Fine Art and Culture Studies

ПЕРФОРМАНС У ТВОРЧІЙ ПРАКТИЦІ ХУДОЖНИКІВ-АВАНГАРДИСТІВ

Анна БІЛИК — 2024-12-24

Останнім часом пожвавилась увага до перформативних практик як серед теоретиків, так і практиків візуального мистецтва. Мета статті – охарактеризувати мету і шляхи реалізації перформансів художників-авангардистів, виокремити спільне і відмінне у перформансі представників футуризму, дадаїзму, сюрреалізму. Методологія дослідження зумовлена поставленою метою і завданнями статті. У процесі дослідження використано комплекс загальнонаукових методів: аналіз і синтез та міждисциплінарні методи: абстрагування, конкретизації та узагальнення. Зокрема, аналіз – під час розгляду теоретичних засад перформансу в мистецтвознавстві; синтез – з метою узагальнення досвіду перформативних практик у мистецтві авангарду; порівняння – для визначення сутнісних ознак перформансу для напрямів авангарду (футуризму, дадаїзму, сюрреалізму); системний – під час розгляду перформансу як складового компоненту мистецького процесу. Наукова новизна – виокремлено особливості перформансів у художників-авангардистів. Висновки. Перформанс для італійських футуристів, українських футуристів, дадаїстів, сюрреалістів стає популярною художньою практикою під час відкриття виставок художників. Митці також організовували арт-дію як метод розширення впливу свого об’єднання, задля руйнування традиційних бар’єрів між виконавцями та глядачами, для просування ідей. Щодо особливостей перформативних практик варто сказати, що перфорфанс у італійських футуристів носив скандальний характер, тоді як в українських футуристів – ігровий. Ініціаторами футуристичного та сюрреалістичного перформансу були передусім художники, тоді як дадаїстичного – театральні діячі і поети. Перформанс сюрреалістів був ретельно продуманий, відрізнявся складністю організації.

АКВАРЕЛІ АРКАДІЯ ЗЕРНЕЦЬКОГО ТА ВИСТАВКА «РІДНЕ МІСТО. КИЇВ 60-Х» У НАЦІОНАЛЬНОМУ МУЗЕЇ «КИЇВСЬКА КАРТИННА ГАЛЕРЕЯ»: МЕМОРІАЛЬНИЙ АСПЕКТ

Світлана ДОЛЕСКО — 2024-12-24

У статті розглянуто акварельні твори видатного київського художника, архітектора й педагога Аркадія Зернецького (1932–1968) з видами Києва 1960-х рр. та їхнє представлення на широкий загал музейними засобами в сучасний період. Мета статті – проаналізувати меморіальну складову виставки акварельного живопису Аркадія Зернецького «Рідне місто. Київ 60-х», проведену у 2023 р. у Національному музеї «Київська картинна галерея». Методологічна основа статті сформована з врахуванням мети дослідження й складається з культурно-історичного методу, мистецтвознавчого аналізу, іконографічного методу та узагальнення. Наукова новизна дослідження полягає у введенні в науковий обіг даних біографії Аркадія Зернецького, художньо-стилістичні та сюжетні домінанти його творчої діяльності, розглянути персональну посмертну виставку як спосіб привернути увагу громадськості до митця, який засобом акварельного живопису зберіг для прийдешніх поколінь київські види, що зазнали видозмін в подальшому. Висновки. У статті проаналізовано творчо-науковий шлях Аркадія Зернецького, представника когорти вітчизняних архітекторів середини XX століття, які у своїй практиці виняткового значення надавали академічній художній базі (зокрема й основам акварельного живопису). Встановлено взаємозв’язок його діяльності як архітектора й обдарованого художника-аквареліста. Виділено основну лінію його акварельного живопису – міського пейзажу. А саме, зображення міського ландшафту Києва, де митець народився й прожив майже все життя. Проаналізовано ряд акварелей та визначено такі основні ознаки авторської художньої манери, як ліризм та делікатність формотворення, осмислення об’єкта архітектури як композиційного центру, взаємозв’язок із навколишнім середовищем, робота у різних техніках акварельного живопису. Наголошено на значенні проєкту «Рідне місто. Київ 60-х» для популяризації художнього спадку Аркадія Зернецького та привернення уваги містян до образу Києва в його акварелях. Встановлено, що вони є цінними історичними джерелами, що містять дані про Київ 1960-х рр. та дозволяють простежити видозміни міського середовища у порівнянні з сучасністю.

УКРАЇНСЬКИЙ АБСТРАКЦІОНІЗМ ЯК ВІДОБРАЖЕННЯ ПОСТМОДЕРНОГО СВІТОГЛЯДУ

Анатолій МІСЮК — 2024-12-24

У статті доведено, – абстракціонізм в Україні передував його формальному визнанню як течії сучасного мистецтва у ХХ столітті, що має глибоке коріння у багатій мистецькій спадщині країни. Метою статті є дослідити особливості українського абстракціонізму в контексті постмодерного світогляду, а також з’ясувати поняття «естетика постмодернізму», «культурна трансформація», «художня експресія». Стаття також орієнтована на детальне вивчення філософських концептів українського абстракціонізму, розкриття особливостей явища символізму в живописі постмодернізму. Завданням дослідження було проаналізувати основні символи, які використовують українські художники. У процесі аналізу розкрито феномен українського постмодерного мистецтва, з’ясовано його особливості та тенденції, а також проаналізовано його історичну спадкоємність. Доведено, що абстрактне мистецтво втілює ключові постмодерні принципи сумніву, багатозначності та широкої інтерпретації понять. Крім того, досліджено естетику постмодернізму та описано її основні ознаки у творах українських художників. Проаналізовано особливості «абстрактного експресіонізму» в контексті його залучання в художню практику українських митців постмодерної доби. З’ясовано, що художня експресія активно використовує форму та колір для передачі інтенсивності почуттів. У статті доведено, що український абстракціонізм характеризується п’ятьма філософськими концептами: багатозначністю, національною ідентичністю, емоційністю, символізмом та еклектичністю. Окрім того, розкрито явище символізму в українському абстрактному мистецтві постмодерністського періоду. Розкрито, що він відображає складні історичні та культурні наративи нації. Під час дослідження особливу увагу приділено аналізу символізму в українському абстракціонізмі, розкрито його особливості та роль в живописі. Здійснено детальний аналіз символів, які найчастіше вживаються українськими митцями, та інтерпретовано їх значення в контексті постмодерного світогляду.

СИНТЕЗ ЖАНРІВ У СТВОРЕННІ ЦІЛІСНОГО ХУДОЖНЬОГО ОБРАЗУ «КОЗАК МАМАЙ»

Стелла МУНТЯН — 2024-12-24

У статті показані жанри, які відображають сутність образу козака Мамая, доповнюють його сенсами та змістовністю, роблять зображення етнічно-фольклорним та монументально-виразним. Розглянуті складові композиції «Козак Мамай» і їх символічне значення. Показано, як важливо при створенні будь-якого образу підбирати такі елементи, які працюють на його розкриття та зчитуються глядачами не тільки свідомо, але й підсвідомо. Художні образи об’єднують символічні знаки, які належать людству загалом і зустрічаються в усіх жанрах та видах мистецтва. Мета статті полягає в розкритті синтезу жанрів образотворчого мистецтва в створенні цілісного художнього образу «Козак Мамай». Методологія. Використано іконографічний та іконологічний аналіз художнього твору. Наукова новизна. Було проведено аналіз методики створення художнього образу в сюжетній композиції, вивчено історичний аспект обраної теми. Висновки. Образ козака Мамая в народній творчості відображає важливі аспекти української ідентичності, віри в справедливість і свободу, а також відданості своїм ідеалам та боротьби за них. Різні художники по-своєму висвітлювали цей образ, але спільні риси були в кожній роботі: це людина, яка сидить під деревом біля кургану, позаду спис, який устромлений у землю, до списа прив’язаний бойовий кінь. Біля дерева знаходиться зброя: шабля, сагайдак зі стрілами, сумка з пергаментом і шапка, яка натякає на шляхетне походження козака. Біля ніг стоїть натюрморт, де є глечик, келих, паляниця – всі ці предмети мають символічне значення. У глечику знаходиться напій безсмертя, келих уособлює повноту буття, хліб – багатство землі. Дерево, біля якого сидить козак Мамай, – це дуб, який символізує Світове Дерево, або міць роду. Бандура в руках козака – це символ культури, високого інтелекту. Через музику козак спілкується з Богом. Спис, до якого прив’язаний коник «символ волі», являє собою вісь Всесвіту.

ОБРАЗНО-СТИЛІСТИЧНІ ОСОБЛИВОСТІ У СИСТЕМИ ХУДОЖНІХ ЗОБРАЖАЛЬНИХ ПРИНЦИПІВ КИТАЙСЬКОГО ЖИВОПИСУ КІНЦЯ ХХ – ПОЧАТКУ ХХІ СТ.

Володимир ТАРАСОВ — 2024-12-24

Метою дослідження є образно-стилістичні особливості у контексті системи художніх зображальних принципів китайського живопису кінця ХХ – початку ХХІ ст. Методологія. З огляду на мету дослідження, метод образно-стилістичного аналізу був обраний в якості основного, що дозволило виокремити та узагальнити авторські стилістичні підходи у контексті історичних стилів (передусім, імпресіонізму та реалізму). З огляду на те, що еволюція китайського образотворчого мистецтва сформувала власну унікальну динаміку стилістичної репрезентації, яка визначена нами як полістилістична, зазначений метод дозволив порівняти, ототожнити та інтерпретувати художньо-образне звернення як частину стилістичного художнього апарату (наприклад, виявити формальні та композиційні принципи у межах авторської трактовки імпресіонізму). Наукова новизна. Введено до наукового обігу значну кількість китайської фахової наукової літератури з проблематики дослідження; досліджено та узагальнено формальні та композиційні особливості розвитку художньої мови живопису Китаю другої половини XX – початку XXІ ст. у контексті функціонування системи зображальних принципів; виявлено та проаналізовано зображальні тенденції графічності та політсилізму у контексті образно-стилістичного розвитку живопису Китаю зазначеного періоду часу. Висновки. У досліджені показано, що в китайському живописі система зображальних принципів припускає більш вагомий статус символічних характеристики художнього образу. Це відзеркалено не тільки у класичних підходах (наприклад, у трактаті «Шість принципів» Се Хе), але й у становленні західної школи сіянхуа, в контексті чого символізм китайської мистецької образності набув повноцінного сучасного звучання. Зображальні художні принципи у контексті образно-стилістичних особливостей розвитку живопису представляють собою два паралельних напрямки: міжвидових трансформацій графічних та живописних компонентів художньої мови; та полістилізму, що виникає як результат ремінісценцій західноєвропейської художньої спадщини, експериментів із стилістичними тенденціями, переосмисленням форм та напрямків традиційного художнього досвіду.

СОНОРНА ТЕХНІКА КОМПОЗИЦІЇ ТА ЇЇ ПРОЯВИ В КОНЦЕРТІ ДЛЯ ДВОХ БАЯНІВ ТА СТРУННОГО ОРКЕСТРУ АННИ СОВИ

Олександр ВАСИЛЕНКО — 2024-12-24

Сучасне зарубіжне баянно-акордеонне мистецтво активно розвивається та оновлюється. Так, серед чималої кількості жанрів, репрезентованих у баянно-акордеонному мистецтві, особливе місце посідає жанр концерту для баяна з оркестром як один з найбільш складних та багатогранних жанрових форм баянно-акордеонної музики. Зазначений жанр наразі активно збагачується творами, написаними, зокрема, сучасними техніками композиторського письма. Не є винятком і сонорна композиторська техніка, яка виразно представлена у творчості багатьох митців по всьому світу. Так, яскравим представником авангардного напряму в сучасному музичному мистецтві слід назвати польську композиторку Анну Сову. Серед значної кількості творів, написаних за участі баяна вартий уваги її «Концерт для двох баянів та струнного оркестру» як ілюстративний приклад використання сонорної техніки композиторського письма в даному жанрі. Мета статті полягає в розкриті особливостей використання сонорної техніки композиторського письма в «Концерті для двох баянів та струнного оркестру» Анни Сови. Методологія дослідження побудована на комплексі теоретичних та історичних принципів та методів, зокрема: 1) історичного підходу, який сприяв розкриттю специфіки сонорики в процесі розвитку композиторського мислення та віддзеркалення даної техніки письма в жанровій природі баянного концерту; 2) жанрового методу – направлений на дослідження жанру концерту для баяна з оркестром як складного, багатоаспектного явища музичного мистецтва; 3) методу стильового аналізу – котрий розкриває всі аспекти художнього тексту в єдності стилістичних прийомів та методів композиторського письма; 4) системного підходу – що дозволив здійснити комплексний музикознавчий аналіз зазначеного концерту. Наукова новизна полягає в здійсненні спроби розкриття особливостей використання сонорної техніки композиторського письма в «Концерті для двох баянів та струнного оркестру» А. Сови та актуалізації питання місця сонорики в жанрі концерту для баяна з оркестром у творчості сучасних зарубіжних композиторів загалом. Висновки. Результати дослідження надають переконливі докази того, що сонорна техніка в Концерті для двох баянів та струнного оркестру А. Сови представлена широким комплексом сонорних темброво-фактурних та формотворчих принципів, а також використанням різноманітних специфічних та ударно-шумових виконавських прийомів.

ЖАНРОВА ПАЛІТРА ІНСТРУМЕНТАЛЬНОЇ МУЗИКИ ІМПРЕСІОНІСТІВ

Жанна ДАЮК — 2024-12-24

В статті розглядається аналіз використання інструментальної палітри, як одного з ключових елементів імпресіонізму в творчості видатних французьких композиторів-імпресіоністів. В роботі досліджуються використання різноманітних технік, котрі вони застосовували для написання творів, а також їх вплив на нові музичні композиції. Особлива увага приділяється порівнянню підходів Дебюссі, Саті та Равеля щодо використання оркестрової палітри, а також їхньому впливу на розвиток музичного імпресіонізму та сучасну класичну музику. Мета статті – є дослідження жанрових особливостей та стилістичних характеристик інструментальної музики композиторів-імпресіоністів, а також виявлення нових аспектів у розвитку цього напряму в контексті музичної культури; стаття спрямована на аналіз музичних творів та визначення закономірностей, що вплинули на формування індивідуальних жанрових форм у рамках імпресіонізму. Методологія: аналіз музичних текстів, жанрово-стильовий аналіз, історико-культурний підхід, аналіз наукових джерел. Наукова новизна полягає у аналізі жанрової палітри інструментальної музики французьких композиторів- імпресіоністів, що здійснюється на основі всебічного вивчення музичних творів і наукових досліджень, що сприяє виявленню нових аспектів і закономірностей розвитку цього музичного напряму. Описано, жанрову палітру інструментальної музики, що вражає своєю різноманітністю та глибиною. У ній відбилися прагнення композиторів до вільного самовираження, що дозволило створювати унікальні музичні твори, які виходять за межі традиційних жанрів. В результаті доведено, що важливе місце займають жанри, які спрямовані на створення атмосферних і емоційних образів. У фортепіанній музиці імпресіоністи використовували специфічні техніки гри та педалювання, що дозволяли досягати багатошарових звукових ефектів. Оркестрові твори, такі як симфонічні поеми та сюїти, демонструють схильність композиторів до створення багатогранних і яскравих звукових полотен. Розмаїття жанрів і форм у музиці імпресіоністів відображає складність і багатогранність їхнього художнього бачення, роблячи значний внесок у розвиток музичного мистецтва кінця XIX – початку XX століття. Як висновок, стаття базується на аналізі творчості французьких композиторів, а також на вивченні відповідних музичних матеріалів та досліджень їхньої творчості. Результати роботи допомагають краще зрозуміти вплив імпресіонізму на розвиток музичного мистецтва та роль оркестрової палітри у формуванні музичних образів та атмосфер.

ЖАНРОВО-СТИЛЬОВІ ТА ДУХОВНО-СМИСЛОВІ АСПЕКТИ ВОКАЛЬНОГО ЦИКЛУ Б. БРІТТЕНА «СІМ СОНЕТІВ МІКЕЛАНДЖЕЛО»

Ганна ДЖУЛАЙ — 2024-12-24

У дослідженні узагальнено поетико-інтонаційну та жанрово-стильову специфіку вокального циклу Б. Бріттена «Сім сонетів Мікеланджело» в контексті традицій «англійського музичного відродження». Мета роботи – виявлення поетико-інтонаційної унікальності циклу «Сім сонетів Мікеланджело» Б. Бріттена в річищі жанрово-стильових настанов англійської музики першої половини ХХ століття. Методологія роботи має комплексний характер і базується на поєднанні засад історико-типологічного, міждисциплінарного, герменевтичного та жанрово-стилістичного методів дослідження. Наукова новизна роботи визначена її аналітичним ракурсом, що враховує не тільки новаційність підходу Б. Бріттена у відтворенні образно-смислових констант поезії Мікеланджело, але й його вписаність у жанрово-стильові нормативи англійського музичного мистецтва першої половини ХХ століття. Висновки. Цикл Б. Бріттена «Сім сонетів Мікеланджело», створений у 1940 році, є одним з видатних зразків цього жанру не тільки в творчості композитора, але й у камерно-вокальній музиці ХХ століття в цілому. Звернення до поезії Мікеланджело виявляє не тільки інтерес автора до ренесансної поезії, але й до «вічних» тем, що підіймаються в циклі. Серед таких прагнення до «Прекрасного», «Гармонії», «Досконалості», що доповнюються темами «Дружби» та духовного розуміння сутності «Краси». Інтонаційна мова даного вокального циклу Б. Бріттена формувалася на перетині, з одного боку, традицій італійського bel canto, з іншого – під впливом стильових настанов творчості К. Дебюссі та М. Равеля. Разом з тим, стримано-піднесений емоційний тонус твору Б. Бріттена, що сходив до неоплатонічної ренесансній поезії Мікеланджело, виявляє також неокласичні риси його стилю, позначені перш за все, в граничній простоті музичного вираження та в апелюванні до тональних принципів мислення, що обумовлено не тільки естетичними настановами творчості Б. Бріттена, але й стильовими перевагами англійської музичної культури першої половини ХХ століття.

МЕТОДИЧНІ ВИМІРИ НАРОДНОГО СПІВУ В КОНТЕКСТІ СУЧАСНОЇ ВОКАЛЬНОЇ ПЕДАГОГІКИ

Юлія КАРЧОВА — 2024-12-24

Народнопісенному виконавству у сучасному художньому просторі, належить особлива місія концентрації національних ментальних, світоглядних настанов в умовах активних процесів дифузії академічної, фольклорної й естрадної сфер музичного мистецтва та формування метастилю та інтонаційного метатезаурусу. Це зумовлює необхідність ревізії методичних настанов професійної підготовки сучасного носія народної пісенності як універсального митця, здатного до самореалізації у різних стильових сферах. Мета статті – окреслення проблемних царин сучасного методичного дискурсу у царині народнопісенного мистецтва. Методологія статті ґрунтується на настановах системного підходу, аналізу та синтезу. Наукова новизна дослідження зумовлюється виявленням проблемних царин сучасного національного методичного дискурсу із питань фахового становлення та розвитку виконавця народної пісні. Висновки. Проблемні царини сучасного методичного дискурсу з питань фахової підготовки носія народно- пісенної традиції окреслюються: необхідністю акцентуації ментальних основ народнопісенного виконавства та концентрації уваги на формуванні осмисленої, інтеріоризованої ліричності і кордоцентризму виконавської позиції, інтенсифікації культурологічної компоненти професійного виховання співака. Наголошено на потребі активного опанування локальною специфікою народнопісенного виконавства та водночас інтеграції методичних досвіду регіональних вокальних шкіл, а також на необхідності уникання методичної уніфікації народного співу та тенденції виконавського наслідування. Акцентовано важливість методичного обґрунтування перманентно актуального розширення репертуару: автентичними зразками пісенності, що зумовлює потребу активізації опанування навичок експедиційної діяльності та настанов науково-дослідницької діяльності; новітніми творами сучасних українських митців, що зумовлює фокусування уваги на інтенсифікації настанов формування виконавської концепції. Сфокусовано увагу на необхідності всебічної технічної підготовки виконавця до багатовимірної художньої практики.

ІННОВАЦІЙНІ ТЕХНОЛОГІЇ В ПРОЦЕСІ ІНСТРУМЕНТАЛЬНОЇ ПІДГОТОВКИ СТУДЕНТІВ КОЛЕДЖУ: ТЕСТУВАННЯ СЛУХОВИХ НАВИЧОК

Анжела КРУГЛЯЧЕНКО — 2024-12-24

Процес інформатизації музичної освіти нині перебуває на стадії інтенсивного зростання. Нові інформаційні технології, що виникають як наслідок загального процесу інформатизації суспільства, знаходять дедалі більше застосування в освітньому процесі при викладанні різних музичних дисциплін. Наукова новизна. Важливу роль в організації сучасного навчального процесу виконують нові інформаційні технології у процесі відбору, накопичення, систематизації і передачі знань. Нові технологічні та методичні можливості, що надаються ними, є пріоритетними і в розроблюваних методиках контролю та тестування знань, умінь студентів. Інноваційні педагогічні технології сьогодні багато в чому пов’язують із впровадженням у навчання комп’ютера, засобів електронної комунікації, штучного інтелекту, онлайн – платформ та ресурсів (Воронова, 2018). Необхідність використання нових інформаційних технологій у всіх сферах життя продиктована розвитком нашого суспільства. Сучасна музична освіта не повинна відставати від вимог часу, а отже, викладач повинен використовувати комп’ютерні технології у своїй діяльності, отримуючи потужний стимул для власного професійного та творчого розвитку, покращуючи якість освіти. Багато комп’ютерних технологій орієнтовані на індивідуальний характер роботи, що відповідає особливостям занять музикою. Методи. Для досягнення поставленої мети використані такі методи, як: обґрунтування, узагальнення, систематизацiя теоретичного та практичного матерiалу. Мета роботи. Важливий аспект музичної освіти – тестування слухових навичок студентів, і саме в цьому питанні особливе місце займають інноваційні технології та штучний інтелект. Основна мета – визначити та окреслити основні форми та методи точної оцінки слухових можливостей студента-музиканта, на основі яких в перспективі розробити індивідуальну програму занять, спрямовану на вдосконалення слухових навичок. У статті порушується питання про можливості використання інноваційних технологій для тестування та вдосконалення слухових навичок у музичному навчанні музикантів. У висновку зазначено, що нові тенденції та передові інновації сприяють формуванню чітко окресленого алгоритму тестування слухових навичок, який кардинально змінює шляхи навчання майбутніх студентів – музикантів. Технологічний прогрес не просто вносить нове, але сприяє трансформації традиційних музичних технологій у навчанні. Оновлення звичного способу оцінки слухових навичок у студентів-музикантів відкриває низку можливостей для творчої реалізації викладача: педагог може записувати «зразки виконавчої діяльності», які потім демонструє студентам, використовує в роботі з ними освітню технологію онлайн-спарингу; дозволяє проводити урок онлайн, використовуючи інноваційні мультимедійні засоби та програмно-методичне забезпечення музичних інформаційних технологій; створює умови для креативного підходу до реалізації навчально-виховного процесу та формування майбутнього фахівця. Однак необхідно розуміти, що досягнення інформаційних технологій лише допомагають в освітньому процесі, але не зможуть замінити професіоналізм, що будується на глибокому знанні традиції. Все це доводить, що впровадження ефективних методів, організаційних форм, видів навчання, сучасних засобів і технологій індивідуального навчання студента-музиканта сприяє перетворенню традицій музичної освіти, удосконаленню навчального процесу та формуванню професіоналів найвищого рівня, а значить, розвитку та підвищенню рівня культури особистості та, як наслідок, академічної музичної культури в цілому.

ОСОБЛИВОСТІ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ ПРЕЛЮДІЇ І ФУГИ D-MOLL № 6 З ДТК (1 ТОМ) Й. С. БАХА

Віталій ОХМАНЮК — 2024-12-24

Викoнaння пoліфoних творів нa бaяні-акордеоні – прoблeмa нині досить aктуaльнa, в тoй жe чaс дискусійнa, з oгляду нa різні підxoди дo інтeрпрeтaції твoрів бaрoкoвoгo рeпeртуaру. Зазначимо, щo aкaдемічний бaян-акордеон – цe пoрівнянo мoлoді інструмeнти. Вони нe мaють нaкoпичeнoї стoліттями oригінaльнoї літeрaтури, зoкрeмa, свoєї клaсики (твoрів XVII–XIX ст). У зв’язку з цим постає запитaння, нaскільки відповідним до епохи будe звучaння бaxівськиx пoліфoнічниx твoрів, створених, здебільшого, для клaвіру (клaвікoрду, oргaну, клaвeсину) в іншиx тeмбрoвиx умoвax. У педагогічній роботі проблема розкриття сенсу музики Й. С. Баха особливо важлива. Що стосується прелюдій і фуг «Добре темперованого клавіру» накопичено великий педагогічний досвід. Склалися усталені виконавські традиції, внутрішня суть даної музики буває закрита від виконавців. Метою статті постає завдання з’ясувати проблеми, особливості інтерпретації прелюдії і фуги d-moll № 6 з 1 тому «Добре темперованого клавіру» Й. С. Баха в баянно-акордеонному виконавстві. Мeтoдологія роботи полягає у застосуванні таких методів, як: узaгaльнюючий, творчо-діяльнісний, пoрівняльний, cиcтeмний aнaліз літeрaтурних джeрeл, icтoрикo-культурoлoгiчний, aбстрaгуючий, синтeз, хрoнoлoгiчний та типoлoгiчний. Наукова новизна полягає у тому, щоб окреслити домінуючі тенденції у дискурсі художньо-естетичних орієнтацій сучасного баянно-акордеонного виконавства. Дослідити, які виконавські виражальні засоби та форми потрібно використовувати баяністам-акордеоністам, аби передати образно-значеннєвого змісту при виконанні Прелюдії і фуги d-moll № 6 з «Добре темперованого клавіру» (1 том) Й. С. Баха. Також окреслити xaрaктeрні риси інтерпретацій Прелюдії і фуги у баянно-акордеонному виконавстві. Висновки. Таким чином зазначимо, що нa приклaді aнaлізу бaянно-акордеонних інтeрпрeтaцій Прeлюдії і фуги d-moll з пeршoгo тoму «ДТК» визнaчили нaйxaрaктeрніші пoкaзники зaгaльнo-стильoвиx тeндeнцій eпoxи бaрoкo тa кoмпoзитoрськoї тexніки. Отже, зауважимо, що сучaснe бaянно-акордеонне викoнaвствo сягaє пeрспeктивнoгo рівня узaгaльнeння, синтeзу, oргaнічнoгo сплaву кoлишніx інтeрпрeтaційниx мoдeлeй, зaпрoпoнoвaниx піaністaми. Рoзмaїті викoнaвські вeрсії рeпрeзeнтують зaкoнoмірний пoступ у бeзпeрeрвній eстaфeті інтeрпрeтaції музики Й. С. Бaxa.

КОМПОЗИТОРСЬКА ТВОРЧІСТЬ В СУЧАСНОМУ МУЗИКОЗНАВЧОМУ ДИСКУРСІ: ВЕКТОРИ ДОСЛІДЖЕННЯ

Мар’ян ПАНЬКІВ — 2024-12-24

В статті досліджено сучасні теоретичні концепції функціонування композиторської творчості. До уваги взято найбільш ґрунтовні музикознавчі праці, які є базовими у вивченні індивідуальності митця і його художньої діяльності. Мета роботи – узагальнити сучасні теоретичні концепції функціонування композиторської творчості в контексті системного осмислення цього мистецького феномену. Методологія дослідження є комплексною, зокрема використано методи: аналізу та синтезу, що дозволяє розглянути множинні музикознавчі розробки та об’єднати їх в єдину систему вивчення композиторської творчості; компаративний – спрямований на виявлення різних аспектів осмислення феномену композиторської діяльності, системний – обумовлює взаємозв’язок аналізованих наукових праць у музикознавчому дискурсі; узагальнення – забезпечує обґрунтованість і логічність зроблених в статті висновків. Наукова новизна статті полягає у систематизації сучасних музикознавчих концепцій щодо композиторської творчості, що є важливим в аспекті комплексного дослідження діяльності митця. В роботі узагальнено концептуальні положення фундаментальних наукових праць українських музикознавців щодо композиторської творчості. Відзначено, що концепція композиторської індивідуальності, запропонована І. Драч, базується на індивідуально-особистісному підході. Композиторську індивідуальність авторка трактує як «цілісність художнього світу митця», яка «у конкретному мовному матеріалі та системі образів» утворює індивідуальний авторський стиль. Цій думці суголосна точка зору Т. Гусарчук, яка наголошує на особистісних детермінантах в композиторській творчості, які проявляються передусім у індивідуалізації музичного стилю, який і є визначником творчої індивідуальності митця. Сучасний ракурс дослідження феномену універсалізму творчої особистості музиканта репрезентовано в працях О. Коменди. Науковицею запропоновано дефініцію поняття «універсальна творча особистість», розроблено типологію універсальної творчої особистості музиканта. Новітній погляд на вивчення композиторської творчості як інтерпретацію запропоновано Р. Каширцевим. Дослідник переконливо доводить, що інтерпретація «пронизує весь творчий процес композитора від самого початку, тобто від зародження ідеї». Вона обумовлюється внутрішніми й зовнішніми чинниками, де внутрішній чинник становить «творча індивідуальність митця», а зовнішній – «об’єктивні передумови написання твору». Жанрово-стильові аспекти композиторської творчості зазвичай становлять проблематику персоніфікованих наукових досліджень, адже сучасна композиторська творчість репрезентує широку жанрову і стильову палітру найрізноманітніших індивідуально-авторських інтерпретацій. Жанрово-стильова модель, як історично сформований феномен, становить універсальну аналітичну систему комплексного дослідження музичного твору і творчості митця. Сучасні техніки письма, зокрема комп’ютерні технології, активно включаються в мовний словник новітньої композиторської стилістики. Їх застосування значно збагачує музично-звукову палітру, стимулює формування нової музичної жанровості, активізує самореалізацію музиканта-композитора і виконавця. Актуальною в сучасній українській композиторській творчості постає тема національного. Як ментальне коріння вона проростає в творчості кожного українського митця, що виявляється на рівні жанрів (оперті на пісенно-танцювальні фольклорні національні витоки), стилістики (інтонаційно-мовних компонентах музичного висловлювання), художньо-образному наповненні творів. У висновках наголошено, що сучасний музикознавчий дискурс репрезентує різні вектори дослідження композиторської творчості. В центрі уваги науковців незмінно залишається особистість митця – індивідуальність як універсум, що продукує «нові духовні смисли, відкриває нові звукові світи і художні структури, жанрово-стильові простори, техніки і системи звукоорганізації» що становлять парадигму сучасного музичного мистецтва і обумовлюють його подальший розвиток.

АКТУАЛЬНІ ПРИНЦИПИ ВИКОНАВСЬКОЇ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ СКЕРЦО № 4 E-DUR ФРИДЕРИКА ШОПЕНА У ПАРАДИГМІ ТРАНСФОРМАЦІЙНОГО ВИДОЗМІНЕННЯ ЖАНРУ

Людмила ПЕТРЕНКО — 2024-12-24

Творчість Фридерика Шопена зараховано до найбільших скарбів світового мистецтва та, водночас, вона користується величезною популярністю серед музикантів-виконавців та слухачів і в реаліях сьогодення. Створивши більш ніж двісті творів для фортепіано, Шопен по праву вважається одним із сміливих новаторів у мистецтві, однак у його творчості практично не відчувається елементу «ламання старого», традиційно пов’язаного з новаторством: композитор оздобив мелодію, гармонію, музичну форму, трактовку жанрів, фортепіанну фактуру і саме звучання інструмента. Четверте скерцо E-dur, якому присвячено статтю, є вдалим досвідом перенесення цього жанру з оркестрової музики у фортепіанну. Створені Шопеном, розкриті та відтворені піаністами на концертній естраді музичні образи скерцо є постійним предметом творчо-виконавської інтерпретації. Мета статті – у процесі аналізу трансформаційного шляху жанру скерцо з періоду його зародження до втілення у творчості Ф. Шопена, обґрунтувати своєрідність та актуальність виконавської інтерпретації скерцо № 4 E-dur. Методологія дослідження. При опрацюванні опублікованих матеріалів було використано аналітичний, історико-біографічний та системний дослідницькі підходи, виявлені у таких завданнях: 1) дослідити еволюційний шлях жанру скерцо; 2) у процесі виконавського аналізу четвертого скерцо виявити новаторські засоби виразності, які, певним чином, є основою побудови своєрідних інтерпретаторських концепцій. Наукова новизна. У статті автор виклав власну виконавську ідею трактування скерцо № 4 Ф. Шопена, що базується, головним чином, на вагомому історичному підґрунті розвитку жанру. Висновок. Шопен асимілював у переосмисленні цього жанру досягнення Л. Бетховена, що створив класичний прототип скерцо у своїх творах, і на його основі винайшов новий жанровий взірець,наситивши його глибоким змістом та зробивши свої скерцо самостійно розвиненими п’єсами. У процесі аналізу найважливіших аспектів виконання, притаманних четвертому скерцо, очевидними є новаторські засоби виразності, які складатимуть основу подальших інтерпретаційних версій твору: мелодика, що має синтетичний характер; гармонія, вишукана та складна; особлива ритміка, що вбирає в себе шопенівське tempo rubato та, нарешті, форма скерцо, котра базується на класичній тричастинності з рисами сонатності і у Шопена переростає у вільну форму. На сьогодні фортепіанний стиль Шопена постійно та систематично вивчається. Шопенівська музика стверджує, що істинно великим є національно-грунтівне, широко асимілююче досягнення світового мистецтва, бо плідне те новаторство, котре слугує втіленню нового значущого змісту, розриває класичні традиції, відрізняється сміливістю і, разом із тим, об’єктивною обґрунтованістю.

«РІЗДВО» З ЦИКЛУ «ДВАДЦЯТЬ ПОГЛЯДІВ НА НЕМОВЛЯ ІСУСА» ОЛІВ’Є МЕССІАНА У ІНТЕРПРЕТАЦІЇ ЙОЖЕФА ЕРМІНЯ

Наталія ГОРЕЦЬКА — 2024-12-24

Й. Ермінь – видатний український піаніст, соліст, артист камерного ансамблю, концертмейстер, що виступає з оркестрами різноманітних складів та веде активну концертну діяльність в Україні і за кордоном. Особливе місце в репертуарі Й. Ерміня належить музиці ХХ століття, і зокрема, творам видатного французького композитора Олів’є Мессіана. «Двадцять поглядів на немовля Ісуса» О. Мессіана є актуальним матеріалом наукових досліджень, особливо в західній музикології, однак робіт, присвячених інтерпретаційній проблематиці – всього декілька (М. Рой, Ч. Сайферт, Ш. Андерсон, К. Нобл), дослідження ж українського контексту цієї проблематики навіть не розпочато. Мета статті – визначити найбільш характерні особливості виконання композиції «Різдво» з циклу «Двадцять поглядів на немовля Ісуса» О. Мессіана у інтерпретації Й. Ерміня шляхом її порівняння з низкою інших її відомих виконавських версій. Методологія. У роботі використано методи інтонаційного, композиційного, інтерпретаційного аналізу, спостереження, порівняння, узагальнення. Наукова новизна дослідження визначається його абсолютно новітньою, хоча й водночас дуже актуальною проблематикою (дослідження зазначеної проблеми ніколи не проводилося, хоча воно має велике значення для українського фортепіанного виконавства). Висновки. Інтерпретація Й. Ермінем композиції «Різдво» з циклу «Двадцять поглядів на немовля Ісуса» О. Мессіана може бути визначена як лірико-драматична «історія Різдва». В цілому вона близька до театралізованої інтерпретації цієї п’єси К. Гільдіга, але на відміну від неї, значно більш емоційна. Інтерпретації Й. Ерміня притаманна яскрава подієвість – результат динаміко-процесуального трактування композиції, що кардинально відрізняє її від статичної, медитативної інтерпретації цього твору І. Лоріо. Сказане дає підстави стверджувати безумовну оригінальність запропонованої Й. Ермінем виконавської інтерпретації – як на технологічному, так і на концептуальному рівнях, а також (на основі порівняння темпів) її типологічну спорідненість із інтерпретаційним підходом О. Мессіана. Учень М. Крушельницької, послідовник школи Г. Нейгауза, Й. Ермінь зумів осягнути специфіку західноєвропейського раціонального ставлення до мистецтва в поєднанні з медитативними практиками Сходу. Притаманне піаністу прагнення «загострення, очищення слуху», стосується в т.ч. і його самонастанови на пошук оригінальних, незалежних від загальноприйнятих, «авторитетних» чи «модних» виконавських рішень. Очищення слуху, «робота з чистими вухами», «блаженний слух» у системі координат Й. Ерміня – це в т.ч. і про інтерпретаційні концепції, тісно пов’язані з етичними цінностями. Піаніст протиставляє «поетичність» українського піанізму «прозовому» виконавству західних піаністів. Запропонована ним лірико-драматична інтерпретація мессіанівського «Різдва» як власне «історії Різдва» яскраво підтверджує це.

СУЧАСНА УКРАЇНСЬКА ВОКАЛЬНА ЕСТРАДА ЯК ЗАСІБ КУЛЬТУРНОЇ ДИПЛОМАТІЇ

Тамара ТЕСЛЕР — 2024-12-24

Cучасна українська вокальна естрада є перманентним компонентом художньої панорами України поч. XX ст., позначеним статусом новітнього, стильового та виразового мобільного виразника національної системи цінностей та засобу її трансляції у світовому художньому просторі та формуванням нових обріїв функціонування в статусі засобу сучасної культурної дипломатії. Мета статті – виявлення концептуальних, тематично-образних, стильових та виразових особливостей національної вокальної естради як засобу сучасної культурної дипломатії. Методологічними основами дослідження слугували компаративні настанови, які уможливили застосування інструментарію культурологічного, аксіологічного та виконавського підходів у єдності з методами стильового аналізу, дедукції та індукції тощо. Наукова новизна статті зумовлюється позиціонуванням сучасної естради у вимірах культурної дипломатії та виявленні пов’язаних із цим її концептуальних, стильових та виразових особливостей. Висновки. У творчості Руслани, Джамали, «KalushOrchestra», Alyona та JerryHeil (у межах Євробачення та в колаборацій із зарубіжними виконавцями тощо) культурно-дипломатичний потенціал сучасної національної вокальної естради слугує формуванню інноваційного, мобільного, етнічно виразного та багатогранного образу України, позначеного осягненням значущості національної та європейської ідентичності. На основі апробації значущих тем загальнолюдського буття сучасна українська естрада проєкціює у світовий простір нові грані іміджу національної культури, пов’язані з: актуалізацією найдавніших пластів національного інтонаційного тезаурусу в їх локусній унікальності; концептом історичної пам’яті та створенням на основі архетипу Дому музичного образу України в його етнічній багатовимірності та європейській маркованості; концептуальною репрезентацією образу України крізь призму загальнолюдських архетипів – Матері, Дому, Мови, Дитинства, утілених у синтезі автентики та сучасних стильових мейнстримів естради; апеляціями до архетипів Діви Марії, Матері, Жінки та Милосердя як маркерів сучасного образу України, етно-код якого органічно вписаний в європейський культурний та стильовий ландшафт.

СОНАТИНА ДЛЯ САКСОФОНА І ФОРТЕПІАНО СЕРГІЯ ЛЕОНТЬЄВА ЯК СУЧАСНИЙ ЕЛЕМЕНТ УКРАЇНСЬКОГО КАМЕРНОГО РЕПЕРТУАРУ ДЛЯ ДУХОВИХ ІНСТРУМЕНТІВ

Роман ФОТУЙМА — 2024-12-24

Мета дослідження. Розкрити особливості сучасного українського камерного твору – Сонатини для саксофона і фортепіано Сергія Леонтьєва. Проаналізувати біографічні дані та творчий шлях молодого композитора, чиї опуси вже здобули визнання у сучасному музичному просторі. Методологія дослідження ґрунтується на музично-текстологічному та емпіричному методах аналізу. Важливим елементом статті є аналіз виконавської проблематики. Біографічні данні С. Леонтьєва та історична інформація щодо написання твору досліджена на основі власних інтерв’ю з композитором. Наукова новизна. Вперше у вітчизняному музикознавстві буде проаналізовано закономірності та характерні риси української сонатини для саксофона і фортепіано ХХІ століття на прикладі конкретного твору. Буде проведено детальний аналіз його форми та виконавської проблематики. А також розглянуто творчий доробок молодого, але вже відомого українського композитора Сергія Леонтьєва. Висновки. Стрімкий розвиток саксофонного виконавства протягом останніх років приваблює все більше українських композиторів. Поруч з вже добре знаними опусами Л. Колодуба, В. Рунчака, І. Тараненка, які можна сміливо назвати «стандартами» українського саксофонного репертуару, з’являються все нові твори, а до їх створення все частіше долучаються митці молодших поколінь. Серед них яскраво вирізняється композитор Сергій Леонтьєв, в доробку якого на момент написання статті вже є сім творів для цього духового інструмента. В його творчості саксофон використаний у різних виконавських складах та жанрах – від мініатюри-соло до подвійного концертино з оркестром. Сонатина для саксофона і фортепіано С. Леонтьєва яскраво репрезентує творчість митця, в якійв найчастіше поєднується традиційна музична форма і сучасний зрозумілий мелодизм. В творі композитор доволі широко використовує виконавські можливості інструментів, таким чином даючи змогу музикантам показати себе у вигідному світлі. Дещо наближений до голлівудської кіномузики стиль, в якому найчастіше працює композитор, дозволяє виконувати її для дуже широкого кола слухачів.

ОСОБЛИВОСТІ КИТАЙСЬКОЇ ТРАДИЦІЙНОЇ МУЗИКИ

Хуан ТАЙЛУН — 2024-12-24

Актуальність цієї проблеми зумовлена тим, що у творах сучасних композиторів Китаю використовуються структури, що мають певну спільність із розглянутими формами, що допомагає краще зрозуміти їх. Через зіставлення із західноєвропейськими музичними формами виявляються їх характерні відмінності та специфічні риси. Метою статті є розгляд особливостей китайської традиційної музики з огляду на формування найпоширеніших різновидів її музичних форм та специфіки ритму. У роботі застосовано такі методи: аналітичний – для аналізу підходів, що сформувалися у мистецтвзнавчій літературі в напряму дослідження феномену китайської традиційної музики; історичний – для розуміння історичних аспектів становлення китайської традиційної музики. Наукова новизна. Вперше на основі застосування особливостей музичної форми та ритму узагальнено специфіку китайської традиційної музики. Зокрема, висвітлено найбільш поширені в китайській традиційній музиці одночастинні, двочастинні, тричастинні форми, а також варіаційна, циклічна, циклічноподібна та вільна. У процесі дослідження отримано такі результати і зроблено такі висновки. Висвітлено вплив китайського поетичного мистецтва на становлення тієї чи іншої музичної форми, що зумовлює спільність принципів у будові поетичних і музичних текстів. Підкреслено, що за аналогією з китайською поезією в одночастинній формі можна виділити чотири стадії розвитку – ци, чен, чжуань, хе. Схарактеризовані основні різновиди китайської тричастинної форми, серед яких безрепризна (ABC) та репризна (ABA). Її відмінності від аналогічних форм у західноєвропейській музиці полягають у тому, що малопомітна ієрархічна супідрядність тем є маловираженою; відсутня контрастність тематизму, що є наслідком тенденції до поступового розкриття образу; завершеної структури кожного розділу форми; функцію смислового центру виконує середній розділ, а не перший, як у європейській музиці. Серед різновидів китайської варіаційної форми визначено цзяхуа, вільні варіації та баньші, формування яких визначалося впливом національних жанрів. Підкреслюється, що циклічна форма (ABACAD) у китайській традиційній музиці близька рондо в західдноєвропейській. Повторюваний розділ A реалізує сполучну функцію, а основне змістовне навантаження полягає в розділах B, C, D та ін., з цієї причини завершення форми може відбуватися на одній з контрастних тем. Зазначено, що циклічна форма (або цюйпайляньчжуй ти), що зародилася в китайськмуо театрі сіцюй, складається з декількох розділів, а ті у свою чергу – з ряду наспівів (або цюй-пай). Специфіка вільної форми виявляється у наявності рис різних форм, притаманних китайській традиційній музиці. Схарактеризовано особливості ритму, які полягають в тому, що за виключенням особливих випадків (наприклад, вступів у вільному ритмі), більша частина китайської музики написана в двотактному ритмі. Ця перевага двотактного ритму (західний еквівалент 2/4 та 4/4) ґрунтується на принципі природної двоїстості (наприклад, взаємодія між жіночим та чоловічим чи інь-янь). У висновках узагальнюються відмінності принципів розвитку китайської та європейської музики, зокрема, визначається роль поступового розгортання музичного матеріалу, що притаманне китайській музиці; а також описується роль контрастності, зіставлення музичної інформації у європейській музиці. Підсумовуються особливості ритму, які полягають у перевазі двотактності, а також варіативності, що передбачає парну та непарну зміну складних елементів музичних розмірів.

ПРАКТИЧНІ ПОРАДИ ЩОДО ВИХОВАННЯ ТА РОЗВИТКУ ТЕХНІЧНИХ НАВИЧОК ПІАНІСТІВ-ПОЧАТКІВЦІВ У ДОНОТНИЙ ПЕРІОД

Наталія ЦЮЛЮПА — 2024-12-24

Ця стаття досліджує методи, які є ефективними у формуванні та розвитку технічних навичок у піаністів-початківців. У статті оглядається саме донотний період учня, як ядро, якому важливо приділити достатньо уваги, часу, а найголовніше – контролю над успіхами учня. У статті окреслюються такі ключові аспекти навчання гри на фортепіано під час донотного періоду як особливості правильної посадки за інструментом, формування міцного ігрового апарату, розвитку координації рук, незалежності та витривалості кожного пальця (окремо один від одного), ознайомлення з основними елементами артикуляції для учня. Огляд, саме індивідуального підходу до кожного учня, спрямовано на вдосконалення педагогічного впливу на досягнення оптимальних рухів для учня з метою отримання повної свободи за інструментом. Мета статті – оглянути та упорядкувати системну роботу педагога під час донотного періоду з піаністом-початківцем, визначити основні завдання та висвітлити їх вирішення, надати практичні поради та перелік вправ щодо формування ігрового апарату учня. Наукова новизна полягає у детальному дослідженні донотного періоду, як найважливішого, для формування та розвитку технічних задатків піаніста-початківця. Стаття пропонує перелік вправ, які допоможуть спланувати якісну роботу педагога на початку навчання, встановлено важливі елементи роботи над основою для подальшого технічного розвитку учня. Як висновок, це дослідження підтверджує важливість донотного періоду, окреслюються прийоми та методи успішного навчання піаніста-початківця, яке спонукатиме формування\ю міцного ігрового апарату та закладення технічних основ для подальшого успішного розвитку технічних навичок.

КЕРІВНИК ТА АМАТОРСЬКИЙ МУЗИЧНИЙ КОЛЕКТИВ: ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ТВОРЧОЇ ВЗАЄМОДІЇ (НА ПРИКЛАДІ ДІЯЛЬНОСТІ АНАТОЛІЯ ПАШКЕВИЧА)

Василь ЧЕПЕЛЮК — 2024-12-24

Одним із прикладів самовідданого служіння українській культурі у підрадянську добу другої половини ХХ століття є життєтворчість Анатолія Пашкевича – керівника Черкаського (1963–1978), Волинського (1978–1989) та Чернігівського (1989–2005) народних хорів, які заявили про себе як успішні концертні одиниці та, водночас, носії національної традиції. Відтак, діяльність мистця з точки зору психологічних основ творчої взаємодії керівника та аматорського музичного колективу є актуальною і важливою темою сучасного мистецтвознавства, оскільки її вивчення дасть можливість молодим керівникам почерпнути описаний досвід та продовжити справу збереження народного співу. Мета статті – обґрунтувати психологічні основи творчої взаємодії керівника та аматорського музичного колективу на прикладі діяльності Анатолія Пашкевича. Наукова новизна. У статті обґрунтовано психологічні основи творчої взаємодії Анатолія Пашкевича як керівника аматорського музичного колективу на прикладі керівництва Волинським народним хором. Висновок. Аналіз психологічних основ творчої взаємодії керівника та аматорського музичного колективу на прикладі діяльності Анатолія Пашкевича показав дієві результати використання різних типів вказаної взаємодії у залежності від психологічної ситуації, у даному випадку, – «вождя» і «партнера», що поєднується з активним залученням усіх членів групи у процес спів-творчості. Головною особистістю у цій взаємодії є керівник, який має пріоритет у вибудовуванні стосунків, і його харизма та співпереживання з учасниками хору є запорукою успіху як для організації робити колективу, так і для художніх інтерпретацій. Мистець мав бездоганне відчуття ситуації, етики стосунків, умів поставити творчий процес таким чином, що кожен виконавець сприймав його вольову ініціативу як свою власну, розумів і хотів спів-творити у колективі, який створював власними зусиллями із народних талантів Волинського краю. Як приклад діонісійського типу творця, керівник Волинського народного хору володів широкою палітрою і високою динамікою почуттів, що проявлялося не тільки безпосередньо у процесі творення художнього цілого, а й в організаційному сенсі – у співпраці з артистами, зацікавленні і залученні талановитих людей до колективу, активному менторству тощо. Усе це дало позитивний результат при створенні і подальшій життєвій долі хору. Анатолій Пашкевич – пасіонарна особистість організатора, композитора, керівника, котрий своїм прикладом служіння національній культурі «запалював» оточуючих, чим показав приклад для наступництва, – вивчення цих процесів бачимо перспективною темою української музичної психології та краєзнавства.

ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ ВИКОНАВСЬКОЇ ТЕХНІКИ У ВАЛТОРНОВОМУ МИСТЕЦТВІ

Чжан Є — 2024-12-24

У статті актуалізовано проблему розвитку виконавської техніки у валторновому мистецтві з урахуванням її сутнісних функціональних і організаційно-структурних властивостей. Метою статті є розгляд еволюції виконавської техніки у валторновому мистецтві та висвітлення валторни як мідного духового інструменту в його культурно-історичній ретроспективі, що уможливить характеристку виражальних аспектів та звукообразних виконавських особливостей досліджуваного інструменту. У роботі застосовано такі методи: аналітичний – для аналізу підходів, що сформувалися у мистецтвознавчій літературі напряму дослідження феномену валторнового виконавства; історичний – для розуміння історичних віх становлення та розвитку виконавської техніки у валторновому мистецтві. Наукова новизна. Вперше на основі застосування особливостей становлення групи мідних духових інструментів узагальнено специфіку валторнового виконавства крізь призму розвитку виконавської техніки (зокрема, визначено основні риси валторнової техніки). У процесі дослідження отри мано такі результати і сформульовано такі висновки. Розглянуто поняття «виконавська техніка» в контексті сучасного музично-інструментального виконавства, що сягяє ще часів зародження і ранніх етапів становлення мистецтва інструменталізму. Подано ретроспективний аналіз виконавської техніки, що уможливлює її розуміння як рухово-моторної організації ігрової дії з поступовим визнанням в ній художньої образності як основної характеристики формування навичок гри на валторні. Наголошено на процесі становлення конструктивно-органологічних параметрів досліджуваного інструменту. Підкреслено історико-органологічні, культурологічні та мистецькі аспекти процесу розвитку виконавської техніки у валторновому мистецтві.

МУЗИЧНО-ПОЕТИЧНА СОНОРИКА КАМЕРНО-ВОКАЛЬНОГО ТВОРУ ЄВГЕНІЇ МАРЧУК «Я ВДЯГНЕНА У ПОДИХ ПЕРЕХОЖИХ»

Дар’я ШУТКО — 2024-12-24

В контексті непростої проблеми узгодження вербального та музичного компонентів у вокально-інструментальному творі, освітленої в сучасному мистецтвознавчому дискурсі різними і нерідко протилежними точками зору ряду дослідників, у статті розглядаються різні аспекти взаємодії музичного та літературного виразового інструментарію на матеріалі романсу сучасної української композиторки Євгенії Марчук «Я вдягнена у подих перехожих» на текст Софії Майданської. Метою дослідження є виявлення особливостей музично-поетичної сонорики у зазначеному камерно-вокальному творі. Методологія. В процесі дослідження поруч із традиційними методами аналізу музичних засобів виразності застосовано метод обчислення динаміки середнього рівня звучності строфи, розроблений українським літературознавцем С. Б. Бураго. Зазначений метод дозволяє окреслити (візуалізувати) відносний «мелодичний малюнок» віршованого твору, який у подальшому можна порівняти з відповідним мелодичним малюнком, створеним композитором. Також у роботі використовується метод фонетичних курсивів Н. Гаврилюк, згідно з яким максимальну виразову силу в поетичному творі мають вірші з приблизно однаковою кількістю голосних і приголосних звуків. У процесі аналізу використовується також компаративний метод з метою порівняння встановленого рівня звучності віршів сонету Софії Майданської та наявних у його тексті фонетичних курсивів з відповідними засобами виразності їхнього музичного оформлення. Наукова новизна роботи. Розроблений С. Бураго метод обчислення динаміки рівня звучності вірша, а також метод визначення фонетичних курсивів, застосовуваний Н. Гаврилюк в її літературознавчих дослідженнях, вперше в українському музикознавстві реалізується в контексті музикознавчого аналізу камерно-вокального твору. Проведений аналіз дозволив зробити висновок, що літературний та музичний компоненти камерно-вокального твору Є. Марчук – С. Майданської перебувають в органічній взаємодії, утворюючи яскравий і повноцінний художній образ.

ФОРТЕПІАННА СПАДЩИНА ЙОГАННЕСА РУКГАБЕРА В КОНТЕКСТІ РАННЬОРОМАНТИЧНОГО САЛОННОГО СТИЛЮ

Надія ЯВНА — 2024-12-24

Мета статті – розкрити значення фортепіанної музики Йоганнеса Рукгабера в контексті ранньоромантичного салонного стилю. Методологія дослідження полягає у використанні аналітичного, історико-культурологічного та індуктивного методів. Наукова новизна полягає в систематичному осмисленні діяльності Й.Рукгабера в проекції на фортепіанне мистецтво композитора. Висновки. Творча діяльність австрійського композитора та піаніста Йоганнеса Рукгабера – займає вагоме місце в історії фортепіанного мистецтва Галичини початку ХІХ століття. У статті аналізується фортепіанна спадщина композитора в межах ранньоромантичної епохи, з урахуванням усіх провідних піаністичних тенденцій даної доби. Було встановлено, що його творам притаманні характерні риси стилю brilliant, котрий вважався провідним для фортепіанної музики і виконавства першої половини ХІХ століття. Своє відображення він знаходить навіть в жанрах інструментальної мініатюри Й.Рукгабера, таких як вальс, мазурка, полонез та інші. Саме вони стали яскравими зразками салонної музики, яка була необхідною частиною музичного побуту Галичини та виконувала функцію важливого соціального явища, будучи тим освітнім інструментом, що формував культурну ідентичність досліджуваного періоду. Таким чином, діяльність Рукгабера не лише інтегрує стильові особливості даної епохи, але й відображає загальноєвропейські тенденції розвитку фортепіанної музики. Це робить його спадщину важливою для розуміння функціонування фортепіанного мистецтва тієї доби, а також підкреслює історичну роль тих митців, які, хоч і залишаються в тіні більш відомих постатей, проте зуміли збагатити дидактичний та концертний репертуар, а також сприяли збагаченню культурної атмосфери та розвитку місцевих музичних традицій.

КЛЮЧОВІ РИСИ КУЛЬТУРНОЇ ДИПЛОМАТІЇ УКРАЇНИ ЯК СОЦІОКУЛЬТУРНОГО ІНСТИТУТУ

Ігор КОРЖУК — 2024-12-24

Мета роботи. У глобалізованій світовій спільноті культура позиціонується виразним індикатором сприйняття сучасними особистостями одним одного. Процеси стрімкої інтеграції сприяють ефективному обміну думками та ідеями, при цьому, різнофокусні концепції набувають швидкого поширення, переважно характеризуючись вільним доступом. Зазначеній системі контактів властива невпинна динаміка, а отже для системи міжнародних відносин формується дуалістичний виклик: з однієї сторони, виникає потреба у підтримці наявного рівня якості культурного продукту за умов високої конкуренції відповідними організаціями, а з іншої – формується необхідність розроблення та втілення неординарних підходів до системи міжкультурної комунікації під впливом новітніх технологій. Метою статті є аналіз ключових рис культурної дипломатії України як сучасного соціокультурного інституту. Методологія. Матеріалами дослідження є галузеві наукові напрацювання вітчизняних та зарубіжних дослідників, офіційні статистичні дані. У процесі реалізації дослідження було використано такі наукові методи: теоретичне узагальнення та порівняння, аналіз та синтез, структурно-логічний метод. Наукова новизна. У дослідженні здійснено аналіз існуючих підходів до трактування феномену культурної дипломатії в межах концепцій різних шкіл міжнародних взаємин. Репрезентовано актуальний функціонал культурної дипломатії у контексті поступу як власне міжкультурної комунікації, так і світової спільноти в цілому. Ідентифіковано характерні риси досліджуваного феномену, визначено пріоритетність ролі культурної дипломатії у процесі формування зовнішньо-культурної стратегії національного розвитку. Висновки. Досліджено низку теоретичних інтерпретацій сутнісності міжкультурного розвитку в сучасному концепті. Доведено, що сучасна культурна дипломатія володіє рисами інноваційного соціокультурного інституту, що чинить суттєвий вплив на систему міжнародних взаємин. Векторність розвитку даної проблематики окреслена пошуком нових рішень в окресленій царині.

VR ТЕХНОЛОГІЇ ЯК ІНСТРУМЕНТ ПРОМОЦІЇ МУЗЕЮ: НОВІ МЕТОДИ ВЗАЄМОДІЇ З АУДИТОРІЄЮ

Наталія ЛЕВКОВИЧ — 2024-12-24

Метою статті є провести аналіз ролі сучасних цифрових технологій, зокрема віртуальної реальності в промоції музею. Використані методи дослідження, зокрема контент-аналіз дозволив систематизувати наявні дані, виявити основні тенденції та ключові принципи використання цифрових технологій в промоції музею. Компаративний метод дослідження дає можливість здійснити аналіз реалізованих проектів використання віртуальної реальності в музеях. Наукова новизна полягає в апелюванні до актуальних проектів остінніх років. Наведено аналіз діяльності музеїв в період стрімкого розвитку цифрових технологій. Розглянуто основні виклики які постали перед музеями в 2020-х роках. Війна в Україні, втрата численних пам’яток історико-культурної спадщини, а також ізоляція під час епідемії Covod-19 змусили музеї переглянути свої стратегії комунікації з аудиторією, залучити нові промоційні технології. Значна частина музеїв розпочала використовувати в своїй практиці новітні цифрові технології, і технології віртуальної реальності (VR) стали новим перспективним напрямком для відновлення та посилення взаємодії з відвідувачами, промоції окремих виставкових проектів чи творів мистецтва, поширення інформації про військові злочини на теренах України. Висновки. Використання VR технологій сприяє підвищенню конкурентоспроможності музеїв, зацікавленості до їх діяльності та колекцій, а також значного розширення цільової аудиторії. Таким чином використання новітніх цифрових технологій є одним із дієвих методів промоції музею. Сьогодні в Україні активно впроваджуються цифрові технології, зокрема віртуальна реальність для збереження та промоції історико-культурної спадщини, популяризації мистецьких колекцій. В умовах війни щоденно знищуються обєкти які визначають українську ідентичність, і становлять наше культурне надбання, а віртуальна реальність дає можливість збільшити цільову аудиторію, поширювати інформацію та знання. Сучасна музейна справа також зазнає важливих змін, і музей майбутнього сьогодні є певною мірою деконструйованою формою свого нинішнього себе, адже є біль креативним, адаптивним, готовим до змін. В статті проаналізовано світовий досвід використання віртуальної реальності в музеях в ХХІ ст. а також наведено приклади реалізації подібних проектів в Україні, проаналізовано їх значення для розвитку української музейної справи.

РОЛЬ ГРИМУВАЛЬНОГО МИСТЕЦТВА В ЕВОЛЮЦІЇ УКРАЇНСЬКОЇ КІНЕМАТОГРАФІЇ

Олександра ПРОСКУРЯКОВА — 2024-12-24

Мета статті – розкрити роль гримувального мистецтва в українському кінематографу у контексті аналізу його еволюції. Методологія дослідження складає перетин культурологічного, мистецтвознавчого та історичного підходів, у якому першому надається провідне значення. Запропонована методологія дозволяє глибше розкрити роль гриму у формуванні кінематографічних образів та з’ясувати їхній вплив на культурне середовище протягом його історичного розвитку у вітчизняному мистецтві ХХ–ХХІ ст. Наукова новизна полягає у системному аналізі еволюції гриму в українському кінематографі та визначення його ролі у формуванні культурних образів через різні історичні періоди. Висновки. У статті проведено аналіз еволюції гриму в українському кінематографі протягом різних історичних періодів. Запропонована авторська періодизація: ранній кінематограф (1910–1930 рр.); кінематограф радянського періоду (30–90 рр.); першого десятиріччя незалежності України (1990–2000 рр.) та сучасний кінематограф (з початку 2000-х до сьогодні). Розглянуто вплив гриму на формування культурних образів та його роль у створенні характерів кіноперсонажів. Досліджено взаємозв’язок гриму як зовнішньої складової персонажу з культурними, історичними та технологічними змінами. Наведені яскраві приклади використання гриму, визначена його роль у трансляції ключових ідей кінопродукції та створенні загальної атмосфери кінопродукту. Проведена робота демонструє гримувальне мистецтво важливим елементом кінематографічного мистецтва, що відображає культурні й технологічні зміни. Грим став важливим інструментом у передаванні культурних контекстів, створення атмосфери та підкреслення емоційної глибини образів у кіно. Сьогодні багатоманітні сучасні технології дозволяють відтворювати складні та реалістичні образи, однак грим залишається важливим елементом творчості при створенні персонажів і не може бути повністю замінений різноманітними спецефектами. Майбутні культурологічні та мистецтвознавчі дослідження розвитку кіно-гриму визнаються актуальними для розуміння ролі цього мистецтва у створенні кіно-продукції.

ТВОРЧІ ТАНДЕМИ У ХУДОЖНІЙ КУЛЬТУРІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХХ – ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТЬ КРІЗЬ РЕЛЯЦІЙНУ МЕТОДОЛОГІЮ НІКОЛЯ БУРРІО

Георгій СИРБУ — 2024-12-24

Мета роботи – проаналізувати мистецьке явище творчих тандемів у художній культурі другої половини ХХ – початку ХХІ століть, використовуючи реляційний методологічний інструментарій, сформульований та викладений у роботах Ніколя Бурріо. Методологія дослідження включає історичний (у дослідженні історії розвитку концептуальних підходів, необхідних для всебічного та глибокого осмислення творчих процесів у художній культурі другої половини ХХ – початку ХХІ століть), біографічний (у висвітленні механізмів взаємодії творчих тандемів «Кейдж–Каннінгем», «Фелліні–Рота», «Бергман–Нордгрен», «Бауш–Фелліні» та «Бауш–Альмодовар»), реляційний метод (сформульований та запропонований у наукових працях Н. Бурріо), методи компаративного та культурологічного аналізу. Наукова новизна дослідження полягає у аналітичній реконструкції художньої психології на прикладі експериментальних політворчих арт-об’єктів, створених у рамках діяльності творчих тандемів, використовуючи реляційну оптику Н. Бурріо. Було досліджено історико-філософську закономірність формування нових культурологічних підходів, необхідних для осмислення концептуальних мистецьких практик у художній культурі другої половини ХХ – початку ХХІ століть. Визначено дослідницьку обґрунтованість реляційної рецепції Н. Бурріо у контексті розкриття механізмів спільної творчості на прикладі мистецької колаборації творчих тандемів «Кейдж–Каннінгем», «Фелліні–Рота», «Бергман–Нордгрен», «Бауш–Фелліні» та «Бауш– Альмодовар». У статті концептуалізовано реляційні механізми створення спільних експериментальних проєктів. Висновки. Артикулюючи перспективне інтелектуальне зрушення у бік концептуалізації феноменів сучасного експериментального мистецтва, слід зазначити певну наукову зацікавленість у контексті апробації нового методологічного інструментарію. Можна констатувати про успішну репрезентацію у мистецтві ХХ–ХХІ століть художньої тандемної творчості (з характерною для цього виду творчості ідіосинкратичною природою) поряд з іншими мистецькими експериментами та новаціями. Ідея тотальної реляції у сучасному концептуальному мистецтві, запропонована Н. Бурріо, сприяє формуванню актуальної методології, необхідної для аналізу мистецької колаборації творчих тандемів у культурологічному контексті. Маючи багаторічний кураторський досвід організацій експериментальних мистецьких проєктів, Н. Бурріо сформував новий концептуальний підхід осмислення художньої культури через реляційні механізми у роботі 1998 року “Esthеtique relationnelle” / «Реляційна естетика» або «Естетика взаємодії» /. Отже, залучення концептуального реляційного інструментарію – це необхідне рішення у спробі маркувати та аналізувати складне та амбівалентне мистецьке явище політворчих практик у сучасному культурному просторі.

ВІЗУАЛЬНІ СТРАТЕГІЇ СОЦІАЛЬНОГО ПЛАКАТА НА ЗАХИСТ ДИКОЇ ПРИРОДИ

Юрій СОСНИЦЬКИЙ — 2024-12-24

Стаття присвячена аналізу сучасних підходів до створення соціальних плакатів, спрямованих на привернення уваги до проблем охорони дикої природи. Дослідження зосереджується на інноваційних прийомах, таких як застосування символів, метафор, візуальних контрастів, типографічних акцентів та кольорових рішень, які сприяють формуванню потужних художніх образів. Зокрема, розглядається використання метафоричних та символічних засобів, які дозволяють глибше розкрити тематику захисту природи та підвищити емоційний вплив плакатів на аудиторію. Згідно з принципами когнітивної психології, такі прийоми сприяють збереженню інформації у пам’яті глядача, викликаючи сильні емоційні реакції та залучаючи до екологічної поведінки. Мета статті полягає у визначенні ефективних візуальних та змістовних рішень, які здатні посилити соціальний вплив плакатів, орієнтованих на екологічні теми, та оцінці їхнього впливу на сприйняття глядачами важливих проблем навколишнього середовища. Методологія дослідження передбачає комплексний аналіз візуальних прийомів, таких як кольорові та композиційні акценти, а також розгляд ефекту їхнього поєднання з когнітивними аспектами сприйняття, що сприяють створенню стійких асоціацій. Наукова новизна полягає у визначенні ролі інноваційних дизайнерських рішень у підвищенні емоційного впливу плакатів на сприйняття екологічних питань. Це дослідження також демонструє потенціал поєднання мистецьких прийомів із психологічними принципами для зміцнення зв’язку між аудиторією та ідеями, закладеними в плакатах. Висновки, що зроблені на основі проведеного аналізу, підкреслюють важливість комплексного використання кольору, форми, символів і композиції для збагачення візуального повідомлення соціальних плакатів, спрямованих на охорону дикої природи. Такі плакати не тільки привертають увагу до екологічних питань, але й стимулюють суспільну рефлексію, мотивацію до дії, формування більш усвідомленого ставлення до природи.

РOЛЬ СВІТОГЛЯДНОЇ КУЛЬТУРИ І ОСВІТИ У ТВОРЧІЙ САМОРЕАЛІЗАЦІЇ ОСОБИСТОСТІ

Оксана СОХАЦЬКА — 2024-12-24

Статтю присвячено проблемі людинотворчої ролі світоглядної культури та освіти у процесі становлення і формування особистості. Розкрито суть і зміст понять «світогляд», «світоглядна культура», «світоглядна освіта», які є визначниками самосвідомості особистості, основою людського самовизначення у світі. Відзначено складність процесу становлення світоглядної культури особистості, визначено основні шляхи її формування. Підкреслюється, що основою людського життя, формування культури особистості є духовність, тобто з відкриття і плекання в собі духовності починається процес самопізнання, творче ставлення до себе. У статті відзначається, що особистісна система цінностей виконує роль внутрішнього інтегратора, внутрішнього стрижня культури. Світоглядна освіта та світоглядна культура, що виросла на основі культурних багатств суспільства і загальнолюдських цінностей, являє собою потенціал культури особистості, який покликаний забезпечити духовний і душевний комфорт особистості, сприяє задоволенню потреби у творчій самореалізації, яка є важливою характеристикою особистості. Мета статті – визначити та дослідити роль творчого потенціалу світоглядної культури та освіти у процесі становлення і формування, розвитку особистості. Наукова новизна. Світоглядна культура досліджується як завжди правильне, хоча своєрідне дзеркало душі особистості. Обгрунтовується і підкреслюється, що характеризуючись багатоспрямованістю, концентруючи в собі основні, визначальні орієнтири творчої діяльності, вона детермінує в загальних рисах розгортання інтелектуально-духовних процесів. Визначено, що загальні світоглядні установки функціонують при цьому як найважливіші інтелектуальні каталізатори засвоєння найбільш соціально і культурно значущих досягнень. У висновку зазначається, що творчість є принципом життя людини. Кожен, хто прагне пізнати «свій шлях широкий» в усіх його вимірах, опанувати мистецтво бути самим собою, мусить свідомо стати на позиції творчого ставлення до життя. Підкреслюється, що фундаментом творчості в житті є свобода суб’єктивної активності людини. Джерелом активності виступають потреби, які за ідеальних умов мають вільно реалізовуватися, однак їх задоволення відбувається через подолання тих чи інших обставин, протиріч і протидій, що часто слугують додатковим подразником для актуалізації творчих задатків індивіда. Отже, творчий потенціал у широкому розумінні грає роль однієї з основних динамічних детермінант, що визначають спрямованість процесу розвитку особистості. Одними із головних та визначальних чинників цього процесу є саме світоглядна культура і освіта.