Fine Art and Culture Studies

ЕТАПИ РОЗВИТКУ КИТАЙСЬКОГО СИМФОНІЗМУ В ПРОЄКЦІЇ НА ТВОРЧІСТЬ МА СІКОНГА

Шанмін СЮЙ — 2025-08-28

Мета статті – періодизувати розвиток китайської симфонічної музики ХХ століття та визначити у ній внесок визначного композитора, скрипаля і педагога Ма Сіконга (Ma Sicong) (1912–1987). Сформувавшись на початку минулого століття у китайському музичному просторі, симфонічна музика пройшла складний шлях розвитку. Загалом, можна виділити наступні етапи розбудови симфонізму Піднебесної: початковий період становлення симфонічної музики (1929–1949 рр.), її розквіт у 1949–1956 рр., роки застою в добу Культурної революції (1966–1976 рр.), період відкритості (1977–1987 рр.) як відродження та суттєве оновлення симфонічної музики в Китаї, творчі пошуки композиторів Піднебесної на межі ХХ–ХХІ століть. Так, уже ранній етап формування симфонічних оркестрів у Китаї, хоч і мав передумови у якості іноземних симфонічних колективів за нечисельною участю китайських музикантів, був пов’язаний з підготовкою виконавських кадрів: оркестрових інструменталістів та диригентів. Процес утворення таких колективів і симптоматично перших спроб написання симфонічної музики припадає на 1920–1930-ті рр. Першим етапом стрімкого освоєння нових симфонічних жанрів у композиторській творчості та їх апробація національними виконавськими силами приносить чималі результати, пік високого підйому яких припадає на середину століття, демонструючи у 1950–1960-х рр. вагомі здобутки китайського симфонізму. Однак трагічні події, пов’язані з культурною революцією в Китаї та відкиданням усіх попередніх досягнень спричиняють критичну, майже 20-річну паузу у розвитку симфонічного мистецтва. Закриття діяльності симфонічних колективів, репресії композиторів та виконавців, вимушена еміграція багатьох мистців.Вестернізація у площині китайського симфонізму, яка починається у 1970–1980-х рр., ознаменована новим політичним курсом відкритості. Симфонічна музика Ма Сіконга слугує яскравим прикладом сублімації національних традицій та засад західного симфонізму. Творчість композитора опинилася під забороною до 1990-х років, а її справжнє відродження наступило лише в ХХІ ст.

КІТЧ ЯК ЯВИЩЕ СУЧАСНОГО НАЦІОНАЛЬНОГО ВОКАЛЬНОГО МИСТЕЦТВА ЕСТРАДИ

Тамара ТЕСЛЕР — 2025-08-28

Мета статті полягає у визначенні особливостей кітчу у просторі сучасного національного естрадного вокального мистецтва. Методологія статті ґрунтується на компаративних настановах, принципах культурологічного підходу, методах аналізу та синтезу, семантичного, інтерпретаційного та стильового аналізу. Наукова новизна статті полягає у виявленні характерних особ ливостей кітчу в естраді на концептуальному, виразовому та комунікативному рівнях. Висновки. Показано, що у просторі естради кітч, розрахований на масового споживача, постає як відбиття сучасних тенденцій актуалізації національного начала та мультикультуралізму, взаємовпливу академічного та естрадного мистецтва. Виявлено, що концептуальні обрії кітчу визначає редуковане втілення національного начала на рівні його зовнішніх маркерів, репрезентованих зокрема крізь призму як гумористичності, так і гіперболізованої чуттєвості та відвертості, щирості, а також мультикультурні інтенції, які відбиваються у мовній еклектиці. Акцентовано, що функціональне коло кітчу позначено пріоритетом розважальної та релаксаційної функцій. Обґрунтовано особливості музичної лексики – декларативне спрощення гармонічної та ритмічної організації, повторюваних інтонем-кліше в обмеженому діапазоні та з мінімалізацією інтонаційного руху, передбачуваність розгортання мелосу, ритміки та гармонії, значущість пост-декларування ритму. Доведено значущість таких ознак як чинників емоційного маніпулювання, програмування слухацької рефлексії та формування художньої комунікації на основі емоційно-почуттєвого єднання виконавця й аудиторії, прогнозованості перцептуального сприйняття, реакцій реципієнта. Акцентовано сугестивний потенціал кітчу, який у комунікативному вимірі реалізується шляхом запрошення аудиторії до спільного виконання та активізації реакції слухачів, та значущість візуального, перформативного компонента, що створює атмосферу штучної краси та уможливлює уникання аудиторією інтелектуальних зусиль.

МУЗИЧНИЙ ТЕМАТИЗМ У ВТОРИННОМУ ІНТОНУВАННІ: ПРОЄКЦІЇ НА СИТУАЦІЮ ЕСТРАДНОЇ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ

Наталія ТОРКОНЯК — 2025-08-28

У статті здійснено аналіз явища музичного тематизму у ситуації вторинного інтонування, тобто у контексті музичної інтерпретації. Основні ідеї ряду дослідників вказаної проблеми, насамперед, В. Москаленка, екстрапольовано на ситуацію естрадної інтерпретації. Мета статті – визначити основні засади трансформації музичного тематизму у вторинному інтонуванні та застосувати отримані результати до ситуації естрадної інтерпретації. Методологія дослідження полягає у поєднанні методу аналітичного, комплексного методу та теоретичного узагальнення, що реалізуються крізь призму системного підходу до аналізованих явищ. Наукова новизна. У статті пропонується увести до контексту музикознавства трактування поняття «матрична інформація» як такого, що означає інформацію першоджерела, яка в інтертекстуальній ситуації слугує основою для вторинного інтонування при створенні інтерпретаційних жанрів. Висновок. Естрадна інтерпретація, з одного боку, є маркером актуалізації архетипної основи твору, а з іншого – способом його переосмислення в сьогоденні. Повторюваність музичних і семантичних структур, притаманних матричній моделі, в поєднанні з інтерпретаційною свободою виконавця створює динамічну інтонаційну систему, де постійна взаємодія між старим і новим забезпечує безперервність і, водночас, інноваційність художньої практики. Відтак, естрадна інтерпретація, яка функціонує у просторі вторинної інтонаційної моделі, не тільки відображає, але й переосмислює матричну інформацію оригінального твору. Це форма сучасного музичного дискурсу, в рамках якого художній текст не обмежується фіксованою семантичною структурою, а навпаки, проявляє свою відкритість, здатність до діалогу, трансформації та включення у нові комунікативні середовища. Саме завдяки цій здатності до перевтілення в акті інтерпретації розкривається естетична сила та культурна життєздатність музичного твору як «відкритого тексту» (У. Еко), що, у свою чергу, відкриває перспективи для подальших досліджень задекларованої теми.

СПІВТВОРЧІСТЬ КВАРТЕТУ БАНДУРИСТОК «ҐЕРДАН» ТА ВІЙСЬКОВОГО ЖУРНАЛІСТА РУСЛАНА ГАНУЩАКА: ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНІ ФОРМИ МИСТЕЦЬКОЇ КОЛАБОРАЦІЇ

Наталія ФЕДОРНЯК — 2025-08-28

У статті розглянуто феномен міждисциплінарної співпраці в українському мистецькому просторі крізь призму творчого тандему квартету бандуристок «Ґердан» та військового журналіста Руслана Ганущака у музично-виконавському, художньому, патріотично-просвітницькому, емоційно-комунікативному вимірах. Метою дослідження є аналіз особливостей цієї співтворчості як прикладу експериментальної мистецької практики з акцентом на значенні музичного компонента у формуванні нових культурно-ідентичних сенсів у воєнних реаліях. Методологія дослідження ґрунтується на міждисциплінарному підході, що поєднує методи історичного, культурологічного, музикознавчого аналізу та елементів медіа-досліджень. Також залучено компаративний і контекстуальний аналіз, що дозволяють комплексно розглянути музично-візуальну природу проєкту. Наукова новизна полягає у вивченні малодослідженого мистецького явища – співпраці музичного колективу академічного спрямування з журналістом-документалістом як інноваційну творчу практику, де зміст виражений через відеоряд та бандурну музику, яка виступає не музичним тлом, а повноцінним емоційно-змістовим складником художнього висловлювання. У висновках наголошено на високому потенціалі подібних міждисциплінарних проєктів у процесах формування культурної пам’яті, національної ідентичності та громадянської свідомості. Проєкти квартету «Ґердан» і Р. Ганущака становлять високу художню вартість, репрезентуючи синергію музики та документалістики як потужного засобу емоційного впливу, трансляції правди та утвердження мистецтва як форми соціального діалогу. Високий професіоналізм бандуристів засвідчує майстерно підібраний репертуар, його технічно-виконавські та виражальні можливості, емоційність виконання. Такі форми колаборації, особливо в умовах воєнного часу, виконують роль важливого інструменту національної консолідації, патріотичного виховання та культурної дипломатії.

ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ ОДЕСЬКОЇ ВОКАЛЬНОЇ ШКОЛИ У ІІ ПОЛОВИНІ ХХ СТОЛІТТЯ (НА ПРИКЛАДІ ДІЯЛЬНОСТІ ОПЕРНОЇ СТУДІЇ ОНМА ІМЕНІ А. В. НЕЖДАНОВОЇ)

Олександр ФІЛІППОВ — 2025-08-28

Мета роботи полягає у різносторонньому висвітленні та обґрунтуванні провідної системоутворюючої ролі оперної студії ОНМА імені А. В. Нежданової яка розглядається як фундаментальна освітньо-творча платформа у становленні, подальшому динамічному розвитку та консолідації самобутніх рис одеської вокальної школи.Дослідження також прагне чітко визначити масштаби та характер її впливу на формування ширшого мистецького простору Одеси та України загалом у період другої половини ХХ століття, який був часом значних соціально-культурних трансформацій. Методологія дослідження ґрунтується на комплексному застосуванні низки загальнонаукових та спеціальних музикознавчих методів: історіографічний метод, системно-аналітичний, метод інтерв’ювання, що забезпечує багатоаспектний підхід до вивчення феномену. Наукова новизна отриманих результатів полягає у першому системному та цілісному науковому осмисленні та концептуалізації внеску оперної студії ОНМА імені А. В. Нежданової у розвиток та генезис одеської вокальної школи. Виявлено зв’язок між функціонуванням студії та еволюцією стильових ознак одеської вокальної школи, що дозволяє побачити її як закономірний результат цілеспрямованої освітньо-творчої діяльності. Стаття акцентує увагу на студії не лише як на навчальному підрозділі, а саме як на структурному компоненті професійної підготовки співаків, що відіграває роль у спадкоємності виконавських традицій та передачі унікального досвіду від покоління до покоління. Висновки дослідження підкреслюють, що оперна студія Одеської національної музичної академії імені А. В. Нежданової є не просто академічним навчальним підрозділом, а стратегічно важливою інституцією, яка відіграла ключову та центральну роль у кристалізації та артикуляції самобутніх рис, методичних засад та виконавських стандартів одеської вокальної школи. Її багаторічна діяльність забезпечила не лише формування міцних мистецьких традицій, а й стимулювала інноваційний пошук у вокальній педагогіці, сприяючи постійному розвитку та вдосконаленню підходів до навчання. Завдяки цій роботі, студія стала справжнім центром, що забезпечує підготовку вокальних виконавців найвищого професійного рівня, які згодом гідно представляють одеську вокальну школу на національних та міжнародних сценах. Її вплив простежується у формуванні не лише технічної майстерності, а й унікальних художніх особливостей, емоційної глибини та високої сценічної культури.

АВТОРСТВО В ДІЇ: ТРАНСФОРМАЦІЯ РОЛІ ВИКОНАВЦЯ У СУЧАСНІЙ КАМЕРНІЙ МУЗИЦІ

Сижуй ХОУ — 2025-08-28

У сучасному художньому дискурсі спостерігається дедалі активніше переосмислення ролі виконавця як самостійного суб’єкта творчого процесу. Зрушення в бік перформативних, інтермедійних і співтворчих моделей актуалізують потребу в системному аналізі трансформацій виконавської функції в академічній музиці. Метою статті є здійснення комплексного аналізу еволюції ролі виконавця в академічній камерній музиці другої половини XX – початку XXI століття, з акцентом на зміщення фокусу з текстоцентричної моделі авторства до перформативної парадигми співтворчості. Методологія дослідження спирається на історико-логічному, порівняльному і системно-структурному підходах, що дозволяє розглядати музичний твір як процес взаємодії композитора, виконавця й слухача. Типологічний аналіз емпіричних кейсів проведено через призму семирівневої шкали творчих пропозицій А. Кубʼяк-Кенуорті. Наукова новизна. Здійснено системний огляд трьох ключових сценаріїв трансформації виконавської ролі в камерній музиці: 1) поєднання композиторської та виконавської функції в одній особі, 2) ініціативне замовлення нових творів виконавцями або ансамблями, 3) делегування композиторських рішень виконавцю в умовах індетермінованості, імпровізації, мультимедійності. Висновки. У результаті дослідження обґрунтовано, що сучасний виконавець постає як повноправний співтворець музичного твору, який не лише реалізує, але й співформує художній результат. Це зумовлює оновлення виконавської агентності, що передбачає володіння розширеними техніками гри, навичками роботи з live-electronics, сценічною пластикою тощо. Особлива увага приділена українському контексту, де камерні колективи виступають як замовники нових творів і активні учасники формування остаточного звучання. Визначено потребу подальших досліджень перформативних стратегій у камерній музиці в умовах міждисциплінарного та технологічного зрушення.

СТИЛІСТИЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ЕКРАННОЇ ДЕМОНСТРАЦІЇ МАЙСТЕР-КЛАСУ (НА ПРИКЛАДІ ДОКУМЕНТАЛЬНОГО ФІЛЬМУ «МІСІЯ “МОЦАРТ”: ЛАН ЛАН І НІКОЛАУС АРНОНКУР»)

Олена ШЕМЯКІНА — 2025-08-28

Розглянуто стилістичні та методичні питання щодо екранної репрезентації майстер-класу на прикладі документальної стрічки Крістіана Бергера «Місія “Моцарт”: Лан Лан і Ніколаус Арнонкур» з інтерпретації музичного твору академічної традиції. З’ясовано, що екранне мистецтво надає можливість для того, щоб відтворити процес реалізації музики на майстер-класі, котрий постає як унікальний матеріал для того, аби показати широкому загалу професійні прийоми інтерпретування. Така форма роботи сприяє для популяризації академічного музичного мистецтва між слухачів. Вона також формує нові канали для комунікації між музикантами й аудиторією. Проаналізовано мовні й немовні способи передачі інформації, методи монтажу й художні прийоми, як-от вираз обличчя, рухи тіла та тон голосу, що додають екранним типажам завершеності й жвавості.Водночас, екранний формат майстер-класу започатковує нові перспективи, ще більше поглиблюючи класичні горизонти у розумінні музичної творчості, для дослідження поєднання музики, візуального наповнення та кінематографічних різноманітних технік. Монтаж повинен бути узгоджений з музичною архітектонікою. Власне, це детермінує перцепцію екранної презентації практикуму. Розкрито значення стосовно інтерактивної взаємодії між самими виконавцями при здійсненні створення освітнього простору. З’ясовано технічні та стилістичні чинники задля вдалої екранної презентації. У практичних заняттях використовують аудіовізуальні технології. З’ясовано, що це є доволі дієвим. Мета дослідження – виявити стилістичні особливості екранної демонстрації майстер-класу у фільмі «Місія “Моцарт”: Лан Лан і Ніколаус Арнонкур» з урахуванням музикознавчих та кінематографічних складників; розкрити, як візуально-звукові засоби сприяють сприйняттю музичного тексту, технічних і виражальних аспектів виконання, а також формуванню інтерпретаційного мислення у глядача; показати, що екранна форма майстеркласу у форматі документального фільму становить нову модель музичної комунікації, у якій взаємодія, виконавське мистецтво та аудіовізуальні засоби утворюють цілісний процес навчання й інтерпретації.У центрі уваги перебуває діалогічна сутність екранного практикуму. Він зумовлює здійснення взаємодії засобів інтерпретації. Вони поглиблюють осягнення щодо нюансів динаміки, тембрової палітри, фразування, виконавського жесту та художнього задуму.У результаті, екранний майстер-клас та відкриває нові можливості музикознавчого дослідження у контексті екранного аудіовізуального мистецтва.Методологія. У статті переважає комплексний підхід, що поєднує кілька наукових методів: стилістичний аналіз – для реконструкції смислової та композиційної структури аудіовізуального твору; контент-аналіз – щоб систематизувати вербальні й невербальні елементи у відеоряді й виявити структуру комунікативних процесів та їх роль у створенні музично-художнього змісту; дискурс-аналіз – щоб висвітлити взаємодію виконавців між собою і з оркестром; синхронізаційний аналіз аудіовізуального ряду з музичною формою – для порівняння часових параметрів монтажу і руху камери з музичними характеристиками твору.Наукова новизна дослідження полягає в тому, що в ньому вперше здійснено міждисциплінарний аналіз документального фільму «Місія “Моцарт”: Лан Лан і Ніколаус Арнонкур» (Berger, 2014) як стилістично цілісної екранної моделі майстер-класу, що поєднує музикознавчий і естетичний компоненти. Обґрунтовано потенціал цієї моделі як інноваційного інструмента музичної діяльності, здатного забезпечити ефективну комунікацію між виконавцем і аудиторією Запроваджений міждисциплінарний підхід надає можливість акцентувати роль окресленого явища в процесі формування новітніх парадигм музичного мислення та виконавської культури. Екранний майстер-клас у форматі документальної стрічки можливо окреслити як щодо прогресивної форми музикознавчої діяльності. Музикознавчий аналіз укупі з кінематографічними технологіями започатковує перспективи для досліджень. Це допомагає поширювати аудіовізуальні методи в рамках вивчення інтерпретації. Висновки. Екранна презентація майстер-класу в документальній формі формує новий тип музичної комунікації, дає змогу зберігати й поширювати виконавський досвід в естетичній формі, яка виконує пізнавальну і мистецьку функції.Застосування аудіовізуальних технологій у вигляді екранного майстер-класу, безумовно, забезпечує розширення обріїв трансляції виконавського досвіду, а також багаторівневу комунікацію між музикантом та аудиторією.Всеосяжний підхід суттєво розширює окреслені рубежі музикознавчої царини. Це розширює обрії дослідження інтерпретації музики в медіасередовищі.Багатий арсенал досліджень суттєво збагачує окреслений міжмедійний дискурс для музикознавства й аудіовізуального мистецтва. Візуальне та звукове об’єднано у якості єдності у цьому міркуванні.

ФОРТЕПІАННИЙ КОНЦЕРТ В КОНТЕКСТІ ЕВОЛЮЦІЇ ФОРТЕПІАННОЇ ТВОРЧОСТІ

Олександр ШУМАКОВ — 2025-08-28

Дана стаття заглиблюється в історію та еволюцію фортепіанного концерту, розглядаючи його не просто як самостійний жанр, а як невід’ємне дзеркало розвитку всієї фортепіанної творчості. Від перших несміливих кроків до складних багатогранних полотен сучасності – фортепіанний концерт постійно адаптувався та трансформувався, відбиваючи зміни в музичній естетиці, композиторських техніках та, власне, можливостях самого інструмента.Дослідження починається з витоків жанру, простежуючи його зв’язок з бароковими концертними принципами та ранніми клавірними експериментами К. Ф. Е. Баха та Й. Гайдна. Особлива увага приділяється становленню класичного фортепіанного концерту в творчості В. А. Моцарта, який заклав фундаментальні основи форми та взаємодії соліста з оркестром. Далі розглядається Л. ван Бетховен, чия геніальна спадщина вивела жанр на новий рівень симфонізації та драматичної глибини, значно розширивши виражальні можливості фортепіано.Серцевина статті присвячена романтичній епосі, що стала золотим віком фортепіанного концерту. Аналізується, як композитори-романтики, зокрема Ф. Шопен, Р. Шуман, Ф. Ліст, використали концерт для демонстрації віртуозності та втілення найтонших емоційних нюансів, а також як Й. Брамс, збагатив жанр монументальністю, ліризмом і національним колоритом. Підкреслюється, як саме в цей період відбувався інтенсивний розвиток фортепіанної фактури, що включала нові прийоми октавної техніки, арпеджіо та педалізації, які стали невід’ємною частиною віртуозного стилю.Окремий розділ присвячений трансформаціям фортепіанного концерту в ХХ столітті. Розглядаються пошуки та експерименти Б. Бартока, які ввели елементи неокласицизму та фольклорні мотиви. Аналізується вплив джазових інтонацій у творах Дж. Гершвіна. Досліджуються також авангардні тенденції, що призвели до розширення звукового діапазону та нових технік виконання.Завершальна частина статті присвячена сучасному фортепіанному концерту, де панують постмодерністські підходи, мінімалізм, сонористика та вплив електронної музики. Наголошується на внеску українських композиторів, таких як Л. Колодуб, М. Скорик, Є. Станкович, у розвиток цього динамічного жанру.У підсумку, стаття демонструє, що фортепіанний концерт є не лише знаковим жанром академічної музики, а й унікальним свідченням безперервної еволюції фортепіанної виразності, відбиваючи найважливіші стильові та технічні зміни протягом століть.

СИМФОНІЧНА ТВОРЧІСТЬ ІВАНА НЕБЕСНОГО: ЖАНРОВО-СТИЛЬОВИЙ АСПЕКТ

Олена ЯКИМЧУК — 2025-08-28

Українська сучасна симфонічна музика демонструє жанрово-стильове розмаїття. У опусах вітчизняних композиторів представлений широкий спектр тем і образів, що порушують складні питання людського буття, історичних подій, національної пам’яті, війни тощо. Вагоме місце у творчому доробку Івана Небесного посідає симфонічна музика, в якій автор вдало поєднує традиційну манеру письма із сучасною музичною мовою. Усі твори композитора незалежно від обраного автором стилю є художніми й етичними посланнями до суспільства про українську культуру.Мета статті дослідити жанрово-стильові особливості симфонічних творів Івана Небесного.Методологія. Досягнення мети передбачає залучення компаративного підходу, жанрового та стильового аналізу.Наукова новизна. Уперше в музикознавчому дискурсі представлена симфонічна музика Івана Небесного. У контексті жанрово-стильового аналізу репрезентовано два відомих твори композитора.Висновки. Симфонічна музика І. Небесного охоплює широке коло художніх образів, демонструє жанрове й стильове розмаїття. У творах композитор піднімає складні філософські питання, пов’язані з історичним минулим і сьогоденням, розкриває внутрішній світ людини, яскраво презентує музичну народну спадщину. У симфонічній музиці І. Небесний вдало поєднує надбання вітчизняної і європейської музики. Український народний мелос постає в яскравій тембральній палітрі симфонічного оркестру. Обробки відомих колядок і щедрівок звучать у стилізації європейського бароко і класицизму («Різдвяні симфонізми»). Ідучи за В. Стусом, у «Вже котрий це до тебе лист» композитор обрав засоби сучасної музичної мови, що посилює семантику гострого слова поета. У будь-якому стилі І. Небесний постає неперевершеним майстром оркестровки, який тембрально-інтонаційними засобами втілює актуальні питання буття. Інтонаційні наративи стають очевидними для слухача.

БАРКАРОЛА ЧУ ВАНХУА: ТРАНСФОРМАЦІЯ ЖАНРУ НА ПЕРЕХРЕСТІ КУЛЬТУР

Цзілінь ЯН — 2025-08-28

Коротко окреслені засади жанру Баркароли. Відзначено, що жанр європейського походження, з часом набув поширення в музиці різних культур завдяки своїй образності, ритмічній характерності та здатності передавати ліричний настрій. В музичному плані основою жанру служить метроритмічна пульсація, мелодика що імітує рух хвиль, які використовуються для вираження мрійливості, спокою або емоційної глибини. Баркарола виступає як універсальний засіб емоційного самовираження, здатний адаптуватися до різних культурних контекстів.Дослідження має на меті простежити трансформацію жанру баркароли в контексті культурного синтезу, на прикладі твору Чу Ванхуа та проаналізувати виражальні засоби твору, специфіку поєднання європейських традицій з національними інтонаційними особливостями. Методологія дослідження базується на поєднанні міждисциплінарного, порівняльного та аналітичного підходів. Застосовано такі основні методи: історико-культурний, порівняльно-стилістичний, музикознавчий.Ця методологічна база дозволяє всебічно охопити явище баркароли як феномену, що поєднує європейські витоки з національною музичною ідентичністю.Наукова новизна: вперше здійснено комплексний аналіз Баркароли Чу Ванхуа, виявлено трансформацію жанру на перетині східної та західної традицій.Висновки: Досліджено, що Баркарола Чу Ванхуа є прикладом тонкого культурного синтезу, де європейська жанрова форма трансформується під впливом китайської музичної традиції. Твір вирізняється пентатонічною ладовістю, темпо-ритмічною хвилястістю та багатопластовою фактурою, що формують образ споглядальної філософічності. Символіка води, романтично-імпресіоністичні риси й національний ліризм поєднуються з арпеджіо й арпеджіато, створюючи ілюзію простору й руху.У китайській музиці ХХ століття, зокрема у Баркаролі Чу Ванхуа, жанр набуває принципово нової якості.Формально відступаючи від класичного метру (4/4 замість 6/8), композитор використовує тріолі для відтворення внутрішньої пульсації, яка зберігає ефект погойдування. Такий вибір зумовлений не лише стильовою модернізацією, а й глибоким філософським змістом образу води в китайській культурі.

ВИТОКИ УКРАЇНСЬКОГО СТЕНДАПУ ЯК КУЛЬТУРНОГО ФЕНОМЕНУ

Олександр АВДЄЄВ — 2025-08-28

Мета статті – вивчення впливу соціокультурних, політичних та медійних чинників на формування та розвиток українського стендапу як самостійного жанру комічного мистецтва, а також виявлення його історичних витоків у національному культурному контексті. Актуальність дослідження зумовлена стрімким зростанням популярності стендап-комедії в Україні, її роллю в формуванні нових культурних ідентичностей, а також потребою наукового осмислення даного явища у світлі соціальних трансформацій, зокрема в умовах війни. Методологія дослідження. Увага приділяється американському досвіду становлення стендапу, зокрема через дослідження таких авторів, як Л. Мінц, М. Дуглас, В. Тернер, Дж. Боскін, а також особливостям побутування даного жанру в умовах багатокультурного суспільства. Проаналізовано, як стендап-комедія виконує амбівалентні соціальні функції – від емоційної терапії до інструмента соціального контролю. Наукова новизна. Розглянуто український стендап як новітнє явище, яке пройшло шлях від запозиченої моделі до повноцінного мистецького жанру з виразним національним контекстом. Простежено етапи його становлення: від перших медіапроєктів початку 2010-х років до сучасної індустрії з розгалуженою інфраструктурою клубів, шоу, онлайн-платформ і благодійних ініціатив. Досліджено внесок ключових фігур українського стендапу – Сергія Ліпка, Антона Тимошенка, Лєри Мандзюк, Василя Байдака, Святослава Загайкевича та інших – у розвиток жанру та його естетичну, ідеологічну й мовну трансформацію. Висновки. У статті розглянуто вплив соціальних змін – зокрема повно- масштабного вторгнення росії – на змістову наповненість стендапу, його функцію як інструменту культурного спротиву та засобу переосмислення травматичного досвіду. Виокремлено основні тенденції розвитку жанру: від регіоналізації мовної палітри до формування альтернативного гумористичного дискурсу, орієнтованого на молодь та критично мислячу аудиторію. У підсумку автор підкреслює роль стендап-комедії як важливого чинника національної самоідентифікації та публічного осмислення соціальної реальності.

МЕДІА ЯК СЕРЕДОВИЩЕ ІДЕНТИФІКАЦІЇ: ГЛОБАЛЬНІ ВИКЛИКИ Й ЛОКАЛЬНІ РЕАКЦІЇ

Марина БАЙДА — 2025-08-28

Метою статті є висвітлення того, як інформаційна війна (з використанням технік фейкових новин) та культурна апропріація спільно переформатують процеси індивідуальної та групової ідентифікації в глобалізованому медіа-середовищі. Методологія. Поєднуються погляди таких дослідників медіа, як М. Маклюен, Н. Постман, Ч. Коулдрі із сучасними розробками в сфері стратегічної комунікації, дезінформації. Концепції таких авторів, як bell hooks, Р. Роджерс дозволили інтерпретувати культурні практики медіа як елементи ширшої логіки глобальної культурної індустрії, де символічний капітал трансформується у комерційний прибуток. Наукова новизна.Об’єднавши дослідження дезінформації та критику культурної апропріації, галузей, які зазвичай розглядаються окремо, пропонується модель, що пояснює, як взаємопов’язані епістемічна дестабілізація та символічна комерціалізація. Ця концепція «подвійної спіралі» виявляє причини, чому загрозі ідентичності не можна протидіяти фрагментарно: когнітивні та культурні виміри необхідно вирішувати одночасно за допомогою втручань, що змінюють саме медіа-середовище. Висновки. Сучасні медіа стали активним середовищем, де одночасно формуються й руйнуються ідентичності. Дві головні загрози – інформаційна війна та культурна апропріація – утворюють «подвійну спіраль»: перша підриває довіру до фактів і спільних наративів, друга комодифікує вирвані з контексту символи, закріплюючи когнітивну руїну новими маніпулятивними образами. Ефективна відповідь має бути системною: медіаграмотність як громадянська оборона, відстежувані ліцензії на цифрову спадщину й прозорі алгоритми платформ змінюють самі правила обігу інформації та смислів. Запропонована модель інтегрує дослідження дезінформації й апропріації, окреслює кумулятивний ризик та вказує на потребу подальшого моніторингу, особливо з огляду на зростання генеративного ШІ. Захист ідентичності потребує одночасного захисту правди й символів, що можливе лише через переосмислення значення медіапростору.

ЗІТКНЕННЯ ПРИВАТНОГО ТА ПУБЛІЧНОГО ПРОСТОРІВ У ПОСТРАДЯНСЬКОМУ МІСТІ: ПЕРСПЕКТИВИ МЕТОДОЛОГІЧНОГО АНАЛІЗУ

Євгенія БУЦИКІНА — 2025-08-28

Мета роботи. Метою цього дослідження є естетичний аналіз досвіду зіткнення приватного і публічного в міському просторі пострадянського міста, зокрема Києва, через призму тілесно-сенсорного (синестезійного) сприйняття міського ландшафту. Основна увага зосереджена на вернакулярних практиках і побутових втручаннях, що проявляються в естетичному ландшафті міста як наслідок історичного, соціального та культурного розшарування, закладеного в радянську та пострадянську епохи. Методологія. Робота ґрунтується на міждисциплінарному підході, що об’єднує філософсько-естетичний аналіз, екологічну естетику, сомаестетику, феноменологію та урбаністику. У якості основного методу використано якісне естетичне спостереження – міські прогулянки, під час яких здійснюється фіксація візуальних і просторових колізій між приватним і публічним.Аналіз доповнено розглядом ключових теоретичних підходів (А. Карлсон, П. фон Бонсдорф, Р. Шустерман, А. Берлеант, М. Фуко, М. Гайдеґґер, А. Маданіпур), які дозволяють описати міський простір як естетичне середовище з етичними й політичними вимірами. Наукова новизна. Новизна дослідження полягає в запропонованому поєднанні екологічної естетики з феноменологічною інтерпретацією міського ландшафту у контексті пострадянської трансформації. Уперше проаналізовано специфіку синестезійного досвіду мешканця українського міста як методу виявлення естетичних конфліктів між приватною та публічною сферами. Введено авторську класифікацію форм цього конфлікту: захоплення, фрагментація, багатошаровість і вторгнення приватного наративу у публічне мистецтво. Висновки. Міський простір у пострадянському контексті є складним, багатошаровим середовищем, де зіткнення приватного і публічного проявляється не лише у функціональних, але й у глибоко естетичних формах. Естетика міських прогулянок, синестезійне сприйняття та аналіз вернакулярних практик дозволяють фіксувати і критично осмислювати ці процеси. У цьому контексті естетичне не є нейтральною категорією – воно пов’язане із соціальним, політичним і культурним виміром сучасного міського життя.

РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРНИЙ КОНФЛІКТ: ВІЙНА ТА/АБО ГЕНОЦИД?

Рінат ВАЛІЄВ — 2025-08-28

Російсько-український культурний конфлікт триває давно і по своїй суті є цивілізаційним, адже Росія не може відбутися як повноцінна цивілізація з державницькими візіями й традиціями без поневолення українців та анігіляцій їхньої національної ідентичності. Мета статті – аналіз російсько-українського конфлікту як культурної війни та культурного геноциду, де агресивно-ворожою стороною є Росія, яка багато років, враховуючи сучасну повномасштабну війну, намагається поневолити українські землі та знищити прояви національно-культурної та політичної ідентичності на них. Методологія дослідження базується на принципах об’єктивності, конкретності, системного аналізу об’єкту дослідження, у суперечливому єдності, взаємозумовленості та розвитку всіх його складових, а також із залученням двох підходів: неоеволюціонізму при розгляді генезису та динаміки культурних конфліктів і культурної антропології під час створення культурологічної моделі російсько-українського протистояння. Наукова новизна роботи полягає у осмисленні українсько-російського культурного конфлікту крізь призму категорій «культурної війни» та «культурного геноциду». Висновки. Декларована боротьба російської влади з «неонацистськими бандформуванням» приховує нацистсько-колоніалістські цілі Росії щодо України, яка, на думку кремлівських ідеологів, не повинна існувати як окремий політичний та культурний суб’єкт, і спроби запобігти цьому можна впевнено кваліфікувати як культурну війну та культурний геноцид українців.І цей цивілізаційний конфлікт насправді існує не одне століття попри його гостру фазу: все почалося з ідеологічного історіографічного проєкту, коли за наказом Катерини ІІ був сконструйований новий каркас історії Російської імперії за рахунок «привласнення» державницьких звитяг і традицій княжої Русі (Київської держави). Обґрунтовано, що російсько-український конфлікт на різних історичних етапах, особливо в форматі повномасштабного вторгнення набуває ознак культурного геноциду.

КУЛЬТУРНИЙ СЕМПЛІНГ У СТРУКТУРІ КУЛЬТУРНОЇ АНАЛІТИКИ ЛЬВА МАНОВИЧА

Олена ВЕНГЕР — 2025-08-28

З кожним роком у світі збільшуються обсяги культурної інформації і цей процес актуалізує пошуки методології, яка б уможливила database culture або «культуру архівів». Американському митцеві та теоретику цифрової культури Льву Мановичу вдалося запропонувати такий міждисциплінарний проєкт, який він назвав «культурною аналітикою». Метою статті є аналіз культурного семплінгу як компоненту у структурі культурної аналітики Льва Мановича. Методологія дослідження базується на структурному аналізі, з допомогою якого вдається виокремити та концептуалізувати культурний семплінг як складу культурної аналітики вченого, а також на методах аналізу та синтезу, завдяки яким розглянуто потенціал культурного семплінгу та його обмеження. Наукова новизна роботи полягає у тому, що в ній вперше розглянуто культурний семплінг як методологічний підхід в рамках ідеології культурної аналітики, що допомагає створювати детальні карти та вивчати мільйони культурних артефактів. Висновки. Культурний семплінг є важливою процедурною та структурною частиною культурної аналітики Льва Мановича, що передбачає вибірку даних, без якої неможливо пізнати закономірності в цифровому культурному просторі. Поки робота над створенням загальної теорії та методології репрезентативного культурного семплінгу триває, вчений пропонує застосовувати стратифікований семплінг, коли ми розділяємо набір даних за категоріями, які нас цікавлять, формуємо вибірку з представників кожної такої категорії та об’єднуємо їх. Л. Манович, комбінуючи поширені погляди на культуру та силкуючись узгодити магістральні лінії природничих і гуманітарних наук, переконує, що культурна аналітика повинна приділяти однакову увагу як закономірностям, так і окремим артефактам, досвіду та взаємодіям, які породжують ці закономірності.

ПРОБЛЕМА РЕПРЕЗЕНТАЦІЇ УКРАЇНИ У СВІТОВОМУ КІНО: НАУКОВИЙ ДИСКУРС

Олег ВЕРБІН — 2025-08-28

У статті розглядається сучасний стан досліджень репрезентації України у світовому кінематографі, зокрема вплив аудіовізуального мистецтва на формування масової свідомості та міжнародний імідж української нації. Мета полягає у систематизації наукових підходів до вивчення українських імаготипів в іноземному кіно, окреслення основних типів репрезентацій, що викладені у працях українських та закордонних дослідників. Проведено аналіз тенденцій та змін у культурному наративі. Увага приділяється тому, як кінематографічні образи формують уявлення глядачів про «іншого», особливо щодо культурного, політичного та історичного контексту України. Для досягнення поставленої мети застосовано методологію, яка включає в себе культурологічний підхід, системний метод, емпіричний метод та метод контент-аналізу. Наукова новизна полягає в системному узагальненні науковий джерел, що досліджують проблематику репрезентації України та українців в аудіовізуальному мистецтві, які до цього часу аналізувались фрагментарно. А також у виявленні трьох основних дослідницьких напрямів (радянсько-російського, польського, голлівудського), в яких аналізується трансформація образу України від стереотипного до багатогранного.Висновки. У науковому дискурсі переважна кількість досліджень стосуються негативних, або поверхневих образів України до 2014 року. Натомість, у пост-майданний зростає зацікавленість до української тематики, що супроводжується частковою зміною у візуальних стереотипах. Дослідники вказуються на фрагментарну появу позитивних образів (героїчні наративи, зображення боротьби за Незалежність), але водночас наголошено на збереженні стійких негативних шаблонів в російському кінематографі. Результати дослідження вказують на значну кількість застарілих та стереотипних образів, які домінували у період до 2014 року. Стаття закликає до глибшого дослідження та створення об’єктивних репрезентацій, здатних відобразити справжній потенціал української культури.

СТУДІЙНІСТЬ ТА СПОНТАННІСТЬ: КУЛЬТУРОЛОГІЧНА МОДЕЛЬ ПІДГОТОВКИ ТЕАТРАЛЬНОГО МИТЦЯ XXI СТОЛІТТЯ

Володимир ГОРИСЛАВЕЦЬ — 2025-08-28

Мета роботи – розкрити культурологічні засади студійної моделі підготовки театрального митця як дієвого механізму формування «спонтанної режисури», здатної протистояти алгоритмізованому медійному середовищу та військовій турбулентності 2020-х років, а також показати, що театр-студія виконує функцію простору культурного спротиву, де акт творчості стає актом етичного вибору. Дослідження спрямоване на побудову теоретичної моделі, що описує механізми трансформації індивідуальної творчості в колективну без втрати авторської специфіки, а також на виявлення індикаторів ефективності студійної практики в умовах медіатизованої культури XXI століття. Методологія – міждисциплінарний теоретико-аналітичний синтез, оснований на культурологічній герменевтиці, дискурсивному аналізі та порівняльно-історичному методі. Ключові категорії осмислюються крізь призму концептів Ж. Дельоза й Ф. Гваттарі – «верстати суб’єктивації», «плато», «мале мистецтво», співвіднесених із лабораторними практиками Ex Machina Р. Лепажа, концепцією лімінальних стратегій Ж. Бортнік та внутрішньою динамікою харківського студійного руху. Додаткову аналітичну перспективу задає поняття «альтернативної реальності театру», що розглядається як механізм виходу за межі тотальної алгоритмізації масової культури.Наукова новизна – введення категорії «спонтанна режисура», що описує синергетичну здатність режисера миттєво поєднувати інтуїтивне рішення з рефлексивним культурним кодом, яка формується саме у студійній екосистемі; розкриття студії як резонансної мережі «плато», де авторська суб’єктність вибудовується через взаємодію тілесно-духовних практик. Поєднання хатха-йоги, пранаям, медитативних технік, езотерико-філософського дискурсу та поліфункціональної структури праці, а також формулювання вимірюваних індикаторів ефективності студійної моделі та усвідомлення культурологічних засад, які забезпечують цю динаміку в умовах медіатизованої культури.Висновки – студійне середовище забезпечує біфуркаційне поле, що прискорює становлення режисерської індивідуальності порівняно з університетською освітньою моделлю; механізм творчого відбору здійснюється через горизонтальний розподіл ролей та проєктну відповідальність, створюючи компенсаторний імунітет до інституційного тиску; інклюзивна фільтрація за принципом «бажання замість диплома» генерує соціальний ліфт і підвищений культурний резонанс; спонтанна режисура як системна композиція в реальному часі принципово відрізняється від традиційної імпровізації; подальші дослідження доцільно спрямувати на розробку кількісного індексу студійної ефективності та адаптацію отриманих результатів у стандартах вищої художньої освіти.

ТРАНСФОРМАЦІЇ ДІЯЛЬНОСТІ ІНТЕЛЕКТУАЛІВ У ПУБЛІЧНОМУ ПРОСТОРІ МАСМЕДІА

Арсен ГРЕБЕНЮК — 2025-08-28

У статті проаналізовано трансформацію ролі інтелектуала в умовах інформаційного суспільства та цифрової культури. Мета роботи полягає в визначенні специфіки діяльності інтелектуалів у медіапросторі за період 2000–2020-х років. Аналізується значення залученості інтелектуалів до публічного дискурсу та їхній вплив на формування суспільної думки, поширення наукових знань та зміцнення критичного мислення в умовах інформаційної доби. Зазначено, що є чіткі критерії, які дозволяють характеризувати людину як інтелектуала, а саме здатність до критичної рефлексії, прагнення до пошуку істини, комунікативна активність і соціальна відповідальність, здатність здійснювати вольові вчинки всупереч думці оточення та змінювати його ставлення до проблем. У дослідженні розглянуто історичні форми інтелектуальної комунікації – від відкритих лекцій XIX століття до сучасних відеоплатформ і соцмереж. Показано вплив цифрової культури на трансформацію публічної інтелектуальної діяльності – зокрема, появу «медіаінтелектуалів» та анонімних популяризаторів знань. Зазначено, що хоча масмедіа створюють можливості для самоосвіти поряд із формальною освітою, зростання псевдоінтелектуалізму та антиінтелектуалізму є важливою проблемою сучасності, що призводить до неадекватних відповідей на загрози. Сучасні цифрові медіа дозволяють контролювати поширення інформації на знанчо деталізованішому рівні, ніж традиційні медіа. Тому інтелектуали повинні представляти свою працю на численних платформах, завдяки чому ефективніше взаємодіяти з аудиторією. Стаття підкреслює потребу у формуванні позитивного образу інтелектуала як активного, комунікативного учасника культурного діалогу та натхненника громадянської свідомості. Публічний інтелектуал у такому розумінні – це не лише джерело знань, а й провідник цінностей, аналітик змін і візіонер, що окреслює можливі сценарії майбутнього.

ЛОГІКА, МУЗИКА ТА РИТОРИКА ЯК ЗАСІБ ФОРМУВАННЯ ОСОБИСТОСТІ ТА ЇЇ ЖИТТЄДІЯЛЬНОСТІ В УМОВАХ СУЧАСНИХ СОЦІАЛЬНО-КУЛЬТУРНИХ ТРАНСФОРМАЦІЙ

Марія КАЛАШНИК — 2025-08-28

Метою статті є аналіз використання логіки, риторики та музики, як засобів формування сучасної особистості, її компетенцій, навичок, поведінки у сучасному соціокультурному просторі, формуванні громадської думки, вплив на соціальні процеси у сучасному світі.Методологія. Досягнення поставленої мети передбачає використання загальнонаукового, аналітичного, порівняльно-історичного методів для дослідження впливу науки логіки на формування особистості. Метод дискурсивного аналізу дав можливість дозволив дослідити риторику в контексті влади, ідеології, впливу на формування думки суспільства, феноменологічний метод – аналіз суб’єктивного досвіду людей у сприйнятті музики й риторичних текстів, аналіз соціальних мереж, дослідження впливу певних музичних та риторичних творів, які поширюються в медіа, на поведінку та реакції суспільства та окремих його членів. Метод контент-аналізу – аналіз текстів пісень, виступів, промов на наявність певних ідей, емоцій, ідеологій, обговорення в групі людей щодо певної музичної чи риторичної теми для аналізу колективної думки. Ці методологічні інструменти дали можливість зрозуміти та простежити механізм впливу логіки, риторики та музику на формування особистості у сучасну добу.Наукова новизна полягає у виявленні нового механізму впливу логіки, музики та риторики на формування нових компетенцій особистості у сучасному суспільстві.Висновки. В умовах сучасних соціально-культурних трансформацій складові «семі вільних мистецтв» – логіка, музика та риторика продовжують відігравати важливу роль у формуванні гармонійної, свідомої та креативної особистості ХХІ ст. Взаємодія цих наук сприяє формуванню у сучасної особистості критичного мислення, емоційного інтелекту, здатності до комунікації, соціальної адаптації та самовираження. Логіка навчає структуровано мислити та аналізувати, риторика – переконувати, аргументувати та впливати на суспільну думку, а музика – глибше пізнавати себе та світ через емоції, символи та культурні коди. У сучасному інформаційному суспільстві, де зростає значення міждисциплінарних підходів, саме синтез логіки, риторики та музики забезпечує ефективне формування життєвих компетенцій особистості та її активну участь у соціокультурних процесах.

ДО ПИТАННЯ ПРО ПАРОДІЮ ЯК ФОРМУ КУЛЬТУРНОЇ КРИТИКИ (ЗАРУБІЖНИЙ ТА УКРАЇНСЬКИЙ КОНТЕКСТИ)

Андрій КАСЬЯНЕНКО — 2025-08-28

Етимологія жанру пародії не лише підкреслює його давні витоки і тривалу історію, але й натякає на неоднозначне позиціонування в статусі нового тексту та рефлексії щодо оригіналу. Хоча пародія завжди була популярною в мистецтві та медіа, але за останні десятиліття її присутність в інтернеті та цифровому просторі кратно зросла. Метою статті є аналіз пародії як форми культурної критики, з урахуванням специфіки зарубіжного та українського контекстів пародіювання. Методологія дослідження ґрунтується на культурологічному підході, що уможливлює концептуалізацію пародії як форми культурної критики, інтерпретативному методі, який допомагає розкрити вплив пародії на зміну та появу культурних стереотипів, а також на систематизації та узагальненні зарубіжного та українського досвіду пародіювання. Наукова новизна роботи у тому, що в ній вперше в рамках українського академічного дискурсу розглянуто критичний та культуротворчий потенціал пародії. Висновки. Пародія – це складне, багатогранне та мультикультурне явище, яке може приймати різні форми, від сатири та іронії до абсурду і глузувань, а також використовуватися для досягнення низки цілей, враховуючи соціальну критику та розваги, підрив культурних норм і цінностей тощо. У цьому сенсі, попри визначення її як форми літературного чи художнього вираження, що імітує, перебільшує або висміює стиль, тон чи зміст іншого твору або жанру, пародія під впливом постмодерну також виявляється потужним інструментом транслювання альтернативного бачення, критики домінантних наративів і викриття лицемірства. Вона також здатна відігравати важливу роль у формуванні культурних стереотипів, як позитивних, так і негативних. Її використовують, як для підриву панівних культурних стереотипів, так і з метою сприяння укоріненню та посиленню негативних стереотипів. Загалом, є три сценарії пародіювання як культурної критики – підсилення, оскарження та створення нових стереотипів.

КРИЗА ІДЕНТИЧНОСТІ В ЦИФРОВУ ДОБУ: МІЖ АВТЕНТИЧНІСТЮ ТА АЛГОРИТМАМИ ШІ

Вікторія ОХРИМОВИЧ — 2025-08-28

Мета роботи проаналізувати вплив віртуального середовища цифрової доби на трансформацію ідентичності та осмислити роль штучного інтелекту у формуванні нових уявлень про автентичний та алгоритмічно сконструйований образ особистості у цифровій культурі. Досягнення цієї мети передбачає вирішення наступних завдань: висвітлення значення алгоритмів штучного інтелекту, що використовуються у ШІ-застосунках; дослідження особливостей конструювання цифрової ідентичності як прикладу комунікативного симулякру у віртуальному просторі культури; осмислення ризиків втрати особистісної цілісності в умовах алгоритмізації соціальних і комунікативних практик як ключової проблеми формування особистості у віртуальному середовищі цифрової культури. Методологія дослідження спирається на принципи кроскультурності та поєднує культурологічний, психологічний і філософський аналіз, емпіричний (метод експерименту) та метод контент-аналізу новітніх ШІ-застосунків як прикладів комунікативного симулякру. Наукова новизна. Вперше проаналізовано специфіку впливу цифрових ідентичностей та трансформацію комунікації в соціальних ШІ мережах-симулякрах. Вперше проведено експеримент з відмовою від цифрової присутності як інструмент вивчення антропологічної невидимості у віртуальному просторі. У висновках констатується, що з огляду на результати культурологічного дослідження особливостей формування і розповсюдження тренду на цифрові ідентичності та створення штучних медіа, а також з позицій «теорії мертвого Інтернету», відбувається перехід людства до доби кризи ідентичності. ШІ соціальні мережі-симулякри витісняють живу комунікацію, створюючи ілюзію соціальності, що часто базується на фіктивних або маніпулятивних алгоритмах. Експериментальне дослідження показало, що втрата цифрової репрезентації призводить до соціального виключення у цифрових мережах та демонструє виразну залежність соціальної та культурної пам’яті від безперервного цифрового саморепрезентування. Нові ШІ-застосунки, такі як SocialAI чи Butterflies, трансформують уявлення про суб’єктність: особистість більше не є стабільною, а конструюється відповідно до очікувань аудиторії та трендів.

КУЛЬТУРОЛОГІЧНА ЕКСПЕРТИЗА І КУЛЬТУРНА АНАЛІТИКА ЯК СОЦІОКУЛЬТУРНА ПРАКТИКА В УМОВАХ НЕСТАБІЛЬНОСТІ

Таміла ПРИГОДА-ДОНЕЦЬ — 2025-08-28

Мета статті – осмислити культурологічну експертизу як мультидисциплінарну та інтегративну аналітичну практику, що трансформується в умовах, нестабільності, ризикогенності та стохастичності сучасної культури. Методологія. Дослідження базується на міждисциплінарному підході, який поєднує філософсько-культурологічні підходи, герменевтичні ідеї, соціологію знання, концепції суспільства ризику (У. Бек, Н. Луман, Е. Гідденс), синергетичні тези, концепти симуляції (Ж. Бодрійяр), рідкої модерності (З. Бауман), а також сучасну культурну аналітику. Аналізуються парадигмальні зміни в осмисленні експертного знання у гуманітарній сфері.Наукова новизна полягає в тому, що сучасна культурологічна експертиза розглядається як евристична інтерпретативна діяльність, яка функціонує в режимі ризику, фрагментарності та невизначеності. Показано, що в нових епістемологічних обставинах експертиза більше не функціонує як стабільний інструмент оцінки, а трансформується у чутливу до контексту, нелінійну інтерпретативну діяльність. Особлива увага приділена таким феноменам, як «рідка модерність», стохастичність культури, ризик і симулякри, що змінюють природу експертного судження. Аргументується, що культурологічна експертиза повинна враховувати багаторівневу складність і фрагментарність культури, використовуючи інтердисциплінарні методи, афективні та невербальні інструменти пізнання. Досліджено, що експерт постає не арбітром істини, а інтерпретатором у полі множинності смислів, і культурна аналітика має орієнтуватися на картографію складності, а не на фіксацію сталих норм. Також наголошено на важливості екзистенційної відповідальності, інтуїції та креативності експерта. Окреслено нову модель культурного аналітика як трансдисциплінарного інтегратора та фасилітатора сенсотворення у турбулентному соціокультурному середовищі.Висновки. У ситуації соціокультурної нестабільності і тотальної транчформації культурологічна експертиза набуває нових форм: вона є мобільною, інтертекстуальною і трансдисциплінарною практикою, що здатна осмислювати складні культурні процеси у різноманітності їхньої природи і проявів. Методологічна відкритість, екзистенційна відповідальність і критичне мислення експерта стають ключовими умовами ефективної аналітичної діяльності. Така експертиза не лише орієнтує в хаосі культури, а й ініціює нові смислотворчі процеси.

DIGITUS МОУШН ЯК ІНФОРМАЦІЙНО-КОМУНІКАТИВНА ЦІЛІСНІСТЬ ФОРМОТВОРЕННЯ

Андрій РУДИЙ — 2025-08-28

Актуальність проблеми. Неологізм «digitus моушн» дозволяє розширити категорію дигітального до естетичного, визначити моушн-дизайн як спонуку, одну із сфер технологічно визначеної анімації або динаміки зображень, цілісність інформаційно-комунікативного простору. Мета статті – визначити феномен моушн-дизайну як дигітальну цілісність проектного процесу. Методологія дослідження визначається полісистемним та компаративними підходами в контексті motin дигітальних трансформацій візуальної інформації. Наукова новизна статті. Стиль шрифту, його розмір, характерний нарис, деформація дають можливості для привернення уваги до тексту, акцентуації словесно визначеного вербального контенту. Пограми, які мають значення для моушн-дизайну (Adobe Photoshop, Adobe Illustrator, Adobe After Effects, Adobe Premiere Pro), дають можливість ефективно переструктурувати, розшаровувати інформацію, здійснювати певний палімпсест у візуальному просторі, де перцептивна динаміка формується як рух об’єктів до центру або від центру, до кутів, до краю, вихід за межі умовної рамки або формату. Тобто все те, що спочатку реалізувалося як намальований рух і його трансформації у вигляді анімації за допомогою кінема, переходить в систему автоматичної кінематики, яку здійснюють програми. Висновки. Існують стратегії презентації інформації: прецедент, баланс і менеджмент. Прецедент – кожен елемент медіа-технології стає новітньою концепцією передання інформації, яка загострює її комунікативну сутність. Баланс – знаходження гомеостазу, рівноваги між різними комунікативними потоками. Менеджмент – керування проектами, потоками технологічно здійснених інформаційних субструктур. Моушн-дизайн як функціональна система орієнтований на естетичну інформаційну конструкцію, яка презентується в контексті передання інформації.

ФОРМУВАННЯ МОРАЛЬНО-ЕТИЧНИХ ЦІННОСТЕЙ МОЛОДІ В УМОВАХ АМЕРИКАНСЬКОЇ КУЛЬТУРНОЇ ТА РЕЛІГІЙНОЇ ПАРАДИГМИ

Наталія СТОЛЯРЧУК — 2025-08-28

Стаття присвячена дослідженню складного процесу формування морально-етичних цінностей серед молоді в Сполучених Штатах Америки. Розглядається вплив домінуючої культурної парадигми, що характеризується індивідуалізмом, споживацтвом та плюралізмом, а також роль різноманітних релігійних інститутів у цьому процесі. Аналізуються як потенційні конфлікти, так і синергія між цими двома потужними соціалізаційними силами у вихованні молодого покоління.Метою статті є аналіз процесу формування морально-етичних цінностей сучасної молоді в контексті американської культурної та релігійної парадигми. Дослідження спрямоване на виявлення ключових факторів, що впливають на цей процес, і їхнього впливу на ціннісні орієнтири молодих людей. Особлива увага приділяється взаємодії світських та релігійних аспектів у формуванні морального світогляду, а також впливу масової культури, освітніх інститутів та сімейного виховання.Для досягнення поставленої мети застосовано комплексну методологію, що включає: теоретичний аналіз (вивчення та систематизація наукової літератури, філософських та теологічних концепцій щодо моралі, етики, цінностей, а також особливостей американської культурної та релігійної парадигми); порівняльно-історичний метод (дослідження еволюції морально-етичних цінностей в американському суспільстві та виявлення історичних передумов сучасних тенденцій); соціологічний аналіз (використання даних соціологічних опитувань, статистичних звітів та інших емпіричних матеріалів, що стосуються ціннісних орієнтацій американської молоді); контент-аналіз (аналіз релігійних текстів, публіцистичних матеріалів, творів масової культури (фільми, серіали, музика), що відображають морально-етичні дилеми та пропонують певні ціннісні моделі); системний підхід (розгляд формування цінностей як складної динамічної системи, в якій взаємодіють різноманітні елементи (сім’я, школа, церква, ЗМІ, соціальні мережі).Наукова новизна дослідження полягає у конструюванні комплексного, цілісного бачення процесу формування морально-етичних цінностей молоді в умовах багатофакторного впливу американської культурної та релігійної парадигми. Дослідження розширює розуміння впливу сучасних трендів масової культури, цифрових технологій та соціальних мереж на ціннісні орієнтири молоді, що є недостатньо висвітленим у існуючій науковій літературі, поглиблюється розуміння динаміки взаємовідносин між секулярними освітніми системами та релігійними інститутами у формуванні морального світогляду, враховуючи сучасні трансформації релігійності в США. Результати дослідження можуть бути використані для розробки ефективних програм та стратегій, спрямованих на формування та підтримку морально-етичних цінностей у молодіжному середовищі, як в освітній, так і в релігійній сферах.

ДОКУМЕНТАЛЬНИЙ КІНЕМАТОГРАФ ТА АКЦІОНІЗМ ЯК СКЛАДОВА УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРНОЇ ДИПЛОМАТІЇ ЧАСІВ ПОВНОМАСШТАБНОЇ ВІЙНИ

Олексій ХОВПУН — 2025-08-28

Мета роботи – визначити особливості та функції візуальних мистецтв синтетичного характеру (на прикладі кінематографу і акціонізму) в якості складової сучасної української культурної дипломатії. Методологія роботи: дослідження носить міждисциплінарний характер, синтезуючи дані філософії, історії, культурології, мистецтвознавства. Використовуються історичний та компаративний методи, герменевтичний підхід. Наукова новизна роботи полягає в уточненні місця візуальних мистецтв синтетичного характеру в презентації сучасних проблем України на міжнародному рівні. Висновки. Культурна дипломатія є потужним інструментом ознайомлення світу з історією та сучасним станом, досягненнями, проблемами та перспективами України. В сучасній ситуації війни культурна дипломатія постає суттєвим фактором формування емпатії та міжнародної підтримки, а отже є чинником збереження української ідентичності та протистояння імперським наративам. Тому спільні з іноземними партнерами мистецькі проєкти, а також безперервні презентації творів сучасного українського мистецтва мають розглядатися в якості одного з пріоритетних напрямів сучасного культурного життя України. Зокрема, це стосується таких мистецьких форм, які дають найбільш правдиву та наочну інформацію та забезпечують найвищій ступень емоційного впливу на аудиторію. До таких форм відноситься кіно, перш за все – документальне, а також мистецтво акціонізму. Оскільки процеси створення все нових мистецьких артефактів та ознайомлення з ними світових реципієнтів відбуваються постійно, вони потребують уваги з боку теоретиків культури, які осмислюють сутність та тенденції як самих творів мистецтва, так і їх ролі в сучасній культурній дипломатії.

МУЗЕЙНА ВИСТАВКА «СОРОЧКА В ТРЕНДІ» ЯК ЗАСІБ РЕПРЕЗЕНТАЦІЇ УПРАВЛІННЯ КУЛЬТУРНОЮ СПАДЩИНОЮ

Світлана ЧИБИРАК — 2025-08-28

Метою роботи є аналіз виставки «Сорочка в тренді» у Волинському краєзнавчому музеї як прикладу управління культурною спадщиною через збереження, інтерпретацію та актуалізацію традиційного українського одягу.Методологія. У дослідженні використано міждисциплінарний підхід, що поєднує методи культурологічного, музейного, соціокомунікаційного та етнологічного аналізу. Застосовано метод аналізу публікацій, контент-аналізу у соціальних мережах, а також елементи кейс-стаді, що дозволяє розглядати виставку як окремий приклад управління культурною спадщиною.Наукова новизна статті полягає в тому, що виставка «Сорочка в тренді» Волинського краєзнавчого музею вперше розглядається як приклад реалізації управлінських практик у сфері культурної спадщини, зокрема через призму її збереження, інтерпретації та актуалізації. У дослідженні запропоновано інноваційний підхід до аналізу музейної експозиції як форми стратегічної комунікації між установою та громадою, що сприяє формуванню етичного ставлення до традиційної культури та підтримці національної ідентичності. Особливістю роботи є акцент на тому, що музейні виставки в українському науковому дискурсі рідко аналізуються з позицій управління культурною спадщиною, а сам цей аспект нерідко вважається недостатньо актуальним.Висновки. Виставковий проєкт «Сорочка в тренді», реалізований науково-експозиційним відділом етнографії та народних промислів Волині Волинського краєзнавчого музею, став прикладом успішної взаємодії з громадою.Він мав на меті не лише популяризацію та збереження українського традиційного вбрання, а й формування відповідального та етичного ставлення до культурної спадщини, сприяючи підтримці національної ідентичності.Також виставка була розглянута як ефективна освітня платформа, яка привернула широку аудиторію та сприяла її заохоченню до взаємодії з традиційною культурою. Розглядаючи виставку «Сорочка в тренді» як приклад реалізації управлінських практик у сфері культурної спадщини, це дослідження підкреслює, що музейні експозиції можуть бути потужним інструментом для актуалізації традиційної культури.

ХУДОЖНЄ ОСМИСЛЕННЯ ТЕОРІЇ ХАОСУ

Петро ШОПІН — 2025-08-28

Стаття присвячена дослідженню художнього осмислення теорії хаосу як міждисциплінарного феномена, що постає на перетині природничих наук, філософії, естетики та культурної практики. У центрі уваги – виявлення способів, у який ідеї складності, нелінійності, фрактальності та детермінованого хаосу стають не лише темою мистецтва, а й принципом його побудови. Мета статті полягає в аналізі художнього потенціалу теорії хаосу як засобу формування нової естетичної чутливості, яка відповідає викликам епохи технологічної нестабільності. Розглядається, як ключові поняття теорії хаосу – чутливість до початкових умов, самоподібність, взаємодія порядку й непередбачуваності – інтегруються в художні стратегії різних галузей мистецтва. Методологія дослідження базується на міждисциплінарному аналізі, що поєднує культурологічні підходи, елементи філософії складності, теорії емерджентності, а також історико-контекстуальне осмислення мистецьких практик. Розглянуто приклади із сучасного мистецтва, музики та візуальної культури, зокрема творчість Джексона Поллока, Яніса Ксенакіса, Рефіка Анадола, а також застосування алгоритмічних та генеративних моделей, побудованих на принципах хаотичних систем. Наукова новизна полягає в окресленні теорії хаосу як повноцінного культурного концепту, що впливає на структуру художнього мислення в епоху постмодерну та цифрових трансформацій.Уперше в українському науковому дискурсі узагальнено способи втілення концептів складності в сучасному мистецтві, де хаос постає як структурна основа, а не руйнівна сила. Висновки. Хаос у мистецтві набуває значення конструктивного чинника, який дозволяє вийти за межі класичних уявлень про порядок, гармонію і композицію. В епоху динамічних змін саме нестабільність і непередбачуваність стають джерелом творчості. Таким чином, теорія хаосу відкриває нові горизонти для естетичного пізнання, моделювання художнього процесу й переосмислення ролі мистецтва в складному світі.

ПСИХОЛОГІЯ ХУДОЖНЬОЇ ТВОРЧОСТІ В ОБРАЗОТВОРЧОМУ МИСТЕЦТВІ

Микола БОЛЮХ — 2025-08-28

Метою роботи є дослідження психології художньої творчості в образотворчому мистецтві як виду людської діяльності, спрямованої на візуальне переосмислення навколишнього середовища шляхом створення нових візуальних об’єктів. Методологія. У статті застосовані різні методи дослідження. А саме, метод теоретичного узагальнення дозволяє в даному дослідженні класифікувати та визначити особливості творчих якостей, досліджуються почуття художника і почуття споживача мистецького продукту, при цьому також, були використані методи аналізу, класифікації та систематизації для поглибленого вивчення теми та узагальнення.Наукова новизна. У статті класифікуються особливості творчих якостей, необхідних для створення і сприйняття мистецького продукту. Досліджуються емоції і почуття художника, структура художнього образу, механізми його створення, особливостей впливу на людину. Розглядається поняття «творчість», як сфера людської діяльності, та визначаються її основні елементи.Аналізуються естетичні відчуття і художнє мислення. Формулюються критерії механізмів психологічного впливу образотворчого мистецтва на особистість, закономірності сприйняття художнього образу та їх складові механізми. Досліджується креативність художника, вплив особистого, індивідуального досвіду на створення художнього образу. З’ясовується, які якості автора впливають на художню практику, та які творчі та психологічні якості необхідні для успішних занять образотворчим мистецтвом. Також, у статті досліджуються творчі здібності, психологічні особливості художників.Висновки. Сприйняття сучасного образотворчого мистецтва надзвичайно пов’язане з психологічними якостями як художника, так і глядача (споживача мистецького продукту). Це потребує постійного вивчення психологічних особистісних якостей людей, пов’язаних з мистецтвом, які фактори і як впливають на успішну діяльність в галузі мистецтва.

ТВОРЧІСТЬ ІВАНА ПАРИПИ В КОНТЕКСТІ МИСТЕЦЬКОЇ ТРАНСФОРМАЦІЇ ХУДОЖНЬОГО МЕТАЛУ У КАРПАТСЬКОМУ РЕГІОНІ

Віталій ГОРОДЕЦЬКИЙ — 2025-08-28

Метою статті є комплексне дослідження творчого доробку Івана Михайловича Парипи – художника-графіка, майстра художньої обробки металу, педагога, представника Косівської мистецької школи, – в контексті мистецької трансформації традицій художнього металу у Карпатському регіоні. Дослідження ґрунтується на комплексному міждисциплінарному підході, який об’єднує мистецтвознавчий, історико-культурний, порівняльний і візуально-аналітичний методи. Проведено контекстуальний аналіз графічних творів та художніх виробів із металу Івана Парипи. Простежено його педагогічну методику, завдяки якій в студентів формується вміння створювати композицію та розвивати авторську орнаментальну мову.Як емпіричне джерело використано інтерв’ю з митцем і його випускниками, які засвідчують сталий характер педагогічного впливу митця у професійному становленні кількох поколінь художників.Наукова новизна полягає в тому, що вперше здійснено цілісне академічне осмислення творчості Івана Парипи в контексті процесів трансформації гуцульської художньої традиції у сучасному декоративно-прикладному мистецтві. Визначено стилістичні риси, що дозволяють охарактеризувати його художню мову, де синтезується фольклорна символіка й наративна композиція. Також вперше зібрано та проаналізовано рефлексії випускників як свідчення педагогічної спадкоємності митця, що формує авторську школу композиційного мислення в художній освіті Карпатського регіону.Іван Парипа постає як ключова постать Косівської мистецької школи, діяльність якого є прикладом глибокої мистецької трансформації традицій художнього металу Гуцульщини. Його графіка і металопластика відображають складну систему образного мислення, у якій поєднано традицію і новаторство. Педагогічна діяльність митця – це формування духовно-естетичного світогляду молодих художників. Його учні, що згодом стали самостійними митцями, продовжують впроваджувати закладені ним принципи в сучасному художньому металі, графіці та композиції. Таким чином, творчість і викладацька практика Івана Парипи становлять важливий компонент національної мистецької ідентичності.

ЦИФРОВИЙ МАЛЮНОК ЯК КОМПОНЕНТ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ З НАВЧАЛЬНОГО РИСУНКУ У ПРОФЕСІЙНІЙ ПІДГОТОВЦІ МАЙБУТНІХ ФАХІВЦІВ

Наталія ДІГТЯР — 2025-08-28

ФОРМУВАННЯ ЮНЬНАНЬСЬКОЇ ШКОЛИ ЖИВОПИСУ В КИТАЇ ПЕРШОЇ ТА ДРУГОЇ ТРЕТИНИ ХХ СТ.: ВІД «ПАРИЗЬКОГО» ДО «СОЦРЕАЛІСТИЧНОГО» МИСТЕЦТВА

Євген КОТЛЯР — 2025-08-28

Педагогічну проблему, яка ініціювала цю статтю, можна сформулювати як акцентування уваги на активному впровадженню у практику підготовки фахівців образотворчого, декоративно-прикладного мистецтва та дизайну, вчителів образотворчого мистецтва – цифрових технологій, зокрема цифрового малюнку в самостійній роботі студентів на заняттях з навчального рисунку. Самостійна робота є основним засобом набуття знань у вільний від занять час та передбачає опанування в повному обсязі навчальної програми та формуванню самостійності як особистісної риси та важливої професійної якості студента, сутність якої полягає в умінні систематизувати, планувати та контролювати власну діяльність. В цифрових роботах – легких скетчах, замальовках, виконаних як аудиторно, так і самостійно, студенти можуть використовувати різноманітні прийоми електронного зображення, такі як редагування шарів, градієнтні заливки, текстурування, імітація різноманітних графічних матеріалів та інструментів. Розкрито переваги цифрового малюнку в ескізуванні, начерках та замальовках в самостійній роботі студента: великій вибір художніх інструментів та матеріалів у графічних редакторах; екологічність, часова ефективність, інтерактивність; швидкість у виконанні; легка можливість виправлення та внесення коректив, мобільність, ширше поле використання творчих здобутків студентів; більша самостійність у прийнятті творчих рішень, плануванні самостійної роботи тощо. Підкреслено, що для викладача впровадження цифрового малюнку в самостійну роботу це можливість ефективніше відстежувати прогрес студентів; урізноманітніти форми і методи навчання; охопити більшу кількість учасників освітнього процесу, можливість дистанційного контролю та оцінювання робіт. Зауважено і висвітлено недоліки цифрового мистецтва, адже воно ніколи не замінить традиційні підходи та методи навчання рисунку, а тільки доповнить та збагатить навчання майбутніх художників, дизайнерів та вчителів образотворчого мистецтва.Метою статті є дослідження процесу формування юньнаньської школи живопису у контексті загальної еволюції образотворчого мистецтва Китаю упродовж двох періодів: «паризького» 1930–1940-х років та «соцреалістичного» 1950-х – середини 1970-х років.Методологія. Автори спираються на методи типологічного, компаративного та історико-хронологічного аналізу. З метою визначення та обґрунтування основних етапів юньнаньської школи живопису був використаний метод періодизації.Наукова новизна. Здійснений аналіз першоджерел дозволив визначити, дослідити та обґрунтувати основні етапи розвитку юньнаньської школи живопису та зосередитись на аналізі мистецтва «паризького» та «соцреалістичного» періодів. Досліджено внутрішні взаємозв’язки у контексті еволюції живопису кожного періоду, виявлено та проаналізовано сюжетно-тематичні особливості та динаміку стильового репертуару.Висновки. Творчість митців «паризького» періоду першої половини ХХ ст. відіграла ключову роль для демаркації традиційного і модерного мистецтва. Знайомство із західноєвропейськими тенденціями в живописі спонукало митців до переосмислення власного досвіду, що помітно на прикладі творчості Ляо Сіньсює та Лю Цзимін – двох найвпливовіших постатей у живописі регіону цього часу. Обидва митці доклали чимало зусиль для взаємної інкорпорації китайського і західного мистецтва, намагаючись сформувати модерністське обличчя китайського живопису як самодостатнього явища. Поєднання організаційних і творчих зусиль дозволило сформувати контури юньнаньської школи живопису, які стають помітними в 1940-х роках і в царині художньої освіти, і у виставково-експозиційних проєктах. Юньнаньська школа живопису у 1950–1960-х роках відрізнялась широким розмаїттям жанрів та образно-стилістичних форм, що проявилось у характерній стилістичній та видовій еклектиці.Ознакою цього стала тенденція використання гохуа для зображення соцреалістичних мотивів (творчість Ван Цзінюаня та Мей Сяоціна), та на противаги цьому, олійного живопису – для вираження неформальних символічних змістів (Чжан Дін). Саме у 1950-х роках юньнаньська школа виходить на загальнокитайський рівень: встановлюється її сюжетно-тематичний репертуар, стають впізнаваними окремі художні напрямки (у першу чергу, живопису з етнічними мотивами), а також формуються засади феномену «сильного кольорового живопису».Практичне значення. Текстові та зображальні матеріали публікації поглиблюють уявлення про регіональний живопис у контексті українського сходознавства, що має потенціал для наукової та навчальної роботи.

ЮРІЙ БАРАННІК: ГАЛЕРИСТ, МИТЕЦЬ, КУРАТОР, НОСІЙ ПРОСВІТНИЦЬКОЇ МІСІЇ

Ганна ЛИСЕНКО — 2025-08-28

Мета роботи: ця стаття присвячена комплексному аналізу багатогранної діяльності Юрія Баранніка (1954–2019) – ключової постаті у становленні та розвитку сучасного мистецького середовища Запоріжжя.Методологія. Дослідження ґрунтується на історико-мистецтвознавчому аналізі, що дозволяє простежити розвиток мистецької діяльності Ю. Баранніка. Використано аналіз першоджерел: наукових досліджень, публікацій у ЗМІ, власних свідчень. Застосовано системний і описовий підходи до аналізу діяльності Баранніка та його проєктів.Наукова новизна. Вперше здійснюється цілісний науковий аналіз діяльності Юрія Баранніка. Систематизовано та узагальнено інформацію про його ключові ініціативи. Виокремлено та проаналізовано його власну художню діяльність, зокрема у сфері світлових проєкцій, що є малодослідженим аспектом.Висновки. Підкреслюється роль фестивалю у популяризації ленд-арту в Україні та світі, а також його вплив на мистецьке середовище Запоріжжя. Крім того, висвітлюється просвітницька та кураторська діяльність Юрія Баранніка, що виходила за межі організації виставок та фестивалів. Зокрема, аналізуються «Тижні конструктивізму», проведення Міжнародної конференції «Універсальність явищ запорізького модернізму і школи Баухауз», а також започаткування багатогранного проєкту «Історичні локації», що об’єднав чотири фестивалі у різних частинах міста. Зазначено роль галереї «Бараннік» у створенні туристично-інформаційного центру.Стаття також торкається власної художньої творчості Юрія Баранніка, яка, хоч і була менш об’ємною через його активну організаторську діяльність, проте відзначалася унікальним талантом, зокрема у використанні світлових проєкцій для підкреслення унікальності простору.

МІЖКУЛЬТУРНІ КОДИ В РЕЖИСУРІ ШОУ ТА АРТПРОЄКТІВ: ЛОКАЛЬНЕ Й ГЛОБАЛЬНЕ

Кристина НАСТАЧЕНКО — 2025-08-28

У статті здійснено теоретико-аналітичне осмислення міжкультурних кодів як ключових елементів сучасної режисури шоу та артпроєктів, що функціонують на перетині локальних традицій і глобальних форматів.Обґрунтовано актуальність дослідження в умовах посилення глобалізаційних процесів, що вимагають нових підходів до репрезентації локальної ідентичності через мистецькі форми. Метою дослідження є виявлення специфіки функціонування міжкультурних кодів у режисурі мистецьких проєктів і стратегій адаптації локального змісту до глобального контексту та навпаки.Методологія дослідження спиралася на міждисциплінарний аналіз, що інтегрував семіотичний, культурологічний та режисерсько-практичний інструментарій для комплексного вивчення міжкультурних кодів у контексті сценічного мистецтва та глобальної комунікації. Наукова новизна дослідження полягає у виокремленні, систематизації та теоретичному осмисленні режисерських стратегій оперування міжкультурними кодами в різноманітних шоу та мистецьких проєктах на динамічному перетині локального й глобального культурних контекстів. Результати та висновки. Розкрито теоретичні засади міжкультурної комунікації в мистецтві з опорою на концепти культурного коду, символічного перекладу та інтеркультурного діалогу. Виокремлено основні режисерські стратегії взаємодії з міжкультурними кодами: гібридизацію, контекстуалізацію та деконструкцію. Проаналізовано приклади застосування цих стратегій на прикладі українських артпроєктів, що були презентовані на міжнародних фестивалях, а також у межах адаптації глобальних шоу-форматів, зокрема телепроєкту «Танці з зірками». Доведено, що режисер виступає як культурний фасилітатор, здатний транслювати локальні наративи універсальною сценічною мовою, зберігаючи при цьому глибинну семантику національного. Увага до культурного коду в режисурі розглядається як чинник міжкультурного порозуміння та засіб гуманітарної дипломатії.Матеріали даного дослідження становлять інтерес для широкого кола науковців і практиків, зокрема фахівців у галузі режисури, сценічного мистецтва, культурології, семіотики, міжкультурної комунікації, а також для експертів із креативних індустрій, які працюють із глобальними форматами. Особливо цінною ця розвідка буде для дослідників постколоніального простору, де актуалізується необхідність переосмислення локального досвіду через універсальні художні мови. Подальші дослідження доцільно спрямувати на поглиблений аналіз семіотики міжкультурних кодів у цифрових форматах сценічного мистецтва та вивчення рецепції локальних смислів у глобальному контексті.

ЦИКЛ ТВОРІВ СТАСА ЖАЛОБНЮКА З ПРОЄКТУ «ВИПРОМІНЮВАННЯ» – ЗНАКОВЕ НАДХОДЖЕННЯ ДО КОЛЕКЦІЇ ДНІПРОВСЬКОГО ХУДОЖНЬОГО МУЗЕЮ

Сергій НЕСМАЧНИЙ — 2025-08-28

Мета роботи – висвітлити особливості діяльності Дніпровського художнього музею в умовах воєнного стану, окреслити трансформації, пов’язані з переосмисленням експозиційної політики, формуванням оновленої колекції сучасного українського мистецтва та реалізацією виставкового проєкту Стаса Жалобнюка «Випромінювання» як прикладу актуальної музейної практики. Аналізується також дар художника як знакове надходження до музейного зібрання, що репрезентує нові форми взаємодії митця та інституції в умовах воєнного часу. Методологія дослідження ґрунтується на комплексному підході з використанням загальнонаукових і спеціальних методів пізнання – аналітичного, історико-хронологічного, систематизації та узагальнення, що дало змогу всебічно проаналізувати заявлену проблематику й сформулювати відповідні висновки. Наукова новизна полягає у застосуванні комплексного підходу до аналізу кейсу Дніпровського художнього музею як прикладу стратегії оновлення музейної ідентичності шляхом актуальної виставкової діяльності, поповнення фондів сучасними творами та партнерської співпраці з митцями. Особливу увагу приділено проєкту «Випромінювання» як формі художньої рефлексії на травматичний досвід війни. Аналіз дару Стаса Жалобнюка дає підстави окреслити нові тенденції комплектування музейних зібрань, засновані на горизонтальних зв’язках між автором і закладом.Висновки. Досвід Дніпровського художнього музею підтверджує здатність українських музейних інституцій адаптуватися до нових викликів і функціонувати в умовах війни. Призупинення основної експозиції стало імпульсом до переосмислення її змісту, впровадження деколонізаційних підходів і формування оновленої візуальної ідентичності. Партнерські надходження, зокрема дар Стаса Жалобнюка, виступають маркерами часу та інструментами меморіалізації досвіду війни. Виставка «Випромінювання» та її пролонгація в межах ювілейної музейної програми демонструють потенціал сучасного мистецтва як форми комунікації, критичної рефлексії та конструювання культурної пам’яті.

СУЧАСНЕ МИСТЕЦТВО ЯК ЧИННИК РЕВІТАЛІЗАЦІЇ МІСЬКИХ ПРОСТОРІВ

Тетяна ПРОКОПОВИЧ — 2025-08-28

Стаття присвячена комплексному аналізу ролі сучасного мистецтва у процесах ревіталізації міських просторів. У роботі розглянуто ключові проблеми, стратегії та перспективи інтеграції мистецьких практик у трансформацію міського середовища. Сформульовано теоретичні засади та практичні рекомендації щодо планування, проектування та впровадження художніх інтервенцій, спрямованих на оновлення урбаністичних територій, підвищення якості міського простору та збереження культурної спадщини.Особливу увагу приділено формуванню унікального культурного образу міста та зміцненню його ідентичності за допомогою сучасного мистецтва; інтеграції принципів сталого розвитку у проєктування публічних просторів для гармонізації екологічних, соціальних та економічних аспектів розвитку; дослідженню інноваційних художніх форматів у контексті активізації участі громади й задоволення багатоманітних естетичних потреб населення.Метою статті є дослідження і обґрунтування теоретичних засад та практичних підходів до використання сучасного мистецтва як інструмента ревіталізації міських просторів, а також виявлення його потенціалу у формуванні культурної ідентичності, підвищенні якості урбаністичного середовища та сприянні сталому розвитку міст. Методи дослідження. Методологічна база ґрунтується на міждисциплінарному підході, що передбачає системний аналіз наукової літератури у галузях сучасного мистецтва, містобудування, архітектури, ландшафтного дизайну; вивчення вітчизняного й зарубіжного досвіду ревіталізації міських територій (зокрема кейсів в Україні, а також High Line у Нью-Йорку, Tate Modern у Лондоні, Rockbund Art Space у Шанхаї). Такий підхід дозволяє ідентифікувати сучасні тенденції, практичні інструменти та ключові проблемні питання у сфері впровадження мистецьких практик у міське середовище. Історико-культурний аналіз, що дозволяє простежити еволюцію підходів до інтеграції мистецтва в міський простір та з’ясувати історичні передумови формування концепції ревіталізації; порівняльно-аналітичний метод, орієнтований на вивчення досвіду реалізації проєктів ревіталізації у різних країнах та зіставлення специфіки художніх практик у контексті локальної культурної політики; мистецтвознавчий аналіз, спрямований на характеристику сучасних художніх стратегій, що використовуються для створення публічних мистецьких об’єктів і середовищних інсталяцій; систематичний огляд наукової літератури, що охоплює джерела з урбаністики, архітектури, культурології та сучасного мистецтва, з метою визначення актуального стану проблематики та ключових напрямів досліджень.Наукова новизна дослідження криється у всебічному міждисциплінарному підході, аналізі ключових аспектів які формують мистецький простір сучасного міста. Зауважено, що відбувається інтеграція цифрових технологій у мистецькі практики міського простору; впровадження інноваційних методів створення й демонстрації художніх об’єктів із використанням технологій віртуальної (VR) та доповненої реальності (AR). З’ясовано, що такі технології сприяють подоланню обмежень традиційних форматів експозиції та забезпечують принципово новий рівень імерсивного досвіду. Зокрема, зауважено приклади використання AR для тривимірної візуалізації культурних артефактів у музейному середовищі, що значно підвищує інтерес і залученість аудиторії. Висновки. Мистецтво міського простору виконує важливу роль у формуванні культурної ідентичності міста, збереженні спадщини, активізації соціальних комунікацій і стимулюванні економічного розвитку. Разом із тим, виявлено проблеми, пов’язані із занепадом просторової якості, культурною уніфікацією та недостатнім урахуванням принципів сталості. З’ясовано необхідність посилення стратегічного планування, урахування регіонального контексту та впровадження комплексних екологічних і культурних підходів для ефективної реалізації мистецьких практик у міському просторі.

МІНІМАЛІЗМ ЯК КЛЮЧОВА ТЕНДЕНЦІЯ ТА ТВОРЧИЙ СТИЛЬ У СФЕРІ СУЧАСНОГО МИСТЕЦТВА

Тетяна ПРОКОПОВИЧ — 2025-08-28

Мінімалізм є однією з найвпливовіших і значущих тенденцій сучасного мистецтва. Він виник у Європі на початку 20 століття, поступово набувши поширення в різних художніх практиках. Його поява започаткувала нові концептуальні підходи у живописі, скульптурі, архітектурі, інсталяції, дизайні, а також у літературі та інших формах мистецького вираження.Основною концепцією мінімалізму є принцип «менше – це більше», що передбачає радикальне спрощення форм, кольорів і матеріалів. Такий підхід зумовлює усунення декоративних елементів і наративних складників, акцентуючи увагу на чистоті вираження та суттєвих характеристиках художньої онтології.Мінімалістичні твори здебільшого базуються на використанні геометричних форм, обмеженої палітри кольорів, промислових матеріалів, а також таких прийомів, як повторення та впорядковане розміщення елементів. Ці засоби створюють візуальну мову, що вирізняється відчуттям порядку та структурованості. Водночас мінімалізм підкреслює значення інтерактивного досвіду, який виникає у взаємодії твору, простору та глядача, розмиваючи межі між мистецтвом і повсякденним життям.На рівні художньої цінності мінімалізм не лише кидає виклик традиційним естетичним парадигмам, а й спонукає до глибинного осмислення природи мистецтва як такого. Він відображає прагнення людини до духовної чистоти та оновлених форм сприйняття в умовах постіндустріальної епохи.У цьому дослідженні проаналізовано еволюцію та значення мінімалізму в контексті сучасного мистецтва, а також окреслено особливості його застосування в актуальних художніх практиках. Мета статті: проаналізувати зовнішнє вираження та внутрішні форми мінімалізму на різних художніх рівнях, визначити особливості застосування та вплив мінімалізму в різних сферах художньої естетики. Методи дослідження. Методологічна основа дослідження базується на міждисциплінарному підході, що поєднує мистецтвознавчий, історико-культурний, порівняльно-аналітичний т методи.Мистецтвознавчий аналіз використано для дослідження стилістичних характеристик творів мінімалізму у живописі, скульптурі, дизайні та інсталяції. Особлива увага приділяється аналізу художніх засобів, таких як геометричність форм, обмежена кольорова палітра, повторюваність елементів, матеріальність та просторовість. Історико-культурний метод дозволив простежити витоки та етапи розвитку мінімалізму як художнього напряму, від його ранніх проявів у європейському мистецтві початку ХХ століття до трансформацій у постіндустріальному та постмодерному контекстах.Загалом, поєднання кількох методів надало змогу дослідити філософсько-естетичну сутність мінімалізму як стилю, що продовжує активно трансформуватись у межах сучасного мистецтва.Наукова новизна дослідження полягає у всебічному міждисциплінарному підході до аналізу впливу мінімалістичного мистецтва в контексті сучасного мистецтва. У фокусі аналізу – живопис, скульптура, дизайн, архітектура та інші сфери.Висновки: мінімалізм у сучасному мистецтві не тільки відображається у формі, кольорі та просторі, але, що більш важливо, є культурним символом. Мінімалізм – це комплекс формальних експериментів, філософських спекуляцій та культурного діалогу.

ЕСТЕТИЧНІ ТА КУЛЬТУРОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ РЕПРЕЗЕНТАЦІЇ ОБРАЗОТВОРЧОГО МИСТЕЦТВА ХХ–ХХІ СТОЛІТТЯ У МУЗЕЙНИХ ПРАКТИКАХ ВОЛИНІ: МІЖ ТРАДИЦІЄЮ І СУЧАСНІСТЮ

Тарас СТЕПАНЧУК — 2025-08-28

У статті розглянуто музейні практики Волині, спрямовані на збереження, дослідження та популяризацію образотворчого мистецтва ХХ–ХХІ століть. Проаналізовано експозиційні та колекційні підходи до репрезентації художньої спадщини у Волинському краєзнавчому музеї, Художньому музеї в Луцьку та Музеї сучасного українського мистецтва Корсаків. Виявлено трансформації музейної діяльності у напрямку інтеграції сучасного мистецтва, використання цифрових технологій та розвитку інтерактивних форм комунікації з глядачем. Стаття висвітлює баланс між традиційними формами музейної репрезентації та інноваційними підходами у візуалізації художнього процесу в регіональному культурному просторі. Мета статті – комплексний аналіз розвитку та представлення образотворчого мистецтва ХХ–ХХІ століття у музейних практиках Волинської області, зокрема вивчення способів поєднання традиційних методів музейної експозиції з інноваційними підходами сучасності. Стаття прагне розкрити роль волинських музеїв у збереженні художньої спадщини, адаптації колекцій до нових соціокультурних викликів, а також визначити перспективи подальшого розвитку музейної діяльності в контексті сучасних технологій та культурних трансформацій.Методологія дослідження ґрунтується на принципах та інструментах аналізу і синтезу, системного, типологічного, історичного, логічного, порівняльного, мистецтвознавчого та культурологічного аналізу.Наукова новизна полягає у комплексному дослідженні музейної діяльності Волинської області у контексті репрезентації образотворчого мистецтва ХХ–ХХІ століть із акцентом на взаємодію традиційних і сучасних підходів. Проаналізовано не лише історичний розвиток музейних колекцій і експозицій, але й інтеграцію інноваційних технологій, таких як цифрові інсталяції, VR та інтерактивні формати, що активно застосовуються в музейній практиці регіону з початку ХХІ століття.Висновки. Дослідження музейних практик Волині у сфері образотворчого мистецтва ХХ–ХХІ століть демонструє, що музеї регіону успішно поєднують традиційні методи з сучасними технологіями та інноваційними підходами. Завдяки збереженню і популяризації колекцій, що охоплюють широкий спектр мистецьких напрямків, музеї Волині відіграють ключову роль у збереженні культурної спадщини та формуванні регіональної ідентичності.З початку ХХІ століття спостерігається активне впровадження цифрових форматів, інтерактивних інсталяцій і нових кураторських стратегій, що сприяє розширенню аудиторії і підвищенню рівня мистецької освіти. Особливо важливим є період з 2022 року, коли музеї регіону почали активно реагувати на сучасні соціокультурні виклики через тематичні виставкові проекти та освітні ініціативи.