Fine Art and Culture Studies

ІНТЕРАКТИВНІ ФОРМАТИ ХОРОВОЇ ПОДІЇ XXI СТОЛІТТЯ: ТИПОЛОГІЯ ТА РЕЖИСУРА ЗАЛУЧЕННЯ СЛУХАЧА

Олександр ВІЛА-БОЦМАН — Wed, 31 Dec 2025 00:00:00 +0200

Мета роботи – обґрунтувати інтерактивність як відповідь на трансформацію практик слухання у ХХІ столітті та запропонувати робочу типологію інтерактивних форматів хорової події, окресливши диригента як режисера і модератора залучення слухача. Методологія поєднує музикознавчий аналіз, культурологічне порівняння, кейс-стаді та узагальнення сучасних виконавських і організаційних практик; використано міждисциплінарний підхід для опису взаємодії звуку, простору, тілесності, медіа та сценарію участі. Наукова новизна полягає у систематизації п’яти форматів інтерактивної хорової події: спів-концерту (колективне співпереживання через спільний спів), занурювальних просторових практик (імерсивне розміщення/рух хору й акустичне «оточення» слухача), модульної імпровізації (керована генерація матеріалу в режимі реального часу), гібридних подій (поєднання сцени, медіа та дистанційної присутності) і віртуальних хорів (мережеве співтворення та монтажна синхронізація). Для кожного типу визначено вимоги: чітка художня ідея, сценарій участі, етичні межі втручання у виконання, підготовка аудиторії, технологічна надійність, акустична доцільність і контроль якості звучання. Окремо проаналізовано ризик підміни змісту «ефектом» і запропоновано профілактичні механізми: домінування музичної драматургії над атракцією, прозорі правила взаємодії, дозована інтеракція та рефлексивна комунікація після події. Сформульовано критерії успішності: інтенсивність і якість участі слухача, збереження професійних стандартів виконавства, семантична цілісність події, стійкість формату (повторюваність без втрати сенсу) та соціокультурний резонанс. Висновки: інтерактивність у хоровому мистецтві не є «додатковим ефектом», а виступає інструментом оновлення комунікації, де диригент виконує функції куратора смислів, фасилітатора участі та гаранта художньої якості.

РОЗВИТОК SOFT SKILLS У ПРОЦЕСІ КАМЕРНО-АНСАМБЛЕВОГО ВИКОНАВСТВА

Олексій ВОЛИК — Wed, 31 Dec 2025 00:00:00 +0200

Стаття присвячена актуальній проблемі розвитку soft skills (гнучких навичок) у процесі камерно-ансамблевого виконавства. Мета роботи – визначити освітній потенціал камерно-ансамблевого виконавства у формуванні soft skills, а також систематизувати основні педагогічні умови, що сприяють цілеспрямованому розвитку гнучких навичок у мистецькій освіті. Методологія дослідження спирається на міждисциплінарний аналіз психолого- педагогічних і музикознавчих джерел, із застосуванням методів порівняння, теоретичного узагальнення та концептуалізації механізмів становлення навичок у процесі ансамблевої взаємодії. Особливу увагу приділено динаміці репетицій, феномену невербальної комунікації, розподіленому лідерству, спільному формуванню інтерпретаційних рішень і рефлексивним практикам. Наукова новизна полягає в тому, що камерно-ансамблеве виконавство розглядається як педагогічна модель цілеспрямованого розвитку soft skills, а не лише як форма інтерпретаційної підготовки. Виокремлено шість ключових груп гнучких навичок, що формуються в цьому процесі: комунікація, емоційний інтелект, командна взаємодія, адаптивність, гнучке лідерство та рефлексивність. Запропоновано систему педагогічних умов, які переводять розвиток цих навичок із латентної площини в сферу усвідомленої освітньої мети. Висновки. Камерно-ансамблеве виконавство визнано ефективною платформою для розвитку soft skills у майбутніх музикантів. Його структурні особливості стимулюють комунікативну активність, відповідальність, здатність до конструктивного зворотного зв’язку й адаптацію до змін. Розвиток навичок відбувається поетапно: від створення психологічно безпечного середовища – до подолання інтерпретаційних розбіжностей і сценічної взаємодії, що формує в учасників ансамблю здатність до ефективної співпраці, самоспостереження та прийняття узгоджених рішень у процесі виконання.

ІСТОРИЧНО ІНФОРМОВАНЕ ВИКОНАВСТВО ЯК ІНТЕЛЕКТУАЛЬНИЙ ІНСТРУМЕНТ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ БАРОКОВОЇ МУЗИКИ (НА ПРИКЛАДІ СОНАТИ СОЛЬ МІНОР ГЕНРІ ЕККЛЗА)

Сергій ГАВРИЛЮК — Wed, 31 Dec 2025 00:00:00 +0200

У статті досліджується проблема виконавської інтерпретації інструментальної музики доби бароко крізь призму герменевтичного дискурсу та методології історично інформованого виконавства (ІІВ). Актуальність теми зумовлена перерваністю виконавської традиції та необхідністю подолання «романтичного шлейфу» у прочитанні барокового тексту. Автор розглядає інтерпретацію як глибокий пошук сенсів («воля до сенсу» за В. Франклом), що базується на філософських ідеях Г.-Ґ. Ґадамера та П. Рікера. Особливу увагу приділено концепції музичної риторики як ключового об’єднуючого фактора для розуміння композиторського наміру XVII– XVIII століть. У роботі проаналізовано специфіку барокового інструментарію (віола да ґамба, клавесин, жильні струни) та артикуляційних практик, що є необхідною умовою автентичного звучання. Метою роботи є обґрунтування інтерпретаційного ресурсу історично інформованого виконавства у реконструкції стильового сенсу творів барокової доби. Комплексна методологія дослідження поєднує методи: компаративного джерелознавства, метод дискурсу-аналізу, текстологічної реконструкції та історико-діалектичний. Наукова новизна роботи полягає у вперше в музикознавчій практиці здійсненому детальному аналізі Сонати соль мінор (ор. 1 № 11) англійського композитора Генрі Екклза в контексті стильових дифузій та видавничих реалій епохи бароко. Висвітлено феномен «італійського смаку» у творчості композитора та проблему атрибуції його творів, зокрема запозичень у Дж. Валентіні та Ф. Бонпорті. У практичній площині проведено порівняльний аналіз сучасних виконавських версій сонати (У. Янг, М. Мортон, Л. Джейкобсон, Т. Лангуа де Сварте), що дозволило виявити найбільш переконливі підходи до інтерпретації, які відповідають сучасним вимогам історично інформованого виконавства. Зроблено висновок, що лише поєднання технологічного опанування автентичних технік із ґрунтовними знаннями з риторики та теорії афектів дозволяє створити художньо вартісне прочитання музики минулих епох.

ТАЄМНІ СЕНСИ АЛЬТОВОГО КОНЦЕРТУ ПАУЛЯ ГІНДЕМІТА «DER SCHWANENDREHER»

Антон ГОРОДЕЦЬКИЙ — Wed, 31 Dec 2025 00:00:00 +0200

Метою дослідження є розкриття символічного змісту Концерту для альта з оркестром «Der Schwanendreher» Пауля Гіндеміта для глибшого розуміння його музичної мови та її прихованих сенсів. Даний опус є одним із найвизначніших альтових творів у композиторському доробку. Він також є одним із найбільш виконуваних альтових концертів, написаних у ХХ столітті – невід’ємною частиною конкурсних, концертних та, зрештою, навчальних програм. Методологія дослідження. Для досягнення зазначеної мети був застосований комплекс наукових методів. Серед них історико-біографічний, який використовується для вивчення життя композитора, обставин створення та авторських виконань Концерту. Метод структурного та інтонаційного аналізу став незамінним у процесі дослідження партитури твору. Контент-аналіз був необхідний для розкриття змісту опусу, зокрема на основі авторської програми, наявної у його підзаголовку. Семіотичний метод дозволив виявити приховані сенси композиторського тексту. Наукова новизна статті полягає в тому, що вперше зазначений твір представлено як цілісне та завершене музичне послання – віддзеркалення епохи та особистісних переживань композитора, пов’язаних із цією епохою. У процесі розгортання дослідження стає очевидним, що Концерт для альта з оркестром «Der Schwanendreher» Пауля Гіндеміта також певною мірою є співзвучним і нашому сьогоденню. Висновки. У результаті дослідження було встановлено, що Альтовий концерт Пауля Гіндеміта «Der Schwanendreher» став особистою реакцією митця на буремні політичні події у нацистській Німеччині 1935 року та його своєрідним музичним посланням сучасникам і нащадкам. Наголошено на тому, що у даному посланні знайшло своє відображення і непросте рішення Пауля Гіндеміта про еміграцію і найголовніше – його бачення своєї творчої місії у житті поза межами батьківщини.

ІСТОРІЯ ТА МЕТОДИКА СКРИПКОВОЇ ГРИ XVIII СТОЛІТТЯ У ТРАКТАТІ ЛЕОПОЛЬДА МОЦАРТА НА ОСНОВІ ВСТУПУ ТА ІСТОРИЧНОГО РОЗДІЛУ ПРАЦІ

Ірина ГРЕБНЄВА — Wed, 31 Dec 2025 00:00:00 +0200

Стаття присвячена комплексному аналізу праці Леопольда Моцарта «Основи скрипкової школи» як теоретично-методичного джерела скрипкової майстерності XVIII століття. У роботі розглянуто ключові проблеми та підходи викладання гри на скрипці, педагогічні стратегії та авторські роздуми розвитку музичного виконавства. Розглянуто теоретичні засади та сформульовано практичні рекомендації щодо формування виконавської техніки, музичної інтерпретації та розуміння специфіки музичних інструментів даної епохи. Мета статті полягає в огляді та осмисленні праці Леопольда Моцарта «Основи скрипкової школи» як важливого джерела історії скрипкового виконавства та педагогіки XVIII століття. Особлива увага приділяється аналізу методичних, історико-культурних і світоглядних аспектів а також, виявленню актуальності для сучасної виконавської та педагогічної практики, зокрема в умовах переосмислення європейських традицій в рамках української музичної освіти. Методологія. Методологічну основу дослідження становлять історико-культурний та історико-музикознавчий підходи, метод текстологічного аналізу, а також елементи компаративного аналізу. У процесі роботи використано аналіз першоджерела в українському перекладі Я. Гребнєва з урахуванням контексту педагогічних традицій XVIII століття та розвитку європейської скрипкової школи. Застосовано метод узагальнення для систематизації поглядів Леопольда Моцарта на походження музики, музичних інструментів і становлення музичної грамоти. Наукова новизна проявляється в актуалізації трактату «Основи скрипкової школи» Л. Моцарта як самодостатнього теоретико-методологічного джерела, що виходить за межі суто виконавських рекомендацій. Висновки. Праця «Основи скрипкової школи» Леопольда Моцарта демонструє широту світогляду автора, його глибоку освіченість і прагнення систематизувати музичні знання на перетині науки, мистецтва та педагогіки; уявлення про походження музики й інструментів водночас формує уявлення про дану роботу як підґрунтя для професійної виконавської підготовки. Отримані результати підтверджують унікальність цієї теоретичної спадщини для сучасних виконавців- скрипалів і педагогів, що окреслюють перспективи подальших наукових методичних засад європейських скрипкових шкіл.

СУЧАСНІ МЕТОДИ ФОРМУВАННЯ ВОКАЛЬНО-ХОРОВИХ НАВИЧОК У СТУДЕНТІВ ЗАКЛАДІВ ВИЩОЇ ОСВІТИ

Ігор ГРИЩЕНКО — Wed, 31 Dec 2025 00:00:00 +0200

У статті досліджуються сучасні методи формування вокально-хорових навичок у студентів вітчизняних закладів вищої освіти. Мета дослідження полягає у теоретичному обґрунтуванні важливості впровадження сучасних методів (науково-технологічних, соматичних та цифрових) у процес формування вокально-хорових навичок студентів закладів вищої освіти для підвищення якості їхньої професійної підготовки та збереження вокального здоров’я. Методи дослідження базуються на системному аналізі наукових праць у галузі вокальної фізіології та хорової педагогіки, синтезі традиційних методів навчання з новітніми технологіями, а також на вивченні практичного застосування інструментів візуального біофідбеку, методів напівзакритого голосового тракту (SOVT) та цифрових платформ для дистанційної роботи. Наукова новизна роботи полягає у комплексному підході до формування вокально-хорових навичок через призму «доказової педагогіки», що передбачає перехід від суб’єктивно-образного сприйняття звуку до свідомого керування голосовим апаратом на основі акустичних і фізіологічних даних. У статті систематизовано сучасні методи (SOVT, Body Mapping, спектральний аналіз) та визначено роль штучного інтелекту й цифрової трансформації у професійному становленні сучасного хормейстера. Висновки. Доведено, що інтеграція класичних хорових традицій із сучасними науково-технологічними підходами забезпечує швидке опанування технічними навичками та сприяє професійному довголіттю співаків. Цифровізація навчання (віртуальні тренажери, ПЗ для аналізу звуку) робить процес підготовки об’єктивним, мобільним та індивідуалізованим, що дозволяє готувати конкурентоспроможних фахівців, здатних до гнучкої адаптації в сучасному мистецькому просторі.

ФОРТЕПІАННО-ВИКОНАВСЬКА ПІДГОТОВКА ЕСТРАДНИХ ВОКАЛІСТІВ

Дзвіна ГУСАР, Наталія ТОЛОШНЯК — Wed, 31 Dec 2025 00:00:00 +0200

Метою дослідження є розкриття психолого-педагогічних особливостей роботи з майбутніми естрадними вокалістами в класі фортепіано, визначення пріоритетних напрямків розвитку їхньої інструментально-виконавської культури. Методологія дослідження враховує історичність процесу становлення методик викладання фортепіано, а також ґрунтується на комплексному підході, що залучає теоретичний аналіз наукової літератури з музикознавства, музичної психології та педагогіки, поєднує музично-аналітичний та компаративний методи із обсерваційним (аналіз навчального процесу в класі фортепіано та практика залучення здобувачів до концертної діяльності в якості соліста або концертмейстера). Наукова новизна роботи полягає в тому, що вперше здійснено спробу окреслити коло проблематики та завдань, що постають у процесі формування піаністичних навичок майбутнього естрадного вокаліста; поглиблено знання щодо специфіки роботи із дорослим-початківцем, виділено сприятливі фактори та запропоновано оптимальні напрямки фортепіанної підготовки майбутніх естрадних вокалістів. Висновки. Проведене дослідження дозволяє стверджувати, що фортепіанно-виконавська підготовка естрадного вокаліста відіграє значиму роль у його професійній діяльності. Оволодіння піаністичними навичками у дорослому віці успішно здійснюється при опорі на попередній музично-слуховий багаж із урахуванням мотиваційних та вольових факторів. Складовими фортепіанного навчання, що забезпечують оптимальний для діяльності естрадного вокаліста комплекс умінь, є оволодіння арсеналом базових технічних навичок фортепіанної гри, широке знайомство із музикою різних епох та жанрів, формування допоміжних для естрадного вокаліста навиків педагога-репетитора та концертмейстера.

ТЕНДЕНЦІЇ АКОРДЕОННОЇ МУЗИКИ У ТВОРЧОМУ ДОРОБКУ УКРАЇНСЬКИХ КОМПОЗИТОРІВ ХХІ СТОЛІТТЯ

Роман ДИДИК — Wed, 31 Dec 2025 00:00:00 +0200

У статті розкриваються тенденції оригінального акордеонного репертуару українських композиторів у ХХІ столітті. Резонанс мистецького наповнення належить професійним композиторам, практикуючим викладачам без композиторської освіти, які активно заповнюють репертуарну прогалину виходячи з навчально-педагогічних потреб, студентам ЗВО та концертуючими музикантами що розкривають свій творчий потенціал через потребу у самовираженні виконавського мислення та проекції на власне бачення інструменту і музики для нього. Мета статті – розкрити нариси творчого доробку для акордеону-соло українських композиторів-сучасників у жанровому різновиді для початкової мистецької освіти, ЗВО та концертної діяльності першої чверті ХХІ століття. Методологія дослідження уособлює систематизацію жанрових акордеонних різновидів ХХІ століття та концентрується у наступних методах: аналіз українського оригінального репертуару для акордеона (соло) першої чверті ХХІ століття; синтез композиторської творчості від початкової мистецької освіти до закладів передвищої та вищої освіти й концертних виконавців; класифікації жанрових різновидів акордеонної музики; моделювання реперутарного контенту професійними композиторами та практикуючими викладачами та концертантами. Наукова новизна полягає в розкритті репертуарного напрацювання для акордеону у новому тисячолітті для різного рівня підготовки з опорою на заклади початкової мистецької освіти. Репертуарний контент розподілений за жанровими особливостями та напрацюванням у кожному із них. Пріоритетним критерієм виступає репертуарний доробок для початкової мистецької освіти, де у витоках його наповнення постають (у переважній більшості) викладача-практики (А. Марценюк, І. Миськів, В. Клименко, В. Вірясова, В. Сорока, В. Салій, В. Шлюбик, С. Соколик, О. Жужа, А. Січ, М. Рожко, О. Гончаров, О. Боднарчук та ін.). Водночас, пласт акордеонного репертуару сьогодення написаний студентами закладів вищої освіти та виконавцями, які виходять із синтезу створення власних взірців оригінальної акордеонної музики та її поширення та різноманітних мистецьких платформах. Серед таких творців, варто назвати імена І. Єргієва, В. Губанова, С. Грінченка, В. Куриленка, Р. Стахніва, В. Віцькова, В. Годлевського, В. Кашути, А. Коса, Д. Снігірьова, М. Самсонова, І. Саєнка, Т. Ілюхіна, В. Василенка, П. Гільченка, Н. Паращук та ін. Серед жанрових різновидів, вирізняється написання поліфонії та поліфонічних мініатюр, концерту, сонати, сонатини, сюїтних циклів, дитячого альбому, жанр фольклорної обробки, концертної п’єси, варіаційних циклів, естрадно-джазового контенту. Твори, проходять апробацію у навчальному процесі, концертній сцені, на конкурсах та фестивалях різного рівня, здобувають перемоги у композиторських номінаціях, тощо. Ще однією особливістю постає перше виконання музики самими авторами (Б. Мирончук, В. Губанов, І. Єргієв, Я. Олексів, Р. Стахнів, В. Вірясова, В. Клименко, Р. Багдасарян, Р. Пунейко, П. Гільченко, Н. Паращук, В. Віцьков, В. Годлевський, Д. Снігірьов, М. Самсонов, І. Саєнко та ін.), що постає мотивацією для ротації власної творчості на концертній естраді.

ТРАНСФОРМАЦІЯ МУЗИЧНОГО ПРОСТОРУ В КАМЕРНО- ІНСТРУМЕНТАЛЬНІЙ МУЗИЦІ ХХ – ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТЬ

Людмила ЗИМА — Wed, 31 Dec 2025 00:00:00 +0200

В статті осмислюється надзвичайно актуальна для музикантів – виконавців та дослідників проблема трактування музичного простору як такого, що в сучасну епоху трансформуючись змінює деякі свої якості набуваючи нових смислів і ролей в інструментальній музиці. Цей простір усе частіше постає сьогодні як складна, багатошарова сонорно-акустична структура, що формує музичний текст і сприймається як нова художня реальність. Метою дослідження виступає простежування генези виникнення та трансформації означеного явища музичного простору в нових жанрових типологіях інструментально-ансамблевої музики постмодернової епохи аж до сучасних стильових перетворень ХХІ століття. Сучасний етап розвитку музичного мистецтва актуалізує потребу в глибшому осмисленні феномену просторових трансформацій у межах ансамблевого виконавства, а також самого звукового простору, який дедалі більше набуває символічної «матеріальності» та концептуального змісту. Методологія. Методологічною базою дослідження виступає комплексний підхід, провідним методом є аналітичний, узагальнюючий, з елементами компаративного, культурологічного, філологічного та нових підходів до аналізу вже відомих явищ музичного мистецтва. Наукова новизна. Означене нове сприйняття звукового простору як нової звучащої субстанції в камерно-ансамблевій музиці та зміна характеру взаємин з ним постають певним парадоксальним явищем. Адже саме камерно-інструментальне музикування (від італ. camera – кімната, зала, храм), що належить до просторових видів мистецтва, традиційно існує в чітко визначеному, здебільшого обмеженому просторі. Вперше розглядується трактування художнього простору в окремих інструментально-ансамблевих творах українських композиторів: Вікторії Польової, Олени Томльонової; європейських та східних композиторів – в творах яких в різних авторських сонорно-стильових рішеннях в відтворенні простору та просторових явищ виявляємо образні «вилазки» в прикордонні території художнього життя (К. Штокгаузен, Дж. Крамб, Кр. Черроне, Сінцзімін Пан). Висновки. У висновках акцентується відносна нерозробленість даного феномену, в порівнянні з категорією часу в музиці, так як Час у часово-просторовому континуумі розглядається окремо та багатосторонньо. Але у сучасному інструментально-ансамблевому музикуванні осмислення трансформації просторових показників, а також самого звучащого простору, який все більше символічно «матеріалізується» набуваючи символічної матеріалізації виявляється все більше значущим, плідним та актуальним.

ЛОГІКА ДИСОНАНСУ Й РИТМІЧНА СВОБОДА: УНІКАЛЬНИЙ СТИЛЬ ТЕЛОНІУСА МОНКА

Валентин ІВАНОВ, Олена ЯХНО — Wed, 31 Dec 2025 00:00:00 +0200

Мета роботи. Стаття присвячена всебічному аналізу гармонічного та ритмічного мислення Телоніуса Монка – одного з найоригінальніших і найвпливовіших джазових композиторів та піаністів ХХ століття. Розглядається його новаторське трактування гармонії, яке ґрунтується на свідомому використанні дисонансів, асиметричних інтервалів і нетрадиційних акордових структур. Показано, що гармонічний стиль Монка формується не в межах функціональної логіки, а за принципом архітектонічного мислення, де кожен інтервал і пауза створюють внутрішній драматизм та визначають просторову організацію звуку. Методологія. Особливу увагу приділено ритмічній системі музиканта, що вирізняється мікроскопічними зміщеннями, навмисною асиметрією акцентів і застосуванням пауз як активних конструктивних елементів. У статті висвітлено, як у Монка ритм перестає бути просто часовим каркасом і перетворюється на окремий пласт художнього змісту, що існує в діалогічних стосунках із гармонією. Проаналізовано характерні риси фактури його гри – перкусійність дотику, різка артикуляція, чіткість інтервальних структур, що створюють ефект «акустичної скульптури». Наукова новизна. Показано, що імпровізації Монка мають чітку композиційну логіку, подібну до варіаційного розвитку, де тема не розчиняється у вільному потоці звуків, а стає стрижнем багаторівневої драматургії. Підкреслено, що його підхід до імпровізації є інтелектуальним та структурно цілісним, завдяки чому музикант поєднав свободу джазової мови з архітектурністю європейської традиції. Окремий розділ статті присвячено впливу Монка на розвиток модерн-джазу, постбопу та сучасної фортепіанної імпровізації. Визначено, що його ідеї щодо асиметричного ритму, дисонансної гармонії та «внутрішнього часу» стали основою для творчих пошуків багатьох музикантів другої половини ХХ – початку ХХІ століття. Висновки. Автор підкреслює, що музика Монка залишається джерелом інновацій і сьогодні, адже пропонує модель мислення, у якій звук, тиша й ритм взаємодіють як рівноправні елементи складної мистецької системи. У статті доведено, що гармонічний і ритмічний світ Телоніуса Монка формує особливу філософію музичного буття, де напруга та спокій, порядок і спонтанність, раціональність і інтуїція співіснують у досконалій художній рівновазі. Завдяки цьому творчість Монка виступає не лише феноменом джазової історії, а й важливою складовою сучасного музичного мислення.

УКРАЇНСЬКИЙ КВАРТЕТ 1920-Х РОКІВ У КОНТЕКСТІ СОЦІОКУЛЬТУРНИХ ТРАНСФОРМАЦІЙ

Сергій КАЗАКОВ — Wed, 31 Dec 2025 00:00:00 +0200

У статті здійснено комплексний музикознавчий аналіз розвитку українського квартету 1920-х років крізь призму соціокультурних трансформацій доби. Мета роботи – виявлення особливостей розвитку українського квартету 1920-х років у контексті соціокультурних трансформацій доби та визначення його місця в системі музичної культури першої третини ХХ століття. Методологія включає комплекс методів практичного, історичного та теоретичного музикознавства. Наукова новизна роботи полягає в тому, що було розглянуто явище квартету, як важливого жанру камерно-інструментальної музики, що стало специфічним феноменом української музичної культури, котрий відображає глибинні процеси суспільних, ідеологічних та культурних змін періоду післяреволюційного десятиліття. Особливу увагу приділено взаємодії традиційних національних стильових моделей із новими художніми орієнтаціями, зумовленими змінами соціальної структури, культурної політики та інституційного середовища. У дослідженні простежено, яким чином квартетна творчість українських композиторів початку ХХ століття реагувала на запити нової мистецької хвилі в Україні, вимоги нового покоління виконавців і слухачів, трансформацію концертних і репетиційних практик та зміну функцій камерної музики у суспільстві. Особливу увагу приділено аналізу синтезу національних і загальноєвропейських експериментальних впливів у творчості композиторів того періоду, включаючи поєднання фольклорних елементів із модерністськими ідеями, експериментальні техніки письма та новаторські підходи до інструментальної фактури. Висновки. Дослідження демонструє, що український квартет 1920-х років виступає не лише як жанрова форма, а як індикатор соціокультурної динаміки, у якому поєднуються індивідуальні авторські стратегії, національні традиції та загальноєвропейські тенденції розвитку музичної культури. Подане наукове дослідження спрямоване на поглиблення уявлень про роль камерно-квартетної творчості, і жанру квартету зокрема, в українській музиці першої третини ХХ століття, висвітлює її значення у формуванні культурного ландшафту післяреволюційного періоду та актуалізує необхідність міждисциплінарного підходу до її вивчення.

СМИСЛОТВОРЧІ МОДЕЛІ АРХЕТИПУ МАТЕРІ В МУЗИЧНОМУ МИСТЕЦТВІ: ЮНГІАНСЬКО-ГЕРМЕНЕВТИЧНИЙ АНАЛІЗ

Тетяна КАПЛУН — Wed, 31 Dec 2025 00:00:00 +0200

Стаття присвячена дослідженню смислотворчих моделей архетипу Матері в музичному мистецтві ХІХ–ХХ століть у контексті юнгіансько-герменевтичної парадигми. Архетип Матері осмислюється як фундаментальна передсемантична структура інтонаційного мислення, що визначає глибинні рівні музичної семантики, драматургії та формоутворення, а також забезпечує зв’язок індивідуального художнього переживання з колективною культурною пам’яттю. Мета статті полягає у виявленні, типологізації та інтерпретації смислотворчих моделей архетипу Матері в музичному мистецтві ХІХ–ХХ століть, а також в обґрунтуванні його статусу як онтологічної моделі інтонаційного мислення, що функціонує на передпонятійному, допредикативному рівні музичного змісту. Методологія дослідження ґрунтується на інтеграції юнгіанської теорії архетипів із герменевтичним аналізом музичного тексту. Застосовано міждисциплінарний підхід, який поєднує музикознавчий аналіз (інтонаційний, тематико-драматургічний, фактурно-тембровий) з культурологічною та філософською інтерпретацією. Особливу увагу приділено передсемантичному рівню музичного мислення, де архетип постає як структуроутворювальний принцип. У дослідженні враховано культурно-історичні контексти та національно-ментальні особливості західноєвропейської й української композиторських традицій. Наукова новизна полягає в концептуалізації архетипу Матері як онтологічного чинника інтонаційного мислення, а не лише як образно-тематичної константи. Уперше запропоновано типологію смислотворчих моделей архетипу Матері в музичному мистецтві ХІХ–ХХ століть, що дозволяє простежити механізми архетипної семантизації в різних стильових і культурних контекстах. Висновки. У статті здійснено системний юнгіансько-герменевтичний аналіз архетипу Матері як ключової смислотворчої структури музичного мистецтва ХІХ–ХХ століть. На матеріалі творчості Ф. Шопена, Р. Вагнера, Ґ. Малера, М. Лисенка, К. Стеценка та Б. Лятошинського виокремлено чотири провідні моделі архетипу Матері: сакрально-космогонічну, лірично-екзистенційну, трагедійно-апокаліптичну та трансформаційну, які репрезентують різні способи смислотворення й інтонаційного кодування. Еволюція архетипу Матері в музичній культурі ХІХ–ХХ століть засвідчує перехід від гармонізованого, ідеалізованого образу до амбівалентної, багатовимірної структури, що акумулює досвід колективної пам’яті, історичних травм та екзистенційної граничності. Архетип Матері постає як стійкий смисловий центр музичної культури, у якому концентруються уявлення про витік, тяглість і онтологічні підстави людського буття.

ПЕДАГОГІЧНА БІОГРАФІСТИКА ПЕРСОНАЛІЙ МУЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ ДІАСПОРИ ЯК ВАЖЛИВИЙ НАПРЯМ УКРАЇНСЬКОЇ НАУКИ

Ганна КАРАСЬ — Wed, 31 Dec 2025 00:00:00 +0200

Стаття присвячена огляду здобутків музичної педагогіки української діаспори. Мета дослідження – розглянути діяльність окремих персоналій музичної культури діаспори крізь призму педагогічної біографістики. Опираючись на концепцію академіка Ольги Сухомлинської, у дослідженні педагогічна персоналія розглядається як окремий предмет історико-педагогічного дослідження. Привертається увага до життя педагогів, їхньої особистої біографії, які становлять основу реконструкції всієї епохи ХХ століття і відображають педагогічний досвід цього періоду. Для аналізу окремих підвидів музичної педагогіки української діаспори обрано одну персоналію: фортепіанна педагогіка представлена Романом Савицьким, скрипкова – Романом Придаткевичем, гітарна – Лео Вітошинським, бандурна – Зіновієм Штокалком, вокальна – Олександром Мишугою, диригентська – Миколою Мальком. Методологію дослідження визначають історично-хронологічний, системний, аксіологічний, культурологічний методи наукового пізнання. Зокрема, історико-хронологічний метод використаний для розгляду суспільно-політичних і культурних обставин життєтворчості музичних педагогів; системний метод допоміг розглянути явище педагогічної біографістики у взаємозв’язках різних складових; аксіологічний метод застосовано для визначення цінності внеску провідних діячів музичної культури української діаспори у світову музичну педагогіку; культурологічний метод забезпечив розгляд музичної педагогіки діаспори як складової частини української і світової музичної музичної культури. Висновки. Здобутки мистецької педагогіки української діаспори, крізь призму педагогічної біографістики персоналій мають важливе історико-культурологічне значення, оскільки не лише є свідченням історичного розвитку мистецької освіти і педагогіки за межами рідної землі, але, залишаючись українськими по суті, сприяли розвитку загальносвітової і національної культури.

КІНЕТИЧНІ МОДЕЛІ ФРАЗУВАННЯ В ХОРОВОМУ ВИКОНАННІ ЯК ФАКТОР ХУДОЖНЬОЇ ВИРАЗНОСТІ

Лілія КАЧУРИНЕЦЬ — Wed, 31 Dec 2025 00:00:00 +0200

Метою статті є опис кінетичних моделей фразування в хоровому виконанні та виявлення їхнього впливу на формування художньої виразності хорового звучання. Кінетичний підхід розглянуто як інструмент аналізу та інтерпретації музичного твору, у межах якого рух, дихання та жест є конструктивними чинниками інтонаційного розвитку. Методологія. У дослідженні використано комплексний та системний підхід, що поєднує аналітичний, порівняльно-історичний і виконавсько-інтерпретаційний методи. Аналіз дихальних, жестових і внутрішньо-моторних процесів здійснено з опорою на музикознавчі, диригентсько-виконавські психологічні дослідження. Кінетичні моделі визначено шляхом зіставлення характеру звукової хвилі, структури динамічного розвитку, особливостей артикуляції та пластики диригентського жесту. Окрему увагу приділено прикладному аналізу хорової обробки «Пряля» М. Леонтовича для перевірки функціонування моделей у реальному виконавському контексті. Наукова новизна. Уперше запропоновано чотири типи кінетичних моделей фразування: хвилеподібну, дугоподібну, імпульсну та лінійну як стійкі схеми рухово-енергетичної організації музичної фрази. Запропоновано критерії їхнього виокремлення, що охоплюють дихальну логіку, траєкторію жесту, спосіб формування кульмінації та внутрішню пульсацію. Обґрунтовано зв’язок кінетичних моделей з жанровою специфікою, мовними характеристиками тексту, тембровою драматургією та акустикою простору виконання. Доведено, що кінетичні параметри фрази безпосередньо впливають на ансамблеву злагодженість, інтонаційну стабільність та емоційно-образний результат хорової інтерпретації. Висновки. Кінетичні моделі фразування постають як ключові чинники художньої виразності хорового звучання, оскільки визначають спосіб рухового формування музичної думки й структурування інтонаційного розвитку. Узгоджена дія дихання, мікропластики та диригентського жесту забезпечує цілісність фразової траєкторії та підсилює емоційний вплив твору. Аналіз хорової обробки «Пряля» М. Леонтовича підтвердив ефективність кінетичного підходу для глибшого осмислення драматургії та образного змісту українського хорового твору. Перспективи подальших досліджень полягають у поглибленні класифікації кінетичних моделей, вивченні їхнього застосування в сучасному хоровому мистецтві та розробленні методичного інструментарію для диригентсько- виконавської практики.

ХОРОВІ СЦЕНИ У ВТІЛЕННІ КОНЦЕПЦІЇ ПЕРЕРОДЖЕННЯ В ОПЕРІ «ЗОЛОТИЙ ОБРУЧ» БОРИСА ЛЯТОШИНСЬКОГО

Вікторія КАШАЮК, Ганна КУХАРИК — Wed, 31 Dec 2025 00:00:00 +0200

У статті здійснено аналіз ролі хорових сцен у втіленні концепції Переродження в опері «Золотий обруч» Бориса Лятошинського. Сучасне музикознавство перебуває на етапі активного осмислення національної класичної спадщини крізь призму етнокультурної ідентичності та новітніх сценічних інтерпретацій. У цьому контексті постать Бориса Лятошинського та його оперна творчість, зокрема опера «Золотий обруч», постають як репрезентативні об’єкти для дослідження процесів синтезу фольклорних джерел із модерною композиторською мовою. Мета статті – виявити роль хорових сцен у втіленні концепції архетипу Переродження в опері Бориса Лятошинського «Золотий обруч». Методологія дослідження спирається на поєднання культурологічного, методу та цілісного музикознавчого аналізу. Наукова новизна. аналіз культурологічних сенсів опери «Золотий обруч» Бориса Лятошинського крізь призму увиразнення ролі хорових сцен у втіленні концепції Переродження. Висновок. Опера демонструє послідовний і художньо вивірений показ карпатсько-руського етносу, який набуває особливої переконливості завдяки домінуванню хорових сцен. Саме хор стає головним засобом репрезентації народного середовища, його історичної пам’яті, ментальних настанов і колективного світовідчуття. Композитор створює багатовимірну звукову панораму, в якій поєднуються емоційна сповідальність, побутова жвавість і ритуально-обрядові елементи традиційної культури. У цьому контексті хор виступає не лише музичним елементом, а фундаментальним засобом розкриття ідеї спільнотності, що визначає траєкторію всього драматургічного розвитку опери. Отож, хорова семантика виконує в опері концептуально визначальну функцію. Хор постає як узагальнений образ громади – колективного суб’єкта дії, що не лише коментує події, а й формує смисловий простір опери. За допомогою розвиненого багатоголосся, чергування унісонних та поліфонічних фактур, ритмічної енергії коломийкових формул і характерних ладо-інтонаційних зворотів композитор досягає високого рівня етностилістичної автентичності. Водночас, ці засоби не копіюють фольклор буквально, а трансформують засобами професійної композиторської мови, що надає хоровим номерам художньої узагальненості. Особливого значення набуває здатність хору передавати різні емоційні стани спільноти – від зосередженої ліричності до трагізму та енергійної життєствердності, що є ключовим для втілення ідеї Переродження.

ОБРАЗ СОЛІСТКИ-АКТОРКИ В НАРОДНО-ВОКАЛЬНОМУ МИСТЕЦТВІ: ВОКАЛ, ЖЕСТ, ДРАМАТУРГІЯ

Наталія КОВАЛЬ — Wed, 31 Dec 2025 00:00:00 +0200

У статті здійснено музикознавче осмислення образу солістки-акторки в народно-вокальному мистецтві як складного синтетичного художнього феномена, що формується у взаємодії вокально-інтонаційної, жестово- тілесної та драматургічної складових виконавського процесу. Метою дослідження є виявлення специфіки формування сценічного образу солістки народного співу в умовах сучасного концертно-сценічного простору, де традиційна народна пісня функціонує не лише як фольклорний зразок, а як драматургічно організований художній твір. Методологічну основу роботи становлять виконавсько-аналітичний, інтонаційно-стильовий та структурно-драматургічний підходи, а також елементи фольклористичного аналізу й міждисциплінарні положення теорії «втіленого голосу», що дозволяють розглядати народний сольний спів як цілісну сценічну дію. Наукова новизна дослідження полягає у комплексному аналізі образу солістки-акторки саме в контексті народно-вокального мистецтва, де жест і тілесність обґрунтовуються як повноцінні семантичні компоненти виконавського процесу, а драматургія трактується як внутрішньо зумовлений психологічний механізм сценічної інтерпретації. У результаті дослідження встановлено, що вокальна інтонація формує емоційно-смислове ядро образу, жестово-тілесна виразність забезпечує його сценічну переконливість, а драматургічне мислення надає виконанню внутрішньої логіки та художньої завершеності. Доведено, що народне сольне виконання в сучасному сценічному просторі ґрунтується не стільки на зовнішній театралізації, скільки на глибокому внутрішньому проживанні пісенного образу, що забезпечує емоційну достовірність і художню переконливість виконання та актуалізує народно-вокальне мистецтво в сучасному культурному контексті.

ЖАНРОВІ-СТИЛЬОВІ МОДЕЛІ В СУЧАСНОМУ ІНСТРУМЕНТАЛЬНОМУ ВИКОНАВСТВІ

Іван КОСИНЕЦЬ, Станіслав ГУМІНЮК, Оксана РИДНЕНКО — Wed, 31 Dec 2025 00:00:00 +0200

Сучасне інструментальне виконавство перебуває під значним впливом глобальних культурних трансформацій, що призводить до розмивання традиційних жанрових меж та формування нових жанрово-стильових моделей. Актуальність теми визначена інтенсивними процесами гібридизації, пошуку новаторських виражальних засобів та інноваційних виконавських стилів у музичному мистецтві кінця ХХ – початку ХХІ століть, що зумовлює необхідність теоретичного осмислення цих новітніх тенденцій. Метою дослідження є аналіз жанрово-стильових моделей, що актуалізуються в сучасному інструментальному виконавстві. Методологія дослідження ґрунтується на міждисциплінарному підході, що інтегрує мистецтвознавчий аналіз та культурологічну методологію в контексті загальних трансформаційних процесів у сучасній культурі. Основними методами дослідження є загальнонаукові (системний, індукції, порівняльний аналіз), аналітичний музикознавчий, жанрово-стильовий, діахронно-синхронний у комплексному застосуванні. Наукова новизна полягає в тому, що вперше здійснено комплексний міждисциплінарний аналіз впливу глобалізаційних процесів, технологічного прогресу та міжмистецької взаємодії на формування нових гібридних форм, які відображають складну та багатовекторну картину сучасної музичної культури. У статті розглядається поняття «жанрово-стильова модель» як система, що поєднує формальні ознаки жанру та історичні й особистісні особливості виконавського стилю. Досліджуються ключові тенденції і трансформації жанрово-стильових моделей у сучасному інструментальному виконавстві, зокрема на прикладі фортепіанного репертуару. Розглядаються феномени полістилістики, неофольклоризму, сонористичних експериментів та інші розширення виконавських технік як домінуючі чинники трансформацій у музичному мистецтві ХХ – початку ХХІ століть. Зроблено висновок, що сучасне інструментальне виконавство характеризується відсутністю єдиного канону та вимагає від виконавця не лише віртуозного володіння інструментом, але й універсальності, широкої ерудиції і глибокого розуміння різних стилів, а також здатності до швидкої адаптації, готовності до інновацій і креативного підходу в інтерпретації музичного матеріалу, що часто передбачає елементи імпровізації та перформансу.

СЕМІОТИКА МУЗИЧНОГО СИМВОЛІЗМУ В АРАБСЬКІЙ ТРАДИЦІЇ

Олена КУЛІНІЧ — Wed, 31 Dec 2025 00:00:00 +0200

Мета роботи полягає в дослідженні семіотичного потенціалу арабської музичної традиції через комплексний аналіз її ладо-інтонаційної та метроритмічної організації, монофонічно-гетерофонічної фактури, імпровізаційної природи та символічного взаємозв’язку з поетичними, ритуальними і соціокультурними практиками. Стаття спрямована на виявлення того, як музичні знакові системи формують емоційно-образну семантику та культурну ідентичність арабської музики. Методологія дослідження передбачає застосування міждисциплінарного семіотичного підходу, який поєднує музикознавчий, культурологічний та етномузикологічний аналіз. Вивчено ладові структури (маками), метроритмічні моделі (іка̄ ʿ), фактуру, імпровізаційність та виконавські практики арабської музики. Аналіз спирається на порівняння класичних і сучасних джерел та концепцій музичного знаку й символу, що дозволяє розглядати музичний твір як носій культурного та естетичного смислу. Наукова новизна підкреслює систематизацію знань про символічний потенціал макамів і ритмів іка̄ ʿ як культурно-емоційних кодів. Показано, що монофонічність арабської музики реалізується через гетерофонічну фактуру та варіативність виконання, а імпровізаційність і орнаментованість посилюють смисловий та естетичний вплив музичного висловлювання. Доведено тісний зв’язок музичних кодів із поетичним текстом, ритуальними практиками та соціокультурними контекстами. Висновки демонструють, що ладово-інтонаційна та метроритмічна організація, гетерофонічна фактура, імпровізаційність, орнаментованість та акцент на поетичному тексті формують багатошаровий семіотичний простір арабської музики. Це забезпечує динаміку, символічну насиченість та культурну унікальність традиції, відображає специфічну естетичну філософію, засновану на індивідуалізації, глибокому поетичному смислі та феномені tarab – переживанні сильного емоційного та естетичного задоволення під час прослуховування музики.

ПОДІЛЬСЬКІ МОТИВИ У КОМПОЗИТОРСЬКІЙ ТВОРЧОСТІ МИКОЛИ ЛАСТОВЕЦЬКОГО

Любомира ЛАСТОВЕЦЬКА — Wed, 31 Dec 2025 00:00:00 +0200

Мета статті – дослідити, яке місце займає образно-тематична сфера, пов’язана з Поділлям, у творчості сучасного українського композитора Миколи Ластовецького (*1947). У розвідці орієнтовано на комплексний методологічний підхід, з акцентом на аналітичному, музикознавчому, компаративному та біографічному методах. Особливий інтерес обрана тема викликає у зв’язку з тим, що мистець, будучи уродженцем Поділля, – міста Дунаївці Хмельницької області, майже п’ятдесят років проживає на Львівщині, – у місті Дрогобичі. Підкреслено, що у доробку композитора присутні твори, пов’язані як з Бойківщиною та бойківською тематикою, так і з Поділлям. Констатовано, що вагомий вплив на становлення особистості М. Ластовецького мав Микола Магера (1922–2008) – відомий український письменник і поет, рідний брат матері композитора Ніни Магери, який мешкав у м. Хмельницькому. Встановлено, що «подільські мотиви» присутні у наступних жанрах творчості М. Ластовецького: симфонічному (прелюд «Легенда про Кармалюка» (1969, друга редакція 1999, третя редакція 2024)), фортепіанному («Подільський танець», «Колискова з Поділля» з першого зошита фортепіанних п’єс для дітей та юнацтва; «На рідних просторах», «Пісня мандрівника», «Подільська хороводна», «Завзятий козачок (скерцино)», «Народний наспів», «Народний парафраз», «Гандзя (подільський етюд)», «Поліфонічна прелюдія», «Заповітна мрія», «Вечірній пейзаж», «Маленький ноктюрн» з циклу «Музичні обрії» з третього зошита фортепіанних п’єс для дітей та юнацтва), хоровому (хоровий концерт № 4 (дванадцять прелюдій і фуга) «Я вірю, моя ти Батьківщино!» для мішаного хору a cappella (2024) на слова М. Магери) та ін. Подільський та бойківський фольклор, його інтонаційні, метроритмічні та композиційні особливості М. Ластовецький творчо переосмислив у різних царинах творчості, що дає підстави розглядати його доробок у руслі неофольклоризму.

ДІАЛОГ КИТАЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ ТА ЄВРОПЕЙСЬКОЇ МУЗИЧНОЇ ТРАДИЦІЇ В ХУДОЖНІЙ ПІСНІ (НА ПРИКЛАДІ «TA XUE XUN MEI» ХУАН ЦЗИ)

ЛЮ Шицзе — Wed, 31 Dec 2025 00:00:00 +0200

Метою роботи є осмислення діалогу між китайською поетичною традицією та європейською музичною естетикою в жанрі китайської художньої пісні на прикладі твору «Ta Xue Xun Mei» Хуан Цзи. Дослідження спрямоване на розширення міжнародного вокального репертуару шляхом залучення китайських художніх пісень і створення методичного підґрунтя для їх більш виразного та стилістично автентичного виконання. Особливу увагу приділено подоланню мовного бар’єру, який часто перешкоджає західним виконавцям у зверненні до цього репертуару. Для аналізу обрано пісню «Ta Xue Xun Mei» одного з провідних китайських композиторів початку ХХ століття – Хуан Цзи, чия творчість, попри значний вплив на формування національної вокальної школи Китаю, залишається недостатньо дослідженою у західному музикознавстві. Методологія. У статті застосовано комплексний методологічний підхід, що поєднує історико-стильовий, структурно-аналітичний та порівняльний методи. Здійснено детальний аналіз поетичного тексту й музичного втілення пісні «Ta Xue Xun Mei», розглянуто її ладо-інтонаційні, ритмічні, фактурні та образно-семантичні особливості. Аналіз спирається як на нотний текст твору, так і на праці сучасних китайських та західних музикознавців, що дозволяє простежити взаємодію традиційної китайської поезії з європейською композиторською технікою. Наукова новизна дослідження полягає у створенні інтерпретаційно-виконавського підходу до китайської художньої пісні, орієнтованого на співаків, які не володіють китайською мовою. Уперше в межах українського музикознавства запропоновано комплексний аналіз пісні Хуан Цзи з урахуванням поетичного першоджерела, фонетичної специфіки путунхуа та вокальної практики західної традиції бельканто. Подано дослівний і поетичний переклади тексту, а також практичні транскрипції за Міжнародним фонетичним алфавітом (IPA), засновані на системі піньїнь. Висновки. У результаті дослідження доведено, що китайська художня пісня є унікальним явищем міжкультурного синтезу, у якому органічно поєднуються давня китайська поезія та європейська музична традиція. Запропонований аналітично-виконавський підхід сприяє глибшому розумінню стилістичних особливостей цього репертуару та створює передумови для його активнішого включення до міжнародної концертної й педагогічної практики. Ознайомлення з такими творами, як «Ta Xue Xun Mei», відкриває для співаків і дослідників нові художні горизонти та стимулює подальше вивчення китайської вокальної культури.

ЗИМОВА КАЗКА ЯК ІНІЦІАЛЬНИЙ ПРОСТІР (НА ПРИКЛАДІ АНАЛІЗУ «ПРЕЛЮДІЇ І ФУГИ ДО-МІНОР» №20 ІЗ ЦИКЛУ «24 ПРЕЛЮДІЇ ТА ФУГИ» В. ЗАДЕРАЦЬКОГО)

Наталія МАКАРОВА — Wed, 31 Dec 2025 00:00:00 +0200

Метою дослідження є аналіз циклу «24 прелюдії та фуги» Всеволода Петровича Задерацького, зокрема Прелюдії і фуги до-мінор №20, як міні-циклу, що поєднує музичну, символічну та культурологічну площину, відкриваючи глибину екзистенційного досвіду композитора, особливості його психологічних і духовних рефлексій, а також унікальну організацію часу і простору в його творчості. Цей диптих демонструє принципи взаємодії музичних, символічних та культурологічних елементів, що стають засобом осмислення внутрішнього світу та архетипних образів, характерних для всього циклу, та відображає особливості художньої свідомості композитора у контексті його емоційного та духовного переживання. Методологічною основою роботи є комплексний аналіз музичного твору, який включає музикознавчий, пси- хологічний, культурологічний та богословський підходи. Такий міждисциплінарний підхід дозволяє простежити взаємодію архетипних образів, ритму, темпу, символічних моделей і структурної організації твору, а також визначити особливості відтворення внутрішнього досвіду композитора у музичній формі, забезпечуючи комплек- сне осмислення символічних аспектів диптиху. Наукова новизна полягає у визначенні Прелюдії і фуги до-мінор №20 із циклу «24 прелюдії та фуги» як окремо- го диптиху, де музична структура, символічні образи та історико-культурні і теологічні виміри взаємопов’язані і формують цілісну систему переживань, рефлексій і художніх інтенцій. Показано, що твір поєднує циклічність часу, образ зимового казкового лісу та прялі, що вперто пряде нитку життя, мотив зітхань і «вузли долі», що дозволяє поглибити розуміння психологічних, символічних та культурних аспектів творчості Задерацького і демонструє особливості його композиційної техніки та художнього мислення. Результати роботи підтверджують, що творчість Всеволода Задерацького є не лише художнім явищем, а й середовищем символічного, психологічного та духовного досвіду, здатного зберігати національну культурну пам’ять, осмислювати історичні травми та формувати нові підходи до інтерпретації музичного тексту, що підкреслює значущість його спадщини для розвитку української музичної культури, музикознавства та мистецтвознавства загалом.

ВОКАЛЬНИЙ ПЕРФОРМАНС ЯК ПОЄДНАННЯ РІЗНИХ ЖАНРІВ

Світлана МАНЬКО, Людмила КУДРИЧ, Людмила КРАСОВСЬКА — Wed, 31 Dec 2025 00:00:00 +0200

Стаття присвячена дослідженню взаємодії вокальної та мовленнєвої техніки в процесі підготовки актора музично-драматичного театру в контексті вокального перформансу як синтетичної форми сучасного сценічного мистецтва. Актуальність теми зумовлена трансформацією жанрової природи музично-драматичного театру, що висуває нові професійні вимоги до актора як універсального виконавця, здатного органічно поєднувати спів, сценічне мовлення та драматичну дію в межах цілісного художнього образу. У статті здійснено аналіз сучасних наукових підходів до проблеми формування сценічного голосу, обґрунтовано доцільність інтеграції вокальної та мовленнєвої підготовки та визначено вокальний перформанс як простір активного жанрового й інтонаційного синтезу. Розглянуто спільні фізіологічні та психофізичні засади вокальної і мовленнєвої техніки, зокрема дихання, артикуляцію, резонування та інтонаційну організацію, що дозволяє трактувати їх як єдину координаційну систему, підпорядковану художнім завданням сценічної дії. Особливу увагу приділено методичним підходам до інтеграції вокалу й мовлення в освітньому процесі, запропоновано поетапну модель формування вокально-мовленнєвої компетентності актора та окреслено її практичне значення для роботи в різножанровому репертуарі. Доведено, що інтегрований підхід сприяє підвищенню сценічної органічності, інтонаційної точності, смислової виразності та жанрової мобільності виконавця. Зроблено висновок про перспективність подальших досліджень, спрямованих на експериментальне впровадження інтегрованих методик у систему професійної підготовки акторів музично-драматичного театру та вивчення їх впливу на художні результати сучасних сценічних практик.

ВИКОНАВСЬКИЙ ФЕНОМЕН ЕТНО-ДЖАЗОВОЇ СПІВАЧКИ МАРИНИ ЮРАСОВОЇ (MLADA)

Оксана МАСНИК — Wed, 31 Dec 2025 00:00:00 +0200

Стаття написана на основі письмового інтерв’ю способом листування, даного авторці публікації першою українською етно-джазовою співачкою Мариною Юрасовою (сценічне ім’я «Mlada»), і присвячена розкриттю феномену виконавської індивідуальності естрадної вокалістки, який криється у самоідентичності, національних коренях та фольклорі. У ході дослідження охарактеризовано етапи формування індивідуального виконавського стилю співачки, виявлено особливості синтезу етнічної, популярної та джазової музики, які включають характерні ознаки ладових, гармонічних, мелодичних, тематичних, інтонаційних особливостей, використання вокальних прийомів і технік, насичених мелізмами, імпровізаційними моментами, емфатичними наголосами, редукцією слів і складів. Визначено та проаналізовано репертуарні пріоритети вокалістки в процесі становлення, які базуються на українській народнопісенній творчості у поєднанні із сучасними джазовими та популярними стилями. Розглянуто авторську онлайн-школу вокалу «Вчимося співати», де Марина Юрасова ділиться вокально-виконавським досвідом, що включає кращі напрацювання сучасних вокальних шкіл у поєднанні із традиційними класичними школами. Обґрунтовано методичні аспекти її педагогічної діяльності, які включають постановку співацького дихання, спів на опорі, використання вокальних резонаторів, спів у мовній позиції, роботу над інтонуванням, ознайомлення із різними музичними стилями та манерами співу, використання вокальних прикрас, скет-імпровізації, мелізмів, рифів тощо. Розкрито алгоритм персонологічного аналізу феномену творчої особистості естрадного вокаліста та визначено рівні творення його індивідуального виконавського стилю. У результаті дослідження виявлено, що сучасне українське естрадне вокальне виконавство є відкритим до експериментів, а синтез із джазовими елементами збагачує і наповнює його новими видами інтерпретації та становить перспективу для подальших музикознавчих досліджень.

САКРАЛЬНА ВІЗУАЛІЗАЦІЯ В КОНТЕКСТІ ПОСТАНОВКИ ДУХОВНОГО ХОРОВОГО ТВОРУ «МОЛИТВА» ГАННИ ГАВРИЛЕЦЬ

Роман МАЧИШИН — Wed, 31 Dec 2025 00:00:00 +0200

Мета дослідження полягає у здійсненні аналізу відомого духовного твору Ганни Гаврилець, «Молитва», експонованому хоровими колективами як з України, так і з-за кордону на предмет наявної оригінальної візуальної постановки, котра насичена певним сакральним змістом, а саме, символікою кола. Виявлено, що кожен з проаналізованих виступів колективів, містить концептуальний задум, що загалом для усіх хорів є спільним, проте, в кожному індивідуальному випадку – наділений особливими рисами. У якості методів дослідження були використані наступні: музикознавчо-виконавський – при аналізі інтерпретації хоровими колективами; історичний – в аспекті аналізу праць дослідників, відповідно до хронологічної послідовності; філософський – при опрацюванні філософсько-естетичних ідей того чи іншого автора збірника; порівняльний – при порівняльному аналізі виконавства хорів з точки зору експонування твору в межах його представлення на сцені. Поруч з тим, в контексті досліджуваного явища, що формується в результаті мистецького синтезу, було залучено елементи міждисциплінарних підходів до об’єкту аналізу, а саме, хорового твору «Молитва» – театралізації, зважаючи на присутність компонентів постановки. Наукова новизна полягає як у зверненні до теми візуальної постановки в контексті виконання духовного хорового твору, а, саме, моменту символічної сакралізації, що свідчить про особливе тлумачення змісти твору авторкою та не завжди отримує вияв в інтерпретаційних варіантах, відповідно, потребує обов’язкового висвітлення з науково підтвердженим обґрунтуванням. Такий підхід досі був не окреслений стосовно духовної хорової спадщини Ганни Гаврилець. Висновки. Активна діяльність сучасних колективів, таких, як хор «Київ» та хор Львівської національної опери, а також, камерний хор Ірландського Каліфорнійського університету доводить, що використання візуальної інсценізації в контексті виконання духовного хорового твору при його повному розумінні та тлумаченні основного ідейного задуму – формує комплексно загально-мистецьке враження для слухача та глядача, таким чином, більш достеменно розкриваючи його зміст.

ФЕНОМЕН ПЕДАГОГІЧНОЇ ПРИСУТНОСТІ В МУЗИЧНІЙ ОСВІТІ: ПРИКЛАД О.М. ЩЕЛКАНОВЦЕВОЇ

Алла МЕЛЬНИК, Андрій НІКОЛЕНКО, Олександр ПЛЮЩ — Wed, 31 Dec 2025 00:00:00 +0200

Впродовж кількох десятиліть на кафедрі оркестрових струнних інструментів Харківського національного університету мистецтв імені І. П. Котляревського працювала видатний музикант, науковець та педагог Олена Михайлівна Щелкановцева, чия творчість суттєво вплинула на формування національної віолончельної школи. У статті представлено художньо-аналітичний портрет професорки. Проаналізовано основні риси її педагогічної філософії, стиль викладання, організацію занять, особливості взаємодії зі студентами та колегами, виконавський досвід. Також розглянуті різні підходи та методи передавання знань та професійних навичок, зокрема емоційна аура на заняттях, вимоги у процесі роботи над музичними творами, підготовка учнів до публічних виступів. Висвітлені її погляди на роль педагога в становленні музиканта, а також глибоке розуміння етичної суті педагогічної професії. Акцент зроблено на провідній ролі професорки в українській виконавській і педагогічній традиції та її непересічному впливі на формування музикантів нового покоління не лише як виконавців, а як мислячих особистостей. Окреслено перспективи подальших досліджень, пов’язаних із розширенням джерельної бази та формуванням узагальненого, «об’єктивного» портрета видатної представниці харківської віолончельної школи. Мета статті полягає у висвітленні основних аспектів педагогічної, виконавської діяльності провідної викладачки кафедри оркестрових струнних інструментів ХНУМ імені І. П. Котляревського, кандидата мистецтвознавства, професорки О. М. Щелкановцевої, окремих сторінок її життя, що стосуються взаємовідносин з учнями та колегами. Методологія дослідження ґрунтується на поєднанні історико-біографічного, аналітичного та компаративного підходів. Основу джерельної бази становлять особисті спогади авторів, – безпосередніх учнів та колег О. М. Щелкановцевої. Наукова новизна полягає у здійсненні цілісного аналізу педагогічних принципів О. М. Щелкановцевої як феномена, що поєднує виконавську етику, методику інтерпретаційної роботи та особливий тип емоційно-ціннісного педагогічного простору. Окреслено унікальні невербальні та комунікативні стратегії професорки, виявлено роль її виконавського досвіду як чинника формування «мислячого виконавця», розкрито концепт «ансамблевості» як способу вибудовування педагогічної взаємодії, заснованої на співприсутності, довірі та етичній відповідальності. Педагогічну спадщину О. М. Щелкановцевої описано як систему передачі ціннісних імпульсів, що трансформуються у професійні практики її учнів та зберігаються у музичному середовищі як елемент живої традиції. Запропоновано інтерпретацію її педагогіки як екзистенційної практики, у якій розвиток технічної майстерності невіддільний від внутрішнього переживання музики, формування виконавської волі та сумлінного ставлення до професії. У висновках зазначено, що викладацька діяльність О. М. Щелкановцевої, її методична система, заснована на заохоченні учнів до самостійності, прагненні до технічної досконалості та художнього розвитку, становить важливу складову як історії кафедри оркестрових струнних інструментів ХНУМ імені І. П. Котляревського, так і всієї української музично-педагогічної традиції.

ЕКУМЕНІЧНИЙ ПРОСТІР ХОРОВОЇ МУЗИКИ: ВІЙСЬКОВИЙ ДОСВІД СУЧАСНОЇ КОМПОЗИТОРСЬКОЇ ТВОРЧОСТІ

Софія МИГАЛЬ — Wed, 31 Dec 2025 00:00:00 +0200

У статті представлений перший досвід музикознавчого аналізу та осмислення міжконфесійних композицій сучасних митців, що підкреслює наукову новизну та актуальність обраної тематики. Особливий фокус роботи було спрямовано на композиторські реакції на жахливі події сьогодення у творах Ірини Алексійчук «Stabat Mater» та Бенедикта Шіхана «Ukrainian War Requiem», що пронизані військово-меморіальною ідеєю. Метою роботи є виявлення жанрово-семантичних трансформацій реквієму й кантати в сакральній музиці ХХІ століття крізь призму військового досвіду. Методологія дослідження базується на інтегрованому підході, що передбачає син- тез жанрово-стильового, аналітичного, транскультурного, духовно-семантичного та інтонаційно-драматур- гічного методів. Особливого місця у статті посідає український контекст, у якому сакральні твори набувають значення музичних пам’ятників жертвам війни та символів незламності національного духу. На матеріалі кан- тати І. Алексійчук «Stabat Mater» проаналізовано художні засоби втілення образу Матері (символу особистісної та національної скорботи), розкрито драматургію циклу, принципи формотворення, роль лейтмотиву, темброву символіку та жанрово-інтонаційні особливості, що формують траєкторію від ламентозного переживання до філософського просвітлення. Здійснено огляд «Ukrainian War Requiem» Б. Шіхана – екуменічного меморіального циклу, що побудований на синтезі православних, латинських та україномовних текстів. У висновках підведе- ні пудсумки розвідки. Доведено, що «Stabat Mater» І. Алексійчук постає інтимною молитвою за жертв війни та художньою проєкцією Матері-Батьківщини, котра оплакує своїх синів. Виявлено, що полілінгвізм «Ukrainian War Requiem», звернення до обрядовості панахиди, поєднання різних культурних традицій формують універ- сальну мову солідарності й миру, котрі рель’єфно трактовані американським композитором задля підтримки українського народу. Підкреслено, що новостворені хорові композиції a`cappella створюють нову естетику мис- тецтва воєнного часу та стають важливим інструментом транскордонної культурної дипломатії, музичного осмислення трагедійної реальності, репрезентуючи трансформацію статичної скорботи у динамічний процес духовного супротиву та молитви, задля віднайдення душевної рівноваги

SUITE FOR TWO VIOLINS AND PIANO OP.71 МОРІЦА МОШКОВСЬКОГО ЯК ПРИКЛАД ЖАНРОВОЇ ТРАНСФОРМАЦІЇ

Оксана МІЦ, Емма КУПРІЯНЕНКО — Wed, 31 Dec 2025 00:00:00 +0200

У статі розглянуто Сюїту для двох скрипок та фортепіано ор.71 Моріца Мошковського, як приклад жанрової трансформації камерно-ансамблевої жанрової форми XIX століття. Особливу увагу приділено аналізу інструментального складу, фактурній організації та стилістичним особливостям твору. Мета дослідження полягає у виявленні особливостей композиційної структури та стильових властивостей, що свідчать про активні процеси жанрової дифузії, унаслідок яких народжується нова концепція камерного симфонізму – як синтез камерної взаємодії та концертної віртуозності. Методологічну базу дослідження передбачає: аналітичний метод – для розкриття особливостей музичної мови твору, структури його частин, фактурних та тематичних процесів; порівняльно-історичний – для виявлення зв’язків між Сюїтою М. Мошковського та аналогічними зразками камерної музики Й. С. Баха, Ф. Мендельсона, К. Сен-Санса, що дозволяє простежити історичну динаміку жанрової трансформації; стильовий аналіз – для визначення індивідуальних рис композиторського письма М. Мошковського; інтерпретаційно-виконавський підхід – з метою виявлення взаємодії інструментальних партій і концертних тенденцій у межах камерного ансамблю. Наукова новизна роботи полягає у спробі вперше розглянути Сюїту для двох скрипок і фортепіано не лише як приклад ансамблевого мистецтва, а як зразок еволюції та нового «обличчя» жанру. Висновки. Визначено, що нетиповий для традиційного фортепіанного тріо склад – дві скрипки та фортепіано – зумовлює своєрідну темброву й фактурну структуру, яка наближає твір до концертного жанру. У процесі аналізу виявлено, що завдяки поєднанню сольності, дуетності й тріадності у творі народилась нова модель камерного симфонізму.

САКРАЛЬНО-ЕТИЧНА СКЛАДОВА МУЗИЧНОГО ПОСТМОДЕРНУ (НА ПРИКЛАДІ «ПОДЯЧНОГО АКАФІСТУ» ДЖ. ТАВЕНЕРА)

Ольга МУРАВСЬКА — Wed, 31 Dec 2025 00:00:00 +0200

У дослідженні узагальнено жанрово-інтонаційну специфіку «Подячного акафісту» Дж. Тавенера в річищі духовних шукань доби постмодерну. Мета роботи – виявлення жанрово-стильової та поетико-інтонаційної унікальності «Подячного акафісту» Дж. Тавенера в річищі релігійно-етичних позицій композитора та духовних настанов постмодерну. Методологія роботи має комплексний характер і базується на поєднанні засад міждисциплінарного, історико- типологічного, герменевтичного та жанрово-стилістичного методів дослідження. Наукова новизна роботи визначена тим, що в ній вперше в українському музикознавстві узагальнено жанро- во-інтонаційну специфіку «Подячного акафісту» Дж. Тавенера та його контактність з духовними настановами культури та музики постмодерну. Висновки. Постмодернізм виник як інтелектуальна течія, покликана осмислити політичні та культурно- історичні проблеми сьогодення. Постмодерністські настрої характеризуються розчаруванням в ідеалах про- гресистського шляху розвитку людства з його вірою в панівну роль людського розуму. Авангардистській спрямо- ваності на постійне відкриття «нових берегів» тут протистоїть прагнення залучити до сучасного мистецтва весь досвід світової культури шляхом її цитування. Однією з поширених рис постмодернізму у музиці є ідея повернення до краси як реальності, виразної мелодії та тональної гармонії. Останнє пов’язане в тому числі й з пошуками духовно-релігійних основ буття, що апелюють не тільки до конфесійно-екуменічного синтезу, але й до творчого відродження східнохристиянської (візантійської) духовно-етичної та музичної традиції, що стає тлом для формування феноменів «сакрального мінімалізму», «нової простоти», «поетики тиші», «медитатив- ної музики». Спадщина Дж. Тавенера, рівно як і його творча та духовна біографія, засвідчують причетність митця до цих духовно-мистецьких процесів. Поетико-інтонаційна специфіка «Подячного акафісту» компози- тора, створеного в період прийняття ним православ’я, відтворює типовий для постмодерну синтетичний тип мистецького мислення. В межах літургійного жанру акафісту з показовою для нього структурою Дж. Тавенер органічно поєднав і традиції візантійського богослужбово-співацького мистецтва, і інтонації православного обиходу Страсного тижня більш пізнього часу, і темброво-виразні можливості вокального мистецтва контрте- норів та тенорового співу в умовах західнохристиянської грегоріаніки. Їх доповнює апелювання автора до високої поліфонії, музичної риторики та символіки тембральності органу, дзвонів, струнного оркестру, що в сукупнос- ті утворюють монументальну симфонію-містерію, вселенське Славослів’я, що долає час, конфесійні розбрати, єднає кінцевому підсумку людство та стає запорукою Вселенської Гармонії-Порядку. Ключові слова: музичний постмодерн, духовно-релігійна складова постмодерну,

ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ ВОКАЛЬНОГО ЗВУКУ У ВОКАЛІСТІВ-ПОЧАТКІВЦІВ

Василь НАВРОТСЬКИЙ — Wed, 31 Dec 2025 00:00:00 +0200

У статті досліджуються особливості формування вокального звуку у вокалістів-початківців як одного з ключових чинників становлення вокально-виконавської майстерності. Розглянуто основні принципи звукоутворення на початковому етапі вокального розвитку, а також етапи роботи над постановкою голосу, спрямовані на досягнення природного, рівного та художньо виразного звучання. Акцентовано увагу на взаємозв’язку фізіологічних, акустичних і виконавських компонентів вокального звуку, що визначають його якість та стійкість. Метою статті є осмислення специфіки формування вокального звуку у вокалістів-початківців та виявлення умов, які сприяють розвитку повноцінного, технічно обґрунтованого й стилістично адекватного вокального звучання на ранньому етапі виконавського становлення. Методологічною основою дослідження є поєднання теоретичних і практичних методів, зокрема аналізу наукових і методичних джерел, узагальнення вокально-виконавського досвіду, порівняльного аналізу підходів до формування вокального звуку, а також спостереження за процесом вокальної роботи з початківцями. Наукова новизна дослідження полягає в узагальненні та теоретичному осмисленні багаторічного практичного досвіду роботи з вокалістами-початківцями, що дозволило конкретизувати особливості формування вокального звуку на ранньому етапі виконавського становлення. У роботі запропоновано авторське бачення процесу звукоутворення, сформоване на основі тривалої практики індивідуальної вокальної роботи, що поєднує технічні, слухові та художньо-інтерпретаційні аспекти. У висновках зазначено, що ефективне формування вокального звуку у вокалістів-початківців можливе за умови поєднання технічної доцільності, слухового контролю та художньої спрямованості виконавського процесу. Правильна робота на початковому етапі створює підґрунтя для подальшого розвитку індивідуальної вокальної манери та професійної стабільності голосу.

ПРОФЕСІЙНІ ТА ПСИХОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ СПІВПРАЦІ ВОКАЛІСТА З КОНЦЕРТМЕЙСТЕРОМ

Світлана ОДАЙНИК — Wed, 31 Dec 2025 00:00:00 +0200

У статті досліджується вокально-інструментальний дует вокаліста та концертмейстера (піаніста-акомпаніатора) та особливості їх взаємодії. Мета дослідження полягає у всебічному аналізі професійних і психологічних аспектів взаємодії вокаліста та концертмейстера, що визначають якість їхньої спільної творчої діяльності та художній результат виконавства. Методи дослідження включають аналітичний огляд наукових публікацій із проблематики вокально-концертмейстерської співпраці, порівняльний аналіз професійних та психологічних характеристик виконавського тандему, а також структурно-функціональний підхід до вивчення ключових елементів взаємодії у процесі репетиційної та сценічної діяльності. Наукова новизна роботи полягає в інтегральному розгляді професійних і психологічних чинників, що забезпечують ефективність вокально-концертмейстерського дуету. Уперше запропоновано комплексну модель взаємодії, яка охоплює технічну синхронність, стилістичну узгодженість, динамічний баланс, емоційну емпатію, комунікативні стратегії та механізми подолання сценічного стресу. Акцентовано на подвійній ролі партнерів: концертмейстера як психологічного та ритмічного «якоря» і вокаліста як емоційного лідера виконавського процесу. Висновки. Дослідження засвідчує, що успішність вокально-концертмейстерської співпраці визначається поєднанням високого професіоналізму та психологічної сумісності партнерів. Професійні аспекти – технічна підготовка, ритмічна гнучкість, інтерпретаційна узгодженість, якість репетиційної роботи – формують міцний фундамент для виконавства. Водночас лише психологічні фактори, такі як довіра, емпатія, конструктивна комунікація та здатність до спільного подолання сценічного хвилювання, забезпечують цілісність художнього образу й перетворюють технічно бездоганний виступ на емоційно насичений мистецький акт

ДОСВІД СПІВПРАЦІ РЕЖИСЕРА І КОМПОЗИТОРА В СУЧАСНОМУ УКРАЇНСЬКОМУ ТЕАТРІ (НА ПРИКЛАДІ МУЗИКИ ДО НОВІТНІХ ВИСТАВ ОКСАНИ ДМІТРІЄВОЇ)

Катерина ПАЛАЧОВА — Wed, 31 Dec 2025 00:00:00 +0200

Мета дослідження полягає в осмисленні та систематизації досвіду творчої взаємодії режисера і композитора в українському театральному мистецтві ХХІ століття на прикладі новітніх вистав Оксани Дмітрієвої (2024–2025 роки), виявленні принципів спільної розробки музичної концепції вистави, а також визначенні ролі композитора як суб’єкта створення звукової драматургії, що бере безпосередню участь у формуванні аудіального образу вистави. Методологія дослідження ґрунтується на застосуванні комплексного мистецтвознавчого підходу. Системний метод дозволив розглянути музичне рішення як цілісний компонент театрального синтезу; типологічний метод використано для класифікації прийомів роботи зі звуком; метод семантичного аналізу застосовано для розкриття змістовного наповнення лейтмотивів та цитат. Особливе місце у роботі посідає метод наукової саморефлексії, що дозволив проаналізувати досвід співпраці з режисером «ізсередини» творчого процесу та обґрунтувати логіку вибору конкретних композиторських стратегій. Важливе місце також належить методу структурно-функціонального аналізу, що допоміг визначити роль авторського музичного внеску в архітектоніку досліджуваних вистав. Наукова новизна дослідження полягає у першій в українському мистецтвознавстві спробі теоретичного осмислення досвіду співпраці режисера та композитора як цілісної творчої стратегії в контексті сучасного театрального процесу (2024–2025 роки). Висновки. У результаті дослідження систематизовано моделі взаємодії режисера та композитора, де останній постає активним учасником створення художньої цілісності вистави. Виявлено, що роль композитора полягає не лише в звуковому оформленні сценічної дії, а й у розробці глибинних семантичних пластів вистави. Виокремлено основні підходи до організації аудіального простору: від побудови імерсивного «звукового ландшафту» до використання лейтмотивної системи. Доведено, що системна співпраця, заснована на концептуальній єдності, дозволяє створювати багатошарові музично-сценічні структури, які стають інструментом осмислення актуальних тем ідентичності, пам’яті та особистого досвіду.

ВИТОКИ РУДИМЕНТАЛЬНОГО ВИКОНАВСТВА У ФРАНЦІЇ

Леонід ПЕТКУН — Wed, 31 Dec 2025 00:00:00 +0200

Стаття присвячена дослідженню становлення та еволюції французької школи рудиментального виконавства у контексті розвитку військової музики кінця XV – середини XVIII ст. Метою статті є простеження історичних витоків французького барабанного виконавства, виявлення механізмів стандартизації барабанного репертуару та окреслення ролі військових ордонансів і теоретичних джерел у формуванні системи рудиментів. Методологія дослідження ґрунтується насамперед на джерелознавчому методові, зумовленому докладним студіюванням першоджерел XVI–ХVIII ст., зокрема, трактатів «Orchésographie» Туано Арбо (1589), «Harmonie Universelle» Марена Мерсенна (1636), зібрання Франсуа-Андре Данікана Філідора (1705), посібників графа Жозефа-Анрі де Бомбеля (1754) та Антуана Каро (1756). Історичний метод застосовано при дослідженні хронології та періодизації становлення рудиментального виконавства Франції. Метод порівняльних характеристик використано для виокремлення спільних та відмінних ознак аналізованих подій, явищ, артефактів. Наукова новизна полягає у комплексному осмисленні французької рудиментальної традиції як результату взаємодії військової практики, танцювальної культури і теоретичної рефлексії. Французька школа рудиментального виконавства розглядається не лише як сукупність окремих сигналів і маршів, а як цілісна система ритмічних формул і рудиментів, в межах якої викристалізувався спільний ритмічний лексикон європейської військової музики. У висновках доведено, що процес уніфікації барабанних сигналів у французькому війську, особливо за правління Людовика XIV, став вирішальним чинником переходу від локальних, функціональних ритмів до стандартизованої рудиментальної системи. Показано, що багато рудиментів, зафіксованих у французьких джерелах XVII–XVIII століть, збереглися в сучасній міжнародній практиці. Перспективи подальших досліджень пов’язані з поглибленим аналізом трансформації французьких рудиментів в інших національних школах та їхнього впливу на сучасну педагогіку й методику гри на ударних інструментах

МЕТОДИ ЗНИЖЕННЯ ВОКАЛЬНОЇ ВТОМИ: СУЧАСНІ ПІДХОДИ ТРЕНУВАННЯ ТА ВІДНОВЛЕННЯ ГОЛОСУ

Іванна ПІДГАЄЦЬКА, Людмила МАЦІЄВСЬКА, Владислав ПОЛІЩУК — Wed, 31 Dec 2025 00:00:00 +0200

Стаття присвячена аналізу феномену вокальної втоми як ключового фактора, що визначає професійну працездатність та здоров’я голосу сучасних вокалістів. Актуальність проблеми зумовлена зростанням технічних і фізіологічних вимог до артистів у контексті інтенсивної сценічної діяльності, що спричиняє підвищене навантаження на голосовий апарат. Метою дослідження є з’ясування механізму формування вокальної втоми та визначення сучасних науково обґрунтованих методів її зниження. У ході написання статті використано комплекс методів: аналіз наукових джерел з вокальної педагогіки, фоніатрії та психології, узагальнення сучасних емпіричних даних щодо функціонування голосового апарату, систематизація підходів до технічної оптимізації співу та відновлення голосу. Окрему увагу приділено порівняльному аналізу ефективності різних груп методів: техніко-орієнтованих (вокальна економіка), фізіологічних (гідратація, м’язова релаксація), терапевтичних (SOVT-терапія) та технологічних (вокальний моніторинг). Наукова новизна полягає у комплексному узагальненні сучасних доказових методів зниження вокальної втоми та обґрунтуванні цілісної системи професійної гігієни голосу, що поєднує технічну, фізіологічну та технологічну складові. Уперше акцентовано на важливості інтеграції принципів вокальної економіки, прямої гідратації слизової, SOVT-терапії та режиму «вокального сну» як взаємодоповнюючих компонентів профілактики перевантаження голосового апарату. У висновках підкреслено, що вокальна втома має комплексну природу та формується під впливом технічних, фізіологічних і психологічних чинників. Ефективне управління нею можливе лише за умов системного використання доказових методів оптимізації фонації та відновлення голосу. Сучасний підхід до зниження вокальної втоми розглянуто як перехід від інтуїтивних рекомендацій до науково-обґрунтованої системи професійної гігієни, що забезпечує довготривалу витривалість та збереження здоров’я голосу вокаліста

АМАТОРСЬКІ ВОКАЛЬНІ АНСАМБЛІ ЯК ПОПУЛЯРНА ФОРМА МУЗИКУВАННЯ В СУЧАСНОМУ НАРОДНОПІСЕННОМУ ВИКОНАВСТВІ

Єлизавета РОГОВСЬКА, Валентин ФЕДОРЧЕНКО — Wed, 31 Dec 2025 00:00:00 +0200

Стаття присвячена дослідженню аматорських вокальних ансамблів як ключової, популярної та життєздатної форми музикування, що забезпечує збереження, трансформацію та активну популяризацію народнопісенної спадщини в сучасному українському культурному просторі. Мета дослідження полягає у комплексному дослідженні феномену аматорських вокальних ансамблів як популярної та життєздатної форми музикування, що забезпечує збереження, трансформацію та активну популяризацію народнопісенної спадщини в сучасному українському культурному просторі. У процесі роботи були використані методи теоретичного аналізу та синтезу для систематизації наукових публікацій та визначення основних тенденцій розвитку ансамблевого руху; культурологічний та історикотипологічний методи – для обґрунтування соціальної та ідентифікаційної ролі колективів; а також метод системного аналізу – для виявлення взаємозв’язків між факторами популярності (національно-культурне відродження, мобільність, осучаснення) та викликами (кадровий дефіцит, фінансові обмеження). Наукова новизна отриманих результатів полягає у визначенні аматорського вокального ансамблю як «живого архіваріуса» мікртрадицій та ключового соціально-культурного феномену, що активно використовує цифрову трансформацію та гібридизацію жанрів для забезпечення неперервної еволюції народної пісні, а також у систематизації чинників, що забезпечують його високу соціальну функцію та популярність в умовах національних викликів. Висновки засвідчують, що аматорські вокальні ансамблі виконують подвійну функцію: зберігають автентичне надбання фольклору і, водночас, адаптують його до потреб сучасної культури, залишаючись незамінним елементом сучасного народнопісенного виконавства. Подальші дослідження доцільно сфокусувати на з’ясуванні ролі аматорських колективів у підтримці морального духу та культурній терапії в умовах військових конфліктів.

ОСОБЛИВОСТІ ВІДОБРАЖЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ТРАВМИ В МУЗИЦІ (ГРЕЦЬКА І УКРАЇНСЬКА ПАРАДИГМИ)

Ірина РЯБЧУН — Wed, 31 Dec 2025 00:00:00 +0200

Мета дослідження полягає у вивченні особливостей відображення травматичного досвіду нації в музичних творах грецьких і українських композиторів. Пояснюється дефініція поняття «національна травма» як «втрата цілісності і несприйняття нової реальності на національному рівні». Проводяться аналогії відображення пору- шення цілісності у образотворчім і музичнім мистецтві епохи бароко. Для порівняння пояснюються особливос- ті відображення в музичних творах періоду національної травми, через який пройшов у ХХ столітті Грецький народ. Аналізуються твори Мікіса Теодоракіса, у яких найбільш яскраво відображена національна травма, пояс- нюються причини їх всенародної популярності. Досліджується використання символіки світла як візантійського еквівалента істини в пісенному циклі Мікіса Теодоракіса на вірші Янніса Ріцоса «Вісімнадцять наспівів про гірку батьківщину». У творі «Пісня мертвого брата» виявлено використання жанру поховального співу «паралогес», який має міфологічне коріння. На прикладі українських пісень спротиву, музики Миколи Лисенка, Мирослава Ско- рика і балад Святослава Вакарчука показано закономірності використання засобів музичної виразності у відо- браженні теми національної резистенції. У якості методів дослідження були використані наступні: історич- ний, феноменологічний, лінгвістичний, психологічний, порівняльний методи та метод музичного аналізу. Зроблено висновок про необхідність для регенерації національної травми створення засобами мистецтва цілісної віртуальної моделі етносу. Показано шляхи психологічного заміщення втраченої цілісності за рахунок звернення до історичного досвіду і релігійної свідомості нації. Вказано на можливість на основі перенесення методом узагальнення особистої «травми втрати» у соціальну площину, етичної переоцінки втрати і надання їй сакрального змісту.

НЕОКЛАСИЧНІ ТЕНДЕНЦІЇ У МУЗИЧНІЙ КУЛЬТУРІ ФРАНЦІЇ КІНЦЯ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТ. ЯК ПРОЯВИ НАЦІОНАЛЬНОЇ МЕНТАЛЬНОСТІ

Олександр СКЛЯРОВ — Wed, 31 Dec 2025 00:00:00 +0200

У статті представлено особливості ментальних рис та загальнокультурних цінностей французького народу, аналіз їх відображення у музичному мистецтві Франції на рубежі XIX–XX століть. У якості об’єктів розглянуто твори французьких композиторів для фортепіано, в яких присутні неокласичні тенденції. Метою дослідження стало виявлення особливостей прояви неокласичних тенденцій у творчості французьких композиторів кінця XIX – початку XX століття через призму національної ментальності. Цей процес тісно пов’язаний із характерними ознаками національного стилю і саме ці риси знаходять своє відображення у музичній мові та художніх рішеннях композиторів, який формує характерну стилістичну ідентичність. Методологія дослідження спирається на структурно-функціональний метод, який було призначено для дослідження композиційно-драматургічних засад розглянутих творів, і теоретичну базу, яка складається з джерел історії та теорії музикознавства. Наукова новизна. Неокласичні тенденції, які тісно пов’язані з проявами національної ментальності, стилем та традиціями у творчості французьких композиторів, хоча й визнаються надзвичайно важливими, але досі не інтегровані в єдину теоретичну модель з універсальним методом аналізу, тому визначенню терміну «французький національний стиль» у роботі приділялась особлива увага. Висновки. Французька музична культура кінця ХІХ – початку ХХ століття характеризується унікальним поєднанням збереження національних традицій та відкритості до іноземних впливів. Ця здатність до органічної асиміляції дозволила французькій музиці не лише зберегти свою самобутність, але й стати центром інновацій та розвитку. Поява та використання неокласичних жанрів стало потужним стимулом для розвитку французької інструментальної музики. Це дозволило ідеалізувати та використовувати традиції минулого, створюючи унікальні твори, де співіснують різночасові стильові компоненти. Практична значущість. Неокласичні тенденції у творчості французьких композиторів кінця XIX – початку XX століття залишаються недостатньо дослідженими як у світовому музикознавстві, так і в українському науковому просторі. Перспективи подальших досліджень можуть включати детальне вивчення ресурсного потенціалу фортепіанного мистецтва, особливостей трансформації неокласичних ідей у творчій діяльності французьких композиторів, а також проведення компаративного аналізу їхніх фортепіанних творів.

ФОРМУВАННЯ ХУДОЖНЬОГО МИСЛЕННЯ ВИКОНАВЦЯ В ПРОЦЕСІ ОПАНУВАННЯ АКАДЕМІЧНИМ СПІВОМ

Віктор ЧЕРНІЙ — Wed, 31 Dec 2025 00:00:00 +0200

У статті досліджується проблема розвитку художнього мислення студентів у процесі навчання академічного співу як важливого чинника формування високого рівня професійної вокально-виконавської майстерності. Мета дослідження полягає у розкритті сутності художнього мислення, його ключових механізмів та етапів формування, а також у визначенні методичних підходів, що сприяють розвитку образного, емоційного та інтерпретаційного мислення майбутнього виконавця. Методи дослідження включають аналіз наукових джерел та педагогічної літератури, теоретичний аналіз структури та етапів художнього мислення, систематизацію та опис методичних підходів (асоціативно-метафоричний, акторсько-режисерський, аналітико-синтетичний, метод творчої імітації та проблемного навчання), а також узагальнення ролі педагога і організації навчального середовища у формуванні творчого потенціалу студента. Наукова новизна дослідження полягає у визначенні комплексних механізмів художнього мислення у вокально-виконавській діяльності, виділенні послідовних етапів його розвитку – від сенсорно-емоційного сприйняття до інтерпретаційно-творчого рівня, обґрунтуванні ефективних методичних підходів та підкресленні інтеграції ролі педагога, навчального середовища і методів навчання у формуванні творчого потенціалу вокаліста. Висновки дослідження засвідчують, що художнє мислення є ключовим чинником високої виконавської майстерності та творчої автономії вокаліста. Розвиток образного, аналітичного та інтерпретаційного мислення забезпечує здатність студента створювати індивідуально виразний художній образ твору. Використання системи методів розвитку художнього мислення та активної ролі педагога перетворює заняття академічного співу на творчу лабораторію, де поєднуються технічна підготовка і глибоке емоційне осмислення музики

ВПЛИВ ПРОТЕСТАНТСЬКОГО ІКОНОБОРЧОГО РУХУ ЕПОХИ ВІДРОДЖЕННЯ НА РОЗВИТОК ЄВРОПЕЙСЬКОГО МИСТЕЦТВА

Вікторія ГОЛОВЕЙ — Wed, 31 Dec 2025 00:00:00 +0200

У статті досліджується феномен протестантського іконоборства в контексті культури Північного Ренесансу в часи Реформації та його багатоаспектний вплив на подальший розвиток теорії і практики образотворчого мистецтва. Мета статті – культурологічний аналіз впливу протестантського іконоборчого руху епохи Ренесансу на розвиток європейського мистецтва. Методологія. Основою методологічної стратегії дослідження є герменевтичний підхід, який дозволив висвітлити феномен протестантського іконоборства в широкому історико-культурному контексті епохи Відродження. Також були використані історико-логічний метод, системний підхід, методи культурологічної компарати- вістики та іконографічного аналізу. Наукова новизна. Вперше протестантське іконоборство проаналізовано в культурологічному аспекті як багатогранний культурний феномен, визначено й систематизовано його різноманітні впливи на розвиток євро- пейського образотворчого мистецтва. Висновки. Теорія і практика протестантського іконоборства мали суттєвий вплив на розвиток художньої культури, сприяючи формуванню теоретичних засад новоєвропейського розуміння мистецтва передусім як світського, самоцінного, що радикально прискорило процес його десакралізацї. Суттєвих змін зазнали струк- тура та функціональне призначення образотворчих мистецтв. Втративши сакральну функцію, релігійне образотворче мистецтво у протестантських країнах поступово занепадало як кількісно, так і якісно. Натомість поява і бурхливий розвиток побутового й пейзажного жанрів наближали майбутнє панування світського станкового живопису. Йдеться не тільки про народження новоєвропейської іконографії, а й про становлення нової моделі художньої творчості, якій притаманні чітке суб’єкт-об’єктне розрізнення, індивідуалізація та суб’єктивізація творчого процесу, а згодом і аніконічна тенденція, яка виразно проявилася пізніше в руслі модернізму.

ПОСТФОЛЬКЛОР ЯК ІНСТРУМЕНТ ФОРМУВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ

Сергій ДУДНІКОВ — Wed, 31 Dec 2025 00:00:00 +0200

Мета дослідження полягає у з’ясуванні впливу постфольклору на становлення та кристалізацію національної ідентичності. Методологія. Дослідження ґрунтується на поєднанні підходів фольклористики, культурології та медіадосліджень. З огляду на це, теоретичну основу складають концепції постфольклору як форми трансформації традиційних культурних практик у сучасному цифровому середовищі та моделі формування колективної пам’яті та національної ідентичності. Такий підхід вимагає використання контент-аналізу, візуального і семантичного аналізу у поєднанні із зальними принципами герменевтики. Саме вони дозволяють інтерпретувати смислові й символічні структури постфольклорних текстів та визначати їхню роль у формуванні та кристалізації національної ідентичності. Наукова новизна. Виникнення інформаційно-мережевих способів та каналів комунікації сприяло появі якісно нової та функціональної форми народної творчості, яку в сучасному інтелектуальному дискурсі позначають терміном «постфольклор». На противагу фольклору, постфольклор не має прямої орієнтації на традицію і є результатом неформального щоденного спілкування, що відображає актуальний стан, емоції та цінності суспільства, тим самим задовольняючи його потребу спільній творчості та колективному осмисленні досвіду. Завдяки цьому постфольклор виходить за межі суто розважального мережевого контенту та перетворюється на дієвий інструмент реалізації національних стратегій. Висновки. Класичний фольклор у сучасному світі переживає стрімкий занепад внаслідок руйнування традиційного соціокультурного середовища, яке забезпечувало його побутування та розвиток. Така ситуація породжує відчуття втрати національної пам’яті, спонукаючи еліти, державні інституції та громадянських активістів до відродження в урбанізованому середовищі «автентичної» традиції у формі фальшлору. Він зберігав зовнішній вигляд фольклорних творів, проте, вихолощуючи їхній первісний зміст, спричиняв десакралізацію, деритуалізацію та десемантизацію народної традиції, при цьому продовжуючи суттєво впливати на утвердження загальнонаціональної культури та ідентичності. Паралельно з фальшлором, який став штучним збереженням традиції, розвивався й постфольклор, який постає автентичною колективною творчістю, у процесі якої осмислюються події сьогодення та утверджуються спільні ідеали та цінності.

ТЕАТРАЛІЗАЦІЯ FASHION-SHOW ЯК СЕМІОТИЧНА СИСТЕМА: ОГЛЯД НАУКОВИХ ПІДХОДІВ

Яніна ЖУКОВА — Wed, 31 Dec 2025 00:00:00 +0200

Стаття присвячена комплексному аналізу феномену театралізації сучасного fashion-show через призму семіотичної теорії. Мета статті – дослідити, як інтеграція театралізації трансформує fashion-show з комерційної презентації в багаторівневий художній текст, що генерує культурні значення та інтенсифікує комунікацію. Аргументується, що театралізація створює унікальну семіосферу (за Ю. Лотманом) – замкнутий комунікативний простір, де кожен елемент функціонує як знак у взаємопов’язаній системі. Ця система не лише презентує одяг, взуття, аксесуари та ювелірні вироби, а й конструює наратив, емоційний досвід та культурні коди. На основі синтезу класичних праць Р. Барта про моду як мову та сучасних досліджень перформансу (Ф. Гранта, М. Буше, К. Еванс) стаття детально розглядає чотири ключові семіотичні підсистеми театралізованого fashion-show, що перебувають у постійному діалогічній взаємодії. По-перше, сценографія як семіотичне поле: простір показу (локація, архітектура подіуму, світло, звук, кольори, спецефекти) аналізується як потужний інтертекстуальний знак, що задає первинні коди для сприйняття колекції та формує міфологему події (А. Рокамора). По-друге, тіло моделі як активний знак-виконавець: акцент робиться на перформативності тіла, де хода, міміка, пластика, жест та взаємодія з простором виступають невербальними кодами, що транслюють характер, концепцію колекції та соціокультурні позиції бренду (А. Гончарова, О. Бувалець). По-третє, одяг у контексті сценічного дійства: доводиться, що театральний контекст радикально змінює семіотичний статус одягу, дозволяючи використовувати його як гіперболізова- ний, гротескний або метафоричний знак для вираження художньої, соціальної чи політичної ідеї, виходячи далеко за рамки утилітарної функції (О. Медвідь). По-четверте, глядач як учасник семіозису: fashion-show розглядається як ритуальна та інтерактивна практика, де аудиторія, будучи включеною в дійство через механізми запрошення, імерсивності та прямої комунікації, стає співавтором процесу творення значення, а сама подія функціонує як інструмент легітимації бренду та формування спільноти (Дж. Ентвісл). У статті робиться висновок, що театралізація є потужним інструментом семіотичного посилення та ускладнення комунікації. Вона множить коди для «зчитування», активує інтертекстуальні зв’язки з креативними індустріями та актуальним соціокультурним контекстом, а також перетворює комунікацію на емоційно навантажений ритуал. Таким чином, fashion-show утверджує себе не просто як формат презентації одягу, взуття, аксесуарів та ювелірних прикрас, а як самостійна синтетична форма сучасної культури, що активно продукує актуальні смисли, культурні образи та ідентичності. Дослідження базується на критичному аналізі та синтезі наукових праць українських (О. Бувалець, Л. Шевченко, О. Медвідь, А. Гончарова) та міжнародних авторів, що забезпечує комплексне бачення феномену. Наукова новизна роботи полягає у системному об’єднанні семіотичної та перформативної парадигм для аналізу fashion-show, а також у виокремленні прогалин для майбутніх досліджень, зокрема щодо впливу цифрових форматів та нейронаукових аспектів сприйняття театралізованого fashion-show. Наукова новизна роботи полягає в комплексному семіотичному аналізі fashion-show, що вперше розглядається як цілісна комунікативна система з театралізації чотирма взаємопов’язаними підсистемами. У статті синтезовано міжнародні та вітчизняні джерела, а також виокремлено прогалини для подальших досліджень у галузі цифрової та компаративної семіотики fashion-show

ВІДОБРАЖЕННЯ ІГРОВОЇ КОНЦЕПЦІЇ КУЛЬТУРИ Й. ГЕЙЗИНГИ У СЮЖЕТНІЙ СКЛАДОВІЙ ФІЛЬМІВ, ПРИСВЯЧЕНИХ МАСОВИМ БАГАТООСІБНИМ ОНЛАЙНОВИМ РОЛЬОВИМ ІГРАМ

Олександр КОЗОРІЗ — Wed, 31 Dec 2025 00:00:00 +0200

У статті розглядається прояв ігрової концепції культури, сформульованої нідерландським істориком і куль- турологом Й. Гейзиногою, у сучасних кінематографічних наративах, присвячених феномену масових багатоосіб- них онлайнових рольових ігор (MMORPG). Метою дослідження є з’ясування, яким чином ігрова концепція культури Й. Гейзинги відображається у сюжетах кінофільмів XXI ст., що інтерпретують MMORPG як соціокультурний феномен. Методологія. У дослідженні застосовано культурологічний, системний і компаративний підходи, а також метод контент-аналізу, які дали змогу виявити, як у фільмах «Першому гравцю приготуватися» (2018), «Джу- манджі: Поклик джунглів» (2017), «Джуманджі: Наступний рівень» (2019) і «Персонаж» (2021) MMORPG вихо- дять за межі розважальної функції, набуваючи ознак комунікативного простору, що відтворює цінності, моделі поведінки й етичні орієнтири сучасної глобальної культури. Наукова новизна дослідження полягає у комплексному осмисленні кінематографічних репрезентацій MMORPG крізь призму культурологічної теорії Й. Гейзинги, що дало змогу розглянути гру як універсальну модель соціальної взаємодії та метафору людського існування в умовах медіакультури. Особлива увага приділяється дихотомії «чесна гра – фальшива гра» як ключової категорії теорії нідерландського історика. Висновки. Ігрова концепція культури, відображена у фільмах про MMORPG, засвідчує трансформацію уявлень про гру – від дозвіллєвої діяльності до форми культурного самовираження й комунікації. Кінематографічні образи підкреслюють гуманістичний потенціал гри, її здатність об’єднувати, навчати і відтворювати моральні засади людського співжиття. З’ясовано, що чесна гра постає як простір добровільності, рівності, солідарності й творчого самовираження, тоді як фальшива гра пов’язується з маніпуляціями, прагненням до влади та руйнуванням гармонії ігрового світу. Ця опозиція розкриває глибший гуманістичний вимір гри, у якому виражається боротьба між автентичністю людського досвіду і технологічними викликами цифрової доби

«ПРОКСЕМІЧНІ ІДЕОЛОГІЇ»: РОЛАН БАРТ У COLLÈGE DE FRANCE

Вадим МІРОШНИЧЕНКО — Wed, 31 Dec 2025 00:00:00 +0200

Метою статті є дослідження перетину проксемії, ідеології та ідеосфери у лекційних курсах Ролана Барта, прочитаних у Collège de France, а також теоретична експлікація поняття «проксемічні ідеології». Методологія. Методологічну основу дослідження становить міждисциплінарний підхід, що поєднує семіотичну інтерпретацію та герменевтичне читання окремих лекцій Ролана Барта, аналітику неологізмів, разом із тим розгляд зазначеної проблематики базується на деконструкції Жака Дерріда, яка уможливлює виокремлення вшитих в структури сенсів і артикуляцію їх в інших дослідницьких полях. Наукова новизна дослідження полягає у введенні та окресленні поняття «проксемічні ідеології», що не редукується ані до класичних уявлень про ідеологію, ані до нормативних моделей проксемічного простору. «Проксемічні ідеології» позиціонуються як фантазматичні, афективні та нестабільні конфігурації ідеосфери, які перебувають у зоні інтерференції (повсякденні практики, мовні структури) рухливих афектів, фантазмів і дистанцій. Висновки. У статті показано, що в курсах лекцій Ролана Барта проксемія, ідеологія та ідеосфера знаходяться у динамічному та взаємно детермінованому зв’язку. «Проксемічні ідеології» є особливими утвореннями ідеологічного досвіду, які функціонують у повсякденних мікропросторах та, заразом, мають вихід до соціально-політичних і культурних процесів. Вони не оцінюються як суто негативні чи позитивні, а радше виконують роль афективних запобіжників, що дозволяють суб’єкту (індивіду) коливатися між близькістю й дистанцією, нормою і відхиленням, соціальністю й усамітненням. Перспективами подальших досліджень «проксемічних ідеологій» як інструменту аналізу сучасних культурних практик є, зокрема, досвіди війни, художні і мистецькі твори, модифікації тіла, тілесності і матеріальності, доксологеми і міфологеми форм спільного і роз’єднаного життя.

ВІРТУАЛЬНИЙ ТУР ЯК МЕДІАКУЛЬТУРНИЙ ЧИННИК ФОРМУВАННЯ ТУРИСТИЧНОЇ ПРИВАБЛИВОСТІ РЕГІОНУ

Артур ОПЕЙДА — Wed, 31 Dec 2025 00:00:00 +0200

Нині віртуальні тури є важливим елементом медіакультури, яка охоплює форми виробництва, передачі та сприйняття культурної інформації у цифровому середовищі. У контексті туристичної галузі віртуальні тури виконують функцію інструменту медіавпливу, який сприяє формуванню позитивного іміджу території, популяризації її культурних ресурсів і зміцненню туристичного бренду. Мета статті – висвітлення віртуального туру як сучасного медіакультурного інструменту формування туристичної привабливості регіону, його позитивного іміджу, аж до брендингу туристичної дестинації. Методологія дослідження ґрунтується на міждисциплінарній стратегії соціокультурної аналітики, в межах якої – аналіз теоретичних підходів до медіакультури, віртуалізація комунікативних практик, а також синтез культурологічного, туризмознавчого, історичного та соціологічного підходів. Наукова новизна полягає в комплексному аналізі віртуального туру як медіакультурного чинника, що впливає на формування туристичної привабливості регіону, через позитивний імідж до становлення брендингу туристичної дестинації. Висновки. На основі аналізу теоретичних підходів до медіакультури, віртуалізації комунікативно-туристичних практик розкрито механізми впливу VR- і 3D-технологій на репрезентацію простору, формування іміджу території та конструювання туристичного досвіду. Визначено ключові медіакультурні функції віртуальних турів, зокрема репрезентаційну, комунікативну, освітню, ідентифікаційну та гейміфікаційну. Проаналізовано їх значення для брендингу територій та розвитку цифрової туристичної інфраструктури. Доведено, переваги використання віртуальних турів у регіональному маркетингу, іміджевих стратегіях та туристичній промоції. Обґрунтовано роль віртуальної реальності у зростанні конкурентоздатності туристичних дестинацій. Окрес- лено перспективи використання VR- і 3D-технологій та персоналізації у віртуальних турах. Запропоновано рекомендації щодо інтеграції віртуальних турів у стратегії культурного та туристичного розвитку регіонів

ЕКОЛОГІЯ МУЗИКИ ЯК МОДЕЛЬ ОСМИСЛЕННЯ ЗВУКОВОГО СЕРЕДОВИЩА КУЛЬТУРИ

Наталія ПОПОВА — Wed, 31 Dec 2025 00:00:00 +0200

Статтю присвячено осмисленню феномена музичної екології в контексті сучасних гуманітарних досліджень, зокрема акустичної екології, sound studies та еко-музикології. Розглянуто еволюцію поняття «екологія» від біо- логічного терміна до міждисциплінарної категорії, що описує якісний стан культурних, духовних і звукових про- цесів. Особливу увагу зосереджено на ролі музики та звукового середовища як чинників формування екологічної свідомості людини в умовах техногенно насиченого акустичного простору ХХ–ХХІ століть. Метою статті є систематизація основних теоретичних підходів до музичної екології та акустичної екології, а також вияв- лення їхнього значення для аналізу сучасних культурних і музичних практик. Розглянуто напрацювання в цьому напрямі зарубіжних дослідників А. С. Аллена, У. К. Арчера, С. Фелда, М. А. Харлей, Р. М. Шейфера, Дж. Т. Тіто- на, Б. Кіо та І. Коллінсона, а також вітчизняних науковців М. Романишина, О. Чепелик. Методологічною осно- вою дослідження є міждисциплінарний підхід, що поєднує музикознавчий аналіз, культурологічну та філософську рефлексію, методи sound studies й еко-критики. У роботі застосовано історико-теоретичний, компаративний та системний методи, що дозволяють розглядати музичну культуру як динамічну екосистему. Наукова новизна полягає у концептуальному узагальненні зарубіжних і вітчизняних підходів до музичної екології та в акцентуван- ні звукового ландшафту як ключового елемента формування екологічної свідомості в сучасній культурі. Запро- поновано трактування музики не лише як художнього феномена, а як екологічного чинника, здатного вплива- ти на психоемоційний і духовний стан людини. У висновках наголошено, що музична екологія постає важливим напрямом сучасного музикознавства, який відкриває нові перспективи для дослідження взаємодії людини, звуку та середовища. Музика розглядається як потужний носій духовних цінностей і засіб гармонізації звукового про- стору, що актуалізує необхідність подальших міждисциплінарних досліджень у цій галузі

ОСОБЛИВОСТІ АНТИТЕТИЧНОГО ГРИМУ В АКТОРСЬКІЙ ПРАКТИЦІ (НА ПРИКЛАДІ КІНОСТРІЧКИ Т. БЕРТОНА «ЕДВАРД РУКИ-НОЖИЦІ»)

Олександра ПРОСКУРЯКОВА, Віталій МІЗЯК — Wed, 31 Dec 2025 00:00:00 +0200

Мета статті – розкрити роль гримувального мистецтва у сценічних і кінематографічних образах у ситуаціях, коли грим виконується в антиміметичному ключі, тобто як засіб створення смислового проти- річчя (на прикладі кінострічки Т. Бертона «Едвард руки-ножиці»), а також окреслити акторські виклики, що пов’язані з візуальною неузгодженістю. Методологія. З огляду на міждисциплінарність проблематики, дослідження спирається на стик окремих компонентів з методології культурології та мистецтвознавства. Культурологічне осмислення (що домінує у роботі) здійснюється через розуміння семіотичних та естетич- них конструкцій знаків та символів, а також враховує діяльнісний аспект, який передбачає розуміння даного процесу в системі з’ясування творчості митців гримувального мистецтва. Разом з тим використовується герменевтичний аналіз, що зосереджується на питаннях, які охоплюють інтерпретацію сенсів артефак- тів гримувального мистецтва. Наукова новизна полягає у висвітленні візуальної складової кіномистецтва як засобу драматургічного «обману», що здатне підсилювати враження на глядача, створювати дисонан- си сприйняття та спонукати до більш глибокого осмислення драматургічного сюжету. Також у роботі аналізуються акторські виклики, коли візуальна неузгодженість між персонажем та його внутрішньою сутністю стає додатковою «перешкодою» до фактичного перевтілення та передбачає комплексну роботу актора над власною роллю. У даній публікації пропонується погляд на актора «у масці», як буквальній, так і метафоричній – її сприйняття та емоційний стан. Висновки. У роботі розкрито роль гриму як анти- ілюстративного інструменту, де візуальний образ не відповідає внутрішньому змісту персонажу. Зʼясовані основні мотиви даного конструкту, де антитетичний грим розглядається як художній прийом, який спря- мований на критичне сприйняття образу, відсторонення від буквального прочитання, що стає додатковим стимулом звернення до культурних кодів, ідей та сенсів. Встановлено, що когнітивний дисонанс підвищує емоційну залученість та змушує переосмислити стереотипи щодо співвідношення внутрішнього та зовніш- нього компонента образу. Доведено, що дана художня стратегія передбачає певні виклики для режисера та виконавця ролі. Характер можливого вирішення означених стратегій представлені на прикладі культо- вого фільму Т. Бертона «Едвард руки-ножиці» (головний гример Ві Нілл, виконавець головної ролі Джонні Депп, 1990 р.). Таким чином, дослідження таких складних візуальних конструкцій через призму культурології та мистецтвознавства дає змогу зрозуміти яким чином художні прийоми конструйованих образів вплива- ють на сприйняття ідей, цінностей і соціально-культурних наративів

ВІД СТРАЖДАННЯ ДО СТІЙКОСТІ: ДИТЯЧІ ПЕРСОНАЖІ У ВІЙСЬКОВИХ ФІЛЬМАХ І КІНОБОЙОВИКАХ ЯК ВІДОБРАЖЕННЯ СТРАТЕГІЙ ВИЖИВАННЯ

Світлана РИБАЛКО, Богдан РУЖАНСЬКИЙ — Wed, 31 Dec 2025 00:00:00 +0200

У статті порушується проблема еволюції та типології дитячих образів у світовому воєнному кінемато- графі в контексті стратегій виживання. Мета роботи полягає в аналізі еволюційного розвитку зображення дитячих персонажів у світовому військовому та екшн-кінематографі,у типології образів та соціокультурних чинників, які й зумовили конкретну імагологічну демонстрацію. Методологія дослідження побудована на поєд- нанні методів систематизації, типологізації, компаративного, імагологічного та контент-аналізу. Наукова новизна. Актуальність цієї роботи полягає в тому, що вона вперше в українському академічному дискурсі висвітлює зв’язок між художньою образністю при зображенні дитячих персонажів у військових фільмах та кінобойовиках, соціокультурними умовами під час створення конкретних кінокартин та психологічни- ми механізмами адаптації цих же ж героїв в умовах бойових дій з метою виявлення необхідних стратегій виживання. Розуміння подібного підходу дозволяє по-новому поглянути на роль світового кінематографа у формуванні сприйняття війни впродовж останніх десятиліть, починаючи з середини XX-ого століття й до сьогодення, як складного та багатовимірного явища, що виходить за межі традиційних батальних наративів і відображує саме гуманітарно-гуманістичну проблематику участі дітей у збройних конфлік- тах. Висновки. Аргументовано, що кінематограф висвітлює еволюційне різноманіття дитячих образів: від пасивного страждання до активної стійкості; від ізоляції до адаптації, або колективного опору. Дитячі образи в кінематографі відображають шлях від колективної травми до індивідуального відродження, підкреслюючи ціну війни для молодого покоління. Виявлено, що дитячий персонаж функціонує як потужна метонімія травми нації, інструмент критики дорослого світу та символ надії на відбудову. Таким чином, дитина у військовому кіно є не лише художнім інструментом, а й універсальним носієм культурної пам’яті, що формує усвідомлення цінності миру та необхідності захисту людяності. Перспективи подальших досліджень полягають у висвітленні образу дитини в умовах війни в українському кінематографі.

ІСТОРІОГРАФІЯ ТА МЕТОДОЛОГІЧНІ ПІДХОДИ ДО ВИВЧЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО АРТ-РИНКУ

Анастасія ТОРМАХОВА, Олена АЛЕКСІЄНКО — Wed, 31 Dec 2025 00:00:00 +0200

Метою статті є систематизація та критичний аналіз історіографічних і методологічних підходів до
вивчення українського арт-ринку як культурно-економічного феномену. Дослідження спрямоване на виявлення
основних тенденцій розвитку наукових підходів – від мистецтвознавчих і культурологічних до економічних –
з метою формування теоретичного підґрунтя для комплексного осмислення структури й динаміки українсько-
го арт-ринку. Методологія дослідження базується на міждисциплінарному поєднанні історико-культурного,
соціологічного, економічного та порівняльного аналізу. Застосовано принцип історизму, системний і структур-
но-функціональний підходи, що дозволили простежити еволюцію арт-ринку України від пострадянських інсти-
туційних трансформацій до етапу інтеграції у глобальний культурний простір. У роботі використано методи
контент-аналізу, типологізації та історіографічного узагальнення для окреслення ключових наукових позицій
(С. Давимука, Т. Міронової, Н. Павліченко, І. Абрамович, М. Бесаги та ін.). Наукова новизна полягає у здійсненій
систематизації наявних досліджень українського арт-ринку та виокремленні чотирьох провідних методологіч-
них підходів до його осмислення: економічного, соціологічного, культурологічного та менеджментно-техноло-
гічного. У статті обґрунтовано необхідність синтезу цих напрямів для створення цілісної теоретичної моделі
функціонування арт-ринку в контексті культурної економіки та постколоніальної модернізації. У висновках
зазначено, що український арт-ринок є складним соціокультурним утворенням, у якому перетинаються мате-
ріальні (економічні) та символічні (ціннісні, ідентифікаційні) виміри. Виявлено тенденцію до поступової інсти-
туціоналізації через поєднання державних і приватних ініціатив, розширення міжнародних зв’язків і зростання
ролі цифрових технологій. Подальші дослідження мають бути спрямовані на розробку уніфікованої методології
аналізу українського арт-ринку, інтегрованої у світовий науковий дискурс

ОСОБЛИВОСТІ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ МЕНТАЛЬНОСТІ

Олена ЯКИМЧУК, Марина СТОЛЯР, Олена КОЛЕСНИК — Wed, 31 Dec 2025 00:00:00 +0200

Дослідження української ментальності є актуальним завданням, яке має величезне світоглядно-філософське, ідеологічне та наукове значення в контексті як історичного буття народу, сучасних геополітичних і культурних проблем, так і з погляду логіки розвитку сучасної гуманітарної науки. Мета статті – виявити загальні та особливі риси української національної ментальності в контексті певних історичних, геополітичних, соціально-психологічних і культурних практик. Методологія. Досягнення мети передбачає використання міждисциплінарного, компаративного та культурологічного підходів. Наукова новизна. Автори розглядають особливості української ментальності крізь призму реалістичної, помірно номіналістичної світоглядно-філософської парадигми. Вони не суперечать одна одній у контексті дослідження українського менталітету, який постає як складний, багаторівневий, гетерогенний феномен, в якому поряд із моновалентними вимірами проявляються риси амбівалентності та полівалентності. Висновки. Автори дійшли висновку, що вивчення феномену української ментальності розвивається переважно в межах світоглядно-філософської парадигми, яку вони пропонують назвати реалістичною. Йдеться про відображення в понятті спільних рис ментальності українців, притаманних народу в цілому. Поряд з реалістичним підходом набуває розвитку помірний номіналістичний підхід, який акцентує увагу на специфічних рисах ментальності окремих етносів. Обидва підходи не суперечать один одному, адже українська ментальність постає як складний, багаторівневий, гетерогенний феномен, в якому поряд із моновалентними вимірами проявляються риси амбівалентності. Автори підсумовують, що ментальність українського народу та окремих українських етносів формувалась у контексті певних природно-географічних, геополітичних, соціально-психологічних і культурних умов. Кожна історична доба формувала особливі риси ментальності українців. Зокрема, кордоцентризм є специфічною рисою української ментальності епохи бароко. У добу романтизму яскраво проявились емоційність, сентименталізм, суб’єктивізм українського світосприйняття. Попри певну усталеність, ментальність українців перебуває в постійному розвитку, передається від покоління до покоління, зазнає змін, тому потребує як діахронічного, так і синхронічного аналізу.

ВПЛИВ КАРИКАТУРИ НА СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ ДИСКУРС У ЄВРОПЕЙСЬКОМУ МИСТЕЦТВІ

Світлана ДОЛЕСКО — Wed, 31 Dec 2025 00:00:00 +0200

Феноменом мистецтва є те, що воно, у переважній більшості випадків, є реакцією на події навколо, у різних сферах життя людей, а особливість сатиричної карикатури полягає в тому, що ця реакція майже миттєва та вагома в суспільному й політичному контексті. Мета статті – дослідити вплив карикатури на формування суспільної думки і розвиток європейського мистецтва. Методологічною основою дослідження є застосування історичного та комплексного методів, опираючись на об’єктивність, системність та історизм. Результати. У статті розглянуто вплив карикатури на суспільно-політичні настрої у країнах Європи упродовж ХVІІІ–ХХІ століття. Проаналізовано твори мистецтва карикатури українських митців в журналах «Шершень», «Хрін», «Забіяка», «Оса», «Український перець», «Повстанське кропило» та зарубіжних художників (Вільяма Хогарта. Ежена Делакруа, Павла Кучинського, Гундуза Агаєва та ін). Проведене дослідження демонструє, що карикатура є одним із векторів, які формують не тільки напрям, а й тональність соціально-політичного дискурсу європейського мистецтва. Оскільки карикатура миттєво зображає суспільно-політичні настрої суспільства, та є одним із інструментів, які ці настрої формують в соціумі. Тобто, засвідчено, що карикатура цілком здатна безпосередньо впливати на обраний суспільством курс і подальший розвиток. Наукова новизна полягає в тому, що вперше в українському мистецтвознавстві привернуто увагу до соціально-політичної складової мистецтва карикатури на загальному мистецькому фоні в час російсько-української війни. Практична значущість статті полягає у її мотиваційній складовій. Адже поява у науковому середовищі дослідження, що присвячене вивченню карикатури в контексті її як реакції та впливу на події в суспільстві, може стати поштовхом для подальших досліджень у цьому напрямку

ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ ГЕОМЕТРИЧНОГО АБСТРАКЦІОНІЗМУ, ГЕОМЕТРИЧНОГО ОРНАМЕНТУ ТА ДИЗАЙНУ

Ігор ДУЦЯК, Ірина ГРИЦЮК — Wed, 31 Dec 2025 00:00:00 +0200

Метою дослідження є з’ясування меж між живописом, декоративно‑ужитковим мистецтвом та дизайном. Потреба уточнення цього питання почала зростати в кінці ХІХ століття, з формування різних напрямків авангарду в мистецтві. Це призвело до поступового зменшення відмінностей між витворами декоративного мистецтва і так званого «чистого» мистецтва. З’ясування меж поміж згаданими формами художньої діяльности має як практичне, так і теоретичне значення для кожної з цих галузей діяльности. Методи дослідження. Для здобуття шуканих знань виконано порівняння не загалом усіх жанрів, стилів та напрямів діяльности у згаданих галузях, а тих, в яких згадані галузі співпадають. Зокрема, для порівняння вибрано геометричний абстракціонізм (в живописі), геометричний орнамент як форма декорування (в декоративно‑ужитковому мистецтві) і дизайн інтер’єру (візуальне оформлення поверхонь в цьому типі дизайну може співпадати і з творами геометричного абстракціонізму, і зі зразками геометричного орнаменту). Одним із засадничих спостережень, яке використано в процесі аналізу досліджуваної проблеми є факти такого стану справ, коли твір живопису за своєю художньою суттю є тотожний твору декоративно‑ужиткового мистецтва і водночас проєкту, створюваного дизайнером. Наукова новизна. Під час аналізу обґрунтовано таке розуміння мистецтва: твір мистецтва це об’єкт, який є образом іншого об’єкта і викликає позитивні чи негативні емоції в людини (якщо явище викликає емоції, то його образ викликає такі самі емоції, звані естетичними). Обґрунтовано, що геометричний абстракціонізм відтворює геометричні особливості культурного середовища людини. Обґрунтовано також, що живопис належить до ужиткового мистецтва. Висновки: 1) геометричний абстракціонізм недоцільно кваліфікувати як безпредметне мистецтво: образність компіляції геометричних форм відтворює насичене геометричними формами середовище матеріальної культури людства; 2) твори живопису недоцільно відмежовувати від декоративно‑ужиткового мистецтва, оскільки картини також призначені для естетичного оформлення ужиткових предметів (приміщень).

РОЛЬ ПРИВАТНИХ ІНСТИТУЦІЙ УКРАЇНИ В ЗБЕРЕЖЕННІ ТА ПОПУЛЯРИЗАЦІЇ МАТЕРІАЛЬНОЇ КУЛЬТУРНОЇ СПАДЩИНИ

Олег КЕРШИС — Wed, 31 Dec 2025 00:00:00 +0200

Період 2022–2025 рр., як частина шляху на мапі історії щодо боротьби українців за своє вільне майбутнє, засвідчив згуртованість державних і міжнародних структур, ініціатив бізнес-сектору у збереженні й промоції матеріальної культурної спадщини – історичної, архітектурної, археологічної, музейно-бібліотечної, образот- ворчої, декоративної та ін. Наявні до війни й новостворені після 24 лютого 2022 року приватні інституції в ці часи відроджують традицію меценатства й благодійності, тим самим транслюючи в суспільство, що україн- ська культура не тільки має позачасову актуальність, а й впливає на хід історії на національному й міжнародно- му рівні. Потреба в аналізі цього процесу обумовила мету статті – дослідити діяльність приватних культурно- мистецьких та бізнес-інституцій України щодо збереження й промоції матеріальної культурної спадщини після початку повномасштабної російсько-української війни. Методологія. У процесі роботи використано аналіз і син- тез, завдяки чому досліджено місію й окремі напрямки функціонування й проєкти приватних закладів сфери куль- тури, мистецтва й бізнесу. З цією ж метою використано контент-аналіз. Методи систематизації матеріалів і логічного узагальнення сприяли осмисленню висновків дослідження. Міждисциплінарний підхід надав науковим пошукам відповідних масштабів, враховуючи діяльність приватних інституцій у такій сфері суспільної діяльнос- ті як збереження культурної спадщини. Наукова новизна. Цим дослідженням вперше в науковому дискурсі сис- тематизовано реалізовані в період повномасштабного вторгнення найбільш знакові ініціативи таких приватних інституцій як Центр Української Культури та Мистецтва, «Dovgiy Family Office», Благодійний фонд «МХП – Громаді», Львівський Дім Мистецтв, Центр інтелектуального мистецтва «Меркурій», місією яких є підтримка національної матеріальної культурної спадщини. Висновки. На прикладі аналізу проєктів приватних інституцій України з підтримки діяльності закладів культури й мистецтва та відкриття нових арт-інституцій протягом 2022–2025 років показано, що ці кроки з підтримки мистецьких проєктів та започаткування роботи нових осе- редків культури й мистецтва є системними й орієнтуються на посилення стійкості української нації, є способом національної ідентифікації та інструментами розбудови новітнього артпростору.

МИСТЕЦЬКІ ПРАКТИКИ В ДИЗАЙНІ ЯК ЧИННИК ФОРМУВАННЯ ВІЗУАЛЬНОЇ КУЛЬТУРИ

Вадим КОЗІК — Wed, 31 Dec 2025 00:00:00 +0200

Мета роботи: визначити роль мистецьких практик у дизайні як ключового чинника формування візуаль- ної культури майбутнього дизайнера та з’ясувати значення рисунка і живопису як базових засобів розвитку образного, композиційного й аналітичного мислення у професійній підготовці фахівців дизайн-галузі. У межах дослідження акцентовано увагу на педагогічному потенціалі художніх дисциплін як фундаменті формування візуальної грамотності, просторової уяви, естетичної чутливості та здатності до усвідомленого візуального аналізу проєктних рішень. Методологія: дослідження ґрунтується на комплексному підході, що поєднує мистецтвознавчий аналіз, методи педагогічного узагальнення, порівняльний аналіз традиційних і сучасних мистецьких практик у дизайн- освіті, а також системний аналіз ролі художніх дисциплін у формуванні візуальної культури. У роботі вико- ристано теоретичний аналіз наукових публікацій з проблематики мистецької та дизайн-освіти, узагальнення досвіду викладання рисунка і живопису в підготовці дизайнерів, а також спостереження за трансформаціями освітнього процесу в умовах цифровізації, розвитку креативних індустрій та проєктно-орієнтованого навчання. Наукова новизна: полягає у трактуванні мистецьких практик у дизайні як інтегративного освітнього фено- мена, що формує візуальну культуру дизайнера на основі поєднання академічної художньої традиції та сучасних проєктних підходів. Обґрунтовано доцільність розгляду рисунка і живопису не як допоміжних дисциплін, а як універсальних інструментів візуального пізнання, що забезпечують глибоке розуміння форми, кольору, композиції, матеріалу та світлотіньових відношень, сприяють формуванню авторського стилю та індивідуальної проєк- тної мови. Доведено, що системне використання мистецьких практик у дизайн-освіті підвищує рівень візуально- го мислення, креативності та професійної ідентичності майбутніх дизайнерів. Висновки: встановлено, що мистецькі практики в дизайні відіграють визначальну роль у формуванні візуаль- ної культури як сукупності професійних умінь, естетичних цінностей і способів візуального мислення. Рисунок і живопис створюють фундамент дизайнерської освіти, забезпечуючи розвиток спостережливості, візуальної логіки, просторової уяви та здатності до художньої інтерпретації проєктних ідей. Інтеграція мистецьких практик у сучасний освітній процес сприяє підготовці дизайнерів, здатних поєднувати художню інтуїцію з про- єктною логікою та відповідати вимогам сучасної візуальної культури й креативних індустрій.

ШЛЯХИ РОЗВИТКУ НАТЮРМОРТУ В КИТАЇ ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ ХХ СТОЛІТТЯ

Андрій КОРНЄВ, Чжен ЛІНЬ — Wed, 31 Dec 2025 00:00:00 +0200

У статті розглядається натюрморт як самостійний жанр китайського живопису. Дослідження локалізовано першою половиною ХХ століття – часом бурхливих змін як у соціально-політичному, так і мистецькому житті країни. Мета статті – визначити основні тенденції в розвитку натюрморту як жанрово-тематичної галузі китайського живопису першої половини ХХ століття. Методологія дослідження базується на поєднанні загальнонаукових та спеціальних методів дослідження: систематизації, типологізації, методів формально-стилістичного, компаративного та семантичного аналізу, методах систематизації та типологізації . Новизна дослідження. У роботі вперше висвітлено розмаїття художніх течій та творчого доробку митців першої половини ХХ століття в контексті натюрморту як жанру живопису. Результати дослідження. У статті висвітлено провідні тенденції у підходах до розробки натюрморту представниками різних течій, естетичних концепцій та переконань; встановлено, що естетична амплітуда у розробws натюрморту включала як суто традиційні підходи та зображальні засоби, так і новітні. Ідея оновлення художньої мови живопису зумовила поширення західного мистецького досвіду у трактуванні натюрморту (світлотінь, тривимірна будова простору, передача матеріальності предметів), та знайшла відбиття у традиційній моделі «новорічних привітань». Запозичення західної системи навчання надало поштовх розвитку натюрморту як жанру, не обмеженому традиційними тематичними комплексами. Практичне значення отриманих результатів. Викладені у статті висновки, спостереження, візуальні матеріали суттєво доповнюють загальну картину розвитку китайського мистецтва та можуть використовуватися у науковій, навчально-методичній та творчій діяльності

МАТЕРІАЛЬНА ТА МЕДІЙНА НАРАТИВНІСТЬ В УКРАЇНСЬКИХ ІНСТАЛЯЦІЯХ 1990-2020-Х: ОСОБЛИВОСТІ РОЗГОРТАННЯ ХУДОЖНЬОГО НАРАТИВУ

Еміль МАМЕДОВ — Wed, 31 Dec 2025 00:00:00 +0200

У статті розглядається специфіка формування та розгортання наративу в українських інсталяціях 1990–2020‑х років із позицій сучасної мистецтвознавчої теорії. Підкреслюється, що проблема наративності в контексті інсталяції не була предметом окремого системного дослідження, що зумовлює актуальність роботи. Метою роботи є визначення відмінностей між матеріальною (об’єктною) та медійною наративністю, а також аналіз того, яким чином тип матеріальності впливає на спосіб побудови фабули, структуру простору та участь глядача. Методологія дослідження базується на міждисциплінарному підході, що включає в себе метод мистецтвознавчого аналізу та метод наратологічного аналізу. В ході роботи був проведений формально- композиційний аналіз інсталяцій та порівняльний аналіз матеріальних і медійних способів розгортання наративу. Наукова новизна полягає узагальненні підходів класичних наратологів (М. Баль, Дж. Прінса, Р. Барта) та дослідників інсталяції (К. Бішоп, Р. Краусс, Дж. Крейрі), на основі яких сформульовано поняття наративної інсталяції як просторово-медіальної структури, у якій подія розгортається через взаємодію об’єктів, медіа та сприйняття. Визначено ключові критерії оцінки наративної інсталяції: фабула, темпоральність, тип фокалізації, матеріальність/медійність, роль глядача та просторова архітектоніка. У дослідницькій частині проведено аналіз трьох матеріальних інсталяцій (В. Цаголов, група Р.Е.П, Ж. Кадирова) та трьох медіаінсталяцій (О. Чепелик, М. Шаленний, О. Верещак – М. Зінець). Показано, що в матеріальних інсталяціях наратив вибудовується через предмети та архітектоніку простору, де подія постає як слід, за яким глядач реконструює фабулу. У медіаінсталяціях подія формується у процесуальному, часовому форматі за допомогою відеоряду, монтажу та звуку; тут глядач не реконструює, а переживає наратив. Висновки. Узагальнено, що принципова різниця між двома типами інсталяцій полягає у способі репрезентації події: матеріальна інсталяція моделює подію як результат, тоді як медійна інсталяція подає подію як процес. У роботі підкреслено, що українські інсталяції 1990–2020‑х років поєднують документальність, соціальну критичність, просторову режисуру та мультимедійність, що визначає своєрідний характер їх наративності. Отримані результати формують підґрунтя для подальших досліджень взаємодії наративних структур і художніх медіа в сучасній візуальній культурі.

ВІЗУАЛЬНА ПОЕЗІЯ СЕРГІЯ ПАРАДЖАНОВА. ДОСВІД ІНТЕРМЕДІАЛЬНОГО АНАЛІЗУ КОЛАЖУ «ОРФЕЙ

Володимир ТАРАСОВ, Наталя МАРХАЙЧУК, Марина КОНЄВА — Wed, 31 Dec 2025 00:00:00 +0200

Дослідження спрямоване на реконструкцію художнього алгоритму та семіотичної структури колажу Сергія Параджанова «Орфей», що походить із приватного зібрання колекції Гриньових. Автор розглядає цей твір як специфічну форму «стиснутого фільму», прагнучи довести, що колажна практика митця не є випадковою декоративною імпровізацією. Основна мета полягає у виявленні механізмів режисерського мислення, що інтегрують різні культурні коди та часові пласти в єдину кінематографічну цілісність, а також у легітимізації колажу як генетичного коду незнятої стрічки «Сповідь». Методологія. У роботі представлені авторські методи аналізу колажу, що базуються на конвергенції інтермедіальних оптик. Дослідження структуроване за трьома рівнями: семантичним (дешифрування символів), морфологічним (композиційний хіазм) та транзитним (сценографічна логіка). Використано методи іконологічної редукції для ідентифікації запозичених фрагментів творів Е. Барлаха, Ф. Снайдерса та Ю. Александрова. Наукова новизна. Уперше проведено комплексну реконструкцію колажу «Орфей», в результаті якої встановлено джерела всіх його візуальних компонентів. Обґрунтовано статус концептуальної фотографії в структурі колажу: фотографічні врізки (фрагменти скульптур та архітектурних макетів) інтерпретуються як документальні цитати з буття, що легітимізують умовний простір колажу як майбутню екранну реальність. Доведено, що Параджанов використовує фотографію як маркер об’єктивної дійсності кіно, протиставляючи її живописній суб’єктивності. Встановлено, що фігура Амфіона-Орфея є точкою перетину біографічного та міфологічного наративів майстра. Висновки. Дослідження підтверджує, що колаж «Орфей» функціонує за законами кінематографічного синопсису. Виявлений композиційний хіазм між статикою монохромної маски та динамікою падаючої вази створює ефект застиглого кадру, готового до розгортання в часі. Аналіз засвідчив, що символічна інверсія кольору та фактури дозволяє розглядати твір як автобіографічний маніфест. Запропоновані методи аналізу колажу дозволяють сприймати спадщину Параджанова не як набір інтуїтивних ескізів, а як цілісну систему режисерського проектування, де кожен об’єкт-знак виконує чітку драматургічну роль

ТУРБОТА ЯК КАТЕГОРІЯ ЕСТЕТИКИ СУЧАСНОГО ДИЗАЙНУ

Максим ФЕДОСЕНКО — Wed, 31 Dec 2025 00:00:00 +0200

Метою роботи є осмислення феномену турботи як категорії сучасної естетики дизайну через аналіз концепту aesthetics of care, що сформувався у світовій гуманітарній думці як новий підхід до розуміння ролі дизайну в житті людини. Дослідження спрямоване на виявлення трансформації турботи з суто етичного поняття в естетичний та комунікативний принцип сучасного дизайну, який визначає формоутворення, колорис- тику, роботу з фактурою та просторову організацію предметного середовища. Окрему увагу приділено розгляду турботи як відповіді дизайну постіндустріальної культури на надмірну технологізацію, візуальний шум та емо- ційне виснаження користувача. Методологія. У методологічній основі дослідження використано міждисциплінарний підхід, що поєднує естетичний, філософський, психологічний та дизайн-аналітичний методи аналізу. У межах роботи здій- снено аналіз візуально-формальних засобів репрезентації турботи, м’яких ліній, природної колористики, тактильних матеріалів і гармонійних пропорцій, як носіїв емпатійних смислів у дизайні. Застосовано порів- няльний аналіз прикладів реалізації принципу турботи в сучасних інтер’єрних та предметних рішеннях скан- динавської, японської та української шкіл дизайну. Метод узагальнення використано для систематизації даних щодо впливу гуманістичного та людиноцентричного підходів на формування нової етики предметного середовища. Аналітичні результати отримано шляхом інтерпретації емпіричних і теоретичних матеріалів, що дало змогу виявити вплив принципів естетики турботи на формування відчуттів безпеки, комфорту, довіри, тепла та емо- ційної підтримки користувачів, а також обґрунтувати їхню роль у гармонізації взаємодії людини й середовища, підвищенні психологічного благополуччя та соціальної інтеграції. Наукова новизна дослідження полягає в комплексному осмисленні турботи як самостійної категорії есте- тики сучасного дизайну, а не лише як етичного або соціального імперативу. Уперше в українському науковому дискурсі концепт aesthetics of care системно проаналізовано як естетично-комунікативний принцип, що безпосе- редньо впливає на формоутворення, колористику, матеріальну фактуру та просторову організацію предметного середовища. Запропоновано міжкультурну модель інтерпретації естетики турботи на матеріалі скандинав- ських, японських та українських дизайн-практик, що дозволило виявити як універсальні закономірності реалізації турботи, так і культурно зумовлені відмінності її візуально-формального втілення. У роботі обґрунтовано, що турбота в сучасному дизайні функціонує як багаторівневий естетичний механізм, здатний формувати психоло- гічне благополуччя, емоційну підтримку та соціальну інтеграцію користувачів, розширюючи традиційні уявлення про естетику дизайну в умовах постіндустріальної культури. Практична цінність роботи полягала у можливості використання результатів дизайнерами, архітекторами та фахівцями у сфері інтер’єрного й предметного дизайну для створення комфортних, емпатійних і людиноцен- тричних просторів. Висновки. У результаті дослідження встановлено, що турбота в сучасному дизайні постає комплексною категорією, яка поєднує естетичні, функціональні та комунікативні аспекти предметного середовища. Кон- цепт aesthetics of careвиходить за межі морально-етичних імперативів і трансформується у практичний прин- цип формоутворення, кольорових рішень, матеріальної фактури та просторової організації об’єктів дизайну. Такий підхід засвідчує здатність дизайну формувати емоційно-психологічний контекст взаємодії користувача із середовищем, забезпечуючи відчуття безпеки, комфорту та підтримки. Виявлено, що естетика турботи сприяє психологічному комфорту, формуванню довіри й емоційного тепла, знижує рівень стресу, характерного для постіндустріального середовища. М’які лінії, природні відтінки, так- тильні матеріали та гармонійні пропорції виступають носіями емпатійних смислів і формують людиноцен- тричне сприйняття простору. Таким чином, естетика турботи функціонує як багаторівневий механізм, що вра- ховує не лише зовнішні характеристики об’єктів, а й їхній вплив на емоційний стан користувача.

ШТУЧНИЙ ІНТЕЛЕКТ У ВІЗУАЛІЗАЦІЯХ ТВОРІВ АМВРОСІЯ ЖДАХИ 1919 РОКУ

Ольга ШКОЛЬНА, Остап КОВАЛЬЧУК, Наталія САПФІРОВА — Wed, 31 Dec 2025 00:00:00 +0200

The legacy of Amvrosy Zhdakha (1885, Izmail – 1927, Odesa) of the late 19th – early 20th centuries is extremely diverse. The master belonged to the cohort of universal artists of the modern era and, at the same time, from 1908–1910 he worked in the stream of proto-design, ahead of industrial and environmental designers in his bold projects for the development of interiors, furniture, ceramic stoves, and dishes, whose cohort came to European art centers approximately with the beginnings of the trends of Bauhaus functionalism, Boychukism, Constructivism, and Art Deco. Currently, the work of Amvrosy Zhdakha of the design direction is stored in the collection of the V. G. Zabolotny State Scientific Architectural and Civil Engineering Library in Kyiv. A particularly significant part of it is the author’s sketches of interior and furniture designs, screens, tiled piets, and shapes of ceramic and fine ceramic dishes from 1919. 28 of them were visualized using artificial intelligence and presented by user Anton Pronenko on December 31, 2025 on the Facebook social network in the post “Visualization of furniture by Ukrainian designer Amvrosy Zhdakha”. Considering that until recently, the artistic heritage of this extraordinary author was primarily studied by his series of book illustrations, in particular, drawings for the Gospel, Taras Shevchenko’s “Kobzar”, and covers of a number of publications by Ukrainian writers, the researchers first examined materials from the artist’s work, which he prepared for the first educational course in the national tradition, “History of Ukrainian Art”. Namely, preparatory drawings for his own series «Picturesque Ukraine» (the history of the ancient inhabitants of our country based on archaeological excavations, Ukrainian types, kleynods, ethnographic studies of Easter eggs, weapons, armor, clothing, dishes of representatives of different social strata of the population). In contrast, the creative heritage of Amvrosiy Zhdakha had not previously been studied from the point of view of developing interior design projects, furniture, dishes, but only as a draftsman (he worked for several decades as a specialist in this area in one of the Odesa banks).

БОТАНІЧНИЙ СКУЛЬПТУРНИЙ РЕЛЬЄФ: ХУДОЖНЯ ТА ПЕДАГОГІЧНА ПРАКТИКА

Тетяна ШТИКАЛО — Wed, 31 Dec 2025 00:00:00 +0200

Дана публікація досліджує ботанічний рельєф як новітню течію в скульптурному мистецтві й засіб творчого вираження художника, а також розглядає перспективи використання цієї форми рельєфного мистецтва в навчальному процесі. Об’єкт дослідження – мистецтво ботанічних рельєфів. Предмет дослідження – специфіка роботи над ботанічними рельєфами в художньо-творчій практиці скульптора та інтеграція даної творчості в навчальний та освітній процес. У статті підхід до аналізу ботанічних рельєфів умовно поділено на два різні напрямки. Перший напрямок – це дослідження ботанічних скульптурних рельєфів, як художньої техніки та витворів мистецтва отриманих в процесії реалізації цієї техніки. Зокрема, на прикладі творчості таких художниць як Рейчел Дейн, Кеті Еклс та Тетяни Штикало продемонстровано як зліпки флористичних об’єктів набули художнього значення та стали актуальною художньою практикою для вираження різних ідей, концепцій та емоцій через рельєфні композиції природних об’єктів. Другий напрямок – це різноманітні педагогічні та методичні розробки з включення ботанічних рельєфів в систему освіти. Наведено цілу низку варіантів інтеграції скульптурних ботанічних рельєфів в педагогічну практику: від власне створення такого рельєфу з учнями, до їх використання в освітніх, просвітніх та виховних цілях. Актуальність теми статті обумовлена новизною досліджуваної форми творчості в контексті сучасного мистецтва. Ботанічний рельєф являє собою нову форму мистецтва, яка тільки починає здобувати визнання та популярність. Цей напрямок творчості має потенціал стати важливим елементом сучасного культурного середовища, як приклад співпраці людини та природи у створенні чогось унікального. Саме в поєднанні естетичної привабливості об’єктів природи з класичною скульптурною технологією створення рельєфів полягає унікальність таких ботанічних композицій. В процесі дослідження встановлюється, що ботанічні рельєфи можуть не лише бути цінними об’єктами мистецтва, але й виконувати низку педагогічних функцій, сприяючи вивченню рослинного світу. Це не лише збагачує естетичний досвід, але й розвиває екологічну культуру молодого покоління. Такий підхід може бути особливо корисним у навчальних закладах, адже створення ботанічних рельєфів стимулює інтерес до природознавства та творчого самовираження через об’єкти природи, що не потребує багаторічного вивчення складних скульптурних технік. На прикладі досвіту досліджуваних художниць показано як саме можна реалізовувати освітні та навіть інклюзивні проєкти з ботанічних рельєфів. Отже, дослідження та розвиток ботанічного скульптурного рельєфу є важливим напрямком як для мистецької спільноти, так і для педагогічного напрямку. Розвиток теоретичних робіт у цій галузі є необхідним кроком для збагачення нашого розуміння та цієї нової форми скульптурного мистецтва.