Fine Art and Culture Studies

ПРОБЛЕМНІ ЦАРИНИ ДІЯЛЬНОСТІ ПІАНІСТА-КОНЦЕРТМЕЙСТЕРА У СУЧАСНОМУ ЧАСОПРОСТОРІ КУЛЬТУРИ

Владислав АЛТУХОВ — 2025-06-26

Мета дослідження – висвітлення проблемних сфер сучасної діяльності піаніста-концертмейстера. Методологія дослідження ґрунтується на компаративних настановах і передбачає опору на засади системного та виконавського підходів. Наукова новизна дослідження визначається окресленням новаційних проблем, що постають у діяльності концертмейстера в сучасному часопросторі культури. Висновки. Як детермінанти формування нових проблемних царин у діяльності концертмейстера у статті визначено сучасні зміни художньої практики та парадигмальні зрушення в системі фахової освіти. Доведено, що студентоцентрована парадигма та дистанційний формат освіти проблематизують формування психологічних вимірів творчого партнерства. психологічної гнучкості й актуалізують інтенсифікацію комунікаційного потенціалу постаті концертмейстера, його орієнтованість на творчу лабільність, толерантність та емпатію, готовність до експериментальних творчих рішень, особливо затребувані при опануванні новітнього репертуару. Обґрунтовано вагомість таких модусів вирішення проблеми професійного вдосконалення, як: апробація новітніх компонентів виразової палітри сучасного музичного мистецтва; опанування графічних новацій, програм із фіксації нотного тексту; свідома орієнтація на створення багатошарового змістового виміру творів в умовах тенденцій жанрової та концептуальної трансформації музичного мистецтва. Акцентовано, що діджиталізація освіти та зміни її алгоритмів проблематизують опанування концертмейстером цифрового інструментарію, зокрема для відео- та аудіо-конференцій, та оволодіння спектром можливостей цифрових варіантів фортепіано. Це створює підстави для вирішення питань транспонування, творення ансамблевої єдності, апробації можливих інтерпретацій твору, а також активізації самостійної діяльності здобувачів вищої освіти щодо опрацювання і вдосконалення виконавських версій твору у технічному та концептуально-змістовому, образному вимірах творів та є потужним прикладом перманентної спрямованості музиканта на розширення компетентнісного кола та професійного тезаурусу.

ЕВОЛЮЦІЯ ОБРАЗУ ДЖИЛЬДИ В ОПЕРІ ДЖ. ВЕРДІ «РІГОЛЕТТО»: ВІД ІНТОНАЦІЙНОЇ ПРОСТОТИ ДО ДУХОВНОЇ ГЛИБИНИ

Ірина БЕРЛІЗОВА — 2025-06-26

Стаття присвячена аналізу образу Джильди в опері Джузеппе Верді «Ріголетто» у контексті розвитку вокальної партії та музичної драматургії персонажа. Метою дослідження є виявлення традиційних виконавських підходів до інтерпретації партії Джильди, а також акцентування на нових змістових і художніх тенденціях, що актуалізують її образ у сучасному сценічному втіленні. Особливу увагу приділено аналізу еволюції вокальної лінії Джильди впродовж опери, зміні інтонаційних, ритмічних та регістрових характеристик у зв'язку з драматичним розвитком персонажа. Методологія дослідження ґрунтується на поєднанні музикознавчого аналізу (вивчення мелодико-ритмічної структури вокальної партії, тональної драматургії, взаємодії вокальної та оркестрової тканини) із культурно-історичним підходом, що враховує особливості естетичних уявлень доби Дж. Верді. У роботі також використано принципи інтерпретаційного аналізу, що дозволяють оцінити тяглість традицій та новітні тенденції у виконавській практиці. Наукова новизна полягає у комплексному розгляді розвитку вокальної партії Джильди як художнього засобу розкриття її внутрішньої трансформації – від наївної дівчини до моральної героїні. Показано, що зміна мелодичної структури, ускладнення ритміки, використання певних регістрів і оркестрових фарб відіграють ключову роль у формуванні драматургії образу. Звернено увагу на те, що у партії Джильди Верді переосмислює традиційні прийоми bel canto, надаючи їм глибокого психологічного значення. Основні висновки свідчать про те, що образ Джильди в «Ріголетто» є не лише втіленням канонічного архетипу жіночої самопожертви, але й уособленням моральної переваги над оточенням. Композитор створює цілісну музичну траєкторію розвитку персонажа, в якій простота вокальної лінії та віртуозна техніка інтегруються в єдиний драматичний задум, розкриваючи духовне зростання Джильди від невинності до свідомого вибору жертовності.

АРТИКУЛЯЦІЯ ЯК ОСНОВА ВИРАЗНОСТІ АКАДЕМІЧНОГО ТА ХОРОВОГО СПІВУ

В’ячеслав БОЙКО — 2025-06-26

У статті досліджується артикуляція як один із базових чинників формування вокальної виразності в академічному сольному та хоровому співі. Артикуляційна виразність розглядається не лише як технічна навичка, пов’язана з чіткою вимовою тексту, а як важливий художній засіб, що визначає смислову точність, інтонаційну гнучкість, стилістичну достовірність і комунікативну переконливість виконавського вислову. Артикуляція безпосередньо впливає на логіку фразування, мовно-музичну інтонацію, динамічну структуру та психологічну виразність співу. У сольному академічному виконанні вона тісно пов’язана з індивідуальним трактуванням тексту, формуванням емоційного образу й філологічною точністю, тоді як у хоровій практиці артикуляційна злагодженість набуває значення колективної інтерпретації, що забезпечує ансамблеву чіткість, темброву єдність та стилістичну однорідність. Мета дослідження полягає у виявленні ролі артикуляції як важливого компонента вокальної виразності та обґрунтуванні її значення у фаховій підготовці академічних співаків, з урахуванням особливостей сольного й хорового виконання. Методи дослідження охоплюють аналітичний огляд сучасної науково-педагогічної та вокально-фонетичної літератури, порівняльний аналіз технік артикуляції в різних формах академічного виконавства. Наукова новизна полягає в комплексному підході до розгляду артикуляції як інтегрального явища, що охоплює мовленнєвий, музично-інтонаційний і психофізіологічний рівні, а також у висвітленні методичних принципів її розвитку як у сольній, так і в ансамблевій практиці. Результати дослідження доводять, що розвиток артикуляційної культури є ключовим чинником підвищення якості вокального виконання. Практика показує, що систематична робота над дикцією, артикуляційна вправність і координація мовленнєвого апарату сприяють чіткому інтонуванню, стилістичній точності та емоційній виразності виконання. Рекомендовано впровадження артикуляційного тренінгу у навчальні програми сольного та хорового співу, включаючи вправи на дикційну чіткість, роботу з поетичним текстом та узгодження артикуляційних акцентів у хорі.

ІМПРОВІЗАЦІЯ ТА ТЕХНОЛОГІЇ: ВЗАЄМОДІЯ ЕЛЕКТРОНІКИ ТА ПЕРКУСІЇ В НОВІТНІХ ТВОРАХ

Олена БОНДАРЕНКО — 2025-06-26

Мета дослідження – проаналізувати форми та особливості взаємодії електроніки та перкусії в новітніх музичних творах, з особливим акцентом на роль імпровізації як інструменту адаптації та співтворчості в технологічному середовищі. У фокусі – трансформація виконавської функції в умовах цифрового впливу, де імпровізація набуває не лише естетичного, а й комунікативного значення. Методологія дослідження спирається на міждисциплінарний аналіз – поєднання музикознавчого, виконавського та технологічного підходів. Робота охоплює історичний огляд ключових етапів розвитку електроакустичної музики з 1950-х років (зокрема діяльність студій у Кельні, Парижі, Мілані), досліджує твори таких композиторів, як П'єр Шеффер, Карлхайнц Штокгаузен, Лучіано Беріо, а також аналізує сучасні практики live electronics у творчості Вінко Глобокара, П'єра Жодловскі, Майкла Майєргофа та інших. Особлива увага приділяється інструментальному складу, типам електроніки (аналогова, цифрова, інтерактивна) та імпровізаційним методам взаємодії в реальному часі.Наукова новизна полягає в осмисленні імпровізації як когнітивної та художньої стратегії, що забезпечує гнучке взаємодіяння між перкусіоністом і технологічними середовищами. Імпровізація виявляється не лише технікою, але і формою музичного мислення, яка дозволяє адаптуватися до змінних параметрів звукового середовища, взаємодіяти з алгоритмами, програмованими ефектами, датчиками руху, візуальним контентом. У дослідженні також висвітлено трансформацію ролі виконавця – від інтерпретатора до медіатора між акустичним тілом та електронною системою, де кожен жест, звук і реакція можуть мати програмований або варіативний характер.Основна ідея висновку полягає в тому, що імпровізація на перехресті акустичних і цифрових медіа формує нову виконавську парадигму, в якій музикант функціонує як активний співавтор технологічного процесу. Це відкриває перспективи для переосмислення сучасного музичного досвіду, розширює межі виконавської свободи та ставить нові виклики щодо тілесності, слухання і взаємодії в умовах мультимедійного простору.

ВПРОВАДЖЕННЯ СУЧАСНИХ ВОКАЛЬНИХ ТЕХНІК У ПРОЦЕСІ ПІДГОТОВКИ МАЙБУТНІХ АКТОРІВ

Наталія БОРИСЕНКО — 2025-06-26

Мета роботи. Стаття присвячена дослідженню значення голосу як інструменту виразності в театральному мистецтві та обґрунтуванні доцільності впровадження сучасних вокальних технік у професійну підготовку акторів для удосконалення їхніх голосових можливостей. Методологія дослідження продиктована характером досліджуваної проблеми і полягає у використанні міждисциплінарного підходу, який поєднує аналіз сучасних вокальних технік, теоретичне вивчення наукових джерел та практичне узагальнення педагогічного досвіду акторської підготовки. Наукова новизна визначається ракурсом заявленої теми, її актуальністю та місцем в структурі як музично-теоретичного, так і виконавського процесу.Робота висвітлює інноваційні підходи до розвитку голосу актора у контексті сучасного театру, підкреслює унікальність кожної вокальної техніки та їх потенціал для формування сценічного голосу, здатного до широкого спектра емоційного, тембрового й технічного вираження. Висновки. Сучасні вокальні техніки значно розширюють можливості голосу актора, сприяють його витривалості, гнучкості та сценічній достовірності. Зокрема, техніка Estill Voice Training сприяє усвідомленому керуванню голосовим апаратом завдяки детальній анатомічній моделі. Техніка Complete Vocal Technique дозволяє опанувати широкий спектр вокальних ефектів і звучань, що особливо цінне для акторів музичних театрів і мюзиклів. Техніка Speech Level Singing допомагає зберегти природність звучання голосу у різних регістрах без перенапруження, що важливо для сценічної витривалості. У свою чергу, техніка Linklater Voice Technique акцентує увагу на звільненні природного голосу через зняття фізичних і психологічних блоків, забезпечуючи щирість сценічного мовлення. Не менш значущими є й техніки Fitzmaurice Voicework та Roy Hart Theatre Voice Work, які поєднують тілесність, дихання й експресію, дозволяючи акторам вийти за межі традиційного вокального звучання й досліджувати унікальне «я» кожного голосу. Інтеграція цих технік у навчальний процес сприяє формуванню багатогранного, вільного та технічно підготовленого сценічного голосу, що відповідає запитам сучасного театру.

ПІСНІ ПРОСЛАВЛЕННЯ В ЄВАНГЕЛЬСЬКИХ ЦЕРКВАХ УКРАЇНИ В КОНТЕКСТІ СОЦІОКУЛЬТУРНОЇ ДИНАМІКИ

Тетяна БУЛАХ — 2025-06-26

Мета роботи полягає у виявленні особливостей розвитку, соціофункціонального навантаження та транснаціональних впливів сучасних пісень прославлення, а також у визначенні їхньої ролі у процесах ідентифікації та духовної комунікації віруючих. Здійснено аналіз сучасних українських пісень прославлення з позиції їхньої музичної структури, інтонаційної організації, стилістичних особливостей і комунікативної функції в богослужбовому контексті. Методологія. Дослідження базується на міждисциплінарному підході, що поєднує методи музикознавчого аналізу, елементи соціокультурної антропології, семіотики музики та теорії релігійної комунікації. Аналіз сучасних українських пісень прославлення здійснювався із застосуванням структурно- аналітичних методів для вивчення їхньої музичної форми, ритміки, темброво-інтонаційних характеристик, а також соціокультурного аналізу для виявлення функцій цих творів у контексті релігійного життя. Наукова новизна. У роботі актуалізовано феномен музики прославлення як цілісної естетико-комунікативної практики у динаміці її використання у богослужіннях сучасних євангельських церков України. Акцентовано значення ембодіації у релігійній комунікації, показано, що пісня виступає механізмом створення колективного досвіду через сенсорну залученість. Проаналізовано стильові та структурні особливості сучасних українських пісень прославлення, виявлено адаптивні стратегії у відповідь на глобальні музичні тренди. Висновки. Музика прославлення в євангельських церквах України постає як багатовимірний феномен, що поєднує текстові, музичні та тілесні виміри духовного досвіду. Її функції виходять за межі суто естетичної площини, включаючи процеси релігійної комунікації, соціальної ідентифікації та інституціоналізації етосу громади. Перспективним є подальший стильовий аналіз сучасних українських пісень прославлення, дослідження їхньої взаємодії з глобальними музичними тенденціями та виявлення специфіки локального релігійного етосу в умовах транскультурних процесів.

ТВОРЧИЙ ФЕНОМЕН ЛЬВІВСЬКОГО КАМЕРНОГО ОРКЕСТРУ «АКАДЕМІЯ» З ПОЗИЦІЇ ІДЕЇ ПЕРСОНАЛІЗМУ

Марта БУРА — 2025-06-26

Мета роботи полягає у виявленні пасіонарної ролі особистостей в історії Львівського камерного оркестру «Академія». Стаття присвячена діяльності Львівського камерного оркестру «Академія», розглянутої крізь призму ідеї персоналізму. У дослідженні прослідковано, як персоналістичні інтенції видатних митців ініціювали створення колективу, окреслено етапи функціонування оркестру та проаналізовано вплив особистостей керівників і диригентів на його розвиток в часовий період від другої половини ХХ століття до початку ХХІ століття, а саме, до 1920 року.Методологія. Проблематика дослідження зумовила використання комплексної взаємодії ряду теоретичних та емпіричних методів, таких, як: системний (при цілісному дослідженні львівського камерно-оркестрового виконавства як мистецького феномену), історичний (при дослідженні заснування і подальшого розвитку камерного оркестру «Академія»), типологічний (при аналізі типів особистостей керівників та диригентів), аналітичний (при дослідженні тенденцій розвитку оркестру «Академія»), спостереження (при цілеспрямованому вивченні об’єкта дослідження), інтерв’ю (при виявленні ролі персоналістичних інтенцій у розвитку Львівського камерного оркестру «Академія»).Наукова новизна дослідження полягає в обґрунтуванні концепції діяльності Львівського камерного оркестру «Академія» в період від заснування у 1950 році до 1920 року як результату реалізації персоналістичних інтенцій його керівників та диригентів.Висновки. Історія Львівського камерного оркестру «Академія» за шістдесят років існування (від 1959 до2020) чітко поділяється на два великі періоди, специфіка яких зумовлюється персоналістичним фактором, тобто особливостями роботи керівників колективу. В першому періоді – це в основному діяльність художнього керівника Олександри Деркач, а також концертмейстера-керівника Матіса Вайцнера та помічника концертмейстера, а згодом, концертмейстера і керівника Володимира Заранського. В другому – це діяльність художнього керівника і диригента Мирослава Скорика, концертмейстера-керівника Артура Микитки та диригента Ігоря Пилатюка, що пройшли «школу оркестру» як його учасники в перший період розвитку.

ВОКАЛЬНА ІМПРОВІЗАЦІЯ: ВІД СОЛЬНОГО СПІВУ ДО АНСАМБЛЕВОГО ВИКОНАННЯ

Олег ГОНТАР — 2025-06-26

У статті досліджено еволюцію та специфіку вокальної імпровізації в її сольних і ансамблевих формах. Мета роботи – визначити особливості трансформації імпровізаційних прийомів у процесі переходу від індивідуального вокального висловлювання до колективних форм музикування. Методологія дослідження ґрунтується на комплексному підході з використанням історичного, компаративного та системно-аналітичного методів, що дозволило простежити еволюцію імпровізаційних технік у різних вокальних традиціях та виявити закономірності їхньої адаптації до ансамблевого виконавства. Наукова новизна полягає у систематизації імпровізаційних прийомів у контексті сучасних вокальних практик та обґрунтуванні методів їх інтеграції в ансамблеве виконавство. Уперше проаналізовано специфіку комунікативних процесів між учасниками вокальних ансамблів під час колективної імпровізації та визначено їхній вплив на художній результат. Висновки. Встановлено, що перехід імпровізаційних технік від сольного до ансамблевого виконання супроводжується трансформацією виразових засобів, модифікацією психологічних установок виконавців та формуванням специфічних комунікативних каналів. Виявлено взаємозв'язок між розвитком індивідуальної імпровізаційної майстерності вокалістів та якістю колективного імпровізаційного процесу. Доведено, що ансамблева імпровізація потребує від співаків додаткових навичок порівняно з сольною, зокрема вміння синхронізувати творчі імпульси, підпорядковувати індивідуальне висловлювання загальній драматургічній концепції та швидко адаптуватися до непередбачуваних виконавських рішень партнерів.

ФОРТЕПІАННІ ПРЕЛЮДІЇ ВАСИЛЯ БАРВІНСЬКОГО У ВИКОНАННІ МАРІЇ КРУШЕЛЬНИЦЬКОЇ

Наталія ГОРЕЦЬКА — 2025-06-26

М. Крушельницька – видатна українська піаністка і педагогиня, учениця Г. Нейгауза. В репертуарі піаністки особливе місце належить творам українських композиторів і серед них – В. Барвінського. Зокрема, особливу історичну та художню цінність для української культури складають її виконання двох циклів фортепіанних мініатюр В. Барвінського, записані у 1960-х роках на Київському та Львівському радіо, які є яскравим прикладом самобутньої піаністичної манери М. Крушельницької, а також її невтомної діяльності з пропагування україн-ської музики впродовж усього життя. Мета статті – виявити, простежити та узагальнити особливості виконання фортепіанних прелюдій В. Барвінського М. Крушельницькою.Методологія. У роботі використано методи інтонаційного, композиційного, інтерпретаційного аналізу, спо-стереження, порівняння, узагальнення.Наукова новизна дослідження визначається його абсолютно новітньою, хоча й водночас дуже актуальною проблематикою (дослідження вказаної проблеми у зазначеному аспекті ніколи не проводилося, хоча велике значення для фортепіанного виконавства).Висновки. У виконанні циклу прелюдій В. Барвінського геніально співпали якість їхніх художніх текстів, у яких чудово втілено пізньоромантичні ознаки з елементами модерного музичного мислення, із особливостями романтичного піанізму М. Крушельницької як учениці школи Г. Нейгауза. Проаналізовані записи виявляють такі риси виконавської манери М. Крушельницької як універсальність піаністичного апарату, віртуозна виконавська техніка, логіка вокального фразування, агогічні ритмо-темпові відхилення, хвилеподібна динаміка, деталізована артикуляція, композиційна багатоплановість, виконавська імпровізація, виняткова культура звуку, міцне, опорне звукоутворення, рідкісне відчуття міри, розуміння слухацьких очікувань, природжена музикальність, інтуїція. Здійснений детальний опис виконання прелюдій В. Барвінського М. Крушельницькою стане надійним науково-методичним керівництвом для молодих піаністів, які прагнуть осягнути секрети високого виконавського стилю.

ЖАНРОВО-СТИЛЬОВІ МЕТАМОРФОЗИ ФОРТЕПІАННОГО КОНЦЕРТУ В ТВОРЧОСТІ К. СЕН-САНСА

Наталія ЗАЄЦЬ — 2025-06-26

Статтю присвячено аналітичним узагальненням щодо жанрово-стильової специфіки фортепіанного концерту в інструментальній спадщині К. Сен-Санса. Мета роботи – виявлення поетико-інтонаційної унікальності фортепіанних концертних циклів К. Сен- Санса в контексті жанрово-стильових та духовних шукань французької культури середини та другої половини XIX століття. Методологія роботи спирається на інтонаційну концепцію музики, а також на жанрово-стильовий, міждисциплінарний та історико-культурологічний підходи. Наукова новизна визначена її аналітичним ракурсом, що враховує як жанрово-стильову еволюцію фортепіанного концерту у творчості К. Сен-Санса, так і її співвіднесеність з духовно-естетичними настановами композитора.Висновки. П'ять фортепіанних концертів К. Сен-Санса, з одного боку, повною мірою відображають базові стильові установки його піанізму, з іншого – репрезентують еволюцію творчого мислення композитора в даній жанровій сфері, що охопила майже всю другу половину XIX століття (з 1858 по 1896) та виявилася органічно вписаною в контекст французького фортепіанного інструменталізму зазначеного періоду та його неокласичних шукань. Аналізовані концерти К. Сен-Санса, з одного боку, виявляють найважливішу складову творчої особистості композитора, сконцентровану на «класичному типі мислення» (О. Бурель), що апелює до досконалих композиційних форм вираження, співвідносних і з творчістю віденських класиків, і з жанрово-стильовими настановами творчості барокових авторів, і з відродженням французької клавірної традиції рококо. З іншого боку, концертна спадщина К. Сен-Санса визначається тяжінням до романтичного поемного мислення (Ф. Ліст) та показових для нього структурних трансформацій концертного жанру. Зазначена стильова інтегративність творчості композитора виявляється співвідносною й з типовим для французької культури еклектизмом, що передбачає інтертекстуальність музичного мистецтва ХХ століття.

СПЕЦИФІКА РОЗВИТКУ ІНСТРУМЕНТАЛЬНОГО ВИКОНАВСТВА КИТАЮ ПЕРШОЇ ЧВЕРТІ ХХІ СТОЛІТТЯ

Ітао ДУН — 2025-06-26

Мета роботи полягає у розкритті специфіки розвитку та функціонування інструментального виконавства в період сьогодення.У статті розглянуто основні тенденції та особливості розвитку китайського інструментального виконавства у першій чверті XXI століття. Визначено вплив глобалізації, цифрових технологій, культурної політики Китаю, а також інтеграцію традиційних і сучасних форм музикування. Проаналізовано зміни в системі музичної освіти та інституційному становленні мистецьких колективів. Методологія дослідження базується на комплексному підході, що поєднує метод спостереження, мистецтвознавчий аналіз (розгляд специфіки розвитку традиційної народної музики Китаю, різноманітних жанрів, напрямків, стилів). Інформаційний підхід дав можливість розглянути динаміку розвитку впродовж останніх десятиріч. Використання аналітичного методу дало можливість з’ясувати тенденції розвитку китайської музичної культури і мистецтва. З метою системного та цілеспрямованого сприйняття обраної тематики у статті використано метод спостереження. Наукова новизна полягає у спробі комплексного підходу щодо висвітлення специфіки китайської інструментальної музики, жанрів, стилів.У статті зазначено, що різноманітність музичних жанрів є результатом розвитку традиційної китайської музики, яка не лише продовжує традиційну музику, але й демонструє розвиток та інновації. Доведено, що сучасне інструментальне мистецтво Китаю пов’язане із впливом західної культури, китайської композиторської школи, розвитком нових жанрів та стилів. Інструментальна музика охоплює такі напрямки: збереження етнічних музичних традицій європеїзація китайської музики; взаємозв’язок західних та східних музичних практик. Сучасна музична культура Китаю вирізняється динамічністю та різноманіттям, поєднуючи традиційні елементи з мистецькими тенденціями сьогодення.

ДЖАЗОВА ЕСТЕТИКА ТА УКРАЇНСЬКИЙ МЕЛОС: ДО ПИТАННЯ ЩОДО ТРАЄКТОРІЇ РОЗВИТКУ ТА ВЗАЄМОДІЇ У СУЧАСНІЙ ВИКОНАВСЬКІЙ ДІЯЛЬНОСТІ

Юлія КОСТАНДОВА — 2025-06-26

Мета роботи – у статті досліджується розвиток джазової естетики та її взаємодія з українським мелосом, зокрема в контексті сучасного джазового виконавства в Україні. Метою є розгляд еволюційних шляхів джазового мистецтва як яскравого музичного явища в Україні, аналіз його взаємодії з національними традиціями та виокремлення специфічних ознак українського джазового стилю. Методологія – у роботі застосовано історико-культурологічний підхід, який дозволяє простежити розвиток джазової музики в Україні з початку ХХ століття до сьогодення. Використано методи музикознавчого аналізу для вивчення основних етапів формування українського джазу, а також порівняльний підхід для виявлення впливу міжнародних тенденцій на національну музику. Наукова новизна – у статті вперше системно досліджується роль джазу у формуванні української музичної ідентичності з акцентуванням взаємодії джазових і українських народно-пісенних елементів.Особливу увагу автором приділено впливу історичних та соціальних аспектів на розвиток джазу в Україні. Також досліджена творчість українських джазових музикантів, таких як Ігор Хома, Сергій Давидов, Марина Юрасова, які зуміли поєднати традиційні мелодії з джазовими інноваціями. Висновки – розвиток джазу в Україні є результатом складного процесу взаємодії культурних впливів.Українські джазові музиканти успішно адаптували музично-стильові показники джазового мистецтва до національної музичної традиції, що сприяло формуванню унікальної української джазової школи. Сьогодні український джаз активно інтегрується в міжнародний культурний простір, зберігаючи при цьому свою національну ідентичність. Внесок таких виконавців, як Ігор Закус, Наталія Лебедєва, Сергій Давидов, Олексій Пєтухов, демонструє важливість синтезу джазу з іншими жанрами для збагачення музичного ландшафту України.

ВОКАЛ ЯК ЧИННИК ФОРМУВАННЯ ХУДОЖНЬОГО ОБРАЗУ В СЦЕНІЧНОМУ МИСТЕЦТВІ

Оксана МИХАЙЛЮЧЕНКО — 2025-06-26

У статті здійснено комплексне теоретичне дослідження вокалу як одного з ключових чинників формування художнього образу в сценічному мистецтві. Наголошено на необхідності подолання вузькотехнічного підходу до вокального виконавства та на потребі осмислення голосу як цілісного художньо-семіотичного інструменту, що функціонує в межах інтерпретаційної, комунікативної та естетичної взаємодії з глядачем. Аргументовано, що вокал у сценічному просторі реалізується через синтез інтонаційно-тембрових характеристик, динамічної артикуляції, пластики тіла, психоемоційного стану виконавця, його візуальної присутності та здатності до імпровізації. Особливу увагу приділено категорії художнього образу, яка розглядається як багаторівнева структура, що моделюється виконавцем у процесі сценічної трансформації. Доведено, що ефективне формування образу в сценічному мистецтві можливе лише за умови глибокого усвідомлення вокалістом смислових функцій звуку, динаміки, інтонації та тіла як складових цілісної художньої системи.Узагальнено методичні підходи до професійної підготовки вокаліста, акцентовано на значущості поєднання вокально-технічного вдосконалення із розвитком інтерпретаційного, образного, креативного мислення. Методологічне підґрунтя дослідження склали системний, аналітичний, мистецтвознавчий і порівняльний методи, що дозволили здійснити міждисциплінарне осмислення вокалу в контексті сценічної дії. Наукова новизна статті полягає у встановленні взаємозв’язку між вокальними параметрами виразності та семантичним наповненням сценічного образу, а також у запропонованому авторському трактуванні сценічної культури як динамічного результату смислової роботи виконавця. Практична цінність результатів полягає в їх застосовності у фаховій підготовці студентів мистецьких спеціальностей, зокрема у дисциплінах «Вокальна майстерність», «Сценічна практика», «Інтерпретація музичного твору». Перспективи подальших досліджень вбачаються у розробленні когнітивних моделей вокального мислення, дослідженні психосемантичної природи інтонації та у вивченні сценічної імпровізації як механізму живого формування художнього образу.

УКРАЇНСЬКИЙ ФОРТЕПІАННИЙ РЕПЕРТУАР ДЛЯ ДІТЕЙ В КОНТЕКСТІ СУЧАСНИХ ТЕНДЕНЦІЙ РОЗВИТКУ ПОЧАТКОВОЇ МУЗИЧНОЇ ОСВІТИ

Ірина НОВОСЯДЛА — 2025-06-26

У статті досліджено особливості формування сучасного українського фортепіанного репертуару для дітей у системі початкової мистецької освіти в контексті трансформацій освітнього простору, культурно-мистецьких та соціальних викликів сьогодення. Актуальність дослідження зумовлена необхідністю перегляду критеріїв вибору навчального репертуару у зв’язку з оновленням освітніх підходів, інтеграцією національного музичного матеріалу та посиленням ролі мистецької освіти у формуванні стійкості дитини до зовнішніх стресових чинників Метою статті є виявлення сучасних тенденцій використання творів українських композиторів у фортепіанному педагогічному репертуарі, котрий ґрунтується на еволюції освітніх, художньо-естетичних і психоемоційних потреб нового покоління дітей (т.зв. «Покоління Альфа»).Методологічна основа дослідження включає системний, порівняльно-аналітичний, описовий та емпіричний методи. Проведене анкетування викладачів фортепіано початкових спеціалізованих мистецьких навчальних закладів дозволило визначити пріоритетні напрямки у формуванні репертуару, а також виявити рівень зацікавленості творчістю українських композиторів минулого та сучасності, в т.ч. представників української діаспори. Наукова новизна полягає у комплексному аналізі сучасної репертуарної політики щодо використання фортепіанних творів українських композиторів для дітей у взаємозв’язку з культурно- мистецькими, музично-освітніми та соціально-комунікативними чинниками. Висновки. Сьогодні особлива увага приділяється поєднанню педагогічного та мистецького потенціалу творів, що формують внутрішній світ дитини, сприяючи її особистісному розвитку та емоційній рівновазі в умовах сьогодення. За результатами опитування виявлено зміщення акцентів із академічної музики минулого століття у бік сучасних композицій з яскравим образним змістом, доступним фортепіанним викладом і ефектним звучанням. Відзначено зростання композиторського інтересу до жанру транскрипції, популярності ансамблевих творів, п’єс в джазовому стилі, а також наявність тенденції до залучення композицій із патріотичним змістом. Підкреслено активне використання сучасних стилізацій українського фольклору як дієвого засобу музично-естетичного виховання. Результати дослідження підтверджують необхідність підтримки композиторсько-педагогічних ініціатив, орієнтованих на розвиток національного музичного контенту. Матеріали статті можуть становити інтерес для викладачів-піаністів, композиторів, музикознавців і розробників освітніх програм.

АСИМІЛЯЦІЯ МУЗИЧНОГО ТЕАТРУ І РОК-МУЗИКИ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ

Володимир ОТКИДАЧ — 2025-06-26

Автори статті поставили за мету визначити головні особливості асиміляції музичного театру і рок-музики в умовах глобалізаційних процесів. Методологія дослідження базувалась на принципах історико-культурологічного та системного підходів, які дозволяють прослідкувати історію музичного театру від зародження до його сучасних форм у соціокультурному контексті.Наукова новизна полягає у введені до обігу вітчизняного музикознавства поняття «музично-розважальний театр», здійснено його дефінітивний аналіз та обґрунтовано доцільність його використання.У досягненні поставленої мети охарактеризовано особливості становлення театрального мистецтва загалом та його взаємодію з музичним мистецтвом зокрема, що стало поштовхом до створення нового виду театру – музично-розважального. Розглянуто сучасне поєднання музичного театру та рок-музики в умовах глобалізаційних процесів. Розкрито взаємозв’язок цих видів мистецтва у контексті художніх потреб сьогодення та окреслено шлях їхнього становлення та симбіозу.Поява в середині ХХ століття рок-опери відкрила нову сторінку в історії функціонування музичного театру, коли до звичайного побутування музичного супроводу спектаклів додався новий стильовий напрям ‒ рок-музика. Чимало музикознавців визнали, що відбулась так звана рок-революція з новітніми технологічними складовими ‒ мікрофонами, звукопідсилювальною апаратурою, гучним ритмічним звуком, світловими ефектами тощо, що кардинально змінило картину слухацького сприйняття. Рок-опера стала своєрідною ареною для різноманітних творчих експериментів у галузі музичного, сценічного, хореографічного мистецтва, а також перспективною сферою застосування спецефектів та новітніх технологій у площині організації масових постановок.У висновках зазначено, що рок-опера у результаті свого розвитку утворює новий симбіоз з оновленим мюзиклом, який будується за новим архітектонічним принципом. Оновлений мюзикл демонструє нове тлумачення традиційної номерної структури, при якому наскрізна сюжетність відступає на другий план, а на першому постає видовищність і мелодична виразність окремих номерів, що не мають стійкої залежності від сюжету.Такі зміни стали наслідком дії принципів музично-розважального театру, де головною умовою постає компенсаторна функція мистецтва. Музично-розважальний театр використовує усе різнобарв’я музичної палітри класичної та естрадної музики, джазу, року, поп-музики. Симбіоз рок-опери і мюзиклу призвів і до появи жанрового різновиду – рок-мюзиклу, який використав виражальні засоби не лише цих двох форм музичних вистав, але й інших музично-театральних жанрів.

ПРОБЛЕМИ ФОРМУВАННЯ МУЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ ЗДОБУВАЧІВ ОСВІТИ В НАУКОВІЙ ДІЯЛЬНОСТІ І НА ПРАКТИЦІ

Віталій ОХМАНЮК — 2025-06-26

Однією з проблем музичного виховання здобувачів освіти в закладах вищої освіти є формування музичної культури здобувачів освіти. Актуальність проблеми формування музичної культури здобувачів полягає у тому, що не достатньо виконувати тільки популярну музику, а й потрібно зацікавлювати своєю музикою слухача. Формування музичної культури майбутніх викладачів мистецьких закладів освіти передбачає широке знайомство з музичними явищами, розуміння їх змісту, проблем. Вона має єдину ціль – всебічно розвинути активного в суспільному житті громадянина нашої держави. Метою статті є проаналізувати стан формування музичної культури здобувачі освіти в наукові діяльності та на практиці та опрацювати, розробити і застосувати на практиці викладацькі умови та критерії формування музичної культури здобувачів освіти в науковій діяльності і на практиці. Мeтoдологія роботи полягає у застосуванні таких методів: теоретичний аналіз літератури з проблеми вивчення досвіду роботи викладачів, педагогічне спостереження, експеримент, статистичний аналiз і обробки результатів дослідження. Наукова новизна статті полягає у створенні та втіленні системи психолого – педагогічного керівництва шляхом виховання музичної культури здобувачів освіти в науковій діяльності і на практиці та, яка охоплює усі етапи навчання та життєдіяльності здобувачів освіти.Як висновок, в статті ми довели, що таким чином мета і завдання тісно взаємопов'язані між собою єдиною ниткою – формування музичної культури здобувачів освіти. Ці обставини зумовили характер експериментальної методики, яка сприяла б забезпеченню динамічності формування музичної культури здобувачів освіти.

«АЛЬБОМ ДЛЯ ДІТЕЙ ТА ЮНАЦТВА» ВОЛОДИМИРА РУНЧАКА: ОБРАЗНІСТЬ ТА ЖАНРОВО-СТИЛЬОВІ ОСОБЛИВОСТІ

Мар’ян ПАНЬКІВ — 2025-06-26

В статті на матеріалі «Альбому для дітей та юнацтва у восьми частинах “Дітям до 16-ти років виконувати дозволяється”» (2016) досліджено дитячу музику для баяна/акордеона соло Володимира Рунчака. Мета роботи полягає у виявленні жанрових та стильових особливостей музичного твору, а також у з’ясуванні кола виконавських завдань баяніста/акордеоніста. Методологія дослідження базується на поєднанні різних методів щодо вивчення композиторської творчості, зокрема структурно-функціональному (для здійснення композиційно-драматургічного аналізу твору, його музичної форми та образності), жанрово-стильовому (для виявлення специфіки композиторського письма), феноменологічному (осмислення унікальної творчої постаті В. Рунчака), методах аналізу та синтезу (для розгляду музикознавчих праць з вивчення композиторської творчості).Наукова новизна статті полягає у виявленні рис композиторського письма у дитячій музиці для баяна/акордеона українського композитора Володимира Рунчака.В роботі наголошено на циклічності камерно-баянних опусів В. Рунчака. «Альбом для дітей та юнацтва у восьми частинах» має ексцентричний програмний підзаголовок і яскраві, гумористичні назви частин, які контрастують із глибоким змістом та складністю виконавських завдань. Твір вирізняється віртуозністю й яскравою концертністю, він задуманий як антологія сучасного виконавського потенціалу баяна для юних музикантів. Тут задіяно всю палітру баянних штрихів, використано численні специфічні прийоми (тремоло міхом, тріольний рикошет, глісандо, зокрема акордове глісандо вгору та вниз, репетиції, vibrato тощо). У висновку зазначено, що «Альбом для дітей та юнацтва у восьми частинах» В. Рунчака постає як цікавий модерновий твір, опанування якого в цілому може свідчити про володіння молодим виконавцем усього спектру базових навичок сучасного баяніста, а саме: фактурної, штрихової, артикуляційної, динамічної палітри. Риси сюїтності тут виявляються у образній єдності частин, а також їх контрастному зіставлення за характером і темпом (рухливо-спокійно). Загалом цикл нагадує геніальний високохудожній етюд трансцендентної складності на різні види техніки для талановитих дітей ХХІ століття. Таким чином композитор уводить молодого музиканта у світ сучасної баянної музики у тісному взаємозв’язку з образами дитинства. Він апелює до таких важливих дитячих цінностей як родина, дружба, радість спілкування, гра. У баянному циклі В. Рунчака також актуалізовано антологію жанрів (прелюдія, марш, етюд, вальс, токата, інвенція).

ТВОРЧИЙ ПОРТРЕТ ЛЮБОВІ ГУНДЕР: БАГАТОВЕКТОРНІСТЬ ВИКОНАВСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Владислав ПІРУС — 2025-06-26

Мета роботи – проаналізувати специфічні риси творчої діяльності видатної української піаністки-концерт-мейстера Любові Гундер у роботі з різними виконавськими складами (солісти-вокалісти, солісти-інструменталісти, вокальні ансамблі, оркестри), виявити ключові принципи її підходу та адаптивність виконавського стилю в залежності від особливостей співпраці. Дослідження спрямоване на виявлення унікального поєднання технічної майстерності, глибокого стилістичного чуття, емпатії, імпровізаційних здібностей та педагогічного такту в її концертмейстерській практиці. Методологія дослідження базується на комплексному підході, що поєднує методи: аналітичний (аналіз наукових статей, присвячених творчості Л. Гундер та загальним питанням концертмейстерства й імпровізації); біографічний (висвітлення творчого шляху піаністки); мистецтвознавчий аналіз (розгляд специфіки інтерпретації та аранжування); компаративний (порівняння підходів до роботи з різними виконавськими складами); аналіз інтерв’ю та мемуарних текстів Л. Гундер для виявлення її власних рефлексій щодо творчого процесу. У розвідці застосовано принципи міждисциплінарності із залученням термінології та окремих підходів музикознавства, психології комунікації, педагогіки. Наукова новизна полягає у спробі комплексного підходу щодо специфіки творчої діяльності Любові Гундер як піаніста-концертмейстера з різними типами мистецьких колективів та окремих виконавців. На відміну від загальних праць про концертмейстерське мистецтво запропонована розвідка синтезує багатогранність таланту мисткині. Виявлено унікальну модель творчої взаємодії, особливо у багаторічній співпраці з вокальним ансамблем «Росинка», що базується на синергії, емпатії та імпровізаційності.Доведено, що творча діяльність заслуженої артистки України Любові Гундер як піаніста-концертмейстера, сольної виконавиці, педагога характеризується винятковою багатогранністю та адаптивністю.

ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ ЦИМБАЛІВ У ЄВРОПЕЙСЬКІЙ МУЗИЧНІЙ КУЛЬТУРІ ХІХ-ХХ СТОЛІТТЯ (ОРГАНОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТ)

Олександра САВИЦЬКА — 2025-06-26

У сучасній світовій музичній культурі цимбали займають важливе місце, виступаючи унікальним містком між народною традицією та академічним мистецтвом. Багатий тембр і широкий діапазон робить цимбали затребуваними серед виконавців народної, класичної та естралної і навіть джазової музики. Зростаючий інтерес зумовлений не лише музичною виразністю цього інструмента, а й багатою історією розвитку, що відображає складні процеси культурної взаємодії та технічних інновацій у різних європейських країнах. Ця тематика є актуальною для наукового дослідження, оскільки дозволяє глибше зрозуміти еволюцію цимбалів, їх роль у формуванні національних музичних шкіл і вплив на сучасну виконавську практику. Мета статті полягає у виявленні закономірностей та особливостей конструктивної трансформації цимбалів у європейських країнах XIX–XX ст., а також у визначенні впливу соціокультурних, професійних і технологічних чинників на формування різних типів цього інструмента та їх інтеграцію у професійну музичну практику. Методологія. У статті використано органологічний аналіз для вивчення конструктивних особливостей цимбалів, історико-культурний аналіз для з’ясування впливу соціокультурних і етнічних чинників на їх розвиток, порівняльний метод для зіставлення національних варіантів інструмента, а також джерелознавчий аналіз для опрацювання наукових та архівних джерел.Наукова новизна полягає в комплексному органологічному дослідженні конструктивної еволюції цимбалів у європейській музичній культурі XIX - XX століть. Висновки. Еволюція цимбалів відбувалася двома основними шляхами: – універсалізація (створення концертних моделей, якиі стали прикладом поєднання різноетнічних та різночасових технічних можливостей та знахідок у сфері конструкторського вдосконалення і утвердилися як об’єкт цимбального професіоналізму в багатьох європейських країнах); – спеціалізація (адаптація традиційних інструментів до потреб національних музичних шкіл, наслідком яких стала поява угорських, українських, латвійських, молдовських цимбалів тощо).

МУЗИЧНЕ МИСТЕЦТВО В КОНТЕКСТІ ВИЩОЇ ОСВІТИ: ТЕОРІЯ, МЕТОДИКА ТА ПРАКТИКУМ РОБОТИ З КОЛЕКТИВОМ

Петро ШИМАНСЬКИЙ — 2025-06-26

Актуальність теми зумовлена потребою у формуванні нового типу фахівця у галузі мистецтва – не лише виконавця, а й організатора, лідера, здатного працювати в умовах командної творчості, міждисциплінарної взаємодії та відкритості до інновацій. У сучасних умовах розвитку мистецької освіти важливим завданням закладів вищої освіти є формування висококваліфікованих фахівців, здатних до творчої діяльності, професійної мобільності та ефективної комунікації в умовах художнього середовища. Одним із ключових елементів цієї підготовки є робота з музичним колективом, яка охоплює як практичну, так і методико-теоретичну підготовку майбутніх музикантів, педагогів, диригентів та організаторів культурно-мистецьких процесів. У статті розглянуто основи організації та управління музичним колективом у закладах вищої освіти. Проаналізовано теоретичні засади, методичні підходи та особливості практичної реалізації навчального процесу в галузі музичного мистецтва. Визначено ключові педагогічні принципи та психолого-педагогічні аспекти, що впливають на ефективність роботи з колективом. Порушуються питання структури, функціонування, взаємодії учасників музичного ансамблю, а також ролі керівника у створенні сприятливого творчого середовища. Здійснено аналіз сучасних тенденцій та технологій, що застосовуються у процесі формування професійних навичок майбутніх музикантів. Розглянуто практичні аспекти організації репетиційного процесу, підбору репертуару, планування навчального часу та особливостей підготовки до концертних виступів. Увага приділяється питанням психолого-педагогічної взаємодії у студентському середовищі, формуванню мотивації, розвитку лідерських якостей, відповідальності та співпраці в умовах творчої співпраці. Окремо розкриваються особливості адаптації учасників до різних художніх форматів та стилів. Зазначено значення практикуму як невід'ємної складової процесу професійної підготовки майбутніх керівників музичних колективів. Метою даної статті є всебічне теоретико-практичне осмислення процесу організації, методики та практикуму роботи з музичним колективом у закладі вищої освіти в контексті сучасних освітніх та мистецьких вимог. Методологія. З огляду на зростання культурного попиту в суспільстві та потребу у висококваліфікованих кадрах у сфері мистецької освіти, питання методичного забезпечення роботи з колективом набуває особливої ваги. Наукове обґрунтування методики керівництва музичними колективами, визначення психолого-педагогічних чинників їх ефективного функціонування, впровадження практикоорієнтованих форм навчання у підготовці студентів – усе це є запорукою успішного професійного становлення майбутніх фахівців. Наукова новизна дослідження полягає у комплексному осмисленні музичного мистецтва як складової фахової підготовки майбутніх фахівців у вищій освіті. Уперше здійснено інтеграцію теоретичних засад, методичних підходів і практичних аспектів роботи з музичним колективом у єдину освітню модель, що відповідає сучасним вимогам мистецької педагогіки. Виявлено та обґрунтовано ефективні педагогічні умови формування художньо-творчої компетентності студентів засобами колективної музичної діяльності. Матеріали дослідження можуть бути корисними викладачам, студентам, диригентам, організаторам культурно-освітньої діяльності, а також усім, хто працює у сфері музичної освіти.

ДОРОБОК УКРАЇНСЬКИХ КОМПОЗИТОРІВ ДЛЯ ОДНОРІДНИХ ТА МІШАНИХ АНСАМБЛІВ ЗА УЧАСТІ ГІТАРИ КІНЦЯ ХХ – ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТЬ

Богдан БУРЛАЧЕНКО — 2025-06-26

Розвідка присвячена ансамблевому гітарному виконавству, яке розглянуто на основі творчості українських композиторів (А. Андрушка, Ю. Стасюка, А. Бойко, С. Гуріна, Л. Герасимчук, О. Ходаківського, В. Куликовської, М. Вігули та Ф. Берната). Зазначено, що доробок композиторів є одним із важливих аспектів в контексті розвитку інструментального мистецтва загалом та гітарного ансамблевого музикування зокрема. Метою роботи є визначення специфіки гітарних композицій для однорідних та мішаних ансамблів українських композиторів кінця ХХ – початку ХХІ століття та розширення аналітичної інформації щодо наявності ансамблевого репертуару. Методологія дослідження містить комплекс методів, серед яких аналітичний підхід, що використаний для та опрацювання наявної наукової літератури; історичний метод, що обумовлюється означенням певного проміжку часу ансамблевого музикування за участі гітари; методи синтезу та теоретичного узагальнення – для створення деякої почерговості викладення основного матеріалу розвідки, здійснення висновків і перспектив подальшого дослідження зазначеної теми. Наукова новизна статті полягає у першому комплексному дослідженні, предметом якого є узагальнення наявної інформації щодо репертуару для гітарних ансамблів. українських композиторів У висновках, зазначено, що композиторська творчість займає вагоме місце у становленні та розвитку гітарного ансамблевого виконавства та набирає все більшої популярності серед інструменталістів. Нестача в ансамблевому гітарному репертуарі пояснюється тим, що ансамблевий гітарний рух є відносно новітнім явищем в Україні, мало вивченим і лише нещодавно отримав підтримку у академічному, виконавському та композиторському колах. На сьогодні митці здійснюють переклади, аранжування на відомі твори зарубіжних авторів, поповнюють репертуар гітаристів-ансамблістів авторськими творами.

ТАНЕЦЬ В ЕПОХУ ВІДРОДЖЕННЯ: СОЦІОКУЛЬТУРНИЙ АНАЛІЗ

Карина КІНДЕР — 2025-06-26

В епоху Ренесансу розпочинається формування професійної хореографії, суттєво змінюються соціокультурні функції танцю. Аналіз цих аспектів допоможе глибше зрозуміти не тільки особливості історичного розвитку європейської хореографічної традиції, але й специфіку сучасного танцювального мистецтва. Мета статті – соціокультурний аналіз особливостей танцю в епоху Відродження та його вплив на подальший розвиток європейської хореографічної культури. Методологія дослідження ґрунтується на міждисциплінарному синтезі соціокультурної аналітики і хореологічного мистецтвознавчого підходу. Також використані історичний, порівняльний, структурно-функціональний методи. Наукова новизна. Особливості танцю в епоху Відродження досліджено в контексті взаємодії основних складових ренесансної культури у взаємозв’язках із музикою, образотворчим мистецтвом й архітектурою; визначено впливи ідеологічних, естетичних, соціальних чинників на його розвиток; простежено еволюцію соціокультурних функцій ренесансного танцю та його вплив на подальший розвиток європейської хореографії.Висновки. В епоху Ренесансу були започатковані важливі тенденції, які визначили розвиток хореографічної культури наступних століть – формування бальної лексики, ускладнення хореографічної техніки, остаточне розділення народного й аристократичного танцю, розробка теорії танцю і методики хореографічного навчання.В ареалі західної Європи склалися єдині танцювальні канони і поглибилася тенденція інтернаціоналізації бальної хореографії. Якщо у попередні історичні епохи домінуючою соціокультурною функцією танцю була ритуально-релігійна, то, починаючи з епохи Відродження, пріоритетними стають естетична, ідеологічна та соціально-репрезентативна функції. Особливого статусу набув бальний танець, який транслював гуманістичні цінності, світські ідеали й візуально-естетичні смаки, відігравав важливу роль у вихованні, освіті та церемоніальному етикеті, слугуючи соціальним маркером належності до еліти.

ОСМИСЛЕННЯ ФЕНОМЕНУ МІФУ ТА МІФОТВОРЕННЯ: ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА І АНАЛІТИКА НАУКОВИХ ДОСЛІДЖЕНЬ У ПЕРІОД 2020-2024 РОКІВ

Олесь ДОВГАНИК — 2025-06-26

В статті здійснюється характеристика і аналітика наукових досліджень 2020-2024 років, які стосуються проблематики міфу. Розкриваються особливості осмислення архаїчних та сучасних міфів. З’ясовуються основні властивості модерного міфу та наслідки їх впливу на соціокультурний вимір. Демонструються центральні узагальнення та умовиводи, наявні у наукових розвідках опублікованих впродовж 2020-2024 років. Визначаються проблемні аспекти розуміння міфів, які потребують подальшого розвитку та вивчення у науковій думці. Мета. З’ясувати ступінь розробленості проблематики міфу в наукових дослідженнях опублікованих впродовж 2020-2024 років.Методологія дослідження. Досягнення окресленої мети передбачає використання таких методів та підходів: аналітичний; системний; хронологічний; структурно-функціональний. Вказаний методологічний інструментарій дослідження сприятиме з’ясуванню зв’язків між змістовними елементами та структурними компонентами досліджень, які стосуються тематики міфу.Наукова новизна. В науковій розвідці здійснено багатогранний огляд та характеристику досліджень з тематики міфу опублікованих в період 2020-2024 років. У дослідженні вперше проведено комплексну аналітику наукових публікацій з проблематики міфу. Визначено контексти чи тематичні поля, які недостатньою мірою розроблені та потребують своєї актуалізації в майбутніх науково-академічних розвідках. Висновки. У межах проведеного дослідження було виявлено міждисциплінарний характер наукових розвідок, які вивчають тематику міфу. З’ясовано, що проаналізовані дослідження мають синтетичний або гібридний теоретично-практичний характер, тобто спрямовані на вивчення основних теорій розуміння міфу та їх функціонування в соціокультурному вимірі. Розкрито, що до основних змістовних умовиводів представлених у аналізованих дослідженнях можна зарахувати такі: універсальність міфологічної або архетипної форм в різних народів та суспільств; важливість ритуалу в процесі формування міфологічної свідомості та розуміння соціокультурної реальності; розрізнення або протиставлення категорій «архаїчний» та «політичний» міфи. Встановлено, що альтернативне тлумачення політичних міфів та прояви архетипно-міфологічних образів у повномасштабній російсько-українській війні є недостатньою мірою опрацьовані в наукових дослідженнях.

СУЧАСНИЙ ТАНЕЦЬ ЯК СОЦІОКУЛЬТУРНИЙ ФЕНОМЕН: ПОЄДНАННЯ ДУХОВНИХ ЦІННОСТЕЙ І КРЕАТИВНИХ ФОРМ ДОЗВІЛЛЯ

Тетяна КЛІМУК — 2025-06-26

Європейський вибір розвитку українського суспільства передбачає усвідомлення нової ролі сучасного хореографічного мистецтва. Час вимагає переосмислення соціокультурних функцій танцю, його художньо-естетичних особливостей та терапевтичних можливостей для створення креативних форм дозвілля в соціокультурному просторі України.Метою статті є аналіз художньо-естетичних та духовно-психологічних особливостей розуміння стильової, жанрово-естетичної та соціокультурної специфіки сучасного танцю в контексті модернізаційних перетворень в Україні. Реалізація поставленої мети відбувається через вирішення наступних завдань: 1) розкриття сутності і поняття сучасного танцю як багатопланового соцікультурного феномену універсальної дії 2) дослідження терапевтичного ефекту сучасного танцю в контексті гармонізації розвитку особистості і обміну культурними цінностями соціальних груп між собою 3) визначення особливостей культурних змістів та символів сучасної хореографічної культури в контексті поєднання духовних цінностей і нових креативних форм дозвілля з метою відтворення культурних цінностей.Методологія дослідження базується на поєднанні культурологічного і мистецтвознавчого підходів до аналізу соціокультурної і художньо-естетичної природи танцю, а також у нагоді став психологічний ракурс осмислення терапевтичних можливостей танцювальних практик.Наукова новизна. У статті розглянуто сукупність характеристик і відмінностей розуміння сучасного танцю та їх використання в сучасних формах соціокультурної діяльності в Україні. Як висновок у статті наголошується, що танець завжди привертав увагу дослідників різних шкіл і напрямків, фізіологів і вчених у галузі психології та педагогіки. Танець можна визначити як соціокультурний феномен, у якому знаходять своє вираження особливо значущі психопластичні інтонації суспільства, відбиваються соціальні мотиви. Танець є цілим комплексом невербальних знаків та сигналів, які несуть інформацію про психологічні особливості особистості та групи. Причина терапевтичного ефекту танцю полягає у важливості, яку відіграє ритм – головний і визначальний елемент танцю, що впливає на душу людини. Танець є моделлю не лише соціальної системи, а й ціннісно-нормативної матриці розвитку окремої особистості.Таке розуміння відкриває нові перспективи в організації креативних форм культурно-дозвіллєвої діяльності в Україні.

КУЛЬТУРНА ДИПЛОМАТІЯ В ЗАРУБІЖНІЙ ГУМАНІТАРИСТИЦІ

Ігор КОРЖУК — 2025-06-26

В загальному розумінні світова гуманітаристика розуміє культурну дипломатію як сферу політики, в якій держави прагнуть мобілізувати свої культурні ресурси для досягнення цілей зовнішньої політики. Природа цих цілей і культурних ресурсів, мобілізованих для їх досягнення, зазнавала історичних змін, і для позначення такого роду політики в різних національних та історичних контекстах використовувався ряд термінів. Протягом XIX століття культурна дипломатія була тісно пов’язана із суперництвом Великих держав, особливо в колоніальному контексті. Однак після закінчення Першої світової війни культурну дипломатію все більше почали розуміти як засіб для проведення ідеологічної конкуренції, тренд, який став центральним у культурній дипломатії холодної війни. Тим не менш, зосередження науковців на культурних вимірах протистояння між двома наддержавами часів холодної війни відвернуло увагу від інших різновидів культурної дипломатії в «третьому світі» або «глобальному півдні», які прагнули встановити форми солідарності між постколоніальними націями.У постбіполярний період розвитку світової політики інтерес до культурної дипломатії вийшов за межі виключно американського академічного простору і здобув визнання серед науковців інших країн. Незважаючи на різноманіття підходів і трактувань, термін cultural diplomacy закріпився в міжнародному науковому обігу як загальновизнане поняття. Визначення культурної дипломатії можуть відрізнятися залежно від мети та конкретних форм її реалізації. Системне осмислення цього феномену розпочалося ще в 1960-х роках ХХ століття.У рамках культурної дипломатії застосовуються різні інструменти впливу, серед яких: мистецтво (театр, кіно, музика, танець, живопис, скульптура), організація виставок, зокрема міжнародних, таких як ЕКСПО; освітні та академічні програми обміну, мовні курси за кордоном; популяризація літератури через відкриття бібліотек або переклади творів на інші мови; міжнародне поширення новин і культурного контенту; а також релігійна дипломатія, включаючи проєкти міжрелігійного діалогу.

САКРАЛЬНА АРХІТЕКТУРА ЛУГАНЩИНИ ЗА УМОВ РОСІЙСЬКОЇ ВІЙСЬКОВОЇ ЕКСПАНСІЇ (2022 РІК): УТРАТИ ТА ПОТЕНЦІАЛ ВІДНОВЛЕННЯ

Євгеній КУЗЬМЕНКО — 2025-06-26

Сакральна архітектура Луганщини – перлина краю, невід’ємна складова частина національного та світового культурного надбання, елемент національної безпеки. Мета роботи полягає в розгляді сакральної архітектури Луганщини за умов повномасштабної російської військової експансії в історико-культурологічному вимірі. Методологічною основою статті є філософія та історія культури, історико-культурологічний підхід. Наукова новизна дослідження полягає в тому, що в ньому розкрито актуальну, малодосліджену проблему сакральної архітектури Луганщини за умов російської військової експансії, її втрати та потенціал відновлення. Висновки. За підсумками дослідження встановлено, що сакральна архітектура Луганщини зазнала непоправних утрат унаслідок повномасштабної російської військової експансії. На теренах Луганщини виявлено 54 храмові споруди, які постраждали від ворожих обстрілів упродовж весни–літа 2022 р. Найбільша кількість утрат локалізується в Сіверськодонецькому районі. Серед постраждалих об’єктів 19 повністю знищено або важко пошкоджено. Заразом 9 церковних будівель – пам’ятки архітектури місцевого значення. Водночас 2 храми, Другий Свято-Митрофанівський м. Лисичанська та Свято-Миколаївський м. Попасна, мають історико-архітектурну цінність, але не перебувають на державному обліку, охоронний статус відсутній.Це актуалізує в загальноукраїнському вимірі проблему виявлення об’єктів культурної спадщини, які мають цінність, та присвоєння їм охоронного статусу. Серед постраждалих церков більшість мають потенціал для відновлення, але воно насамперед залежить від деокупації регіону. Нині основоположними завданнями держави щодо означених будівель є моніторинг їхнього стану й донесення відомостей про ці російські злочини міжнародному співтовариству. Проблема має перспективи подальших досліджень за матеріалами інших областей України.

ЖІНКА В КИТАЙСЬКОМУ СУСПІЛЬСТВІ: ШЛЯХ ВІД ТРАДИЦІЇ ДО СОЦІОКУЛЬТУРНИХ ТРАНСФОРМАЦІЙ

Оксана ПЕТІНОВА — 2025-06-26

У статті представлені результати реалізації україно-китайського освітньо-наукового проєкту «Освіта в глобалізованому суспільстві: філософія, менеджмент, культура, сучасні тренди, економічні опції та міжнародні практики», одним з аспектів якого було дослідження соціокультурних аспектів розвитку сучасного китайського суспільства на прикладі ролі та соціального статусу жінки. Мета роботи – на основі результатів реалізації україно-китайського проєкту на конкретних прикладах показати особливості еволюції соціального статусу жінки в китайському суспільстві від традиційних моделей до сучасних соціо-культурних трансформацій. Методологія дослідження. Дослідження базується на поєднанні емпіричних (спостереження, опис, узагальнення) та теоретичних (аналіз, синтез, індукція, дедукція) методів, що дозволило здійснити комплексний міждисциплінарний аналіз трансформації соціального статусу жінки в КНР. Герменевтичний метод дав змогу інтерпретувати традиційні філософські уявлення про жіночність (конфуціанство, даосизм), а системний підхід – осмислити роль жінки як елементу складної соціокультурної структури. Порівняльно-історичний аналіз виявив динаміку гендерних змін від імперських часів до сучасності, а контент-аналіз сучасних медіа дозволив оцінити репрезентацію жіночого образу в інформаційному просторі Китаю. Наукова новизна. В українському науковому дискурсі здійснено цілісне дослідження змін у гендерних ролях жінки (на прикладі КНР) у контексті переходу від традиційних до сучасних соціокультурних практик та дістало подальшого розвитку визначення динаміки жіночої емансипації, розкрито сучасний образ жінки як активного учасника публічного й культурного життя. Висновки. Соціальний статус жінки в КНР зазнає глибоких змін під впливом модернізації, хоча традиційні норми досі чинять значний вплив. Конфуціанство й даосизм формували патріархальні уявлення, що легітимізували соціальну нерівність. Попри законодавчі ініціативи, жінки стикаються з дискримінацією, стереотипами та тиском щодо сімейних ролей. Значним є вплив індустрії краси, яка диктує стандарти жіночої поведінки. Водночас спостерігається зростання соціальної активності, економічної незалежності та участі жінок у публічному просторі. Для досягнення справжньої гендерної рівності необхідне не лише правове забезпечення, а й переосмислення культурних і освітніх стратегій. Сучасна китайська жінка дедалі більше уособлює нову модель активного соціального суб’єкта, здатного змінювати суспільство.

МІФОЛОГІЧНІ ВІРУВАННЯ ЯК ОСНОВА ЕТНІЧНИХ КУЛЬТУРНИХ КОДІВ

Андрій ПОЦЕЛУЙКО — 2025-06-26

Мета дослідження полягає у відтворенні глибинної основи українських дохристиянських культурних кодів шляхом виявлення архаїчних загальноіндоєвропейських міфологічних структур, релікти яких збереглись в українській етноміфологічній спадщині, а також визначення їх специфічних рис та семантичної сутності. Методологія роботи поєднує методи порівняльної індоєвропейської міфології, а саме, теорію трихотомічної соціо-функціональної структури індоєвропейської ідеології Жоржа Дюмезіля, структурної семіотики, структурної антропології, що дозволили окреслити специфічні риси загальноіндоєвропейських міфологічних структур. Наукова новизна. На основі комплексного аналізу праць міфологів-компаративістів окреслено загальноіндоєвропейські міфологічні структури, які відображають стародавні релігійні вірування, і визначено соціофункціональні архетипи «жерця», «вождя-чаклуна», «священного воїна-захисника», «воїна-звіра». Доведено також зв’язок з цими архетипами загальноіндоєвропейських міфоепічних тем «протиставлення етики героїзму етиці користі», «трьох гріхів воїна», «міжфункціонального конфлікту», простежено їх як основу фольклорної традиції, яка є формою передачі від покоління до покоління в межах етнічної спільноти релігійного, соціального та культурного досвіду, системою, що еволюціонує і самоорганізується, розвиваючи автентичні і асимілюючи набуті зовні (інфільтровані) елементи, зберігаючи при цьому свої інваріантні риси, що визначають її ідентичність. Зроблено висновок, що на основі комплексного аналізу праць провідних фахівців в області індоєвропейської культурної компаративістики встановлено, що міфологія – це найдавніше ідеологічне утворення синкретичного характеру, в якому переплелися елементи релігії, філософії, науки, мистецтва в їх зародковому стані. Одним із найбагатших і найколоритніших джерел, за яким можна вивчати культуру й світогляд етносу є міфологія, перекази й легенди минувшини. Завдяки міфології ми дізнаємося про глибинні витоки духовності й вірувань наших предків.

ІНТЕРПРЕТАЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО МОДЕРНІЗМУ XX СТОЛІТТЯ У СВІТОВОМУ ХУДОЖНЬОМУ ПРОЦЕСІ

Ігор ТВОРОНОВИЧ — 2025-06-26

У статті досліджується розвиток модерністських тенденцій у мистецтві та архітектурі Києва в другій половині XX століття. Розглядається відхід від стилю ампіру та формування нових архітектурних форм під впливом загальних тенденцій та місцевих особливостей.Особлива увага приділяється аналізу знакових архітектурних об’єктів Києва цього періоду, зокрема архітектурний факультет КНУБА, Центральний автовокзал та будівля «УкрІНТЕІ». Підкреслюється їхня роль у формуванні унікального архітектурного ландшафту міста та відображенні стилістичних особливостей модернізму.У Києві зявляються знакові споруди, що відображали дух епохи, такі як Палац «Україна», готель «Салют», окремі житлові масиви.Архітектори експериментували з формами та простором, інколи з елементами бруталізму.У мистецтві продовжувався пошук нових форм вираження в живописі, скульптурі, графіці та спостерігався розвиток абстрактного мистецтва. Крім того, у статті розглядаються процеси, що відбувалися в мистецтві Києва в цей період. Аналізуються тенденції розвитку «суворого стилю» та неофіційного мистецтва, їхній внесок у збагачення культурного життя міста та розширення меж художньої виразності. Модернізм у Києві розвивався в складних умовах ідеологічного контролю, але водночас став періодом активних творчих пошуків, появи оригінальних архітектурних та мистецьких творів, що відображають дух епохи.У роботі підкреслюється значення збереження та осмислення спадщини цього періоду для сучасного культурного розвитку міста.Київський модернізм другої половини XX століття – це складне та неоднозначне явище. Він розвивався в умовах ідеологічного контролю, але водночас демонстрував прагнення до інновацій, функціональності та самобутнього вираження. Архітектурні та мистецькі твори цього періоду є важливою частиною культурної спадщини Києва, відображаючи дух епохи та творчі пошуки митців. Сьогодні ці об'єкти потребують осмислення, збереження та інтеграції в сучасний міський простір як свідчення унікального етапу в історії київської культури.

ВИКОРИСТАННЯ ЦИФРОВИХ ТЕХНОЛОГІЙ З МЕТОЮ ЗБЕРЕЖЕННЯ, ПОПУЛЯРИЗАЦІЇ Й РЕСТАВРАЦІЇ МИСТЕЦЬКИХ ТВОРІВ, МУЗЕЙНИХ ЕКСПОНАТІВ ТА НЕРУХОМИХ ОБ’ЄКТІВ КУЛЬТУРНОЇ СПАДЩИНИ

Артур АРОЯН — 2025-06-26

У статті висвітлено основні способи використання цифрових технологій для фіксації та збереження об’єктів культурної спадщини. Проаналізовано вимоги до фотографування творів мистецтва і студійних умовах. Наведено приклади технологій оцифрування нерухомих об’єктів культурної спадщини, визначені переваги і недоліки кожного з них. Розкрито специфіку виконання моделі музейного експонату на основі фотограметрії. Наведено алгоритм роботи та описані головні складнощі при роботі з тривимірною моделлю об’єкта. На прикладах тривимірних моделей експонатів Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського продемонстровано послідовність виконання цифрової версії об’єктів. Також розкрито проблемні аспекти побудови геометрії та запропоновано способи їх вирішення. Метою роботи є комплексний опис наявних методик з урахуванням їхніх переваг і проблемних аспектів для вирішення різних задач. Основну увагу приділено питанню відповідності головної задачі оцифрування об’єкта та підбору технології і алгоритму її застосування. Основною методикою цього дослідження є комплексний підхід, заснований на аналізі світових і українських прикладів оцифрування пам’яток. Автори аналізують найбільш поширені методи оцифрування об’єктів культурної спадщини та визначають сфери, де кожний з них є найбільш доцільним. Науковою новизною цього дослідження є розкриття технологічних особливостей фотографування творів живопису, наведення прийомів роботи з моделюванням музейних експонатів на основі фотограметрії. Також, вперше вводиться в науковий обіг сучасний досвід відтворення у вигляді тривимірних моделей експонатів Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського. У висновках резюмовано основні підходи у використанні цифрових технологій з означеної тематики та розкрито перспективи подальших досліджень у цій сфері.

ТВОРЧІСТЬ ФРАНЦА ЧЕРНЯКА ЯК ХУДОЖНЄ ВІДДЗЕРКАЛЕННЯ ТРАНСФОРМАЦІЇ ТРАДИЦІЙ УКРАЇНСЬКОГО МИСТЕЦЬКОГО ПРОСТОРУ

Олександр БЕРЛАЧ — 2025-06-26

Дослідження присвячено аналізу творчості українського майстра гутного скла словацького походження Франца Черняка, яскравого представника мистецької еліти України. Проведено аналіз низки джерел, пов’язаних з особливостями художньо-критичного осмислення складних творчих процесів притаманних для Франца Черняка. Наголошено на актуальності гутного скла у створенні цікавих образів, які мають глибоке філософське звучання та неабиякий резонанс у світовому кризовому сьогоденні. Мета статті – проаналізувати творчість Франца Черняка як художнє віддзеркалення трансформації традицій українського мистецького простору. Методологія дослідження прийнята комплексна. Вона включає як загальнонаукові методи – аналіз, синтез, міждисциплінарні методи – порівняння, систематизації, так і спеціальні методи – метод збору даних, фотофіксація. Зокрема, метод аналізу був використаний під час розгляду теоретичних засад творчості майстра, синтез – з метою узагальнення творчого доробку Франца Черняка; порівняння – для визначення ознак в стилістичному та техніко-технологічному дослідженні творів гутного скла; системного – під час класифікації творчого доробку як складового компоненту мистецького процесу; метод збору даних дозволив отримати детальну інформацію по безпосередньому обліку творів мистецтва – огляду, виміру, ідеї, задуму та композиційних рішень; фотофіксація – з метою ідентифікації мистецьких творів майстра.Наукова новизна отриманих результатів визначається розв’язанням поставлених у статті завдань, які характеризуються вперше проаналізованими та класифікованими творами гутного скла Франца Черняка та систематизацією їх за стилістичним аналізом. Висновки. Наукова розвідка присвячена вивченню творчості Франца Черняка як художнього віддзеркалення традицій українського мистецького простору, дослідженню й атрибуції творів майстра. Атрибуція проводилась на основі комплексного аналізу, як стилістичного, так і техніко-технологічного досліджень. Допоміжну роль відіграв джерелознавчий аналіз. Увагу акцентовано на домінуванні широкого спектру ідей у творчому доробку майстра. Доведено, що творчий спадок художника в українському гутництві представлений кількісно та глибокий ідейно і складно піддається класифікації.Виокремлено твори фантазійної, міфілогічної, сюрреалістичної та алегоричної тематики сповнені гумору і надзвичайного естетизму.Виділено роботи з антропоморфними мотивами. Зазначено, що важливе місце займає пластика форм в основу якої покладено коло, циліндр, куля. Також виділена група творів гутного скла, в основі побудови якої лежить витонченість композиції, складена з овоїдної форми. Зазначені найпростіші геометричні форми є улюбленими та домінантними у пластиці художника. Зосереджено увагу на такій класифікації творів, яка здебільшого не вичерпує обсягу творчого доробку майстра.Втілення творчих ідей в роботах майстра констатує та авторитетно декларує про те, що Франц Черняк любить й поважає традицію, водночас він усвідомлює, що консерватизм у «фольк-арті» – його коституаційна риса, але не стандартність. Тому доводить своїми роботами, що творчість гутників була позбавлена умисної архаїзації. Митець вважає, що апологія традиції – одна з характерних рис провінційності. Властивості творчості, в основу якої покладено філософське розуміння буття, виражені в особливій художній формі, вони є унікальними, тому Франц Черняк намагається відтворити образи в строго індивідуальній, притаманній майстру пластичній формі. Одержані результати актуальні та важливі для розуміння розвитку української традиції декорування художнього скла, вони можуть бути використані як зразок для подальшого системного вивчення розвитку гутних промислів в Україні.

ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ ОБРАЗУ ЛЮДИНИ В УКРАЇНСЬКИХ ПЕРІОДИЧНИХ ВИДАННЯХ ЛЬВОВА МІЖВОЄННОГО ПЕРІОДУ XX СТОЛІТТЯ В КОНТЕКСТІ СТИЛІСТИКИ АР ДЕКО

Анжела ГОМЗЯК — 2025-06-26

Стаття присвячена дослідженню образу людини в графіці українських періодичних видань міжвоєнного Львова. Метою дослідження є вияв та розкриття композиційно-образних особливостей графіки з стилістичними ознаками ар деко, а саме висвітлення способів трактування образу людини у структурі українських періодичних видань Львова міжвоєнного періоду XX століття. Методологія дослідження представлена загальнонауковими та спеціальними методами. При вивченні літератури та емпіричного матеріалу базовими стали методи синтезу, порівняльний, типологічний методи. Для виявлення образних та композиційних характеристик використано метод композиційного аналізу, візуально-графічний, порівняльний та описовий методи. Наукова новизна роботи полягає у комплексному аналізі українських періодичних видань Львова міжвоєнного періоду ХХ ст., а саме висвітленні композиційних особливостей формування образу людини в графіці з ознаками стилю ар деко. Розглянуто основні способи образотворення людини, принципи, засоби та прийоми створення графічної композиції на основі антропоморфних мотивів. Висновки. Досліджено художнє вирішення та композиційні особливості графіки газет та журналів у внутрішній структурі видання та обкладинці. На основі композиційного аналізу виокремлено наступні способи трактування образу людини: використання атлетичної та стрункої худорлявої натури; геометричні хвилеподібні лінії зі заокругленими кутами підпорядковувались чіткій геометричній побудові, чіткий силует-пляма зі збереженням пропорцій; перебільшення окремих частин тіла: довжина ніг, шиї чи талії у жіночих образах, але без руйнування загальних силуетних конфігурацій; тяжіння до геометризації форми. Крім того, дослідження висвітлює роль композиційних прийомів та засобів для створення образу людини та встановлення візуального контакту між графікою в періодичних виданнях та адресатом візуального повідомлення.Встановлено, що графіка з ознаками стилю ар деко є читабельною, характеризується стриманою декоративністю орнаментики та легко і швидко сприймається за рахунок використання простих і зрозумілих форм, узагальненню силуету, збереженню антропоморфних рис та пропорцій разом з можливістю ефектної гіперболізації окремих частин тіла. В такий спосіб, такі прості засоби , як ритм та контраст, використання одноколірних плям, стимулюють увагу глядача та створюють в пам’яті залишкові сліди, а тиражування рекламної графіки одного типу в різних виданнях з певним періодичним повторенням, закріплює такі образи в пам’яті. Перспектива подальших досліджень образотворення в українських періодичних виданнях Львова міжвоєнного періоду полягає у вивченні особливостей формотворення зооморфних та біонічних мотивів у графіці даного типу в контексті стилістики ар деко, з використанням основних положень в науково-дослідній роботі з візуального дизайну та мистецтвознавства.

ЕСТЕТИКА ГРАФІТІ НАПИСІВ ЯК РЕФЛЕКСІЯ НА ВІЗУАЛЬНЕ СЕРЕДОВИЩЕ МІСТА

Єлизавета ПАНДИРЄВА — 2025-06-26

У статті розглядається практика естетизації графіті написів як рефлексія на індустріальну епоху ХХ століття у середовищі міста. Мета роботи: дослідити особливості естетики графіті написів як рефлексії на візуальне середовище міста. Методологія базується на системно-аналітичному підході. У дослідженні застосовано загальнонаукові (теоретичні та емпіричні) і спеціальні мистецтвознавчі методи наукового пізнання. Комплексне використання загальнонаукових теоретичних та емпіричних методів наукового пізнання дало змогу проаналізувати візуальний ряд графіті творів та дослідити естетику написів у візуальному середовищі. Наукова новизна була зосереджена на тому, що художники графіті бачать міський простір крізь призму певних площин, ритму форм, ліній, кольорів, які слугують місцем для створення своїх написів. Така позиція веде до активної практики естетизації міського середовища, яка надає міському простору художньої виразності, змінюючи його візуальний вигляд та формуючи нові візуальні акценти. В другій половині ХХ ст. спостерігаються тенденції, що відображають у графіті написах кризу індустріальної епохи через специфічну літерну форму та внутрішнє наповнення цих написів: навмисна деформація графеми літери, складне переплетення літерних форм, колажність чи додаткова оздобленість напису. У статті підкреслюється міський контекст, оскільки він надає графіті написам «відчуття вулиці». Цей підхід акцентує на тому, що естетика та контекст взаємодіють, формуючи продуктивність художнього висловлювання. Висновки. Графіті стає ознакою неоднорідного сигналу сьогодення, коли відбувається змішування художніх стилів і міського контексту, які передають складні культурні та соціальні повідомлення. Такі тенденції ведуть до розриву традиційних форм та створенню нових спотворених часто деформованих написів, що є своєрідним «виступом проти» міського середовища.

ОСОБЛИВОСТІ УКРАЇНСЬКИХ ПИСАНОК І ЛИТОВСЬКИХ MARGUČIAI: ВИДИ ТА ТЕХНІКИ СТВОРЕННЯ

Марина ПОНОМАРЕНКО — 2025-06-26

У статті представлено порівняльний аналіз українських писанок і литовських margučiai. Розглянуто особливості термінології та семантики назв «писанка», «margutis», «великоднє яйце»; встановлені спільні та відмінні техніки виконання, різниця використовуваних інструментів, що обумовлюють основу образотворчого лексикону: прийоми та зображальні елементи; домінантні колірні рішення та методи фарбування. Мета статті – дослідження художньо-стилістичних особливостей українських писанок і литовських margučiai; встановлення спільних та відмінних рис у техніці виконання, використовуваних інструментах, матеріалах, зображальних елементах. Мета та завдання дослідження обумовили застосування компаративістики, історичного і порівняльного аналізу як основних методів дослідження. Наукова новизна дослідження полягає в тому, що уперше порівняно термінологію, класифікацію, техніко-технологічні та стилістичні особливості українських писанок і литовських margučiai. В результаті дослідження зроблено висновки: слова «писанка» та «margutis» мають спільну семантичну основу, що пояснюється приналежністю української та литовської мови до єдиної індоєвропейської мовної сім’ї. Стверджується, що назви «писанка», «margutis» та «великоднє яйце» не є синонімічними, оскільки мають різні символічні коди, вкорінені у протилежних світоглядних парадигмах: язичницькій міфологічній та релігійній християнській. Українська писанка як і литовська margutis є символом Народження та ритуальним атрибутом дохристиянських обрядів, пов’язаних з культом Сонця і Родючості. Великоднє яйце відображає церковні постулати: хрещення, що відкриває для християнина Народження в лоні церкви та соборування, як шлях до Воскресіння – нового життя після земної смерті. З’ясовано, що традиційні види обрядових яєць, поширених в Україні: крашанка, крапанка, писанка, дряпанка також є в Литві (за виключенням крапанки). Натомість, у Литві розповсюджені писанки, розписані воском, який не видаляють після завершення розпису з поверхні яйця; в Україні такий вид писанок побутує в культурі окремих етнічних груп Карпат, як і сама техніка, що номінується як «шпильчаста».

РЕГІОНАЛЬНІ ВІДМІННОСТІ КОВАЛЬСЬКОГО МИСТЕЦТВА БУКОВИНИ КІНЦЯ ХХ − ПЕРШОЇ ЧВЕРТІ ХХІ СТОЛІТТЯ

Ілля ПОП’ЮК — 2025-06-26

У публікації розглянуто специфіку розвитку художнього ковальства буковинського краю останніх десятиліть в контексті визначення його місця в українському мистецтві кованої пластики. Мета роботи. Проаналізувати типологічні та стилістичні особливості ковальства Буковини у порівнянні з поступом цього різновиду декоративного мистецтва в інших регіонах України. Наукова новизна. У дослідженні подано характеристику робіт художників-ковалів, фірм і майстерень, розкрито знакову систему, використовувану майстрами. Методологія.У процесі вивчення теми було застосовано принцип системності, мистецтвознавчий аналіз, що дав змогу визначити стилістичні риси, притаманні творам окремих авторів та художньому металу краю загалом. Висновки. Розгляд відмінностей пластичного вирішення творів буковинського ковальства, як вагомої складової сучасного прикладного мистецтва, ґрунтується на аналізі значної кількості виробів, виконаних здебільшого, для міського середовища (оздоблення громадських споруд, парків, площ, приватних будівель). Використання геометричного, анімалістичного або асоціативного декору у роботах ковалів не лише гармонійно поєднується з конструкцією будівель, а й свідчить про особисті мистецькі уподобання авторів, визначаючи стилістичні риси творів, сприяючи впізнаванності їхньої манери виконання. Це проявляється як у застосуванні певних технічних прийомів, так і в структурі композиції, трактуванні мотивів, пластиці кованих творів. Сучасне ковальство Буковини часто поєднує в собі елементи і форми, притаманні різним видам мистецтва, а прагнення до збереження автентичного вигляду кованої пластики і використання традиційних орнаментів сполучене із новаторськими пошуками (панно О. Дідика, роботи С. Ковалюка, К. Кравчука). А. Хорт та І. Веренько використовують у своїй творчості спадщину сецесії, О. Жебчук інтерпретує мотиви ар-деко. Розмаїттям втілення ідей позначені вироби приватних майстерень: І. Цуркана, «Стиль Люкс» І. Бомбушкара, «Гефест». Важливою ознакою сучасного мистецького процесу є щорічне (до 2022 р.) проведення ковальських фестивалів, що споріднює Чернівці з іншими містами України, зокрема, Івано-Франківськом, Львовом, знайомить іноземних ковалів з доробком буковинських авторів та сприяє обміну досвідом між ними.

КОЛІР ЯК ІНСТРУМЕНТ ДРАМАТИЗМУ ХУДОЖНЬОГО ОБРАЗУ В ЖИВОПИСІ

Тетяна ПРОКОПОВИЧ — 2025-06-26

Колір у живописі – це більше ніж просто візуальний компонент, це могутній інструмент впливу на почуття, здатний докорінно змінювати те, як сприймається твір, збагачувати його сенс і підкреслювати драматичний настрій художнього образу. Залежно від гри відтінків, контрастів, інтенсивності та взаємодії світла і тіні, колір може змусити нас відчувати тривогу, хвилювання, смуток, натхнення або захоплення. Саме колір перетворює об’єкт на полотні з простого візуального відтворення на психологічно глибокий образ, здатний безпосередньо звертатися до внутрішнього світу глядача. У живописі колір стає мовою емоцій, що не потребує перекладу, та розуміється інтуїтивно. Мета статті – проаналізувати, як працює колір в контексті драматизації у живописі, простежити його роль у створенні емоційної напруги, трагічного настрою або внутрішнього конфлікту, а також визначити особливості використання кольору в роботах художників різних епох. Особлива увага приділяється технікам роботи з кольором, які дозволяють митцю вийти за межі візуального та звернутися до чуттєвого й емоційного сприйняття. Методологія побудована на комплексі методів і принципів які охоплюють мистецтвознавчий, психологічний, семіотичний та історико-культурний підходи. Мистецтвознавчий: розгляд художнього твору як візуальної конструкції з врахуванням колористичної гами, компонування, контрастних елементів, світлотіні, та ритміки. Психологічний: ґрунтується на дослідженні психологічного впливу кольору на глядача. Семіотичний аналіз: колір інтерпретується як знакова система, що має символічне значення в контексті епохи або культури. Історико-культурний підхід: дослідження кольору в контексті естетичних, філософських та соціокультурних уявлень конкретного періоду. Порівняльний аналіз: використовується для зіставлення роботи різних митців, шкіл або епох задля виявлення спільних та відмінних підходів до використання кольору як інструменту драматизації.Наукова новизна дослідження криється у всебічному міждисциплінарному підході до аналізу кольору як наріжного інструменту драматизації художнього образу в живописі. У межах цього аналізу колір розглядається не просто як складова композиції чи техніка вираження, а як багатовимірна знакова система, що має психологічний, семіотичний і культурно-історичний аспекти.Висновки: У сучасному мистецтві питання емоційної виразності твору залишається актуальним. У контексті постійної еволюції художніх форм та стилів, колір зберігає універсальну здатність впливати на глядача, залишаючись мовою, що звертається до глибинних рівнів свідомості. Це робить його не тільки естетичним, але й психологічним фактором художньої виразності, що потребує окремого та поглибленого дослідження.

СЮЖЕТНО-ТЕМАТИЧНА КАРТИНА: АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ ДІЄВОСТІ ТА АЛГОРИТМУ ТВОРЕННЯ

Михайло СИДОР — 2025-06-26

Висвітлено авторське бачення суті «сюжетно-тематичної картини» в контексті розгляду її природних засад, становлення і розвитку в українському мистецькому середовищі, окреслено провідні функції та задачі таких творів, головним чином сфери живопису, у теперішні часи. У визначенні специфіки створення сюжетно-тематичної картини проведено аналіз дієвого алгоритму такого процесу, описано доцільні його дії від самого моменту появи творчого задуму, постановки його автором на опрацювання до останніх операцій упорядкування виконаного, надання йому охайного естетичного вигляду. Мета статті – визначити актуальні аспекти дієвості сюжетно-тематичної картини у теперішній час, окреслити і проаналізувати чинники, які впливають на процес виконання такого твору живопису від початку до завершення, забезпечують умови для якісної реалізації авторського задуму.Методологія. Механізм розгляду піднятих питань побудований на основі комплексного аналізу суті сюжетно-тематичної картини, чинників її дієвості та аспектів функціонування. Основні методи провадження дослідження – пошуково-бібліографічний, історичний, мистецтвознавчий, спостереження, художнього аналізу, синтезу і узагальнення, абстрагування, диференціювання, систематизації, компаративний, інтеграційний.Наукова новизна. Зроблено спробу комплексно охарактеризувати суть, засади творення та функції сюжетно-тематичної картини як виду і жанру образотворчого мистецтва, визначено її актуальність у сьогоденні. Показано, що в розкрої жанровості образотворчого мистецтва сюжетно-тематична картина постає як особливий комплексний жанр, в рамках якого інтегруються наративи тих класичних усталених жанрів, котрі уможливлюють відтворення людських взаємин, подій, дій і явищ за участі людей. Окреслено ключові позиції в рамках вибудови алгоритму роботи художника над сюжетно-тематичною картиною, її реального виконання від початку до завершення.Висновки. Підкреслено, що відтворення дійств і сцен людського життя, подій і явищ за участі людей є властивим для творів різних жанрів. Показано, що високим ступенем представлення таких наративів характеризується саме сюжетно-тематична картина. Констатовано, що сьогодні вона повністю позбулася свого «первинного духу», леліяного у стилі соцреалізму, наповнилася демократичними настроями, об’єктивною передачею реалій життя, людських стосунків, поступків тощо. Стверджено, що своєю комплексною природою, і як різновид реалізації мистецької творчості, і як інтегрований жанр образотворчості, такі твори виконують сьогодні важливі задачі – піднімають актуальні життєві питання, консолідують народ, націю, пропагують істинні наративи побудови суверенної миролюбної держави.

«РЕМЕСЛА, ЩО ЖИВУТЬ»: ТРАДИЦІЙНЕ ДЕКОРАТИВНЕ МИСТЕЦТВО В МУЗЕЙНОМУ ПРОСТОРІ

Людмила ТИХОНОВА — 2025-06-26

Мета роботи. У статті проаналізовано виставковий проєкт «Ремесла, що живуть», реалізований Національним музеєм декоративного мистецтва України у березні – червні 2025 року, як інструмент збереження та популяризації нематеріальної культурної спадщини. Розглянуто історичний контекст розвитку ремесел України від кінця ХІХ до початку ХХІ століття, вплив соціальних трансформацій на традиційні форми декоративного мистецтва, а також сучасні виклики їх збереження. Особливу увагу приділено музейній репрезентації 19 елементів Національного переліку нематеріальної культурної спадщини України, включно з текстилем, вишивкою, керамікою, декоративним розписом, писанкарством та бісероплетінням. У межах дослідження підкреслено роль музейної інституції як платформи міжпоколіннєвого діалогу, засобу культурної ідентифікації та підтримки живих традицій. На основі міждисциплінарного підходу проаналізовано потенціал виставкової діяльності у формуванні національної ідентичності, підтримці майстрів, залученні аудиторії та створенні сталих моделей охорони нематеріальної культурної спадщини. Методологія. У дослідженні застосовано міждисциплінарний підхід, що поєднує елементи мистецтвознавства, етнографії, музейної справи та правових аспектів охорони нематеріальної культурної спадщини. Основними методами виступають аналіз літературних джерел, порівняльно-аналітичний метод, а також методи інтерв’ю та опитування. Наукова новизна дослідження. Наукова новизна цього дослідження полягає у комплексному аналізі виставкової діяльності як інструменту збереження, популяризації та осмислення нематеріальної культурної спадщини в Україні на прикладі виставки «Ремесла, що живуть». Уперше здійснено ґрунтовне вивчення музейної репрезентації елементів Національного переліку НКС у поєднанні з інтерпретаційними, освітніми та інституційними функціями музею в сучасному контексті.Ключові аспекти новизни: − Виявлення взаємозв’язку між виставковою практикою та процесом формування національної ідентичності в умовах глобалізації та культурної трансформації; − Розкриття потенціалу виставки як платформи міжпоколіннєвого діалогу та культурного оновлення традицій; − Аналіз музейного підходу до охорони нематеріальної спадщини через інвентаризацію, освітні програми та включення носіїв традицій у виставковий процес; − Оцінка ролі традиційних ремесел як живої системи знань, що має не лише естетичну, а й глибоку соціо- культурну та символічну функцію.Висновки. Презентація нематеріальної культурної спадщини у музейному просторі відіграє важливу роль у збереженні і трансляції культурного коду нації. Через експозицію «Ремесла, що живуть» реалізується не лише науково-дослідна, а й освітньо-комунікаційна функція музею. Завдяки інклюзивному підходу та актуалізації регіональних ремесел здійснюється формування національної ідентичності, міжпоколіннєвого діалогу та популяризації автентичних традицій в сучасному світі.

ІННОВАЦІЙНІ ТЕХНОЛОГІЇ ТА СУЧАСНІ ПІДХОДИ У ВИГОТОВЛЕННІ ВИРОБІВ З ПАП'Є МАШЕ: ВІД ТРАДИЦІЙ ДО СУЧАСНОГО ДИЗАЙНУ

Максим ФЕДОСЕНКО — 2025-06-26

Мета роботи. Метою дослідження є аналіз сучасних технологій виготовлення виробів з пап’є маше в контексті їх застосування у сфері дизайну, а також виявлення перспектив розвитку цієї техніки як одного з напрямів сталого та екологічно орієнтованого дизайну. Особлива увага приділяється поєднанню традиційних ремісничих практик із новітніми художніми та технологічними підходами, що дозволяє розширити межі використання матеріалу в різних сферах діяльності. Методологія. Дослідження ґрунтується на комплексному аналізі теоретичних джерел, мистецтвознавчих праць, дизайнерських кейсів та авторських експериментів. Методи включають візуальний аналіз об'єктів, компаративний метод для зіставлення традиційних та сучасних технік, а також емпіричне дослідження з виготовлення авторських виробів у техніці пап’є маше з використанням вторинної сировини, нетрадиційних зв’язувальних матеріалів і модифікованих технологій. Аналіз виконано через призму креативності і технологічних інновацій. Наукова новизна. Наукова новизна полягає у виявленні нових напрямів застосування пап’є маше в сучасному дизайні: від предметного та інтер'єрного до концептуального мистецтва. Запропоновано класифікацію підходів до виготовлення сучасних виробів з пап’є маше за критеріями технологічності, екологічності та художньої виразності. У роботі акцентовано увагу на можливості використання пап’є маше як альтернативи синтетичним матеріалам у предметному дизайні, що є важливим у контексті розвитку екоорієнтованих практик. Також окреслено напрямки, що відкривають нові можливості для художників і дизайнерів. Висновки. Пап’є маше, як техніка, що має багате історичне підґрунтя, у сучасному контексті демонструє потужний потенціал для відновлення традиційних форм мистецтва та водночас інноваційного розвитку дизайну.Сучасні технології дають змогу значно розширити сферу застосування цієї техніки, зокрема завдяки інтеграції нових матеріалів, адаптації до цифрових підходів і запитів сталого дизайну. Отримані результати мають практичне значення для викладачів, дизайнерів, студентів мистецьких спеціальностей та дослідників у галузі декоративно-прикладного мистецтва, що прагнуть поєднати традиційні технології з новими тенденціями у творчій практиці.