний методи, що дало змогу розкрити специфіку формотворення, фактурної організації та засобів виразності обраного матеріалу. Наукова новизна дослідження полягає в визначенні феномену жанрово-стильового синтезу в баянній творчості митця та осмисленні інструментального аранжування як повноцінного авторського висловлювання. З’ясовано, що стиль О. Назаренка тяжіє до класико-романтичної традиції, проте вирізняється сміливими пошуками у сфері фактури, гармонії та формоутворення. Окреслено специфіку музичного мислення композитора, що стилізує баянне звучання під «оркестр у мініатюрі», активно використовує кольорову гармонію, ритмічну свободу, темброві й фактурні контрасти. Представлений аналіз твору дозволив визначити характерні риси композиторського стилю О. Назаренка в контексті сучасного українського баянного мистецтва. У висновках підкреслюється, що баянна версія «Бабиного літа» в аранжуванні О. Назаренка не лише продовжує життя популярної пісні у новому звучанні, а й засвідчує потенціал авторської інструментальної інтерпретації вокальних творів як важливого напряму музичної творчості.

КИТАЙСЬКА НАРОДНА ІНСТРУМЕНТАЛЬНА КОМПОЗИЦІЯ «КОЛЬОРОВІ ХМАРИ В ПОГОНІ ЗА МІСЯЦЕМ» У ФОРТЕПІАННІЙ ТРАНСКРИПЦІЇ ВАН ЦЗЯНЬ ЧЖУНА ТА ТРАНСКРИПЦІЯХ ДЛЯ ОРКЕСТРУ ТРАДИЦІЙНИХ ІНСТРУМЕНТІВ: ВЗАЄМОДІЯ НАЦІОНАЛЬНИХ ТА ЄВРОПЕЙСЬКИХ ТРАДИЦІЙ

Ци ЛІ — 2025-12-30

Актуальність дослідження зумовлена потребою в комплексному вивченні жанру транскрипції в китайській інструментальній музиці як з позицій взаємодії національних традицій та надбань світової музичної культури, так і в ракурсі варіативності втілення початкового музичного матеріалу в різних інструментальних версіях. Метою статті є осмислення стилістичних та образно-семантичних трансформацій традиційного музичного матеріалу, зокрема, через порівняння фортепіанної п’єси «Кольорові хмари в погоні за Місяцем» Ван Цзянь Чжуна, заснованої на давній фольклорній інструментальній мелодії, з аранжуваннями фольклорної теми для китайських традиційних інструментів. Методологія дослідження базується на поєднанні структурно-аналітичного, стилістичного, семантичного та компаративного аналізу. Наукова новизна дослідження заснована на першому досвіді компаративного аналізу згаданих інструментальних версій, що дозволяє доповнити уявлення про особливості функціонування жанру транскрипції в китайській інструментальній музиці ХХ ст. та специфіку побутування китайської традиційної музики на сучасному етапі. Висновки. Встановлено, що початковий фольклорний інваріант набуває гнучкого та різноманітного втілення в різних інструментальних версіях, що також демонструють різні способи поєднання національних та привнесених стилістичних рис. Фортепіанна версія Ван Цзянь Чжуна вбирає в себе елементи імпресіоністичної стилістики та європейські принципи розвитку тематизму, але, водночас, транслює звукові образи китайських традиційних щипкових інструментів та естетику китайської поезії та живопису. Версія для оркестру китайських традиційних інструментів, виконана Китайським національним традиційним оркестром, демонструє поєднання національних та світових інструментальних традицій на рівні оркестрування, гармонії, тематизму (поєднання китайських та європейських інструментів, європейський принцип побудови оркестру, квартові гармонії, характерні для європейської академічної музики ХХ ст., вкраплення латиноамериканських ритмів), тяжіючи, з одного боку, до напряму «world music», а з іншого – демонструючи типову для китайської традиції ладову основу (пентатоніка) та статичний тип драматургії.

ПОНЯТТЯ ЗВУКОВОГО ОБРАЗУ У СВІТЛІ НАУКОВОЇ РЕФЛЕКСІЇ: БАГАТОВЕКТОРНІСТЬ ОСМИСЛЕННЯ

Чень ЛІ — 2025-12-30

У статті розглянуто поняття звукового образу, яке дістало різноаспектного осмислення в наукових працях. Метою є узагальнення наукових поглядів і підходів щодо поняття звукообразу (звукового образу), які склались в сучасній музикознавчій літературі, із залученням точок зору на цей предмет, сформульованих в суміжних мистецтвознавчих сферах, з метою розширення уявлень про нього як про складний, багаторівневий і міждисциплінарний. У статті застосовані загальнонаукові і спеціальні наукові методи і підходи, зокрема аналізу і синтезу, системний, компаративний, функціональний. Наукова новизна полягає в узагальненні різноманітних точок зору на поняття звукового образу з артикулюванням його міждисциплінарної, різновекторної і багаторівневої специфіки. Висновки. З’ясовано, що поняття звукообраз (звуковий образ) у сучасному музикознавстві є феноменом, який функціонує на перетині суто музичних (музикознавчих, виконавських, композиторських) і міждисциплінарних підходів. Аналіз наукових джерел засвідчив різноспрямованість розробки поняття, продуктивність його дослідження у різних площинах: інструментальної специфіки, стилю, жанру, різноманітних мистецьких практик тощо. Звукообраз постає багаторівневим утворенням ‒ від метафізичних онто-сонологічних моделей до конкретних проявів у фактурі, тембрі та виконавській практиці. Встановлено, що різні підходи до окреслення поняттєвих меж звукообразу формують розгалужене поле методологічних стратегій: онто-сонологічну, стильово-інструментальну, жанрову, культурологічну тощо. Широкий спектр дослідницьких оптик доводить потенціал поняття для подальшої наукової розробки. Підкреслено, що відсутність універсальної методики аналізу звукообразу зумовлена об’єктивною багатовимірністю і багаторівневістю поняття. Водночас сучасні наукові напрацювання формують основу для подальшого методологічного синтезу, зокрема з позицій когнітивного музикознавства, семіотики, культурології та аудіовізуальних студій.

ЖАНРОВО-СТИЛЬОВИЙ ВИМІР ФОРТЕПІАННОГО ЦИКЛУ Р. ГАНА «LE ROSSIGNOL ÈPERDU»

Іван ЛОГВІН — 2025-12-30

Рейнальдо Ган (1874–1947), французький композитор так званої Прекрасної епохи, який досить довгий час залишався маловідомим, а то й другорядним представником французького музичного мистецтва. Лише невелика кількість дослідників, переважно французьких, присвятили увагу його творчому портрету та композиторському доробку. Проте, протягом останніх десятиліть відмічається зростання інтересу до музики Р. Гана. І якщо вокальні опуси й раніше інколи можна було побачити на афішах концертів, то фортепіанна творчість найбільш тривалий час залишалася поза контекстом уявлень про музику Франції кінця ХІХ початку ХХ століття (як музикознавців, так і виконавців). Метою дослідження є визначення основних жанрових та стильових параметрів фортепіанної творчості Рейнальдо Гана, втілених композитором у його циклі з 53х фортепіанних мініатюр «Le Rossignol Éperdu» (Знавіснілий соловей). У дослідженні використовуються такі методи: жанровий – дозволяє окреслити жанрову основу п’єс циклу; стильовий – виявити основні елементи стилів, що формують індивідуальний почерк композитора; семантичний – дослідити образно-тематичний зміст мініатюр, їх внутрішню логіку та зв’язок із художнім світом композитора. Наукова новизна полягає у тому, що фортепіанна творчість Р. Гана, представлена циклом «Le Rossignol Éperdu», вперше стала об’єктом дослідницької уваги в українському науковому просторі. Висновки. Цикл з 53 мініатюр-поем являє собою яскравий приклад втілення програмності, об’єднаний як загальною назвою («Знавіснілий соловей»), так і назвами кожної з частин (І – «Серія І», ІІ – «Схід», ІІІ – «Записна книга мандрівника», ІV – «Версаль»). Мініатюри циклу також мають програмні назви, більшість супроводжуються епіграфом або присвятою. Основні образно-тематичні групи поем циклу становлять: міфологічні та біблійні персонажі; згадки про реальних людей; імпресіоністичні замальовки природи; поеми, в назві яких відображаються витоки музичних жанрів; звернення до портретного жанру. Жанровий синтез реалізований у визначенні п’єс циклу як поем, хоча за своєю суттю вони є фортепіанними мініатюрами. На прикладі обраних п’єс (№1 – «Frontispice», №34 – «Rêverie nocturne sur le Bosphore», №38 – «Le Jardin de Petrarque», №47 – «La Reine au Jardin») виявлено такі стильові та жанрові тенденції: елементи романтизму (тяжіння до програмності, використання жанру інструментальної мініатюри); елементи імпресіонізму (програма творів, де зустрічаються замальовки природи, зображення психологічних станів); елементи орієнталізму (найяскравіше втілені у другій частині під назвою «Схід»); ускладнена ладо-гармонічна будова музичної тканини, тональна нестабільність, велика кількість хроматизмів та альтерацій; значна роль семантики тональностей.

САУНД-ДИЗАЙН ЯК ХУДОЖНЬО-ТЕХНОЛОГІЧНИЙ ФЕНОМЕН: КІНО, ТЕАТР, ВІДЕОІГРИ

Назарій ЛЮБІНЕЦЬ — 2025-12-30

Стаття пропонує цілісну концептуальну модель саунд-дизайну як художньо-технологічного феномену сучасних аудіовізуальних мистецтв, створену на основі міжмедійного порівняльного аналізу кіно, театру та відеоігор. У цій моделі кінематограф постає як нормативна рамка саунд-дизайну, що систематизує сталі принципи звукової організації: регулювання фізичних параметрів сигналу; просторове моделювання; часова організація та монтаж; ієрархія мікшування; режими реалістичності; семантико-символічні коди; психоакустичні ефекти. Водночас театр інтерпретовано як мистецтво акустичного моделювання присутності, де інтеграція техніки, акустичних характеристик простору, тілесної фізики актора та психології сприйняття глядача забезпечує аудіовізуальну правдоподібність «тут-і-зараз». Відеоігри розглянуто як середовище алгоритмічно керованої параметричної аудіосистеми, що у реальному часі реагує на дії гравця, виконує інструктивні й навігаційні функції та структурує емоційний рельєф. Узагальнення цих медіаспецифічних режимів дає підстави констатувати трансформацію професійної ролі саунд-дизайнера як співтворця драматургії та архітектора перцептивного досвіду. Метою статті є вибудувати цілісну концептуальну модель саунд-дизайну як художньо-технологічного феномену сучасних аудіовізуальних мистецтв на підставі порівняльного аналізу звуку в кіно, театрі та відеоіграх. Методологія дослідження ґрунтується на системному та міжмедійному підходах, що дають змогу розглядати саунд-дизайн як цілісну систему організації звукового досвіду в різних медіа та зіставляти специфічні режими його реалізації. Застосовано такі методи: порівняльний, структурно-функціональний, семіотичний, акустико-технічний, аналітичний і метод теоретичного узагальнення. Наукова новизна полягає у запропонованій цілісній концептуальній моделі саунд-дизайну як художньо-техно- логічного феномену, побудованій на міжмедійному порівняльному аналізі кіно, театру та відеоігор, у межах якої сформульовано та систематизовано сталі принципи звукової організації.

ПАРАДИГМИ ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКОГО МУЗИЧНОГО ПРОФЕСІОНАЛІЗМУ: АНТИЧНА Й СЕРЕДНЬОВІЧНА СТАДІЇ ФОРМУВАННЯ

Остап МАЙЧИК — 2025-12-30

Мета статті – висвітлення початків формування музично-професійних парадигм композитора, виконавця, музичного теоретика (як попередника музикознавця) та музичного педагога на античній і середньовічній стадіях західноєвропейської культури. Методологія дослідження спирається на теорію стадіальності (О. Зінькевич) і на комплексний підхід, що включає загальнонаукові методи (ретроспекції, системного аналізу, узагальнення) та мистецтвознавчі методи, а саме, джерелознавчий (для вибору необхідної інформації з музично-історичних трактатів, посібників, сучасних наукових праць), типологічний (для визначення типових для вказаних стадій напрямків формування музично-професійних парадигм), пошуковий (для виявлення визначних постатей і їхніх професіональних надбань). Наукова новизна полягає у простеженні формування парадигм музичного професіоналізму у зв’язку з історико-суспільними запитами та з урахуванням гендерного чинника; у підкресленні вагомих композиторських і теоретичних досягнень, жанрових домінант, основного інструментарію, виконавських можливостей і освітніх устремлінь на кожній стадії; у підкресленні меценатства як зовнішнього чинника музичного професіоналізму. Висновки. Античність, зважаючи на тривале й послідовне визрівання правзорів професій автора-виконавця, вчителя музики та музичного теоретика, може розглядатися як базова стадія започаткування парадигм західноєвропейського музичного професіоналізму. Це проявилося у появі композиторсько-виконавських шкіл, поступовому розширенні жанрової системи, спробах автономізації інструментальної сфери (яка відділялася від найдавнішого обрядового синкретизму), цінних музично-теоретичних ідеях і освітніх устремліннях, що духовно-виховним впливом на молодь забезпечили собі всесвітнє визнання на наступні століття. Антична поетеса Сапфо (Сафо) стала зачинателькою жіночого композиторства та виконавства. Здобутки Середньовіччя у церковній і світській галузях музичної творчості й виконавства (хорове багатоголосся, лірика й епіка придворних музик і лицарів, поява авторської збірки, мандрівні музиканти), у педагогіці (цехове й шкільне навчання, функціонування творчих шкіл), в музичній теорії (вдосконалення нотації, ладового мислення та ін.) знаменують наступну стадію кристалізації музично-професійних парадигм. На цій стадії намітилося розрізнення автора музики та виконавця, однак більшість композиторів залишилися анонімними. До нашого часу дійшли поодинокі імена тогочасних жінок-композиторок – монахинь Кассії, Гільдегарди з Біегена та королеви Алієнор Аквітанської. Зовнішнім чинником музичного професіоналізму на обох стадіях послужило меценатство, яке сприяло самореалізації творчих особистостей.

КОЛИМСЬКЕ РІЗДВО (НА ПРИКЛАДІ АНАЛІЗУ «ПРЕЛЮДІЇ І ФУГИ ФА-ДІЄЗ МІНОР» №8 ІЗ ЦИКЛУ «24 ПРЕЛЮДІЇ ТА ФУГИ» В.П. ЗАДЕРАЦЬКОГО)

Наталія МАКАРОВА — 2025-12-30

Дослідження присвячене диптиху «Прелюдія і фуга фа-дієз мінор» №8 із циклу «24 прелюдії та фуги» Всеволода Петровича Задерацького. Цикл був створений в страшних, нелюдських умовах сталінського концтабору – на телеграфних бланках, без доступу до музичного інструменту, без упевненості у завтрішньому дні та задоволенні мінімальних потреб у їжі та теплі. Наукова новизна роботи полягає у комплексному міждисциплінарному підході, що поєднує музикознавчий, психологічний, історико-культурологічний та богословсько-символічний аналізи. Цикл постає як музично-психологічний щоденник, що зберігає особисту ідентичність композитора й відображає його внутрішню стійкість у надзвичайно важких життєвих умовах. Диптих фа-дієз мінор №8 є своєрідною сторінкою музично-психологічного щоденника «24 прелюдії та фуги». Музична мова твору створює відчуття «молитовної паузи» посеред екзистенційних випробувань. Прелюдія нагадує пастораль і символізує очікування моменту народження Месії, що подарує людству духовне оновлення та надію на свободу. Фуга виступає діалогом трьох екзистенційних голосів: голос волі та боротьби (Ніцше), голос присутності і спокою (Гайдеґґер) та голос пережитого досвіду (Задерацький). Взаємодія цих голосів формує музичну структуру, що поєднує особисту і колективну пам’ять, трансформуючи пережите у спільний культурний код української нації. Поєднання традиційного музикознавчого аналізу з психологічними, культурологічними та богословськими підходами дозволяє виявити глибокий сенс музичного тексту. Використання ремарок dolce cantabile і cantando, контрастів тридольних метричних малюнків підкреслює символічне значення музичного звуку як форми духовної концентрації, внутрішньої молитви та психологічного опору «Я» композитора, що трансформує екстремальний особистий досвід у гармонійний, духовно насичений музичний вислів. Дослідження підтверджує, що творчість Всеволода Петровича Задерацького є особливою сторінкою української музичної культури XX століття, що відображає жорстоку правду тогочасної дійсності.

ВПЛИВ ТРАДИЦІЙ НАЦІОНАЛЬНОГО ХОРОВОГО МИСТЕЦТВА НА ФОРМУВАННЯ ФАХОВИХ КОМПЕТЕНТНОСТЕЙ МАЙБУТНЬОГО ВЧИТЕЛЯ МУЗИЧНОГО МИСТЕЦТВА

Марія НАУМЕНКО — 2025-12-30

У статті нами розглянуто інтеграцію національного хорового мистецтва, вплив його багаторічних традицій, виконавський досвід педагогів-практиків у систему кваліфікаційної підготовки здобувачів фахової передвищої та вищої освіти, які навчаються за освітньо-професійною програмою А4 Середня освіта (А4.13 Мистецтво. Музичне мистецтво) – майбутніх учителів музичного мистецтва закладів загальної середньої освіти, керівників дитячих та юнацьких хорових колективів. Окреслено історико-культурні передумови розвитку українського хорового мистецтва, ретроспективу становлення диригентсько-хорової освіти на теренах України, визначені її особливості та основні напрями діяльності видатних діячів шкіл хорового виконавства, зокрема Київської, Львівської та Одеської (О. Кошиця, С. Турчака, П. Муравського, К. Пігрова, Ф. Колесси, М. Колесси та багатьох інших). З’ясовано зміст і структуру фахових компетентностей майбутнього вчителя музичного мистецтва (за сумісництвом керівника дитячого (шкільного) хорового колективу) в контексті диригентсько-хорової підготовки, серед яких вдосконалення власної виконавської майстерності, володіння диригентсько-технічними та вокально-хоровими навичками, розвиток їхньої співацької культури, музично-слухових уявлень, початкова робота з хоровими партитурами, здійснення історико-стилістичного, музично-теоретичного, вокально-хорового та виконавського аналізу, написання анотації, тощо. Визначено педагогічний потенціал традицій українського хорового мистецтва у процесі формування професійної майстерності, розвитку професійно-ціннісних орієнтацій, художньо-естетичного світогляду та диригентсько-виконавських умінь майбутніх учителів музичного мистецтва. Обґрунтовано доцільність використання науково-методичних праць, педагогічного та власного виконавського досвіду провідних діячів хорового мистецтва у професійній підготовці конкурентоспроможного фахівця, який володіє сучасними науковими теоріями та технологіями у галузі мистецької освіти, здатного до фахової музично-педагогічної діяльності, самоосвіти та професійного самовдосконалення.

СТИЛЬОВІ ОСОБЛИВОСТІ ТРАКТУВАННЯ КОНЦЕРТУ ДЖОВАННІ БОТТЕЗІНІ № 2 H-MOLL ДЛЯ КОНТРАБАСА З ОРКЕСТРОМ

Андрій НІКОЛЕНКО — 2025-12-30

У статті розглянуто стильові особливості трактування Концерту Джованні Боттезіні № 2 h-moll для контрабаса з оркестром. В контексті творчості видатного італійського композитора-контрабасиста проаналізовано творчі надбання, які стали «революційними» для розвитку жанру контрабасового концерту. Дослідницьку увагу сфокусовано не лише на технічних відкриттях інструмента, розкривається нова модель концертного стилю, в якій контрабас уперше постає, як повноцінний носій мелодійної та драматургічної виразності. Окрему вагу приділено яскравим прикладам де синтезовані різні типи мислення – сольний та ансамблевий. що призвело до появи нового зразку інструментального концерту. Зазначено, що Концерт для контрабасу з оркестром № 2 h-moll Джованні Боттезіні займає беззаперечне лідерство в репертуарі контрабасистів та один з топ концертів в світовій виконавській практиці. Досліджено, що твір залишається елітарним музичним твором, який відображує рівень інструментальної майстерності та художне мислення музиканта, їхні спільні риси. Мета статті – на прикладі Концерту для контрабасу з оркестром № 2 h-moll Джованні Боттезіні, проаналізувати та виявити унікальність композиції, надати характеристику художньо-технічних засобів і стилістичних рис, що визначають специфіку виконавської інтерпретації. У дослідженні простежено становлення контрабаса, як солюючого інструмента, окреслено роль Боттезіні у формуванні нового концертного стилю, розкрито особливості ліричного мислення, динамічної виразності та імпровізаційності його концертів. Методологія дослідження. Основу статті становить комплекс підходів, спрямованих на всебічне вивчення специфіки трактування контрабасового Концерту № 2 h-moll Дж. Боттезіні. У дослідженні використано історико-контекстуальний, системно-аналітичний, порівняльно-стильовий, музично-аналітичний та інтерпретаційно-виконавський методи, що забезпечують глибоке розкриття жанрових, стильових і виконавських особливостей Концерту композитора. Наукова новизна. Полягає у всебічному аналізі трактування контрабасового Концерту № 2 h-moll Дж. Боттезіні, зокрема у визначенні специфіки його виконавського стилю, інтерпретаційних принципів і ролі композитора у формуванні віртуозного напряму контрабасового мистецтва. Уперше акцентовано на взаємозв’язку між композиторським задумом і виконавською практикою, як ключовому чиннику розвитку жанру контрабасового Концерту. У висновках зазначено, що Концерт для контрабаса з оркестром № 2 h-mol Дж. Боттезіні заклала основу нового типу контрабасового концерту, який поєднує вокальність, технічну віртуозність і ансамблеву взаємодію з оркестром.

ТВОРЧА ДІЯЛЬНІСТЬ АНАТОЛІЯ НІКІФОРУКА В АСПЕКТІ ТЕОРЕТИЧНОЇ КОНЦЕПЦІЇ УНІВЕРСАЛІЗМУ ТВОРЧОЇ ОСОБИСТОСТІ

Валерій ПРИХОДЬКО — 2025-12-30

Стаття присвячена постаті відомого українського музиканта-педагога Анатолія Нікіфорука. Представник когорти баяністів Хмельниччини, носій традицій Львівської баянної школи, він асимілював різні регіональні тенденції, що втілилось в продуктивну творчу діяльність. Вивчення його професійних здобутків є важливим в контексті дослідження музичних локусів України. Мета статі – простежити етапи професійного становлення та грані творчої діяльності А. Нікіфорука. Висвітлити важливі факти життєтворчості митця, зокрема вплив провідних музикантів на формування його професійної майстерності і творчих інтересів. Методологія дослідження є комплексною і становить сукупність наукових підходів: біографічний та хронологічний – для дослідження та відтворення фактів життєтворчості; систематизації та узагальнення – для здійснення опрацювання інформації про діяльність музиканта; діяльнісно-структурний – як аналітичний інструментарій теорії універсалізму особистості. Наукова новизна статті полягає у тому, що вперше в українському музикознавстві творча діяльність А. Нікіфорука постала об’єктом наукового дослідження. Вперше окреслено творі і педагогічні здобутки митця в аспекті діяльнісно-структурної моделі універсальної творчої особистості (О. Коменди). Висновки. Багатогранна творча діяльність А. Нікіфорука репрезентує діяльнісну модель універсальної творчої особистості, оскільки поєднує педагогічний, композиторський, виконавський, методичний компоненти, музично-громадську роботу в організації і проведенні конкурсних заходів. Згідно з концепцією О. Коменди «універсальною творчою особистістю вважається творча особистість, для якої характерно поєднання не менше трьох видів діяльності, серед яких розрізняють провідні та допоміжні» (Коменда, 2020: 381). На різних етапах становлення пріоритетність цих складників змінювалася, модель набувала трансформацій за рахунок розширення сфер творчої діяльності, відповідно домінування провідного напряму мінялося. В період навчання це була виконавська діяльність, сьогодні загальний профіль митця становить педагогічна практика. Це уможливлює характеризувати митця як «універсал-педагог».

ЖАНРОВО-ІНТОНАЦІЙНА СПЕЦИФІКА УКРАЇНСЬКОГО МУЗИЧНОГО НЕОРОМАНТИЗМУ В «РОМАНТИЧНОМУ» КОНЦЕРТІ ДЛЯ БАНДУРИ З ОРКЕСТРОМ ЮРІЯ ОЛІЙНИКА

Вікторія САКАЛИ — 2025-12-30

У дослідженні узагальнено жанрово-стильові та інтонаційні особливості «Романтичного» Концерту для бандури з оркестром Юрія Олійника як ключового зразка українського музичного неоромантизму в творчості діаспори. Мета роботи – виявлення поетико-інтонаційної унікальності «Романтичного» Концерту в річищі українського музичного неоромантизму та процесів симфонізації бандурного інструменталізму. Методологія роботи. Суттєвими для цієї роботи є жанрово-стильовий, інтонаційний, музично-культурологічний, а також аналітико-музикознавчий методи дослідження. Наукова новизна роботи визначена тим, що в ній уперше представлено цілісний музикознавчий аналіз «Романтичного» Концерту в контексті його циклічної єдності, досліджено взаємодію бандури з симфонічним оркестром як засіб формування героїко-ліричної драматургії, а також здійснено порівняльний аналіз із пізнішими концертами Ю. Олійника для визначення стильової еволюції композитора. Висновки. Творчість Юрія Олійника є суттєвим внеском у розвиток бандурного академічного мистецтва, надаючи бандурі нового культурологічного значення – символу екзистенції українства поза межами Батьківщини. Композитор оперує діаспорним неоромантизмом, що органічно поєднує героїчний дух та завдання симфонізації інструмента, забезпечуючи бандурі статус повноцінного концертного соліста. «Романтичний» Концерт для бандури з оркестром (1987) Юрія Олійника є одним із найбільш масштабних і концептуально вагомих творів для цього інструменту, що сформувався в річищі українського діаспорного неоромантизму на зламі ХХ–ХХІ століть. Твір набуває значення героїко-ліричного музичного маніфесту, який органічно інтегрує віртуозну традицію європейського романтичного концерту з національною жанрово-інтонаційною специфікою бандурного мистецтва. У цьому контексті Романтичний концерт виступає як важливий соціокультурний міст, що демонструє не лише симфонічну універсальність бандури, а й естетичні настанови мистецтва діаспори, орієнтованого на збереження та актуалізацію національної духовності. Порівняння Романтичного концерту з іншими творами цього жанру в творчості Ю. Олійника засвідчує триєдиний шлях національної ідентичності: від неоромантичної героїки до архетипового вкорінення і глобального полістилістичного діалогу. Таким чином, майстерна симфонізація підтверджує універсалізм бандури, здатної інтегрувати історичні традиції та актуальний контекст світової академічної музики.

ДЖАЗ-Ф’ЮЖН У ТВОРЧОСТІ КЕННІ ГАРРЕТТА

Михайло СИДОРЕНКО — 2025-12-30

Стаття розкриває особливості джаз-ф’южну у творчості Кенні Гарретта. Мета статті є системний опис специфіки джаз-ф’южну у творчості Кенні Гарретта, простеження еволюції ритміко-фактурних рішень від досвіду роботи в ансамблі Майлза Девіса до власних альбомів. Методологія: застосовано поєднання історико-аналітичного підходу (біографічні віхи та контексти), структурно-стилістичного аналізу (пульсація, фактура, тематизм, роль басово-ударної пари та клавішно-перкусійного шару), рецептивного аналізу концертних і студійних реалізацій (поєднання «довгих хвиль» живого звучання з компактними студійними трековими формами), а також порівняльну інтерпретацію ключових альбомів і ансамблевих практик на тлі описів ф’южн-естетики в науковій літературі. Наукова новизна полягає в уточненні механіки ф’южн-мислення Гарретта як стійкої моделі формотворення, яка включає в себе тривалий вамп/остінато зі стабільним грувом; рифово-варіантну організацію матеріалу за принципом «риф – варіант – градація»; пріоритет мікроритмічних зсувів і зміни фактурної щільності над частими гармонічними поворотами; багатошарова взаємодія баса, ударних і синтезаторів; модальні імпровізаційні «арки» альтового саксофона як провідний формотворчий чинник. Показано, як афро-карибські моделі клейву та міські пульсації двотисячних інтегруються у поетику без втрати складності фразування. Висновки: ф’южн у Кенні Гарретта функціонує як спосіб структурної організації музичного часу й фактури. Досвід ансамблю Майлза Девіса закріпив параметри тривалих часових відтинків, стабільного бекбіту та нашарованої фактури; у сольній творчості ці принципи набувають різних звукових конфігурацій – від акустичної моделі «Songbook» до електрифікованих і «танцювально» спрямованих «Happy People» та «Do Your Dance!» і далі до інтегративної роботи з «пам’яттю пульсацій» у «Sounds from the Ancestors». Запропонована аналітична рамка пояснює впізнаваність авторського стилю.

ВОКАЛЬНО-СЦЕНІЧНЕ МИСТЕЦТВО ТЕАТРУ «БЕРЕГИНЯ» У ВИМІРАХ ПОСТФОЛЬКЛОРНОЇ ЕПОХИ

Іван СІНЕЛЬНІКОВ — 2025-12-30

Метою дослідження є аналіз вокально-сценічного мистецтва театру українського фольклору «Берегиня» в контексті постфольклорної епохи та виявлення його художніх, інтерпретаційних і комунікативних особливостей. Результати дослідження свідчать, що театр «Берегиня» є прикладом живої трансформації народної творчості, де фольклорна спадщина стає засобом духовного самовираження, формування національної ідентичності та художньої інновації. Колектив демонструє здатність творчо переосмислювати традиційні форми, інтегрувати їх у сучасний сценічний контекст та комунікувати з різними поколіннями глядачів. Дослідження показало, що театр реалізує принципи синтезу традиційного й сучасного, поєднуючи автентичний спів, драматургію, хореографію, сценографію та музичний супровід у цілісну художню форму. Вистави «Берегині» демонструють переосмислення фольклорного матеріалу: народні пісні й обряди стають засобом створення сценічного образу, символу та комунікативного повідомлення. Наукова новизна роботи полягає у комплексному розгляді театру «Берегиня» як лабораторії постфольклорного вокально-сценічного мистецтва, що поєднує автентичність та інноваційність. Вперше системно проаналізовано естетичні принципи колективу, вокальні й сценічні стратегії, прояви постфольклорного мислення та соціально-комунікативну функцію фольклору на сучасній сцені. Висновки: творчість театру «Берегиня» як феномену сучасного українського вокально-сценічного мистецтва є репрезентативною моделлю постфольклорного синтезу, що формує нову естетику української сцени та визначає перспективи розвитку сучасного сценічного фольклоризму. Використання авторської стилізації, інтерактивності та інноваційних сценічних прийомів підкреслює постфольклорний характер творчості колективу та його здатність поєднувати традицію з актуальними соціально-культурними запитами.

ТРАДИЦІЙНИЙ СПІВ У СУЧАСНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ ВОКАЛЬНО-СЦЕНІЧНІЙ КУЛЬТУРІ: ІНТЕРПРЕТАЦІЙНІ СТРАТЕГІЇ ТА ТРАНСФОРМАЦІЙНІ ПРАКТИКИ

Валентина СІНЕЛЬНІКОВА — 2025-12-30

Метою статті є дослідження функціонування традиційного співу у сучасній вокально-сценічній культурі України, зокрема аналіз інтерпретаційних стратегій та трансформаційних практик на прикладі творчості окремих виконавців (Ю. Йосифович, А. Матвієнко, К. Чилі та Ю. Юріна). Результати дослідження засвідчують, що інтерпретаційні стратегії сучасних виконавців мають різну художню спрямованість – від збереження тембрової природності та первісної манери звуковидобування до створення постфольклорних, експериментальних моделей. У творчості Ю. Йосифовича простежується тяжіння до камерної сценічної реконструкції традиційного співу; у виконанні А. Матвієнко – делікатне поєднання родової автентики з напівакадемічною вокальною технікою; у К. Чілі – глибока духовно-метафорична інтерпретація народних мелодій через призму world music; у Ю. Юріної – поєднання традиційної мелодики з електронними ритмами та урбаністичним звучанням. Наукова новизна полягає у спробі системно осмислити традиційний спів як багатовимірний феномен сучасної вокальної культури, що функціонує на перетині етнічного, академічного й естрадного дискурсів. Вперше узагальнено художньо-виконавські моделі сучасних інтерпретацій народного співу, які репрезентують новий тип вокальної ідентичності в українському культурному просторі. Висновки: наголошено, що сучасні трансформаційні практики не заперечують автентику, а розширюють її смислові межі, інтегруючи народну пісенну традицію в контекст глобальної сценічної культури. Традиційний спів набуває функції комунікативного мосту між минулим і сучасністю, формуючи основу для розвитку національного вокального бренду України.

СОЛЬНА ДОМРОВА МІНІАТЮРА Б. МІХЄЄВА: ЖАНРОВО-СТИЛЬОВІ ТА ВИКОНАВСЬКІ ОСОБЛИВОСТІ

Ксенія СЛІПЧЕНКО — 2025-12-30

У статті розглядається проблема сольного репертуару для домри, яка залишається найменш розробленою складовою домрового мистецтва. Актуальність теми обумовлена необхідністю системного підходу до розкриття жанрово-стильових та виконавських особливостей творів для домри соло на прикладі циклу «Сім характерних п’єс» Б. Міхєєва. В статті проаналізовано попередні роботи, присвячені домровій мініатюрі, зокрема дослідження І. Форманюк, Л. Бабіч, С. Білоусової та Н. Костенко. Особлива увага приділена жанрово-стильовій багатоплановості, циклізації та специфіці музичних мініатюр, що об’єднуються у цикли та альбоми, включаючи фольклорні, програмні та непрограмні зразки. Застосовано поняття «розширеної домрової техніки», яка включає традиційні прийоми гри та запозичені з виконавського арсеналу інших інструментів. На прикладі номерів циклу «Сім характерних п’єс» аналізується використання ритмічних асиметрій, метроритмічних формул, різноманітних штрихів, різновидів pizzicato та legato, флажолетів та акордової техніки. Висвітлено взаємозв’язок номерів циклу через типи програмності, жанрову спорідненість та розширену домрову техніку, яка підкреслює виразність музичного матеріалу. Результати дослідження підтверджують, що цикл Б. Міхєєва є значним явищем українського домрового мистецтва, поєднуючи технічну універсальність та художню виразність. Автором пропонується подальший аналіз творів домри соло, виконавських прийомів гри і розвитку жанру мініатюри у сольних та ансамблевих формах.

ВИКОНАВСЬКО-ІМПРОВІЗАЦІЙНЕ МИСЛЕННЯ У ФОКУСІ НАУКОВОЇ ДУМКИ

Іван СТЕПАНЕНКО — 2025-12-30

У статті розглянуто феномен виконавського мислення як один із ключових предметів дослідження у сучасному музикознавстві. Актуальність теми зумовлена зростаючим інтересом до внутрішніх механізмів виконавської діяльності, що визначають інтерпретаційні, комунікативні та творчі аспекти музичного мистецтва. Мета статті є комплексною, вона полягає в узагальненні наукових підходів до розуміння феномену виконавського мислення та віднайдення у наукових положеннях смислових зон перетину; також у формулюванні специфіки виконавсько-імпровізаційного мислення. Методологія базується на таких наукових методах і підходах: аналізу, узагальнення, компаративного, системно-інтегративного, що дозволяє здійснити порівняльний аналіз різних дослідницьких моделей (інтегративної, структурно-аналітичної, інтерпретологічної, комунікативної, інтонаційної, педагогічної). Новизна статті полягає в систематизації наукових положень стосовно специфіки виконавського, композиторського та імпровізаційного мислення, що дає можливість узагальнити особливості виконавсько-імпровізаційного мислення. Висновки. У результаті аналізу наукових підходів і положень з’ясовано, що феномен виконавського мислення виявляє багаторівневу природу, у якій поєднуються когнітивні, емоційні, інтонаційні, комунікативні та творчо-діяльнісні компоненти. Виконавське мислення є механізмом осмислення музичного тексту, інтерпретації й комунікації в музичній культурі. Доведено, що множинність наукових підходів (інтегративного, структурно-аналітичного, інтерпретологічного, комунікативного, інтонаційного, педагогічного) свідчить про гнучкість і динамічність самого поняття, його здатність до розширення в залежності від контексту – історичного, стильового, жанрового чи методологічного. Водночас ця різноманітність підходів потребує узгодження та побудови метарівня дослідження, на якому виконавське мислення постає як цілісний, системно-організований феномен. Закцентовано увагу на особливостях виконавсько-імпровізаційного мислення, що постає на перетині виконавського та композиторського. У процесі імпровізації відбувається поєднання інтуїтивного творення й раціонального оперування музичною мовою, що відкриває можливість розглядати цей різновид мислення як динамічну модель творчого процесу «тут і зараз».

ІНТЕРПРЕТАЦІЯ ЗВУКОВОГО ОБРАЗУ ЛЮТНІ В СУЧАСНОМУ ГІТАРНОМУ МУЗИКУВАННІ (НА ПРИКЛАДІ «КАНАРІО» ДЖ. КАПСБЕРГЕРА)

Ігор ТАРНОВЕЦЬКИЙ — 2025-12-30

Статтю присвячено інтерпретації звукового образу лютні в сучасному гітарному виконавстві на прикладі твору «Канаріо» Джованні Джироламо Капсбергера. В гітарному мистецтві актуалізація спадщини стародавньої музики це, насамперед, повернення традицій лютневого музикування та виконавства на теорбі. «Канаріо» Дж. Капсбергера для теорби якнайкраще ілюструє тенденцію звернення сучасних виконавців до спадщини минулого. Мета дослідження – виявити особливості сучасного гітарного музикування, які спрямовані на актуалізацію старовинної європейської музики шляхом інтерпретації звукового образу лютні (на прикладі твору «Канаріо» Дж. Капсбергера). Методологія базується на жанрово-стильовому, історико-культурному та семантичному методах. «Канаріо» є репертуарним і затребуваним як виконавською практикою, так і слухацьким сприйняттям, проте він не постав об’єктом музикознавчих розвідок, що становить аспект новизни теми дослідження. Вкажемо також незначну кількість джерел, що спрямовані на дослідження як творчого здобутку Дж. Капсбергера, так і старовинного танцювального жанру канаріо, який теж потребує втрапляння в науковий обіг, що становить ще один аспект новизни. Висновки. Визначено жанрово-стильові особливості «Канаріо» Дж. Капсбергера, зокрема його зв’язок із танцювальною традицією та процесом емансипації інструментального мислення на межі Ренесансу і бароко. Проаналізовано архітектоніку твору. Особливу увагу приділено інтерпретаційним аспектам відтворення старовинних табулатур, орнаментики та фактури. Підкреслено, що сучасний виконавець виступає не лише реконструктором, а співтворцем звукового образу. Звуковий образ лютні, трансформований у гітарному середовищі, постає як музична форма культурної пам’яті, що актуалізує зв’язок минулого і сучасного в межах нового акустичного простору. Інтерпретація «Канаріо» Дж. Капсбергера засвідчує, що звернення до старовинного репертуару є не лише актом історичної реконструкції, а «живою» формою художнього переживання.

ОСОБЛИВОСТІ КОНЦЕРТМЕЙСТЕРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ НА УРОКАХ ФАХОВОЇ ПІДГОТОВКИ СТУДЕНТІВ

Олена ТІТОВА — 2025-12-30

Стаття присвячена комплексному аналізу концертмейстерської діяльності у класі академічного співу, що розглядається як багатогранний вид музично-виконавської та педагогічної роботи, який вимагає поєднання майстерності піаніста, аналітичної глибини та психологічної чутливості. Дослідження мало на меті здійснити комплексний аналіз і розкрити багатогранну сутність концертмейстерської діяльності у класі академічного співу, визначивши її специфічні особливості, ключові професійні вимоги та виокремивши її рівноправну педагогічну, виконавську та психологічну роль у фаховій підготовці майбутніх вокалістів. Використано методи системного та функціонального аналізу для дослідження концертмейстерської діяльності як складного багатокомпонентного процесу. Застосовано порівняльно-описовий метод для визначення специфіки роботи з вокалістами (з акцентом на злитті музики й слова та необхідності дикційної чутливості) на противагу акомпануванню інструменталістам. Використано структурно-логічний підхід для виділення та обґрунтування ключових функцій концертмейстера (навчальна, виховна, розвивальна, психологічна). Наукова новизна дослідження полягає у тому, що вперше здійснено систематизація та деталізація функцій концертмейстера у класі академічного співу як повноцінного педагога-наставника та співавтора. Обґрунтовано, що професійна діяльність концертмейстера є не лише виконавською, але й вимагає високої психологічної компетентності та емпатії для створення атмосфери довіри, зняття сценічного хвилювання та забезпечення гармонійного зростання студента. Розкрито, що інтерпретаційна співтворчість є ключовою складовою, яка інтегрує глибокий аналіз вокальної партії та гнучку реакцію на художній задум. Висновки дослідження полягають у тому, що концертмейстерська діяльність у класі академічного співу є рівноправною та інтегративною частиною освітнього процесу, яка вимагає від фахівця поєднання технічної досконалості, глибокого аналізу, гнучкості, ансамблевого слуху та чуйної педагогічної підтримки. Концертмейстер виконує роль опори та натхненника, формуючи у студента професійне мислення, художній смак та сценічну впевненість. Саме завдяки такому комплексному функціоналу забезпечується ефективне професійне становлення майбутніх вокалістів.

ВЗАЄМОДІЯ ПІАНІСТА ТА СТРУННИКА У КАМЕРНО-АНСАМБЛЕВОМУ ПРОСТОРІ: ТЕХНОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТ

Ірина ТОВАРНИЦЬКА — 2025-12-30

Мета статті полягає у виявленні особливостей взаємодії піаніста з виконавцем на струнно-смичковому інструменті з технологічної точки зору з урахуванням специфіки техніки звуковидобування кожного інструмента. Методологія дослідження базується на сукупності наукових підходів, що сприяють розкриттю обраної проблематики, серед яких: компаративний метод для порівняння особливостей артикуляції та прийомів звуковидобування на різних інструментах; емпіричний метод використовується для фіксації реальних ситуацій ансамблевої гри, виявлення проблем інтонаційної, штрихової та тембрової узгодженості; описовий метод спрямований на систематизацію та узагальнення висновків щодо технологічного аспекту ансамблевої взаємодії. Наукова новизна полягає у виявленні специфічних технологічних механізмів ансамблевої взаємодії між піаністом і струнником, що базуються на порівняльному аналізі їх виконавських прийомів. Уперше проаналізовано співвідношення штрихів струнно-смичкових інструментів і фортепіано в ансамблевій практиці, прослідковано їхню взаємозалежність та визначено практичні шляхи досягнення єдності артикуляційно-тембрового звучання в камерно-інструментальному ансамблі, що слугує невід’ємною частиною вдалої ансамблевої комунікації. Висновки. У результаті проведеного дослідження встановлено, що співпраця музикантів у камерному ансамблі відбувається в процесі постійного діалогу та творчої взаємодії, де вирішальне значення мають як виконавська майстерність і технічна підготовка, так і глибоке розуміння специфіки звуковидобування, артикуляції та органологічних характеристик кожного інструмента. Доведено, що взаємодія піаніста та виконавця на струнно-смичковому інструменті в ансамблевому музикуванні ґрунтується на взаємному узгодженні артикуляційних, тембрових і динамічних засобів виразності, що забезпечує інтонаційну єдність ансамблевого виконання. Запропоновано практичні шляхи досягнення максимально однорідного звучання на перший погляд «конфліктних» по тембру та принципу звуковидобування інструментів. Виявлено, що фортепіано, завдяки своїй тембровій гнучкості та широкому динамічному діапазону, виконує функцію своєрідного «посередника» в ансамблі, забезпечуючи темброву акомодацію та баланс звучання. Таким чином, визначено, що свідоме використання виконавських прийомів, артикуляційних і тембрових відповідників у грі на фортепіано сприяє формуванню якісно нового рівня ансамблевої взаємодії, заснованої на співтворчості, слуховій чутливості та інтерпретаційній узгодженості.

ІСТОРИКО-КУЛЬТУРНІ ТА ХУДОЖНІ ДЕТЕРМІНАНТИ РОЗВИТКУ НАРОДНО-ОРКЕСТРОВОГО МИСТЕЦТВА НА ХАРКІВЩИНІ

Костянтин ТРИКОЗЮК — 2025-12-30

Метою статті є дослідити поступовий процес становлення та розвитку народно-оркестрового виконавства на Харківщині від кінця ХІХ до ХХ століття, окреслити особливості оркестрових складів, репертуарної політики та основні напрями творчої діяльності народно-оркестрових колективів регіону. У розвідці висвітлено етапи еволюції народно-оркестрових колективів – від аматорських ансамблів до професійних філармонійних формацій, а також розглянуто їх роль у становлення системи музичної освіти на народних інструментах. Наукова новизна статті полягає у комплексному осмисленні процесу становлення народно-оркестрового виконавства Харківського регіону, а також в уточненні, доповненні та осмисленні окремих історичних відомостей щодо діяльності окремих колективів та виконавців. Отримані результати поглиблюють розуміння еволюції регіональної народно-інструментальної виконавської традиції та її значення у формуванні академічного народно-оркестрового мистецтва Харківщини. Висновки. Узагальнено, що народно-оркестрове мистецтво Харківського регіону розвивалося як багаторівнева система, заснована на взаємодії самодіяльно-аматорського, освітнього та професійного середовищ, і стало важливою складовою національного культурного простору другої половини ХХ століття. Підкреслено вагому роль експериментальної діяльності харківських митців у вдосконаленні музичного інструментарію, у плідній співпраці з місцевими майстрами, що суттєво вплинула на формування складів оркестрів та ствердження досягнутих моделей у подальшій виконавській практиці. Окреслено соціокультурні чинники, які визначали розвиток народно-оркестрового руху Харківщини: вплив діяльності народно-оркестрових колективів на популяризацію виконавства на народних інструментах, підтримку з боку державних установ, формування системи професійної освіти на народних інструментах на всіх рівнях, активність концертних організацій і самодіяльних ансамблів, а також взаємодію професійного та аматорського середовищ. Акцентовано значення творчо-виконавської та перекладацької діяльності харківських музикантів у становленні народно-оркестрового репертуару, важливість залучення українських композиторів до створення оригінальних творів для харківських колективів. Підкреслено вплив митців регіону на формування академічного народно-оркестрового мистецтва України, розвиток виконавських традицій і популяризацію української народної музики.

ТРАНСФОРМАЦІЯ ФОРТЕПІАННОЇ КУЛЬТУРИ КИТАЮ: КОНЦЕПТИ АДАПТАЦІЇ, ГІБРИДНОСТІ ТА КУЛЬТУРНОГО СИНТЕЗУ

Ань ТЯНЬ — 2025-12-30

Фортепіано, як музичний інструмент західного походження, у процесі свого поширення на теренах Китаю пройшло складний шлях адаптації, інтеграції та переосмислення в контексті національної культури. Воно поступово засвоїло характерні риси традиційної китайської музики – модальність, мелизматичність, гнучкість ритму, а також специфічні інтонаційні формули, що зумовило появу унікальних форм художнього вираження. У статті розглядається сутність феноменів китаїзації та локалізації фортепіанної музики, аналізуються основні концепти адаптації, гібридності й культурного синтезу, які визначають специфіку сучасного розвитку фортепіанного мистецтва в Китаї. Дослідження зосереджено на виявленні ключових напрямів творчої інтеграції у процесі націоналізації фор- тепіанного мистецтва Китаю, серед яких: поєднання елементів народної музики з академічними формами, реформування системи фортепіанної освіти, активізація міжмистецької взаємодії та впровадження цифрових технологій у педагогічну практику. Таке поєднання традиційних і сучасних підходів формує нову модель музич- ної комунікації, що сприяє оновленню змісту мистецького процесу та розширює можливості сучасної музичної освіти. Дослідження доводить, що процес культурної адаптації та локалізації фортепіанного мистецтва має не лише естетичне, а й глибоке соціокультурне значення, оскільки він сприяє збереженню національної ідентичнос- ті, актуалізації духовних цінностей та відродженню культурної пам’яті. У цьому контексті китаїзоване фор- тепіанне мистецтво постає не як відтворення західних моделей, а як самобутній напрям культурного розвитку, що поєднує традиційні засади китайської музики з сучасними формами художнього мислення, утверджуючи творчу самодостатність і культурну цілісність китайського суспільства. Окрему увагу приділено ролі композиторської творчості та виконавської інтерпретації у формуванні нових художніх моделей, що поєднують західну гармонійну логіку із традиційною китайською звуковою образністю. Такі процеси відображають тенденцію до глобального культурного обміну та одночасно підкреслюють прагнен- ня Китаю до самоствердження у світовому музичному просторі. Саме тому фортепіанне мистецтво постає як динамічна сфера, у якій відбувається гармонійне поєднання традиційного та сучасного, національного й універ- сального, що визначає його значущість у системі сучасної музичної культури.

ХОР «ГОМІН» – НА ПЕРЕТИНІ МЕНЕДЖМЕНТУ ТА МАРКЕТИНГУ

Василь ЧЕПЕЛЮК — 2025-12-30

Львівський муніципальний хор «Гомін» було засновано у 1988 році. Засновником колективу був відомий хормейстер, заслужений діяч мистецтв України Олег Цигилик. Під його орудою «Гомін» став лавреатом численних конкурсів і фестивалів, здійснив чимало зарубіжних гастролей. Починаючи з 2023 року, розпочалася нова сторінка історії колективу. Хор увійшов до Львівського органного залу, а його керівником було призначено Вадима Яценка. З цього моменту змінився не лише склад колективу, його репертуар, але й способи роботи з цільовою авдиторією. Все це зумовило інтерес широкої громадськості до цього колективу, зробило його впізнаваним. Мета статті – простежити задіяні менеджерами колективу прийоми та засоби підвищення інтересу широкої громадськості до творчості хору «Гомін». Методологія. У роботі використано методи спостереження, систематизації, порівняння, узагальнення. Наукова новизна дослідження визначається його абсолютно новітньою, хоча й водночас дуже актуальною проблематикою (дослідження вказаної проблеми у зазначеному аспекті ніколи не проводилося, хоча має велике значення для вивчення менеджменту та маркетингу в сфері культури та мистецтва). Висновки. Неймовірно швидке й успішне просування бренду колективу є результатом цілого ряду системних, спланованих дій керівництва Львівського органного залу та творчого колективу. Серед таких – радикальні кадрові рішення (вибір молодого харизматичного керівника, оновлення творчого складу, зокрема уведення до складу хору дівчат); суттєве підвищення творчої активності колективу через постійну присутність на сцені, в ЗМІ, соціальних мережах; значне оновлення репертуару, в т.ч. шляхом виконання популярних естрадних пісень минулого століття в оновленому аранжуванні та новій виконавській інтерпретації; сучасний зовнішній вигляд хористів (блузки і штани, біло-червона, біло-чорна кольорова гама, різні варіанти одягу, з метою підкреслити свободу і неуніфікованість вбрання кожного); вільна сценічна поведінка не лише хористів, але й диригента, який і співає, і диригує, і надзвичайно активно рухається по сцені, фактично дуже талановито виступаючи в найрізноманітніших амплуа; активне використання елементів театралізації та імпровізації під час виступів, акцент на індивідуальності кожного артиста; акцент на комунікації з публікою як в мережі, так і на концертах, зокрема, через використання інтерактивних прийомів; активне поширення інформації про колектив всіма можливими засобами – на сайті Львівського органного залу, в ЗМІ, різних соціальних мережах, в тому числі через активне обговорення (коментування) подій за участю «Гомону»; розробка та міфологізація бренду колективу; якість реклами – аудіо, відео, візуальної, в т.ч. через участь колективу у національних акціях і подіях, залучення в рекламу відомих, статусних осіб, продаж мерчу та інше.

ОБРАЗ ГРИМВАЛЬДА В ОПЕРІ «РОДЕЛІНДА» Г. Ф. ГЕНДЕЛЯ

Цзінтао ЧЖАО — 2025-12-30

У статті вивчено оперну творчість видатного німецького композитора доби бароко Г. Ф. Генделя, автора більше 40 опер, переважна більшість яких представляє жанр опери-seria. У центрі уваги – опера «Роделінда», написана і поставлена у Лондоні у 1725 році, у період першої Королівської академії музики (1720-1728). Однією з ознак цього періоду, протягом якого було написано 14 опер, є емансипація і зростання значення тенорової партії, перетворення тенорів на оперних злодіїв та запрошення до виконання цих партій співаків з яскраво вираженим акторським обдаруванням. Саме в такому ключі створено партію Гримвальда в опері «Роделінда». Це єдина партія в усій опері, написана для тенора. Метою статті є визначення специфіки трактування образу Гримвальда як головного злодія оперної вистави, та вивчення особливостей вокальної партії, написаної для тенора. Методологія дослідження ґрунтується на принципах історизму, поєднаних з практично-виконавськими підходами до вивчення матеріалу. Наукова новизна отриманих результатів полягає у визначенні амплуа тенорової партії в операх Г. Ф. Генделя, що представляють тенденції розвитку оперного мистецтва західноєвропейського бароко. Висновки. За канонами жанру опери-seria, в опері «Роделінда», написаній на три дії, протягом яких розгортається сюжет, поєднані боротьба за владу і кохання, відбувається поляризація сил добра і зла. Якщо ідею добра уособлюють головні герої опери (Роделінда, Бертаріх та ін.), партії яких співають чоловічі та жіночі сопрано, носієм зла виступає Гримвальд, вокальну партію якого доручено тенору. Це єдина тенорова партія у виставі. Натура злодія знаходить безпосередній прояв у вокальній партії Гримвальда, де переважає віртуозний компонент. Партія занотована в теноровому ключі і має високу теситуру. Для виконання цієї партії потрібні тенори з яскраво вираженим акторським обдаруванням.

32 КОНЦЕРТ ДМ. БОРТНЯНСЬКОГО В ІНТЕРПРЕТАЦІЇ К. ПІГРОВА: ДУХОВНО-СТИЛЬОВІ ТА ВИКОНАВСЬКІ АСПЕКТИ

Галина ШПАК — 2025-12-30

Статтю присвячено аналітичним узагальненням щодо жанрово-стильових ознак 32 концерту Дм. Бортнянського та їх відтворення в річищі духовно-етичних настанов хорової діяльності К. Пігрова. Мета роботи – виявлення особливостей інтерпретації 32-го концерту Дм. Бортнянського К. Пігровим в річищі духовних настанов його хорової школи, сформованих на перетині регентської і хормейстерської діяльності та їх культово-богослужбових першоджерел. Методологія роботи спирається на інтонаційну концепцію музики у ракурсі інтонаційно-стилістичного аналізу, а також на міждисциплінарний та історико-культурологічний підходи, що дозволяють виявити духовно-смислову та стильову специфіку хорової спадщини Дм. Бортнянського у контексті не лише індивідуального авторського стилю композитора, а й еволюційних шляхів української духовної богослужбово-співацької традиції. Наукова новизна визначена тим, що в ній вперше представлені аналітичні узагальнення щодо поетико-інтонаційної специфіки 32 концерту Дм. Бортнянського та особливостей його інтерпретації в контексті ключових «ангелогласних» настанов хорової діяльності К. Пігрова. Висновки. Дм. Бортнянський – одна з найяскравіших постатей української культури та музики рубежу XVIII–XIX століть, чия творчість формувалася на перетині національних традицій духовного хорового співацького мистецтва та його релігійних настанов, що генетично сходили до візантійських першоджерел, і творчого засвоєння західноєвропейського музично-історичного досвіду. При цьому такого роду синтезування виявляє, водночас, пріоритетну роль для композитора біблійно-патристичного, святоотцівського розуміння сутності духовного співу, походження якого пов’язувалося з феноменом ангелогласся та його впливом на релігійну свідомість людини. Сказане співвідносне й з поетико-інтонаційною специфікою 32-го концерту Д. Бортнянського, що відрізняється медитативно-молитовним характером, домінуванням повільних темпів та приглушеної динаміки, скорегованих зі змістом 38 псалму, зосередженим на вічних питаннях життя та смерті. Зазначені ознаки духовного «прочитання» цього концерту Д. Бортнянського становлять основу і його виконавської версії під орудою К. Пігрова – засновника Одеської хорової школи, сформованої на тлі його регентсько-диригентської діяльності. Його інтерпретація цього твору, що демонструвала кропітку роботу над чистотою інтонації, ансамблем, осмисленням духовної сутності біблійного тексту та його відповідним промовлянням, а також принципове уникання будь яких музично-театральних ефектів, – все це так чи інакше демонструвало не тільки повагу до авторського композиторського тексту, але й шанування української національної духовно-співацької традиції та її сакральних настанов.

ПРАКТИКИ НЕТ-АРТУ КРІЗЬ ПРИЗМУ КОНЦЕПЦІЙ ПОСТМОДЕРНІЗМУ

Олександр АФАНАСЬЄВ — 2025-12-30

У статті розглядається мистецьке явище нет-арт як важлива частина культури постмодернізму, що продовжує та трансформує її основні концепції, враховуючи сучасний цифровізований світ. Здійснено кореляцію проявів нет-арту з основними ідеями видатних представників філософії постмодернізму (Ж. Бодріяра, Ж.-Ф. Ліотара, Ж. Дерріди, Ж. Дельоза та Ф. Ґваттарі). Шляхом аналізу творів нет-арту виявлено, що в них присутні знакові для постмодернізму характеристики, такі, як мультижанровість та міждисциплінарність, відсутність ієрархічності та рівнозначна багатоваріативність, симулякративність, деконструкція, цитування та гіпертекст. Встановлено, що творам нет-ату притаманні іронічні та ігрові форми, та відкритість до експериментів. Мета роботи полягає в осмисленні нет-арту у контексті постмодерністської парадигми, визначенні його естетичних якостей та функцій. Методологія. Методологічна складова дослідження знаходиться на перетині культурологічного, мистецтвознавчого та філософського підходів. Мистецтвознавчий підхід дозволяє проаналізувати естетичні особливості творів нет-арту, культурологічний вводить нет-арт в ширший соціокультурний контекст, а філософський дозволяє зіставити практичні прояви нет-арту з теоретичними концептами постмодернізму. Також у статті використані порівняльний та герменевтичний методи, які дозволяють інтерпретувати твори нет-арту через призму постмодерніститчних концепцій. Наукова новизна отриманих результатів полягає у висвітленні форм і практик нет-арту крізь призму основних концептів постмодернізму, які трансформуються під впливом сучасних технологій, культури та соціально-політичного контексту; визначенні його естетичної цінності та функцій; уведенні до наукового обігу низки імен та творів. Висновки. Нет-арт – невід’ємна частина актуальної цифрової культури, оскільки його основним полем існу- вання є інтернет. Встановлено, що в нет-арті простежуються і прояви мистецько-філософського напряму постмодернізм, який став визначальним для розвитку сучасного мистецтва кінця ХХ – початку ХХІ сторіччя. В ході дослідження виявлено такі характерні ознаки постмодернізму, як: децентрація та рівнозначність наративів, тенденції до ризоматичності, симулякративність завдяки віртуальній реальності, побудова нелінійних та не ієрархічних засобів комунікації. Визначені аспекти вписують нет-арт у парадигму постмодернізму. Мережеве мистецтво, в свою чергу, завдяки новим технологіям і формам, може збагатити і більш наявно втілити чи трансформувати базові постмодерністичні ідеї.

ВПЛИВ АЗІЙСЬКОГО КУЛЬТУРНОГО ПРОСТОРУ НА ПОПУЛЯРНУ КУЛЬТУРУ ХХІ СТОЛІТТЯ

Ярослав БІЛИК — 2025-12-30

Наприкінці ХХ століття вчені відзначали трансформацію азіатських культурних практик та їх адаптацію до західних моделей. Однак ситуація суттєво змінилася: зараз ми спостерігаємо активний вплив азіатської культури на світову популярну культуру. Мета статті – охарактеризувати азійський культурний феномен у глобальній популярній культурі ХХІ століття, показати масштаби впливу культурних і мистецьких практик Азії на маскульт Європи, Америки та інших регіонів світу. Методологія дослідження. У дослідженні застосовано міждисциплінарний підхід, що дає можливість комплексно аналізувати вплив азійських культурних практик на популярну культуру ХХІ століття. Застосування системного та аналітичного методів дослідження разом з аксіологічним підходом дозволило визначити вплив азійської культури на популярну культуру ХХІ століття, що наочно проявляється передусім у європейському культурному просторі в умовах глобалізації. Така методологічна основа відповідає сутності проблеми, яка порушується авторами. Наукова новизна – полягає у систематизації та актуалізації глобального впливу азійської культури на прикладі музики, кінематографа та візуального мистецтва. Висновки. Проведений аналіз засвідчує поступову трансформацію ролі азійських країн у глобальному культурному процесі – від позиції наслідування та периферійної участі до статусу самостійних суб’єктів творення сучасного мистецтва. У ХХІ столітті Азія утвердилася як новий центр культурного впливу, що охоплює різні сфери – від музики, кіно та візуального мистецтва до цифрових індустрій. Її зростаюча роль зумовлена поєднанням технологічного розвитку, активного використання інтернет-платформ, формуванням потужних національних брендів і посиленням культурного самовираження, яке приваблює молодіжну аудиторію в усьому світі. Хоча західна культура зберігає свій вплив, вона вже не є єдиним визначальним центром, оскільки сучасний культурний простір дедалі більше набуває поліцентричного характеру.

МІЖНАРОДНІ ВИСТАВКОВІ ПРАКТИКИ СУЧАСНОГО УКРАЇНСЬКОГО МИСТЕЦТВА: НОВІ ФУНКЦІОНАЛЬНІ ВИМІРИ НА ПРИКЛАДІ ЕКСПОЗИЦІЇ «УКРАЇНА. ПІД ІНШИМ НЕБОМ»

Сергій ГАВРИЛОВИЧ — 2025-12-30

Культурологічний аналіз виставки сучасного українського мистецтва «Україна. Під іншим небом» (Варшава, 2022–2023) допоміг виявити комплексний феномен архіву пам’яті й тему деколоніалізму. Мета дослідження – виявлення феномену виставкових практик сучасного українського мистецтва, де проявилися функції архіву пам’яті, деколоніального висловлення та культурних взаємин, на прикладі виставки «Україна. Під іншим небом». Доведено, що експозиція функціонує як документальний проєкт візуального мистецтва та форма міжнародних взаємин з елементами перформансу, спрямована на осмислення колективної пам’яті про трагічні події та репрезентації самостійної культурної суб’єктності України у глобальному контексті творчих процесів. Методологічна основа дослідження поєднує усталені принципи системності, історизму, всезагального зв’язку, об’єктивності; культурологічний, мистецтвознавчий, історичний підходи; загальнонаукові методи (аналітичний, феноменологічний, пояснення) та методи спостереження, порівняння, моделювання, які визначають особливості постколоніальних і деколоніальних студій, а також концепцію «м’якої сили» культурних взаємин. Використано метод якісного кейс-стаді та дискурс-аналіз кураторських текстів, художніх висловлювань і критичних відгуків. У компаративному аналізі розглянуто інші виставкові проєкти у Лондоні, Берліні та Каунасі, що загалом ілюструють мережеву стратегію міжнародної репрезентації України завдяки виставковим практикам мистецтва. Наукова новизна полягає у трактуванні виставки як механізму деколоніального утвердження завдяки культурним взаєминам, що сприяє міжнародній спільноті осмислити теперішню російсько-українську війну й виявити солідарність із українською нацією. Уперше показано, що динаміка експозиції художніх робіт на антивоєнну тематику, окрім просвітницько-ідеологічної, естетично-виховної, соціально-регулятивної, компенсаторної функцій, активізує комунікативну, психотерапевтичну, сугестивну, інформаційну, моделюючу, прогностичну функції, катарсис, фасцинацію, і проявляє взаємодію травматичного досвіду війни та активного культурнотворчого самовираження. Висновок дослідження полягає у тому, що проаналізована закордонна виставка «Україна. Під іншим небом» вітчизняних митців постала не лише мистецькою подією, а й репрезентативною формою культурного самовираження нашого етносу, зверненням-закликом України до світової спільноти зупинити російську державу-терориста. Засобами художнього вираження кожен твір колекції виставки долучився до формування спільного наративу про національно-визвольну війну українців проти окупанта й водночас став свідченням цієї боротьби.

ПАМ’ЯТЬ У СТРУКТУРІ СУЧАСНОГО КУЛЬТУРНОГО ТЕЗАУРУСА: ФІЛОСОФСЬКО-МИСТЕЦТВОЗНАВЧИЙ АНАЛІЗ

Марія КАЛАШНИК — 2025-12-30

Метою статті є філософсько-мистецтвознавчий аналіз феномену пам’яті в структурі сучасного культурного тезауруса з метою виявлення її концептуальних, аксіологічних та комунікативних функцій у процесах формування культурної ідентичності та трансляції смислів мистецького досвіду. Методологія. Методологічну основу дослідження становить комплексний міждисциплінарний підхід, що поєднує філософський, культурологічний та мистецтвознавчий аналіз. Для дослідження категорії пам’яті як інтегративної категорії, що формує структуру культурного тезауруса та забезпечує спадковість і трансляцію цінностей був застосований системний підхід. Герменевтичний метод дозволив інтерпретувати феномен пам’яті як смислову категорію культурного досвіду. Феноменологічний підхід сприяв осмисленню пам’яті як способу виявлення внутрішньої структури художнього та культурного буття. Структурно-семіотичний метод дозволив проаналізувати пам’ять як елемент культурного тезауруса, що забезпечує зв’язок між символічними формами культури і мистецтва. Для виявлення спільних і відмінних рис трактування пам’яті у філософії, культурології та сучасному мистецтвознавстві був застосований порівняльно-аналітичний метод. Методологічна стратегія дослідження спрямована на виявлення взаємозв’язку між пам’яттю, культурною ідентичністю та художньою творчістю, а також на аналіз способів репрезентації колективної пам’яті у сучасному мистецькому дискурсі. Наукова новизна полягає у комплексному філософсько-мистецтвознавчому осмисленні феномену пам’яті як системоутворювального елемента сучасного культурного тезауруса. Вперше обґрунтовано концепт пам’яті як інтегративної категорії, що поєднує індивідуальний, колективний і культурний рівні досвіду в єдиній тезаурусній структурі, розкрито функцію пам’яті як механізму смислотворення у сучасному мистецтві та культурі, показано взаємозв’язок між пам’яттю та культурною ідентичністю як чинником стабільності й динаміки культурного розвитку, запропоновано інтерпретацію культурного тезауруса як відкритої системи, у якій пам’ять виступає засобом комунікації між минулим і сучасним у художньо-образному вимірі. Висновки. Пам’ять у структурі сучасного культурного тезауруса є одночасно філософською категорією і динамічною системою культурної саморефлексії, яка забезпечує тяглість традицій, формує ідентичність і створює умови для творчого переосмислення минулого. Культурний тезаурус розглядається як відкрита система, у межах якої пам’ять виконує роль структурного центру, здатного забезпечити комунікацію між поколіннями, епохами й культурними контекстами. Визначено, що сучасне мистецтво репрезентує пам’ять не лише як тематичний чи образний мотив, а як інструмент реконструкції історичного досвіду, засіб подолання культурної амнезії та відновлення смислової цілісності культурного простору. Результати дослідження підтверджують, що аналіз пам’яті у тезаурусній структурі культури відкриває нові перспективи для розвитку міждисциплінарних студій у сфері філософії, естетики та мистецтвознавства, сприяючи поглибленню розуміння механізмів збереження культурної ідентичності в умовах глобалізаційних процесів.

ТРИЄДИНА НОТА СЕРЦЯ: ШЛЯХ ТРІЙСТРИ В УКРАЇНСЬКИЙ ЗВУКОВИЙ СВІТ

Альфред МАЗУР — 2025-12-30

Мета роботи. Дослідження спрямоване на теоретичне й культурологічне обґрунтування заміни існуючого терміна «балалайка» на новий, що відображає український музичний менталітет і є назвою триструнного щипкового інструмента «Трійстра» як художньої, естетичної та психоакустичної альтернативи інструментам східного походження з усталеними семантичними навантаженнями, що неприйнятне у сучасній Україні. Метою є визначення його місця в українському звуковому просторі, простеження історико-культурних та ментальних передумов, а також розкриття трепетно-ліричної природи звучання, що відповідає українській інтонаційній традиції. Методологія. Робота ґрунтується на міждисциплінарному підході: аналізі наукових джерел з музикознавства, етномузикології, психології музичного сприйняття, культурології та семіотики; компаративному вивченні щипкових інструментів; інтонаційному та тембровому аналізі виконання; зіставленні частотних характеристик щипка із психофізіологічними ритмами людини. Використано принципи герменевтики та емоційно-інтонаційної концепції музики. Наукова новизна. Уперше запропоновано цілісну концепцію інструмента «Трійстра» як української форми триструнної традиції, що інтегрує символіку трійці, архетип троїстої музики, ліричну камерність та психоакустичні параметри м’якого трепету звуку. Розкрито ідею інструмента як носія культурної ідентичності, здатного замінити неприйнятну імперську семантику і створити нову естетичну норму. Висновки. «Трійстра» постає як закономірне продовження української інтонаційної лінії, де домінують м’якість, трепіт, внутрішня пульсація та камерний характер звучання. Інструмент відкриває можливість формування власної сучасної щипкової традиції, укоріненої у менталітет, національну чуттєвість і ліричний звуковий образ України. Робота окреслює перспективи його застосування в освітній, сценічній та творчій практиці.

ПІДХОДИ ДО КЛАСИФІКАЦІЇ НЕМАТЕРІАЛЬНОЇ КУЛЬТУРНОЇ СПАДЩИНИ В УКРАЇНІ

Дмитро МОКРІЙ — 2025-12-30

Мета роботи. Метою статті є всебічний аналіз та систематизація основних підходів до класифікації нематеріальної культурної спадщини (НКС) в Україні, визначення їхніх змістових, просторових, функціональних та соціальних аспектів, а також окреслення можливостей практичного застосування класифікаційних моделей у сфері збереження та управління культурною спадщиною. Методологія. У дослідженні використано загальнонаукові методи – аналіз, синтез, порівняння, системний та процесний підходи, а також спеціальні методи класифікації, інтерпретації та узагальнення. Джерельну базу становлять наукові праці, методичні рекомендації та нормативні документи у сфері охорони НКС. Структуру дослідження побудовано відповідно до логіки виокремлення окремих підходів: тематичного, географічного, культурно-економічного, історико-генетичного, інституційно-організаційного, етнографічного, функціонального та соціального. Наукова новизна. Запропоновано оновлену типологію підходів до класифікації НКС, яка відображає сучасний стан української гуманітарної науки та відповідає принципам Конвенції ЮНЕСКО 2003 р. Новизна полягає у поєднанні змістово-аналітичних, просторово-регіональних і соціально-функціональних критеріїв у межах єдиної класифікаційної моделі. Розкрито механізми взаємодії між суб’єктами охорони спадщини (державними, науковими, громадськими), а також показано роль НКС як чинника культурної ідентичності, комунікації та соціальної згуртованості. Висновки. Класифікація нематеріальної культурної спадщини є багаторівневим процесом, що потребує інтеграції різних підходів. Тематичний, географічний та інституційно-організаційний підходи забезпечують структуризацію й управлінський аспект системи охорони, тоді як історико-генетичний, етнографічний, функціональний і соціальний розкривають смисловий та ідентифікаційний потенціал культурних практик. Комплексне застосування цих підходів формує методологічну основу для подальших досліджень і створення цифрових класифікаційних моделей, інтегрованих у державну політику збереження НКС.

СТРУКТУРНИЙ І ВИРАЗОВИЙ ПОТЕНЦІАЛ ОНОМАТОПЕЙ КОМІКСІВ В УМОВАХ МУЗИЧНОГО МИСТЕЦТВА

Ілля ПРОКОПЕНКО — 2025-12-30

У статті досліджується взаємодія мистецтв коміксів і музики з фокусом на потенціал використання коміксних ономатопей у музичній творчості. Мета роботи – розкрити особливості трансформацій, які відбуваються в музичній композиції під впливом ономатопей та деяких інших характерних елементів коміксів. Методологія дослідження. У роботі застосовуються такі підходи та методи, як історичний, культурологічний, описовий, аналітичний, компаративний, структурно-функціональний. Висновки. Встановлено, що структурні та стилістичні елементи коміксів можуть бути цікавим інструментом творення музики й надавати їй нове вираження та звучання. Так, ономатопеї позбавляються свого початкового коміксного контексту й по-новому втілюються у вокальній та інструментальній творчості. Таке проникнення ономатопей проаналізовано на прикладі культового твору для голосу соло Stripsody американської композиторки Кеті Берберіан, в якому оригінально осмислено і творчо розвинуто принцип звукоутворення та озвучення коміксів. З’ясовано, що це перший у своєму роді музичний «комікс», який досліджує мистецьку виразність і музичні можливості ономатопей. Виявлено, що трансформація під впливом коміксів проявляється у Stripsody на різних рівнях, як-от у зміні структури, засобів виразності, ролей виконавця та слухача, а також в утворенні специфічної схеми інтерпретації твору. Також розглянуто інші композиції, в яких наявні коміксні ономатопеї, а саме Manga Scroll і To Be Continued Крістіана Марклея та Comic Strip Сержа Генсбура. Наукова новизна статті полягає у створенні українського наукового дослідження на тему перетину коміксів і музики та здійсненні аналізу музичного твору з позиції коміксології. Практичне значення роботи пов’язане, зокрема, з можливістю подальшого використання викладених матеріалів у музикознавстві та перспективою закладення підвалин для формування української коміксології.

ХОРЕОГРАФІЧНЕ МИСТЕЦТВО ПІНИ БАУШ ЯК ПРАКТИКА КУЛЬТУРИ ВЗАЄМОДІЇ

Георгій СИРБУ — 2025-12-30

Метою роботи було дослідження реляційних та партисипативних практик у хореографічному мистецтві Піни Бауш і визначення ролі її творчості в осмисленні колективних травм повоєнної Німеччини в художній культурі другої половини ХХ століття. Методологія дослідження поєднувала історико-контекстуальний аналіз з культурологічним підходом, який фокусувався на соціальній заангажованості хореографічного мистецтва П. Бауш. Розгляд художніх принципів мисткині крізь оптику культури взаємодії був забезпечений культурно-історичним, мистецтвознавчим і аналітичним методами. Водночас, за допомогою біографічного методу було висвітлено вплив особистого досвіду на формування світоглядних орієнтирів мисткині, що знайшли відображення у критиці «філістерства» та проблематиці когнітивної «бар’єрності» між індивідуальним і соціальним. Наукова новизна дослідження полягає у концептуальному переосмисленні хореографічного мистецтва П. Бауш через поєднання сучасних культурологічних ракурсів, що дозволяє виявити нові змістовні пласти в її творчості. Ключовим є безпосереднє застосування теорій Н. Бурріо та К. Бішоп щодо хореографічних практик мисткині, що виводить доробок П. Бауш у сферу «мистецького соціального проєкту» та культури взаємодії. Аналітичний розгляд художніх принципів П. Бауш з викривальної позиції «філістерства» простежує ґенезу цієї проблематики від німецького Романтизму до ХХ століття, збагачуючи критику «суспільства споживання» повоєнної Німеччини культурно-історичним і політико-соціальним виміром. Комплексний біографічно-контекстуальний аналіз чітко визначає, як особистий досвід мисткині трансформує експресіоністську спадщину у новий, соціально-політичний танець, сфокусований на «детоваризації» фемінної тілесності та осмисленні колективних травм. Висновки. Наслідуючи німецьку експресіоністичну хореографію (Р. фон Лабан, К. Йoсс), Піна Бауш здійснила радикальну трансформацію цього напряму, інтегрувавши в хореографічне мистецтво соціально-політичний аналіз, сфокусований на осмисленні колективних травм. Мисткиня активно використовувала реляційні й партисипативні підходи з метою переорієнтування глядача з пасивної ролі спостерігача до стану співучасті та миттєвої присутності («тут і тепер»), що відповідало концепції «ситуації мистецтва» (за Н. Бурріо). Ця модифікація досягалася завдяки застосуванню нетривіального звукового оформлення (шлягери, радіомузика) та формуванню на сцені простору, який імітував буденне життя (кафе, ресторани). Введення цих практик повсякденності сприяло руйнуванню бар’єра між ідеальним і буденним, активізуючи спільну пам’ять аудиторії. Таким чином, сценічний простір функціонував як можливість для відкритої, катарсичної взаємодії. Це вивело доробок П. Бауш на рівень мистецького соціального проєкту, де емоційне сприйняття публіки стало невід’ємним елементом структури твору.

НАЦІОНАЛЬНІ ГРОМАДИ ЖИТОМИРСЬКОГО ПОЛІССЯ: ІСТОРИКО-КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ОГЛЯД МІЖЕТНІЧНОЇ ВЗАЄМОДІЇ В КОНТЕКСТІ ЕКОСИСТЕМНОГО ПІДХОДУ

Володимир СІНЕЛЬНІКОВ — 2025-12-30

Метою статті є здійснення історико-культурологічного огляду міжетнічних взаємодій національних громад Житомирщини у світлі екосистемного підходу, який дозволяє осмислити культуру як динамічну систему взаємозалежних елементів. Результати дослідження: у статті розглядається багатокультурне середовище Житомирського Полісся крізь призму екосистемного підходу щодо аналізу традиційної культури. Особливу увагу приділено формам міжетнічної взаємодії на прикладі титульного етносу – українців та етнічних громад білорусів, поляків, чехів, ромів, євреїв, німців. Наукова новизна дослідження полягає у здійсненні комплексного історико-культурологічного аналізу міжетнічної взаємодії на Житомирському Поліссі крізь призму екоcистемного підходу, що дозволяє розглядати національні громади як взаємопов’язані елементи єдиного культурного простору. У роботі вперше систематизовано прояви етнокультурної взаємодії (мовної, музичної, обрядової, побутової) у контексті збереження регіональної ідентичності та культурної сталості поліського середовища. Автор пропонує інтерпретувати окреслені процеси як елементи сталого культурного співіснування та взаємозбагачення в межах поліетнічної екосистеми. Висновки: Житомирське Полісся є унікальним регіоном, де національні громади не лише співіснували, а творили спільну багатоголосу, гнучку й життєздатну полікультурну екосистему. Міжетнічна взаємодія була не винятком, а природним станом регіональної культури, у якому зберігались водночас і розмаїття, і взаємна повага. Міжетнічна взаємодія національних громад Житомирського Полісся є прикладом того, як культура може існувати як взаємозалежна й пластична екосистема. Збереження цієї екосистеми – завдання сучасної гуманітарної політики, освіти й культури, де важливо бачити традицію не як музей, а як живий організм, що потребує підтримки, слухання й оновлення.

МОРАЛЬНО-ЦІННІСНІ ОСНОВИ РЕЛІГІЙНОЇ ЕТИКИ ЯК ФАКТОР ДУХОВНОГО САМОВИЗНАЧЕННЯ ОСОБИСТОСТІ: ФІЛОСОФСЬКО-КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ

Оксана СОХАЦЬКА — 2025-12-30

Питання про природу добра і зла постає перед кожною людиною протягом усього її життя. Від найдавніших часів людство прагнуло знайти відповіді на ці «вічні» дилеми. Та вже сам факт, що ми їх ставимо, свідчить про наше занурення у сферу етики – сферу роздумів про моральність і людські цінності. Уникнути цих болісних і гострих питань неможливо, адже саме життя знову і знову ставить нас перед ними. Це, своєю чергою, спонукає замислитися і над іншим: чи існують універсальні, остаточні відповіді, що мають значення для всіх, чи кожен з нас мусить шукати свій власний шлях і обирати те, що найближче його серцю? Отже, чим гостріші виклики постають перед нами і чим непевнішими видаються обрії майбутнього, тим сильніше сучасна людина прагне знайти міцну опору – щось, заради чого варто жити, що могло б слугувати орієнтиром для її тривожної душі, критерієм для оцінки власних вчинків. Свідомо чи ні, вона знову і знову повертається до питань моральності, до вибору життєвих цінностей, адже повністю відмовитися від них неможливо. Особливої ваги набуває сьогодні особиста культурно-етична позиція людини – та, що ґрунтується на повазі до реальності, визнанні непорушності моральних засад, глибокому усвідомленні унікальності й значущості людського покликання. Це позиція внутрішньої свободи, яка проявляється через опору на моральний потенціал культури, релігії та духовного досвіду. У всі часи, незалежно від історичних обставин, людина відчуває потребу в незмінних, вищих ціннісних орієнтирах – тих, що зміцнюють її дух, наповнюють життя сенсом і визначають його активну спрямованість. Метою статті є висвітлення ролі особистості в релігійному житті, аналіз специфіки релігійної етики як соціокультурного феномена, форми самовизначення індивіда та спільноти, а також розкриття впливу релігійної культури й морально-ціннісних орієнтирів на процес становлення, формування та самовизначення особистості. Наукова новизна. У статті культура та релігійна етика розглядаються як філософсько-культурологічна проблема. Обґрунтовується теза про те, що вихідним постулатом як релігійної, так і моральної свідомості виступає окрема людська особистість. Наголошується, що і мораль, і релігія належать до світу цінностей, у якому домінують не стільки раціональні засади, скільки почуття, віра, емоційні схильності та прив’язаності; в цьому світі діють не сухі абстрактні поняття, а живі образи. Аналізується характер взаємодії релігії та моралі, який зумовлений як їхніми спільними рисами, так і сутнісними відмінностями. У висновку наголошується на незмінному значенні моралі, морального світогляду та ставлення до світу в системі культури людства. Підкреслюється, що етика охоплює надзвичайно широке коло духовних пошуків людини, об’єднаних спільною ідеєю – добровільного обмеження особистих суб’єктивних прагнень заради вищих смисложиттєвих цінностей. Зазначається, що етична свідомість спирається на духовний потенціал, розроблений філософією, та на її осмислення інтегрального людського досвіду. Особливо підкреслюється, що моральне ставлення людини до світу – у будь-якій своїй формі – завжди орієнтоване на ідеал Добра.

ФОРМУВАННЯ СВІТОГЛЯДНОЇ КУЛЬТУРИ СТУДЕНТІВ У ПРОЦЕСІ ВИВЧЕННЯ ІНТЕГРОВАНИХ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИХ ДИСЦИПЛІН: МЕТОДОЛОГІЧНИЙ І МЕТОДИЧНИЙ АСПЕКТИ

Оксана СОХАЦЬКА — 2025-12-30

Формування світогляду молодої людини – одне з основних завдань сучасної освіти. Саме світоглядна культура має вирішальне значення, оскільки забезпечує розвиток цілісної особистості, здатної до критичного мислення, свідомого ставлення до оточуючого світу і до себе на основі загальнолюдських і національних цінностей. Мета дослідження – розробити та науково обґрунтувати методологічні та методичні підходи до формування світоглядної культури здобувачів вищої освіти у процесі засвоєння ними інтегрованих культурологічних освітніх компонентів. Методологія дослідження ґрунтується на положеннях дидактики про системне вивчення навчальних дисциплін як необхідної умови цілісного процесу засвоєння знань. Основою дослідження також стали філософські концепції світоглядної культури. Основними методами дослідження були теоретичні (вивчення та порівняльний аналіз філософської, соціологічної, культурологічної, психологічної і педагогічної наукової літератури з проблем дослідження; порівняльно-зіставлюваний аналіз навчально-методичної документації, теоретичних та емпіричних джерел; аналітико-синтетичний метод обробки результатів у єдності з принципами історичного підходу до досліджуваного явища; метод узагальнення тощо) й емпіричні (бесіди, анкетування, спостереження). Наукова новизна полягає в тому, що вперше концептуально-методологічні, методичні підходи до означення суті, змісту та основних напрямів навчання культурологічних дисциплін стали предметом спеціального комплексного дослідження. На основі аналізу інтегративних людинотворчих культурологічних чинників світоглядної культури молоді у процесі навчальної діяльності, узагальнення відповідного педагогічного досвіду сформульовано рекомендації щодо методики викладання культурологічних освітніх компонентів. Висновки. Важливим засобом формування наукового світогляду і світоглядної культури студентської молоді є впровадження інтегрованих культурологічних освітніх компонентів, які сприяють виробленню у здобувачів цілісного уявлення про людину та її місце й роль у суспільстві, природному середовищі та віртуальному вимірі сучасної медіакультури. Обґрунтовано, що інтегровані культурологічні освітні компоненти є важливими й необхідними для створення оновленої системи національної освіти України; проблема інтеграції змісту культурологічних освітніх компонентів виступає як складова частина більш широких соціальних і педагогічних проблем: гуманізації та універсалізації освіти, формування культурної ідентичності, патріотизму, активної громадянської позиції, критичного мислення, вироблення стійкості в умовах трагічних викликів і невизначеності.

ФОРМУВАННЯ ГРАФІЧНОГО ХУДОЖНЬОГО ОБРАЗУ НА ЗАНЯТТЯХ З РИСУНКУ ПІД ЧАС ЛІТНЬОЇ ПЛЕНЕРНОЇ ПРАКТИКИ

Олександр БЕРЛАЧ — 2025-12-30

Навчання рисунку нерозривно пов’язане з розвитком у студентів вмінь та навичок правдиво зображувати на площині видимі форми в умовах реального середовища. Специфіка реалістичного рисунка полягає в тому, що за основу творчості береться реальна дійсність, а передача думки та відчуттів художника здійснюється в образній формі через зображення конкретних об’єктів. Мета статті – проаналізувати засоби та методологічні основи формування художнього графічного образу під час занять з рисунка в умовах літньої пленерної практики. Методологія дослідження прийнята комплексна. Вона включає як загальнонаукові методи – аналіз, синтез, міждисциплінарні методи – порівняння, систематизації, так і спеціальні методи – натурні замальовки, метод збору даних, фотофіксація. Зокрема, метод аналізу був використаний під час розгляду теоретичних засад, прикладів з педагогічної та пленерної практики, висловлення майстрів образотворчого мистецтва; синтез – з метою узагальнення кожного навчального завдання та формування методичних рекомендацій; порівняння – для визначення ознак в живописно-стилістичному та техніко-технологічному дослідженні, системного – під час розгляду творів пейзажного жанру, рисунків з натури, як складового компоненту мистецького процесу; метод збору даних дозволив отримати детальну інформацію по огляду, виміру, глибинні інтерв’ю з респондентами щодо ідеї, задуму та композиційних рішень, фотофіксація – з метою ідентифікації та верифікації творів пейзажного жанру. Наукова новизна отриманих результатів полягає у виокремленні засобів та методологічних основ формування художнього графічного образу під час занять з рисунка в умовах літньої пленерної практики, набуття студентами нових професійних навичок шляхом безпосереднього вивчення й відображення на картинній площині довкілля – краєвидів, архітектурних об’єктів, образів людей, виробничих процесів тощо. Висновки. Стаття присвячена дослідженню засобів та методологічних основ формування художнього графічного образу під час занять з рисунка в умовах літньої пленерної практики. Акцентовано увагу на значенні начерків, короткочасних рисунків, як засобів формування художнього образу та сукупності лінійно-пластичних елементів живопису, які визначають структуру та просторове співвідношення форм. Особливу увагу приділено питанням професійної художньої освіти і ролі рисунка, як провідної дисципліни в мистецькій практиці на прикладі викладання рисунка на кафедрі образотворчого мистецтва Волинського національного університету імені Лесі Українки. У запропонованій науковій розвідці автори спробували об’єднати розрізнені, де в чому застарілі методичні розробки з рисунка для літньої пленерної практики і вибудувати нову систему завдань і рекомендацій, яка б відповідала вимогам сучасної академічної освіти та включала демонстрацію нових художніх досягнень на матеріалах фондів кафедри, зокрема студентських творчих робіт і творів викладацького складу. Одержані результати актуальні та важливі при спільній творчій праці викладача та студента під час визначення і виконання завдань з рисунка в період проходження літньої пленерної практики.

СЮЖЕТНІСТЬ І ДЕКОРАТИВНІСТЬ БАРОКО ТА «ЗОЛОТОЇ ДОБИ» НІДЕРЛАНДСЬКОГО МИСТЕЦТВА

Тетяна БІЛАН — 2025-12-30

У статті встановлено, що розкриваючи аспекти сюжетності та декоративності бароко та «золотої доби» нідерландського мистецтва, ми аналізуємо етнокультурний простір ХVІІ століття. Метою статті є аналіз сюжетності та декоративності бароко і «золотої доби» нідерландського мистецтва. Методологія дослідження базується на основних положеннях загальнонаукових методів аналізу, синтезу, узагальнення. Культурологічний підхід дає можливість трактувати мистецтво як феномен культури. Аксіологічний підхід ґрунтується на розумінні мистецтва як феномену культури, що має ціннісний статус. Новизна роботи: у статті вперше аналізується сюжетність і декоративність мистецтва крізь призму стилю бароко та «золотої доби» нідерландського живопису. Доведено, що сюжетність бароко виражається у комплексі таких характеристик як динамічність, емоційність, складна форма комунікації, алегорія, контраст, емблематичність. Констатовано, що у творах образотворчого мистецтва ХVІІ століття використовується контраст світла і тіні у живописі та динамічні пози і жести у скульптурі. Висновки: мистецьким творам бароко притаманна пишна оздоба, декоративність, складна і систематизована композиція, розкішне поєднання кольорів та світлотіні. Бароко використовує багато символів, алегорій, додає сюжету глибини та багатозначності; сюжети бароко переважно складні, побудовані на контрастах: добро – зло; земне – небесне. У нідерландському мистецтві «золотої доби» розвивалися такі жанри, як натюрморт, портрети, пейзажі, домашні інтер’єри, а традиційні духовні, біблійні, історичні сюжети стають другорядними. Вперше предмети розкоші, квіти, їжа, посуд стають об’єктами відтворення у мистецтві; створюється багато панорам сільської місцевості.

НАВЧАННЯ СТАНКОВОЇ КОМПОЗИЦІЇ: МЕТОДИКА, ЗАСОБИ, НАВИКИ, НЕОБХІДНІ ДЛЯ НАПИСАННЯ СЮЖЕТНО-ТЕМАТИЧНОЇ КАРТИНИ

Микола БОЛЮХ — 2025-12-30

Автор досліджує закони композиції в образотворчому мистецтві при створенні сюжетно-тематичної картини, необхідні студентам художніх вишів; засоби композиції, правила, прийоми. Автор аналізує вимоги при створенні, написанні художньої, сюжетно-тематичної картини: використання формальних засобів (контраст-ньюанс, статика-динаміка, метр-ритм, симетрія-асиметрія, світлотіні). В статті розглядається, як використовуючи набуті знання, досягти єдності змісту і форми в станковій композиції, щоби потім вирішувати професійні проблеми в подальшій творчій діяльності. Автор доводить, що поєднання індивідуального досвіду, професійних знань і творчого підходу дозволить майбутнім художникам досягати значних мистецьких результатів. Розуміючи основні закони композиції, методологію їх використання, молоді художники успішно справлятимуться з творчими завданнями при написанні станкової картини. Метою статті є аналіз елементів композиції, засобів, прийомів, необхідних при написанні сюжетно-тематичної картини студентами художніх вишів. Наукова новизна даної статті полягає в синтетичному аналізі основних елементів композиції, прийомів і засобів для створення високоякісних живописних художніх творів молодими митцями. Використання на практиці набутих знань в галузі станкової композиції дозволить студентам успішно застосовувати прийоми, методи, навики в навчальній і творчій роботі. Вміння студентами враховувати особливості національних традицій дозволить їм в подальшому бути успішними на сучасному арт ринку та створювати яскраві художні твори, які збагатять культуру України.

ВИКЛАДАННЯ РИСУНКА ДЛЯ ДИЗАЙНЕРІВ У ВИЩІЙ ШКОЛІ: МЕТОДОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТ

Ольга ГЛАДУН — 2025-12-30

У статті порушено проблему зміни парадигми викладання академічних дисциплін у вищій дизайнерській освіті на тлі цифровізації, алгоритмізації знання та зниження інтересу до класичної академічної підготовки. Актуальності набуває звернення до викладацького й художнього досвіду, щоб осмислити сучасні тенденції візуалізації зображення на площині. Мета дослідження полягає в обґрунтуванні значущості академічного рисунка у навчальному процесі та адаптації процесу викладання до нових вимог сучасного світу. Методологія дослідження включає комплексний підхід, що поєднує аналіз дослідницького дискурсу візуальної культури, порівняльний аналіз сучасних освітніх програм та емпіричне спостереження за навчальним процесом художньо-дизайнерських спеціальностей. Також застосовано аналітичний метод для виявлення змін у підходах до рисунка та візуалізації зображення в умовах цифровізації. Метод узагальнення педагогічного досвіду використано для формулювання практичних рекомендацій щодо збереження академічних принципів у сучасній дизайнерській освіті. Наукова новизна полягає в актуалізації створення нової методики викладання рисунка для дизайнерів, яка потребує балансу між академічною традицією та новітніми підходами і засобами створення зображення. Рисунок розглядається як мова художнього мислення, що вимагає адаптації до нових умов. Результати дослідження. Обгрунтовується, що збереження логіки послідовного ускладнення завдань, поєднання практики з аналітичним підходом, формування усвідомленого розуміння форми – ті чинники, що здатні забезпечити якість підготовки фахівців у сфері дизайну в часи радикальних змін технологічних і культурних парадигм. Доводиться важливість академічних дисциплін як фундаменту формування професійних компетенцій дизайнера незалежно від цифрового рівня середовища. Обгрунтовується необхідність збереження традиції як засобу формування візуального мислення, художнього смаку, здатності до візуального аналізу та узагальнення. Пропонується орієнтація на емпіричний підхід як засіб конкретизації творчих принципів, пов’язаних з логікою побудови зображення. При цьому враховується проблема відставання дизайнерської освіти від діджитал-попиту.

АКАДЕМІЧНИЙ РИСУНОК У ЦИФРОВУ ДОБУ: КОНТЕКСТУАЛЬНІ ПРАКТИКИ ТА ОСВІТНІ СТРАТЕГІЇ

Оксана ПУШОНКОВА — 2025-12-30

У статті розглядається трансформація рефлексії академічного рисунка в умовах цифрових змін, що впливають на систему вищої художньої освіти. Метою дослідження є виявлення нових методологічних орієнтирів навчання академічного рисунка в цифрову добу та розкриття його значення у світлі сучасних суспільних змін і потреб мистецької освіти. Методологія дослідження носить комплексний характер та поєднує теоретико-аналітичний метод – для осмислення еволюції академічного рисунка та його ролі в сучасному освітньому процесі; порівняльно-аналітичний підхід – для виявлення відмінностей між традиційними та цифровими форматами художньої освіти; контекстуальний та культурологічний аналіз – для дослідження впливу технологічних і соціокультурних змін на художнє мислення; педагогічне моделювання – для розроблення орієнтирів інтеграції академічного рисунка у сучасні освітні практики. Дослідження спирається на міждисциплінарний підхід, який об’єднує емпіричне спостереження, педагогічну рефлексію та аналіз візуальної культури як чинника професійної ідентичності художника. Новизна дослідження полягає у спробі інтегрувати традиційні академічні підходи з актуальними цифровими форматами візуалізації та сучасними контекстуальними практиками, зберігаючи при цьому базові принципи художнього мислення. Автори акцентують увагу на необхідності перегляду методологічних засад викладання рисунка з урахуванням динаміки розвитку технологій, трансформації ринку праці та змін у культурі сприймання сучасної людини. Результати дослідження. Здійснено спробу осмислити рисунок як динамічну, живу практику, що здатна еволюціонувати разом з культурними й технологічними трансформаціями, зберігаючи при цьому свою концептуальну й освітню цінність. Обґрунтовано важливість академічного рисунка як контекстуальної практики – не лише як технічної навички, а як інструменту розвитку візуального та композиційного мислення. Виявлено суперечність між традиційною академічною підготовкою та потребами цифрового середовища, зокрема в аспектах алгоритмізованої творчості. Запропоновано педагогічні орієнтири, що спрямовані на інтеграцію академічного рисунка в нові освітні формати через контекстуальні практики, що поєднують класичні принципи з сучасними технологічними підходами. Це сприяє формуванню професійної автономії та критичного мислення майбутнього фахівця у сфері художньої культури в умовах динамічного цифрового середовища.

НАСТАВНИКИ ТА ВИКЛАДАЧІ СЕРГІЯ НЕЧИПОРЕНКА: МИСТЕЦЬКІ ВПЛИВИ ТА ПРОФЕСІЙНЕ СЕРЕДОВИЩЕ ФОРМУВАННЯ ХУДОЖНИКА

Людмила ТИХОНОВА — 2025-12-30

Мета роботи. Метою статті є всебічне дослідження освітнього та професійного оточення Сергія Григоровича Нечипоренка (1922–2014) – заслуженого діяча мистецтв України (1992), народного художника України (1996), кавалера ордена «За заслуги» ІІІ ступеня (2001), багаторічного викладача, професора Київського державного інституту декоративного мистецтва і дизайну ім. М. Бойчука – з метою виявлення чинників, що вплинули на формування його творчої особистості та професійного світогляду. Робота спрямована на з’ясування ролі мистецького середовища, педагогічних традицій і конкретних наставників у становленні художника, визначення особливостей їхнього впливу на його індивідуальний стиль, художню манеру та професійні орієнтири. Окрема увага приділяється вивченню діяльності викладачів Кролевецького технікуму та членів художніх конкурсних комісій Укрхудожпрому, які сприяли розвитку його творчого потенціалу. Важливим аспектом роботи є висвітлення невідомих або маловідомих сторінок із життя та діяльності Сергія Нечипоренка. Понад шістдесят років трудового життя він присвятив улюбленій справі, вболіваючи за збереження і розвиток традиційних технік художнього ткацтва, його стилістики та орнаментики. Він постав як фахівець із народного художнього ткацтва, художник-практик, технолог, збирач української декоративної тканини, глибокий знавець народних традицій і народного мистецтва, освітянин. Загальна мета полягає у реконструкції процесу становлення Сергія Нечипоренка як митця в контексті освітньо-культурного простору України другої половини ХХ століття. Методологія. У дослідженні застосовано історико-біографічний і мистецтвознавчий підходи, що дозволили простежити освітній шлях Сергія Нечипоренка, проаналізувати діяльність його викладачів, а також з’ясувати роль мистецьких інституцій, зокрема Кролевецького технікуму та художніх конкурсних комісій Укрхудожпрому, у становленні художника. Наукова новизна. Наукова новизна полягає у комплексному розгляді впливу освітнього середовища та педагогів на професійне формування Сергія Нечипоренка. Уперше системно висвітлено внесок таких постатей, як Борис Жук, Сергій Колос, Антон Середа, Євгенія Дмитрієва, Микита Попенко та Дмитро Головко, у становлення майбутнього народного художника України. Висновки. Дослідження засвідчило, що формування творчої особистості Сергія Нечипоренка відбувалося в тісному взаємозв’язку з його освітнім і професійним оточенням. Вирішальну роль у цьому процесі відіграли викладачі та наставники, які не лише передали технічні навички, а й сприяли розвитку індивідуального стилю митця, його професійного світогляду та розуміння ролі художника в суспільстві.

ПРИНЦИПИ ФОРМОУТВОРЕННЯ В СУЧАСНОМУ ДИЗАЙНІ: МІЖ ФУНКЦІОНАЛЬНІСТЮ ТА ЕСТЕТИКОЮ

Максим ФЕДОСЕНКО — 2025-12-30

Мета роботи. Метою статті є теоретичне осмислення принципів формоутворення в сучасному дизайні, з урахуванням еволюції уявлень про форму, її функціональне призначення та естетичну виразність у контексті сучасної культури і технологічного розвитку. Дослідження спрямоване на виявлення закономірностей поєднання утилітарних, конструктивних і художніх аспектів у створенні дизайн-об’єктів, а також на визначення ролі балансу між функціональністю та естетикою як основи гармонійного формоутворення. Особлива увага приділяється аналізу методологічних засад, що забезпечують формування цілісного підходу до проєктування форми в освітньому та професійному середовищі дизайну. Методологія. Дослідження ґрунтується на комплексному підході, що поєднує системний, історико-типологічний, структурно-функціональний та естетико-аналітичний методи, які дозволяють розкрити закономірності формоутворення в сучасному дизайні. У роботі застосовано порівняльно-аналітичний метод – для виявлення еволюції уявлень про форму в контексті змін художніх і технологічних парадигм; морфологічний аналіз – для дослідження структури та композиційних принципів дизайн-об’єктів; семіотичний підхід – для інтерпретації форми як носія смислу в культурному просторі. Використано також метод мистецтвознавчого аналізу для визначення естетичних аспектів формоутворення та дизайн-методологію проектного мислення (design thinking) для аналізу функціональної доцільності форми. Методологічну основу дослідження становить поєднання теоретичних положень естетики, теорії дизайну, композиції та культурології, що забезпечує міждисциплінарний характер дослідження й дозволяє розглядати формоутворення не лише як художній, але й як культурно-смисловий та технологічний процес. Наукова новизна. Наукова новизна дослідження полягає у комплексному осмисленні принципів формоутворення в сучасному дизайні як взаємодії функціональних, конструктивних та естетичних аспектів. У статті вперше запропоновано систематизацію сучасних принципів формоутворення з урахуванням еволюції дизайнерських підходів – від класичних ідей «форма слідує за функцією» до сучасних мультимедійних та параметричних практик. Особлива увага приділена балансу функціональності та естетики, завдяки чому визначено ключові закономірності гармонізації утилітарних і художніх елементів у створенні дизайн-об’єктів. Дослідження вирізняється міждисциплінарним підходом: інтеграція методів мистецтвознавства, композиції, семіотики та дизайн-методології дозволяє оцінити форму не лише як конструктивний об’єкт, а як культурний і смисловий феномен. Крім того, визначено методологічний аспект застосування принципів формоутворення у дизайні освіти, зокрема роль скетчингу, макетування та основ формоутворення у формуванні професійного мислення дизайнерів. Таким чином, дослідження не лише уточнює сучасні принципи формоутворення, а й пропонує науково-методичну основу для їх застосування у професійній і освітній практиці дизайну. Висновки. У результаті дослідження встановлено, що сучасне формоутворення в дизайні є багатовимірним процесом, який поєднує функціональні, конструктивні та естетичні аспекти. Проаналізовано еволюцію уявлень про форму від класичних принципів «форма слідує за функцією» до сучасних параметричних і мультимедійних практик, що дозволяє визначити закономірності гармонізації утилітарності та художності в створенні дизайн-об’єктів. Виявлено, що ефективне формоутворення потребує міждисциплінарного підходу, інтеграції методів мистецтвознавства, композиції, семіотики та дизайн-методології, що забезпечує оцінку форми як конструктивного, культурного та смислового феномена. Крім того, підкреслено значення скетчингу, макетування та навчальних дисциплін, що формують дизайнерське мислення, для реалізації принципів сучасного формоутворення у професійній та освітній практиці. Таким чином, дослідження підтверджує необхідність комплексного підходу до формоутворення, який поєднує функціональність і естетичність, і пропонує науково-методичні орієнтири для застосування цих принципів у дизайні та освіті.

МІЖ ТРАДИЦІЄЮ ТА ІННОВАЦІЄЮ: СИНТЕЗ РИСУНКА, ЖИВОПИСУ ТА ЦИФРОВИХ ТЕХНОЛОГІЙ У ФОРМУВАННІ АРХІТЕКТУРНОГО МИСЛЕННЯ

Костянтин ХІВРЕНКО — 2025-12-30

Тема синтезу рисунка, живопису та цифрових технологій у формуванні архітектурного мислення розкриває глибинні процеси трансформації сучасної мистецької освіти. Зміни, що відбуваються в архітектурній підготовці, віддзеркалюють прагнення поєднати традиційний образотворчий досвід із новими медіа, що змінюють спосіб сприйняття простору та композиції. Рисунок і живопис, які тривалий час залишалися основою академічної школи, набувають нового значення у цифрову добу – не як архаїчний елемент навчання, а як джерело візуальної логіки, аналітичного мислення й естетичного відчуття гармонії, необхідного для архітектора. Архітектурне мислення формується через спостереження, аналітику форми, розуміння пропорцій, ритму та кольорових зв’язків. Традиційний рисунок допомагає усвідомити структуру об’єкта, його рівновагу в просторі, а живопис – відчути колір, світло, матеріальність. Цифрові технології, у свою чергу, відкривають нові інструменти для просторового експерименту: 3D-моделювання, VR/AR-візуалізація, цифровий живопис дозволяють будувати складні віртуальні композиції, створювати інтерактивні середовища, у яких поєднуються аналітична точність і художня виразність. Саме ця взаємодія між аналоговими й цифровими засобами мислення стає основою нової педагогічної парадигми в архітектурній освіті. Збереження традиційної художньої школи не суперечить технологічному оновленню, а формує міцний ґрунт для його розвитку. Професійна підготовка архітектора спирається не лише на володіння цифровими програмами, а передусім – на глибину сприйняття форми, кольору й простору, які можна сформувати лише через особистий художній досвід. Творчість, що поєднує ручну графіку й цифрову інтерпретацію, сприяє формуванню цілісного мислення – гнучкого, аналітичного та здатного адаптуватися до нових умов проектування. Сучасний архітектор повинен мислити не лише конструктивно, а й візуально. Його завдання – перетворювати ідею у форму, поєднуючи відчуття матеріалу з розумінням технологічних процесів. Саме тому художні дисципліни мають залишатися центральним елементом архітектурної освіти, а цифрові інструменти – стати природним продовженням традиційної школи. Взаємодія цих напрямів формує нову культуру архітектурної творчості, де інновація спирається на традицію, а технічна майстерність поєднується з художньою інтуїцією. Синтез рисунка, живопису та цифрових технологій відкриває перспективи для осмислення простору як гармонійної єдності естетичного й конструктивного. Цей підхід змінює не лише освітню систему, а й саму природу архітектурного мислення, формуючи новий тип фахівця – митця, аналітика і дослідника водночас.

МІЖ САКРАЛЬНИМ І ПРОФАННИМ: РЕЛІГІЙНА ТЕМАТИКА ВУЛИЧНОГО МИСТЕЦТВА ПОЛЬЩІ

Руслана ШЕРЕТЮК — 2025-12-30

Мета статті полягає в дослідженні релігійної тематики вуличного мистецтва Польщі та художньо-образній візуалізації релігійної ідентичності його представників. Методологія. У процесі збору, систематизації й опанування джерел дослідження було застосовано комплексний, структурний, індуктивний та синергетичний методи, які стали взаємодоповнювальними в реалізації авторського задуму. Заразом методологія розвідки спирається на візуальну експертизу низки творів вуличного мистецтва Польщі, аналітичний та мистецтвознавчий методи, а також системний підхід. Наукова новизна статті полягає в тому, що вона є однією з перших у вітчизняному мистецтвознавстві спроб окреслення релігійної проблематики вуличного мистецтва Польщі, вивчення його змістової наповненості та художнього інструментарію в осмисленні й інтерпретації актуальних проблем суспільства. Висновки. Релігійна тематика творів вуличного мистецтва Польщі доволі різноманітна; вони містять зображення Ісуса Христа, Богородиці, святих, ангелів, славетних діячів Церкви, сакральну символіку, видатні пам’ятки церковної архітектури й образотворчого мистецтва, близькі за формою та змістом до сакральних першовзорів. Їхні автори чітко ідентифікують себе з римо-католицьким віросповідання і Римо-Католицькою Церквою. Ці композиції стріт-арту репрезентують не лише світогляд вузького кола райтерів, але й ширшого загалу – частини мешканців міст, які є їх «аудиторією». Однак у публічному просторі польських міст присутні й такі мурали, графіті, плакати на білбордах, яким притаманний виразний секулярний, антирелігійний або ж антиклерикальний зміст. У них піднімаються ледь не табуйовані в польському суспільстві проблеми, такі, для прикладу, як прояви антисемітизму і ксенофобії, а також кризового стану Церкви. Контраверсійність релігійної проблематики вуличного мистецтва Польщі є свідченням плюралізму – однієї з провідних рис постмодерної культури.