Acta Securitatae Volynienses

ОСНОВНІ ТЕНДЕНЦІЇ ТРАНСФОРМАЦІЇ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ РЕГІОНАЛЬНОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНИ В УМОВАХ ВОЄННОГО СТАНУ ТА ЄВРОІНТЕГРАЦІЇ

Сергій Олександрович Байрак — Tue, 30 Dec 2025 00:00:00 +0200

Досліджено трансформацію державної політики регіонального розвитку України в умовах воєнного стану, спричиненого повномасштабною збройною агресією Російської Федерації. Обґрунтовано, що війна стала каталізатором глибоких структурних змін у системі публічного управління, актуалізувавши потребу у переосмисленні концептуальних засад регіональної політики. Визначено, що реформи децентралізації створили інституційні передумови для підвищення адаптивності регіонів, зміцнення їхнього управлінського потенціалу та мобілізації внутрішніх ресурсів у кризових умовах. Розкрито механізми взаємодії між військовими адміністраціями та органами місцевого самоврядування. Акцентовано увагу на тому, що в умовах війни регіональна політика має виконувати не лише функцію економічного вирівнювання, а й слугувати інструментом національної згуртованості, стійкості та стратегічного відновлення. Підкреслено значення євроінтеграційного курсу України, який передбачає імплементацію принципів «згуртованого розвитку» (cohesion policy) Європейського Союзу, спрямованих на забезпечення рівних можливостей для всіх регіонів незалежно від їхнього соціально-економічного статусу. У контексті цього визначено, що модернізація регіональної політики повинна ґрунтуватися на засадах «розумної спеціалізації», індикативного планування, інституційної взаємодії та цифровізації управлінських процесів. Обґрунтовано, що ефективна післявоєнна стратегія регіонального розвитку повинна передбачати поєднання державного та місцевого управління, широке залучення громадськості, розвиток цифрових інструментів прозорості та контролю, а також створення сприятливих умов для інвестицій і підприємництва. У висновках наголошено, що саме синергія процесів децентралізації, євроінтеграції та локальної самоорганізації формує підґрунтя для стійкого відновлення держави та підвищення її конкурентоспроможності у глобальному середовищі.

СТРАТЕГІЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ ЛИТВИ В УМОВАХ РОСІЙСЬКОЇ АГРЕСІЇ В УКРАЇНІ

Тетяна Володимирівна Голдак-Горбачевська — Tue, 30 Dec 2025 00:00:00 +0200

У статті розглянуто еволюцію розвитку стратегії національної безпеки Литви в умовах російської військової агресії в Україні. Проаналізовано основні компоненти протидії елементам гібридної війни, оновлену стратегію національної безпеки, що враховувала зростаючі зміни геополітичних викликів. Виокремлено загрози для суверенності в умовах війни на теренах Східної Європи. Серед нових викликів системі безпеки вказано замасковані військові і розвідувальні засоби, які використовують іноземні держави для потенційного негативного впливу на політичну систему Литви, її військову міць, правоохоронні органи чи соціально-економічну стабільність. Серед чинників ризику виокремлено стійкість єдності євроатлантичної спільноти, на що впливають процеси загального і регіонального характеру, діяльність третіх країн, які можуть послабити трансатлантичні відносини, зобов’язання НАТО щодо колективної оборони, можливості Євросоюзу проводити загальну політику. Стверджено вирішальну роль у формуванні стратегії національної безпеки Литви у членстві в НАТО, ЄС та військовій підтримці США. Проаналізовано кроки литовської влади на шляху реалізації стратегії національної безпеки у протидії міграційній кризі, закриття кордонів із Росією та Білоруссю, приєднання до санкцій проти агресора, закупівлі додаткового озброєння, здійснення заходів для підготовки мобілізації необхідних ресурсів держави, а також посилення кібербезпеки, захист критичної інфраструктури, протидія дезінформації та пропаганді. Підкреслено сталу та активну підтримку територіальної цілісності України через надання їй усебічної допомоги у відбитті збройної агресії РФ. Литва лобіює інтереси України на міжнародних майданчиках, а впровадження литовського плану громадянського опору, що передбачає створення більш стійкого громадянського суспільства, а також визначення ролі держустанов у цьому процесі, слугує прикладом для вивчення.

ФЕНОМЕН АСИМЕТРІЇ БЕЗПЕКИ В РЕАЛІСТИЧНІЙ ПАРАДИГМІ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

Ігор Петрович Дерев’янко — Tue, 30 Dec 2025 00:00:00 +0200

Статтю присвячено дослідженню феномену асиметрії безпеки в контексті реалістичної парадигми міжнародних відносин. Обґрунтовано актуальність теми, зумовлену зростанням нестабільності сучасної міжнародної системи, ескалацією конфліктів різної інтенсивності та появою нових, нетрадиційних форм загроз. Показано, що асиметрія безпеки є невід’ємною рисою сучасного світового порядку, яка виникає унаслідок нерівномірного розподілу матеріальних і нематеріальних ресурсів, відмінностей у рівнях військово-технологічного розвитку, політичної легітимності та спроможності держав забезпечувати власну оборону й стабільність. Реалістична парадигма з її акцентом на силі, національних інтересах і боротьбі за виживання визначається як теоретичне підґрунтя для інтерпретації цього явища. У межах дослідження розглянуто основні положення класичного та неореалістичного підходів, що дають змогу пояснити логіку поведінки держав у ситуації нерівності потужностей, а також роль балансу сил і стримування у підтриманні міжнародної стабільності. Практичну частину дослідження присвячено впливу асиметрії безпеки на формування національних та міжнародних стратегій безпеки. На прикладі російсько-української війни показано, що асиметрія сил не обов’язково визначає результат конфлікту: ефективне використання гнучких стратегій, міжнародної підтримки, інформаційних технологій і внутрішньої стійкості може компенсувати ресурсну нерівність. Підкреслено, що усвідомлення природи асиметрії безпеки сприяє розробленню більш адаптивних, комплексних і багаторівневих підходів до безпеки, які враховують як військові, так і політичні, економічні та інформаційні чинники. Отримані результати мають як теоретичне значення для розвитку реалістичної парадигми міжнародних відносин, так і практичну цінність для вдосконалення стратегічного мислення у сфері національної та глобальної безпеки.

ПОСИЛЕННЯ ГЛОБАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ У XXI СТОЛІТТІ: СТРАТЕГІЧНІ ПІДХОДИ ДО МІНІМІЗАЦІЇ ЯДЕРНОЇ ЗАГРОЗИ

Юліана Андріївна Довбня, Ганна Сергіївна Панасенко — Tue, 30 Dec 2025 00:00:00 +0200

Метою дослідження є всебічний аналіз сучасних стратегічних підходів до посилення глобальної безпеки у XXI ст. з акцентом на мінімізацію ядерної загрози. У роботі розглядаються тенденції розвитку системи міжнародної безпеки, трансформація політичних стратегій провідних держав та роль міжнародних інституцій у забезпеченні стабільності в умовах зростання геополітичної напруженості. Використано методи системного, порівняльного та структурно-функціонального аналізу, що дають змогу виявити ключові закономірності у сфері ядерного роззброєння, контролю над озброєннями та запобігання розповсюдженню зброї масового ураження. Застосовано також елементи інституційного підходу для оцінки ефективності міжнародних угод і програм співпраці у сфері безпеки. Проаналізовано діяльність міжнародних організацій, таких як ООН, МАГАТЕ та НАТО, у формуванні глобальної системи контролю за озброєннями та зміцненні режиму нерозповсюдження ядерної зброї. Доведено, що стратегічна взаємодія між державами ґрунтується на поєднанні дипломатичних, правових і технологічних механізмів. Визначено, що особливу роль у мінімізації ядерної загрози відіграють системи колективної безпеки, розвиток засобів моніторингу, створення механізмів прозорості та довіри між державами. Наголошено на значенні новітніх технологій верифікації ядерної діяльності, зміцненні партнерських відносин і вдосконаленні міжнародно-правової бази у сфері безпеки. Підвищення ефективності глобальної безпеки можливе лише за умови поєднання багатосторонньої дипломатії, дотримання міжнародного права та використання інноваційних підходів до контролю над озброєннями. Подальший розвиток партнерства між державами, зміцнення інституційної взаємодії та формування культури довіри є ключовими чинниками зниження ядерних ризиків і забезпечення стабільності у XXI ст.

СТРАТЕГІЇ SOFT POWER ОАЕ: КОНЦЕПТУАЛЬНІ ЗАСАДИ ТА ОСОБЛИВОСТІ РЕАЛІЗАЦІЇ У КОНТЕКСТІ БЕЗПЕКОВИХ ВИКЛИКІВ ТА ЗАГРОЗ

Уляна Вікторівна Ільницька, Вікторія Олександрівна Лавренюк — Tue, 30 Dec 2025 00:00:00 +0200

У статті досліджено особливості формування та трансформації стратегії soft power (м’якої сили) Об’єднаних Арабських Еміратів (ОАЕ), що детерміновано безпековими викликами та загрозами регіонального та глобального характеру. Політика soft power ОАЕ розглядається як стратегічний інструмент зовнішньополітичного впливу та елемент національної безпеки в умовах нестабільності, міждержавних конфронтацій, зростання тероризму, кіберзагроз та інших безпекових викликів. Визначено систему загроз і викликів для регіональної безпекової архітектури Перської затоки, що, своєю чергою, вплинуло на зовнішньополітичні пріоритети ОАЕ та зумовило трансформацію стратегії soft power держави. Розкрито сутність і теоретико-концептуальні основи soft power (м’якої сили), проаналізовано механізми, інституційні засади та ключові напрями її реалізації у зовнішній політиці Еміратів. Показано, що сучасна модель soft power ОАЕ інтегрує культурну, гуманітарну, освітню, наукову, цифрову та екологічну дипломатію, поєднуючи традиційні цінності з інноваційними тенденціями. Актуальність дослідження зумовлена зростанням ролі невійськових ресурсів впливу у міжнародних відносинах та переосмисленням м’якої сили як чинника забезпечення стабільності, безпеки, довіри, партнерства у контексті викликів тероризму, регіональних конфліктів, безпекових загроз, інформаційних та гібридних війн. Особливу увагу приділено безпековому виміру політики ОАЕ, де м’яка сила виконує роль гуманітарно-комунікаційного інструменту стабілізації регіону. Проаналізовано, як стратегія «Soft Power Strategy 2017» ОАЕ трансформувала м’яку силу у безпековий ресурс державної політики. Визначено, що Об’єднані Арабські Емірати ефективно інтегрують технології культурної дипломатії, міжрелігійного діалогу, гуманітарної допомоги, медіаактивності, миротворчості та кліматичної дипломатії для зміцнення міжнародного іміджу та просування власних ціннісних орієнтирів. Обґрунтовано, що ОАЕ сформували унікальну модель soft power/м’якої сили, де безпекові виклики перетворюються на ресурс для трансформації безпекових стратегій та розвитку. Така модель не лише підвищує міжнародний авторитет держави, а й демонструє здатність інтегрувати гуманітарні, культурні та інноваційні ресурси у стратегію національної безпеки. Досвід Еміратів свідчить, що у XXI ст. м’яка сила стає не лише символом дипломатичної привабливості, а й ефективним механізмом забезпечення довгострокової стабільності, безпеки та глобального партнерства.

СПОСІБ ОЦІНКИ РІВНЯ ЕКОНОМІЧНОЇ БЕЗПЕКИ ГРОМАДИ ЯК СКЛАДОВОЇ ЧАСТИНИ РЕГІОНУ

Олександр Юрійович Корнієнко — Tue, 30 Dec 2025 00:00:00 +0200

Запропоновано та обґрунтовано спосіб оцінки рівня економічної безпеки громади як складової частини регіону. Визначено, що економічна безпека громади – це стан економічної системи громади, який забезпечує: стабільне функціонування економіки; здатність протистояти ризикам (кризам, війні, інфляції, безробіттю тощо); прийнятний рівень фінансової самодостатності; реалізацію стратегічних цілей розвитку громади. Виокремлено складники економічної безпеки громади, такі як: фінансова, інвестиційно-виробнича, ринкова та підприємницька, соціальна та демографічна, енергетична та ресурсна, інфраструктурна, екологічна безпека (економічний складник). Запропоновано спосіб оцінки економічної безпеки громади, алгоритм реалізації якого передбачає такі етапи: підготовчий – визначення мети оцінки, вибір системи показників, джерел даних; збір даних – використання статистичних звітів громади та інших статистичних джерел; нормалізація показників – приведення показників до єдиного масштабу (0–1 або 0–100 балів); розрахунок інтегрального показника – об’єднання часткових індикаторів у загальний рівень економічної безпеки; інтерпретація результатів – визначення рівня безпеки (критичний, низький, середній, достатній, високий). Такий підхід дає змогу комплексно оцінити поточний стан громади, виявити внутрішні диспропорції та зовнішні загрози, а також визначити її спроможність до сталого розвитку. Представлено ієрархічну структуру оцінки рівня економічної безпеки регіону на основі громад. Для розрахунку індексу економічної безпеки запропоновано використовувати дві моделі: адитивну та мультиплікативну. Адитивна модель передбачає, що високі значення деяких показників можуть компенсувати низькі значення інших. Тобто громада може мати слабку соціальну сферу, але високі фінансові показники «підтягнуть» загальний індекс. Мультиплікативна модель характеризується тим, що низьке значення одного показника суттєво знижує загальний індекс. Тобто якщо в одній сфері критична ситуація, загальний рівень економічної безпеки різко падає навіть за хороших інших результатів. Мультиплікативна модель є складнішою, але реалістичнішою, ураховує взаємозалежність елементів та більш чутлива до слабких місць. Доведено доцільність використання адитивної та мультиплікативної моделі: якщо громада має збалансований розвиток, можна використовувати адитивну модель, якщо мета – виявити «уразливі місця», доцільно застосувати мультиплікативну модель.

СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ АСПЕКТИ НАЦІОНАЛЬНОЇ СТІЙКОСТІ ЯК СКЛАДОВОЇ ЧАСТИНИ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ

Валентина Василівна Любчук, Людмила Миколаївна Опейда — Tue, 30 Dec 2025 00:00:00 +0200

У статті аналізується конструкт національної стійкості як складового елемента національної безпеки України. Розглядаються поняття «національна стійкість», «стійкість» та «соціальна стійкість». Для підтримання ефективної системи національної стійкості необхідно дотримуватися таких критеріїв, як надійність, надлишковість/резервування, адаптивність, реагування, відновлення. Важливим чинником системи національної стійкості є взаємодія зовнішнього та внутрішнього середовища. Під внутрішнім середовищем розуміємо діяльність органів влади та інституцій громадянського суспільства в Україні, а зовнішнє середовище становлять впливи інших держав-партнерів та європейських і світових організацій. Для послідовного втілення у життя конструкту національної стійкості в Україні створено Концепцію системи національної стійкості, у якій передбачено правові механізми реалізації національної стійкості на різних рівнях – від держави до територіальних громад, а також співпраця з НАТО. У Концепції зазначено, які саме органи державної влади та органи місцевого самоврядування мають виконувати заходи, пов’язані з національною стійкістю. Сприйняття національної стійкості, упровадження її складників представлено крізь призму соціологічних досліджень різних соціологічних організацій. Зокрема, ідею створення Уряду національної єдності підтримало майже 50% опитаних. Довіра до основних державних структур та важливих політичних діячів, що сприяють національній стійкості, теж досить висока, зокрема підтримка ЗСУ на рівні 94%, Президента України – 65%, Головнокомандувача О. Сирського – 55%. У цілому національна стійкість є важливим складником національної безпеки, оскільки її ефективне формування на різних рівнях забезпечує оптимальне реагування на виклики та загрози як усередині країни, так і поза її межами.

УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА ІДЕНТИЧНІСТЬ В УМОВАХ ВІЙНИ

Р. С. Мартинюк, О. О. Дацюк, В. Л. Клебан — Tue, 30 Dec 2025 00:00:00 +0200

Російська широкомасштабна збройна агресія проти України безпрецедентно посилила значення національної ідентичності як одного з найважливіших чинників національної стійкості. Саме ідентичність стала тим підґрунтям, на якому сформувалася здатність українців до тривалого, всенародного та консолідованого опору. Дослідження української національної ідентичності дозволяє зрозуміти, як глибинні цінності, спільні історичні наративи та уявлення про націю трансформувалися у практичну силу національного спротиву, і водночас, ‒ як війна трансформувала саму українську національну ідентичність. Війна не лише поставила українську націю перед надзвичайно складними викликами, а й дала потужний імпульс для зміцнення і розвитку сучасної української національної ідентичності, її модернізації та інтеграції у ширші європейський та світовий контексти. У період війни українська національна ідентичність зазнала глибинних змін. Ці зміни вплинули на самоусвідомлення громадян, систему їхніх цінностей, моделі колективної поведінки та уявлення про майбутнє держави. У цьому контексті українська національна ідентичність постає не лише як культурний чи історичний, а й як громадсько-політичний феномен, який активно формується під впливом екзистенційних загроз. У статті проаналізовано визначальні чинники зміцнення та розвитку української національної ідентичності: консолідацію суспільства навколо спільної мети захисту державності, різке зростання довіри до Збройних Сил України, масштабний волонтерський рух, переосмислення наративів історичної пам’яті, масове повернення інтересу до української мови, культури та символів. Особливе значення у процесі формування сучасної української національної ідентичності має національний спротив, за якого українське суспільство активно вибудовує власну суб’єктність через відмежування від суспільства держави-агресора, посилення проєвропейського та демократичного векторів свого розвитку.

НАВЧАЛЬНИЙ ВАРГЕЙМІНГ НА ТАКТИЧНОМУ РІВНІ ЯК СКЛАДОВА ЧАСТИНА БОЄЗДАТНОСТІ СИЛ БЕЗПЕКИ ТА ОБОРОНИ УКРАЇНИ

Tue, 30 Dec 2025 00:00:00 +0200

В умовах широкомасштабної збройної агресії російської федерації проти України актуальним завданням є дослідження ефективних методів підготовки військових фахівців як складової частини підвищення боєздатності сил безпеки та оборони України відповідно до сучасних реалій. Статтю присвячено аналізу шляхів реалізації використання потенціалу воєнних ігор (далі – варгеймінгу) і підготовки до викликів майбутнього, щоб оборонному співтовариству відродити і розширити освітній варгеймінг на тактичному рівні. Варгеймінг має повернути собі історичні позиції важливого освітнього інструменту для всіх видів і родів військ у підвищенні боєздатності. Але ця стаття не є аргументом на користь якоїсь однієї воєнної гри або технології. Навпаки, уважаємо, що для успіху спільного освітнього варгеймінгу Міністерству оборони слід піти шляхом створення спеціального фонду освітнього варгеймінгу та сприяти розвитку різноманітних моделей або платформ варгеймінгу і впроваджувати нові технології задля використання новітніх підходів у посиленні боєздатності підрозділів, створюючи умови для інтенсивного та якісного навчання військовослужбовців на тактичному рівні. Як наслідок, воєнні ігри можуть бути одним із ключових елементів навчального процесу підготовки військовослужбовців, але вони не можуть бути єдиним елементом. Водночас жодна форма військової гри не може задовольнити всі потреби. Тому, на думку авторів: потрібні воєнні ігри з високим рівнем залучення особового складу, щоб допомогти командирам, які приймають рішення, відчути взаємодію з іншими підрозділами, а також емоційні та психологічні наслідки цієї взаємодії; потрібні інструменти, щоб гравці могли бачити (і навіть змінювати), як елементи ігрових моделей працюють для перетворення рішень на ефекти та події, щоб калібрувати як ці моделі, так і розуміння, яке гравці отримують з них, а також сам процес гри; потрібні комп’ютерні ігри, щоб було легко записувати, повторювати та розмірковувати над пережитим, що допоможе нам розвинути «здорові» підходи до вирішення невизначених та складних ситуацій. Зазначені проблеми є невирішеними, тож потребують ширшого дослідження особливостей та перспективи освітнього варгеймінгу на тактичному рівні.

ДОСВІД ПРАВОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ФОРМУВАННЯ КОНТРРОЗВІДУВАЛЬНОГО РЕЖИМУ В США ТА МОЖЛИВОСТІ ЙОГО ВИКОРИСТАННЯ В УКРАЇНІ

Микола Степанович Романов, Микола Олександрович Шилін — Tue, 30 Dec 2025 00:00:00 +0200

Із метою вивчення зарубіжного досвіду правового забезпечення формування контррозвідувального режиму та можливого впровадження його окремих елементів у законодавство України у статті аналізуються положення законодавчих актів США з питань безпеки, зокрема нормативно-правових актів, що стосуються створення умов для боротьби з тероризмом, а також установленого порядку в’їзду іноземців до цієї країни, їх перебування та діяльності на її території. Виявлено, що у США порівняно з Україною зазначений порядок, який є важливим елементом системи контррозвідувального режиму, є суворішим, незважаючи на більш сприятливе оперативне середовище у США, а умови боротьби з тероризмом більше відповідають сучасним викликам. У зв'язку із цим, ураховуючи поточну ситуацію в Україні, пов’язану з широкомасштабною агресією РФ, обґрунтованою є необхідність використання досвіду США для посилення контррозвідувального режиму в Україні. Зокрема, пропонується імплементувати до вітчизняного законодавства окремі положення нормативно-правових актів, що стосуються встановленого у США порядку в’їзду іноземців до країни, їх перебування, а також визначення правового статусу в США так званих іноземних агентів.

УПРОВАДЖЕННЯ ІМЕРСИВНИХ ТЕХНОЛОГІЙ У ПІДГОТОВКУ ФАХІВЦІВ ДЛЯ ГАЛУЗІ БЕЗПЕКИ ТА ОБОРОНИ

Ілона Юріївна Секлій, Владислав Володимирович Стрелков — Tue, 30 Dec 2025 00:00:00 +0200

У статті досліджується застосування імерсивних технологій, зокрема віртуальної (VR), доповненої (AR) та змішаної (MR) реальності, у сфері безпеки та оборони України. У сучасних умовах зростання загроз національній безпеці, зокрема через гібридні конфлікти та інноваційні форми воєнних дій, виникає нагальна потреба в упровадженні ефективних технологічних рішень для підвищення якості підготовки фахівців, які забезпечують безпеку держави. Особливу увагу приділено освітній галузі «Безпека та оборона», яка покликана готувати висококваліфікованих спеціалістів, здатних діяти в умовах нестабільності, швидко адаптуватися до нових викликів та приймати оперативні рішення у критичних ситуаціях. Проаналізовано сучасний стан розвитку імерсивних технологій у світі, а також визначено ключові напрями їх упровадження у військовій, правоохоронній, медичній та цивільній сферах безпеки. Проведено класифікацію технологій VR, AR та MR, розглянуто їхні функції, особливості застосування, технічні можливості та основні переваги порівняно з традиційними методами навчання. Зокрема, підкреслено можливість створення реалістичних тренувальних середовищ, які дають змогу моделювати небезпечні та екстремальні ситуації без ризику для життя учасників навчального процесу. Представлено огляд провідних світових і вітчизняних платформ, програмних рішень та апаратних засобів, що використовуються для моделювання небезпечних ситуацій, а також проаналізовано приклади успішного використання таких технологій у різних країнах. Зазначено роль державної підтримки, наукових досліджень і розвитку IT-індустрії в Україні, що створюють умови для впровадження інновацій у сфері безпеки та оборони. Особливу увагу приділено методології дослідження, яка базується на комплексному міждисциплінарному підході, включаючи аналіз нормативно-правової бази, контент-аналіз сучасних наукових і технічних публікацій, а також порівняльний аналіз досвіду провідних країн у сфері імерсивних технологій. Стаття містить практичні рекомендації щодо інтеграції VR/AR-технологій у навчальні програми підготовки спеціалістів безпеки та оборони, підкреслюючи важливість цифрової трансформації у формуванні нової якості освіти та тренувань. Таким чином, дослідження є вагомим внеском у розвиток теоретичних та прикладних аспектів застосування цифрових імерсивних технологій у контексті національної безпеки України. Визначено стратегічне значення впровадження таких інновацій для підвищення оперативної готовності, професійної компетентності та адаптивності фахівців у галузі безпеки та оборони, що у цілому сприяє зміцненню обороноздатності держави у складних сучасних умовах.

ВПЛИВ МІЖНАРОДНОЇ БЕЗПЕКОВОЇ ДОПОМОГИ НА СИСТЕМУ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ

Андрій Михайлович Тимчишин, Андрій Ігорович Станецький — Tue, 30 Dec 2025 00:00:00 +0200

У статті здійснено комплексний науково-правовий аналіз впливу міжнародної безпекової допомоги на функціонування та трансформацію системи національної безпеки України в умовах повномасштабної збройної агресії російської федерації. Обґрунтовано, що міжнародна безпекова допомога в сучасних умовах перестала бути допоміжним зовнішнім чинником і набула системоутворювального значення, інтегрувавшись у внутрішню архітектуру національної безпеки держави. Показано, що міжнародна безпекова допомога охоплює широкий спектр заходів – від постачання сучасних видів озброєнь і військової техніки до навчання персоналу, обміну розвідувальною інформацією, фінансової підтримки оборонного бюджету та консультативного супроводу реформ сектору безпеки і оборони. Доведено, що після 2022 року характер допомоги зазнав якісної трансформації – від обмеженої підтримки оборонного характеру до системного надання важких озброєнь, високотехнологічних систем, засобів протиповітряної оборони та участі партнерів у довгостроковому плануванні оборонних спроможностей України. Особливу увагу приділено ролі НАТО та багатосторонніх координаційних механізмів у процесі інституціоналізації міжнародної допомоги, а також впливу цієї допомоги на реформування сектору безпеки, розвиток демократичного цивільного контролю, підвищення рівня сумісності Збройних Сил України зі структурами Альянсу та зміцнення системи належного врядування і протидії корупційним ризикам. Обґрунтовано, що міжнародна допомога стала важливим каталізатором розвитку вітчизняного оборонно-промислового комплексу, сприяла формуванню механізмів спільного виробництва та інтеграції України до глобальних оборонно-промислових ланцюгів. Водночас у статті проаналізовано основні ризики, пов’язані із залежністю від зовнішньої безпекової підтримки, зокрема політичну обумовленість допомоги, логістичні та операційні труднощі, психологічні й інформаційно-пропагандистські виклики. Зроблено висновок, що ефективність міжнародної безпекової допомоги безпосередньо залежить від здатності України трансформувати її з тимчасового компенсаторного ресурсу у чинник довгострокової самодостатності та стійкості системи національної безпеки.

ОБОРОННЕ СПІВРОБІТНИЦТВО МІЖ США ТА ІЗРАЇЛЕМ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ

Ірина Вікторівна Тихоненко, Олександр Станіславович Задернівський — Tue, 30 Dec 2025 00:00:00 +0200

У статті здійснено спробу аналізу оборонного співробітництва між США та Ізраїлем на сучасному етапі. Зокрема, зроблено акцент на хронологічному періоді з 2019 по 2025 р., що детермінується активізацією американських зовнішньополітичних ініціатив у безпековій сфері щодо Близького Сходу та безпосередньо Ізраїлю. Автори досліджують оборонне співробітництво між США та Ізраїлем з урахуванням інструментів оборонної дипломатії, зокрема у таких вимірах, як: політичний діалог, військово-стратегічне співробітництво, спільні військові навчання та тренування, оборонне планування та стратегічні комунікації, обмін розвідданими та кібероборона, освітня і наукова співпраця у сфері оборони, цивільно-військова і гуманітарна сфери. Особлива увага приділяється впливу Меморандуму про взаєморозуміння на 2019–2028 рр., який закріпив фінансові аспекти та стратегічні цілі військової допомоги США Ізраїлю, сприяв модернізації озброєнь та підвищенню технологічної сумісності збройних сил двох держав. Акцентується увага на модернізації цивільно-військового співробітництва між державами, зважаючи на мирний план щодо Гази, запропонований Д. Трампом у вересні 2025 р. Водночас розглядаються питання гуманності використання американської допомоги в умовах конфліктів і потреби в контролі та оцінці ефективності такої підтримки. Відзначається високий рівень інституційної співпраці між провідними оборонними відомствами та військовими структурами держав, що втілюється у низці практичних заходів (наприклад, військових навчаннях «Noble Dina» та «Juniper Falcon», інтеграції систем протиракетної оборони «Iron Dome» і THAAD, програмі «Cyber Iron Dome»). Автори дійшли висновку, що комплексне партнерство США та Ізраїлю забезпечує стратегічну перевагу обох держав у регіоні, сприяє стабільності, стримуванню загроз на Близькому Сході (Іран та терористичні організації ХАМАС і «Хезболла»), що проявилося у практичному оборонному співробітництві як за адміністрації Д. Трампа, так і Дж. Байдена.

ШТУЧНИЙ ІНТЕЛЕКТ І НАЦІОНАЛЬНА БЕЗПЕКА: АНАЛІЗ ВЗАЄМОВПЛИВУ

Наталія Михайлівна Хома — Tue, 30 Dec 2025 00:00:00 +0200

У статті досліджено взаємовплив ШІ та сфери національної безпеки. Аргументовано, що ШІ здатен як посилити стійкість безпекових систем, так і створити нові виклики для них. Відзначено, що загрози для національної безпеки генерують запити держави й інших зацікавлених áкторів на технологічні рішення машинного інтелекту. Поставлено завдання з’ясувати: 1) як ШІ на сучасному етапі його розвитку слугує безпековим цілям; 2) як ШІ може підривати національну безпеку; 3) як сучасні держави підходять до використання ШІ у сфері національної безпеки. Розгляд взаємозв’язку ШІ та національної безпеки дав змогу зробити висновок про формування нової парадигми безпекового мислення, у якій ШІ поступово стає стратегічним чинником. Авторка доводить, що можливості машинного інтелекту здатні посилити стійкість держави у сферах оборони, розвідки, кібербезпеки, управління кризами, захисту критичної інфраструктури та ін. Високий рівень автоматизації, аналітики й адаптивності, притаманний ШІ, суттєво розширює інструментарій забезпечення національної безпеки. Водночас авторка звернула увагу, що стрімкий і недостатньо контрольований розвиток ШІ може створити нові безпекові загрози. Наголошено на зростанні ризиків того, що ШІ-технології можуть вийти за межі державного управління або потрапити під контроль недружніх áкторів. Підкреслено, що політика у сфері національної безпеки має спрямовувати розвиток ШІ у конструктивному напрямі, це забезпечить баланс між інноваційністю й контролем. Указано на важливість: 1) ухвалення нормативно-правової бази функціонування ШІ у сферах, що становлять стратегічний інтерес для держави; 2) створення інституційного середовища для моніторингу інтеграції ШІ у сферу національної безпеки.

ДИНАМІКА ЛЕГІТИМНОСТІ ПІД ЧАС ВІЙНИ: ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО ЯК ІНСТИТУЦІЙНИЙ КОМПЕНСАТОР ТА ПОЛІТИЧНІ РИЗИКИ ПОВОЄННОГО ДИЗАЙНУ

Олександр Олександрович Безрук — Wed, 07 Jan 2026 00:00:00 +0200

Повномасштабна війна Росії проти України спричинила динамічний зсув у розумінні легітимності інститутів публічної влади, виявивши обмеженість традиційних раціонально-легальних та перформативних підходів. Актуальність дослідження зумовлена якісною трансформацією джерел підтримки політичної системи в умовах екстремальної кризи, де соціокультурні детермінанти та аксіологічна відповідність набувають визначального значення. Метою статті є комплексний політико-інституційний аналіз динаміки легітимності в умовах воєнного стану, що здійснюється через призму ролі громадянського суспільства та неформальної інституціоналізації. Теоретична база ґрунтується на синтезі класичних політологічних концепцій (М. Вебер, Д. Істон, Т. Парсонс, Ю. Габермас) та феноменологічного підходу (П. Бергер, Т. Лукман) для осмислення легітимності як динамічного соціокультурного конструкту. Ключові висновки полягають у такому: в умовах функціональних дефіцитів та обмежень демократичних процедур легітимність підтримується завдяки гібридизації «традиційних» типів та зміщенню джерел довіри до інститутів, що втілюють «національно-культурний код» опору (ЗСУ, волонтерський рух). Громадянське суспільство концептуалізується як неформальний інституційний компенсатор, який ефективно заповнює дефіцити державного управління (специфічна підтримка, «виходи») та критично підтримує дифузну підтримку політичної системи через комунікацію та формування аксіологічної солідарності («входи»). Визначено ключовий політичний ризик для повоєнного дизайну, який кристалізується у ризику інституційного розриву – структурному роз’єднанні між високодовіреними неформальними акторами та перевантаженими/нереформованими формальними державними інститутами. Цей розрив загрожує структурною дисфункцією та дезінтеграцією суспільно-політичних відносин після зниження рівня харизматичної легітимності. Запропоновано політико-інституційні рекомендації щодо стратегічної гармонізації високої аксіологічної легітимності з раціонально-легальною підзвітністю. Вони включають інституціоналізацію соціального капіталу громадянського суспільства та реформу «вихідних» інститутів через цифрову прозорість для забезпечення стійкої легітимності у повоєнний період.

УЧАСТЬ ЗАПОРОЗЬКИХ КОЗАКІВ В ОСВОЄННІ ЛУГАНСЬКОГО КРАЮ

Андрій Сергійович Беніцький — Tue, 30 Dec 2025 00:00:00 +0200

Установлено, що завдяки запорозькому козацтву в середній течії Сіверського Дінця були утворені козацькі громади. Указано, що з другої половини XVI ст. ця місцевість була опанована запорожцями, які мали там свої стани та контролювали посольські й торгові шляхи через Сіверський Донець до Московського царства, Криму та Азову. Звернено увагу, шо у 1570-х роках московський уряд намагався утворити в місцевості середньої течії Сіверського Дінця сторожову та станичну службу, але московські служиві люди Бахмутської та Айдарської сторож зазнавали постійних нападів від кримських татар та загонів запорожців. Наприкінці 1580-х років ці сторожі припинили своє існування. Зазначено, що наприкінці XVI ст. запорозькі козаки разом із утікачами з Речі Посполитої та Московського царства сформували на лівобережжі Сіверського Дінця козацькі громади, які йменували «донецькими». Установлено, що у другій половині XVII ст. донецькі козаки підпорядковувалися центру війська Донського – Черкаському городку, але під час булавінського повстання у 1707–1709 рр. більшість донецьких козацьких містечок було знищено каральними загонами московського війська. Зроблено висновок про те, що у XVIII ст. на правобережжі Сіверського Дінця у верхів’ях річці Міус існували запорізькі зимівники, які підпорядковувалися Кальміуській паланці війська Запорізького. Відзначено, що частину населених пунктів в басейні річці Лугань у XVIII ст., імовірно, було утворено запорожцями, які там облаштовували свої господарства, зокрема с. Макарів Яр та ін. Звернено увагу на звичаї Запорозької Січі щодо вирішення долі зимівників після смерті його господарів. Зроблено припущення про те, що військове поселення Вергунський Шанець у Слов’яносербії виник завдяки назві гусарського звичаю вербувати охочих до гусарської служби, а саме слову «вербунка».

ПОНЯТТЯ ТА РОЛЬ ІДЕОЛОГІЇ У ПОЛІТИЧНОМУ ЖИТТІ СУСПІЛЬСТВА

Єгор Олександрович Волошин — Tue, 30 Dec 2025 00:00:00 +0200

У статті здійснено комплексний аналіз феномену політичної ідеології як ключового елемента політичного життя суспільства. Досліджено еволюцію поняття «ідеологія» від його первинного наукового значення до сучасного розуміння як системи концептуально оформлених політичних поглядів, ідей та цінностей. Проаналізовано основні теоретичні підходи до вивчення ідеології, зокрема марксистську концепцію, аксіологічний підхід, психоаналітичну теорію, соціологічну концепцію, теорії деідеологізації та реідеологізації. Визначено, що політична ідеологія являє собою ієрархічно побудовану систему політичних цінностей, що становить стрижень політичної культури та мотиватор політичної поведінки. Виокремлено та досліджено функції політичної ідеології: інтегративну (об'єднання суспільства навколо спільних цінностей), орієнтувальну (формування політичної свідомості), легітимізуючу (обґрунтування влади), мобілізуючу (спонукання до колективної дії). Проаналізовано структуру ідеології. Особливу увагу приділено взаємозв'язку між ідеологією та політичними партіями як основними носіями ідеологічних доктрин. Обґрунтовано, що ідеологія становить основу партійного життя та відрізняє партії від інших суспільних організацій. Розглянуто роль ідеології у формуванні політичної свідомості, консолідації суспільства та обґрунтуванні політичних рішень, особливо в кризові періоди та під час виборів. Підкреслено значення ідеологічного плюралізму для функціонування демократії. Проаналізовано небезпеки надмірної ідеологізації (виникнення тоталітаризму) та повної деідеологізації (політична апатія). Досліджено сучасні тенденції функціонування ідеології в умовах інформаційного суспільства та роль масмедіа у поширенні ідеологічних меседжів. Методологічну основу дослідження становить системний підхід, що дав змогу розглянути політичну ідеологію як цілісний феномен у контексті її взаємодії з іншими елементами політичної системи. Історичний метод використано для аналізу еволюції поняття «ідеологія» та основних теоретичних концепцій. Метод синтезу дав змогу узагальнити різноманітні теоретичні напрацювання класиків та сучасних дослідників і сформулювати комплексні висновки.

ПОЛІТИКА «СТРАТЕГІЧНОГО НЕЙТРАЛІТЕТУ» ЩОДО МІЖНАРОДНОЇ ПІДТРИМКИ УКРАЇНИ: РЕАКЦІЯ КРАЇН БЛИЗЬКОГО СХОДУ ТА ПІВНІЧНОЇ АФРИКИ НА ПОВНОМАСШТАБНУ ВІЙНУ

Олександр Вікторович Дидик — Tue, 30 Dec 2025 00:00:00 +0200

У статті здійснено комплексний аналіз сутності, чинників та геополітичних наслідків політики «стратегічного нейтралітету» країн Близького Сходу та Північної Африки (БСПА) щодо міжнародної підтримки України. Доведено, що ця позиція є не тимчасовим маневром, а глибоко раціональною та диференційованою стратегією хеджування (hedging), що прагне посилення своєї ролі як політичних акторів та дистанціювання від логіки західного блокового протистояння. Цей курс країн БСПА також є прямим наслідком багаторічних зусиль Кремля, спрямованих на відновлення статусу регіонального посередника та підтримку ідеологічної близькості з місцевими автократіями. Дослідження фокусується на біфуркаційному впливі війни, що спричинила продовольчу кризу, але водночас відкрила стратегічні можливості: використання енергетичного важеля (ОПЕК+) та функціональне перетворення низки держав (ОАЕ, Туреччина) на хаби для обходу міжнародних санкцій. Ключові чинники нейтралітету: пріоритет регіональних загроз (Іранський фактор), економічна вигода та ідеологічний фактор «подвійних стандартів» Заходу. Особлива увага приділяється тому, що монархії Перської затоки (Саудівська Аравія, ОАЕ, Катар) перетворили свій нейтралітет на «позитивний» інструмент м'якої сили, надаючи значну фінансову допомогу та успішно виступаючи посередниками у процесі обміну полоненими, підвищуючи свою глобальну легітимність. Установлено, що нейтралітет БСПА є ознакою переходу до багатополярного світу і парадоксально не зупинив експорт російсько-української конфронтації у Північну Африку (діяльність ПВК «Вагнер»/«Африканський корпус»). На основі аналізу чотирьох ключових сценаріїв (економічне втягування, політична конвертація, геостратегічне партнерство, дипломатичні дивіденди) розроблено практичні рекомендації. Таким чином, стратегічна позиція країн БСПА вимагає від України політико-дипломатичних та економічних інноваційних рішень, які мають трансформувати апеляцію до цінностей на конкретні, взаємовигідні безпекові та економічні пропозиції, що є єдиним ефективним шляхом для перетворення їхнього прагматичного нейтралітету на стійку міжнародну підтримку.

ОСОБЛИВОСТІ МІЖІНСТИТУЦІЙНОЇ ВЗАЄМОДІЇ УКРАЇНИ ТА РЕСПУБЛІКИ ПОЛЬЩА В 2014–2024 РР.

Юрій Сергійович Дмитрук — Tue, 30 Dec 2025 00:00:00 +0200

Проаналізовано особливості міжінституційної взаємодії між Україною та Республікою Польща в період 2014–2024 рр. у контексті суттєвих змін у безпековому, політичному та історичному вимірах двосторонніх відносин. Особливу увагу зосереджено на трансформації форматів співпраці після початку російсько-української війни, яка стала каталізатором зміщення пріоритетів обох держав у напрямі посилення політичної та військово-оборонної координації. Визначено, що низка гуманітарних та історичних форматів, започаткованих у попередні десятиліття, втратила актуальність або припинила діяльність, що зумовлено як політичними змінами в Польщі, так і загостренням чутливих тем історичної пам’яті. У цьому контексті ключовим елементом стало функціонування Консультаційного комітету президентів України та Республіки Польща, який довів свою ефективність як стабільна платформа для міждержавного політичного діалогу найвищого рівня. Завдяки регулярним засіданням та високому рівню представництва цей орган сприяв не лише збереженню стратегічного партнерства, а й напрацюванню нових напрямів двосторонньої взаємодії, зокрема у сфері транскордонної співпраці, енергетики, оборонної взаємодії та післявоєнного відновлення України. Підкреслено, що ефективність міжінституційної взаємодії залежить від здатності адаптуватися до нових викликів, зберігаючи водночас сталість політичного діалогу. Консультаційний комітет, з одного боку, виконує роль політико-консультативного органу, а з іншого – виступає каталізатором інституціоналізації спільних ініціатив, спрямованих на посилення довіри, забезпечення безпеки та інтеграцію України до європейського простору. Окреслено перспективи подальшого розвитку міжінституційних механізмів як фундаменту довготривалого та взаємовигідного партнерства між Україною та Польщею в умовах триваючої війни та післявоєнної трансформації регіону.

ДОСЛІДЖЕННЯ ПОЛІТИЧНОЇ АНАЛІТИКИ АНАТОЛЯ КАМІНСЬКОГО В КОНТЕКСТІ РОСІЙСЬКО‑УКРАЇНСЬКОЇ ВІЙНИ

Ігор Зенонович Дуцяк — Tue, 30 Dec 2025 00:00:00 +0200

Метою дослідження є виявлення ідей Анатоля Камінського, які можуть бути корисними в сучасному дискурсі російсько-української війни, що розпочалася у 2014 р. У результаті дослідження було виявлено такі основні ідеї, за допомогою яких він у 1970-х роках ХХ ст. передбачав, як Російська імперія (у її радянському вигляді) розвалиться у 80-х роках цього століття. На думку А. Камінського, насамперед потрібно було змусити Центральний Комітет КПРС відмовитися від економічного та політичного тоталітаризму. Цього вдалося досягти завдяки поєднанню трьох факторів, що призвели до економічного краху СРСР: афганська війна, гонка озброєнь, розпочата Рональдом Рейганом, та падіння цін на нафту. Економічний крах СРСР зробив можливими мирні революції, що призвело до відокремлення деяких колоній від імперії на початку 1990-х років ХХ ст. Спираючись на ідеї Анатоля Камінського, можна зробити такі висновки. Якщо звернутися до аналізу перебігу сучасної московсько-української війни, яка розпочалася у 2014 р., то досвід розпаду СРСР у 1991 р. підтверджує доцільність завершення війни шляхом досягнення економічного краху Московської імперії під її сучасною назвою «Російська Федерація». Сучасна Московська імперія (під назвою «Російська Федерація») тримає під своєю владою багато колоній, тому зменшення її розмірів, позбавлення її ресурсів, які вона черпає зі своїх колоній, призвело б до появи меншої країни, але така країна, вже не будучи імперією, могла б оговтатися та шукати напрями свого розвитку не у збройній експансії проти всього світу, а в науково-технічному, економічному, культурному прогресі та підвищенні добробуту своїх громадян. Водночас у сучасних умовах чим швидше закінчиться війна, тим важливіше її припинити, ураховуючи, що чим довше триватиме війна, тим довше триватиме процес використання Московською імперією допомоги з боку КНР, що неминуче супроводжуватиметься зростанням залежності Російської Федерації від Китаю. Очевидно, що краще, щоб на території Російської Федерації виникла низка незалежних країн, аніж щоб Китай поступово поглинув ці території, поведінка якого за відсутності ефективних противаг може стати непередбачуваною.

ЗМІНИ В ЕНЕРГЕТИЧНІЙ ПОЛІТИЦІ ДЕРЖАВ – КАНДИДАТІВ У ЄС: АНАЛІЗ КЕЙСІВ ДЕРЖАВ ЗАХІДНИХ БАЛКАН

Олена Анатоліївна Коробкова — Tue, 30 Dec 2025 00:00:00 +0200

Проаналізовано зміни в енергетичній політиці держав – кандидатів у ЄС із регіону Західних Балкан. Виділено три напрями, за якими відбуваються зміни в енергетичній політиці держав регіону: 1) лібералізація ринків електроенергії та газу; 2) розвиток відновлюваних джерел енергії; 3) інтеграція з енергосистемою ЄС. Відзначено, що виконання вимог ЄС у частині декарбонізації становить проблему через досі наявну залежність цих держав від викопного палива. Зазначено, що держави Західних Балкан реформують енергетичні сектори з різною швидкістю, мають різні стартові умови для синхронізації з курсом ЄС в енергетичній та кліматичній політиці через різну міру залежності від вуглеводневих джерел енергії та постачання російських енергоресурсів. Албанія, Чорногорія та Північна Македонія мають кращі результати порівняно з Боснією і Герцеговиною, Сербією. Відзначено, що висока частка вугільної генерації (особливо у Сербії, Боснії і Герцеговині) є головним викликом для переходу до безвуглецевої економіки. Наголошено на зусиллях інституцій ЄС для доступу держав Західних Балкан до фінансових інструментів для розвитку відновлюваних джерел енергії, модернізації інфраструктури, посилення енергоефективності. Підкреслено, що енергетика в регіоні Західних Балкан має геополітичний характер. Залежність від імпорту російських енергоносіїв, а також участь Китаю у фінансуванні вугільних та інфраструктурних проєктів створюють конкуренцію впливів між ЄС, Росією та Китаєм. На думку авторки, зміни енергетичної політики у державах Західних Балкан не лише формують нову енергетичну архітектуру регіону, а й перевіряють реальну здатність ЄС впливати на інші держави через м’яку силу реформ.

СТРАТЕГІЧНА КОМУНІКАЦІЯ В ІНФОРМАЦІЙНІЙ ВІЙНІ УКРАЇНИ

М. М. Науменко — Tue, 30 Dec 2025 00:00:00 +0200

Інформація у сучасному світі перетворилася на ключовий стратегічний ресурс, що визначає динаміку міжнародних відносин і змінює уявлення про силу, безпеку та управління. Гібридна агресія Російської Федерації проти України, розпочата у 2014 р., продемонструвала, що деструктивні інформаційні впливи використовується як інструмент підриву демократичного врядування, руйнування національної єдності та послаблення підтримки міжнародних союзів. У цих умовах стратегічні комунікації набули значення ключового інструмента демократичної оборони, покликаного забезпечувати захист інформаційного суверенітету, стійкість громадян і результативність кризового управління. У статті проаналізовано еволюцію системи стратегічних комунікацій України у 2014– 2025 рр., виявлено трансформації в інституційній координації, публічних повідомленнях, програмах медіаграмотності та міжнародному партнерстві. Окрему увагу приділено теоретичній дискусії між підходами «інформаційної війни» та «публічної дипломатії», що дає змогу окреслити ризики редукції комунікації до мілітаризованих повідомлень, у яких громадяни розглядаються як об’єкти впливу, а не як суб’єкти взаємодії. Результати дослідження свідчать, що Україна формує нову модель комунікацій демократичної держави в умовах агресії, поєднуючи безпекові заходи з відкритістю, діалогом та участю громадськості. Методологічну основу дослідження становлять контент-аналіз офіційних стратегій комунікації, міжнародних звітів і наукового дискурсу, а також аналіз практичних ініціатив, реалізованих у період воєнного стану. Такий підхід забезпечує комплексну оцінку ролі стратегічних комунікацій у зміцненні національної стійкості, протидії дезінформації та підвищенні довіри до державних інституцій. У роботі також визначено ключові виклики наступного етапу відновлення України: необхідність поєднання оперативної секретності з публічною підзвітністю, удосконалення координації між державними й громадянськими акторами та інтеграція стратегічних комунікацій у довгострокову політику демократичного розвитку. Зроблено висновок, що український досвід формує цінний орієнтир для посилення стратегічних комунікацій держав, які протидіють зовнішній агресії та гібридним загрозам.

СТАН ДОСЛІДЖЕНОСТІ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ В УКРАЇНІ: РЕГІОНАЛЬНИЙ АСПЕКТ

Олександр Юрійович Поліщук — Tue, 30 Dec 2025 00:00:00 +0200

У статті здійснено комплексний аналіз стану дослідженості політичних партій в Україні з урахуванням регіонального виміру їх функціонування. Автор розкриває основні теоретико-методологічні підходи до вивчення партій і партійних систем у сучасній політичній науці, узагальнює напрацювання зарубіжних і вітчизняних учених – від класичних теоретиків партійного будівництва (М. Вебер, М. Дюверже, Дж. Сарторі) до сучасних українських дослідаників (Ю. Шведа, І. Монолатій, О. Литвиненко, М. Кармазіна, Ю. Остапець та ін.). Особливу увагу приділено питанням ґенези, типології та функціональних особливостей регіональних політичних партій, а також концепції багаторівневої партії як інструменту аналізу внутрішньої динаміки партійних організацій у контексті децентралізації. Висвітлено внесок українських наукових інституцій: Інституту політичних і етнонаціональних досліджень імені І.Ф. Кураса, Українського центру політичних та економічних досліджень імені Олександра Разумкова, Національного інституту стратегічних досліджень у вивчення регіональних аспектів партійного розвитку. Окремий розділ присвячено аналізу націоналізації та регіоналізації партійної системи України, застосуванню кількісних індикаторів (індекси націоналізації Майнверінга – Джонса, ефективної кількості електоральних та парламентських партій Лааско – Таагапера, диспропорційності Галлахера тощо) для оцінки електоральних процесів. Автор робить висновок про наявність достатньо високого рівня регіональної диференціації українського партійного простору, що зумовлює потребу подальших досліджень взаємозв’язку між регіональними політичними елітами, партійними структурами та процесами децентралізації.

ПРИНЦИПИ ЕФЕКТИВНОЇ ПОЛІТИЧНОЇ МЕДІАЦІЇ У КОНТЕКСТІ ВИКЛИКІВ СЬОГОДЕННЯ

Каміль Юрійович Примаков — Tue, 30 Dec 2025 00:00:00 +0200

Розкрито сутність принципів ефективної політичної медіації у контексті викликів сьогодення. Доведено, що ефективна політична медіація ґрунтується на низці ключових принципів, що сприяють спільному та конструктивному підходу до вирішення конфліктів, гарантують, що всім зацікавленим сторонам надається справедлива можливість брати участь у медіаційному процесі, а самий процес відповідає загальним цілям публічної політики. Визначено особливості застосування ключових принципів політичної медіації. Зокрема, зазначено, що нейтральність гарантує справедливе ставлення до всіх точок зору; неупередженість підкреслює прихильність медіатора до справедливості в медіаційному процесі, прагнення уникати фаворитизму, заохочуючи відкрите спілкування між зацікавленими сторонами; добровільність підкреслює, що ніхто не може примусити сторони врегулювати конфлікт шляхом медіації, якщо вони цього не бажають, сприяє відчуттю свободи дій, даючи змогу учасникам вступати в переговори з наміром спільного пошуку вирішення конфліктної ситуації; конфіденційність сприяє відкритому спілкуванню між зацікавленими сторонами, захищає сторони від спекуляцій ЗМІ і запобігає егоїстичним намірам зацікавлених сторін, які можуть викликати перешкоди в процесі медіації, а вільне волевиявлення означає, що під час вирішення спору в порядку медіації сторони мають діяти відповідно до своїх переконань та інтересів і не піддаватися будь-яким спробам зовнішнього примусу; інклюзивність та справедливість наголошують на тому, що сторони повинні мати можливість висловити свої занепокоєння та зробити свій внесок у дискусію, сприяють відчуттю відповідальності та прихильності виробленим під час медіації рішенням і пропозиціям, підвищуючи легітимність та стійкість; рівність сторін означає відсутність привілеїв та обмежень сторін. До важливих принципів політичної медіації належать також активне слухання, ефективна комунікація та орієнтація на ухвалення взаємоприйнятного рішення.

ЗАРУБІЖНИЙ НАУКОВИЙ ДИСКУРС ЩОДО ФУНКЦІОНУВАННЯ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ

Юрій Юрійович Федчик, Ярослав Богданович Ярош — Tue, 30 Dec 2025 00:00:00 +0200

Основна дилема теорії політичних партій у різні історичні періоди полягає в тому, як знайти дієві та раціональні механізми перетворення приватних інтересів на публічні, загальносуспільні. Йдеться не лише про зовнішню функцію партій як інструментів представництва, а й про внутрішню організацію та взаємодію між їхніми членами. Саме всередині партійного життя відбувається складний процес узгодження різноманітних позицій, який має забезпечити перехід від множинності індивідуальних чи групових прагнень до формування єдиної політичної волі, що може бути легітимно представлена суспільству. Таким чином, партійна організація постає як лабораторія, де приватне трансформується у загальне, а механізми взаємодії визначають здатність партії виконувати свою ключову функцію – бути каналом між інтересами громадян та публічною сферою політики. Розвиток теорії політичних партій упродовж історії тісно переплітається з еволюцією фундаментальних філософських і політичних концепцій. На ранніх етапах становлення партійної думки ключовим орієнтиром виступала теорія суспільного договору, яка закладала уявлення про легітимність влади як результат узгодження інтересів громадян. У подальшому, із поширенням ідей демократії, партії почали розглядатися як інститути, що забезпечують участь громадян у політичному процесі та трансформацію їхніх індивідуальних прагнень у колективну волю. Важливим етапом стала інтеграція положень теорії груп інтересів, яка акцентувала на тому, що партії є механізмами узгодження та представництва різних соціальних і економічних груп, а їхня ефективність залежить від здатності балансувати між множинними приватними інтересами. Таким чином, історія партійної теорії є відображенням ширших інтелектуальних процесів: від пошуку легітимності влади через суспільний договір до сучасних концепцій демократії, плюралізму та громадянського суспільства, де партії виступають ключовими каналами комунікації між приватним і публічним, між індивідуальним інтересом і загальним благом.

МОВНЕ ПИТАННЯ В УКРАЇНІ: КОНФЛІКТИ ТА ШЛЯХИ ЇХ ВИРІШЕННЯ

Алла Миколаївна Шаповалова — Tue, 30 Dec 2025 00:00:00 +0200

У статті аналізуються ключові конфлікти, пов’язані з мовним питанням в Україні після 2019 р., коли відбулося системне посилення статусу української мови як державної. Досліджуються правові та соціолінгвістичні наслідки прийняття Закону «Про забезпечення функціонування української мови як державної» (2019) та подальшого Закону «Про національні меншини (спільноти) України» (2022/2023) у контексті євроінтеграційних вимог та широкомасштабної військової агресії російської федерації. Особлива увага приділяється геополітичним кейсам, зокрема суперечкам із сусідніми державами – Угорщиною та Румунією, які інструменталізують мовне питання для досягнення власних політичних цілей. Дослідження показує, що мовна політика України є складною системою, яка формувалася протягом століть під впливом імперського домінування. Сучасна українізація є закономірною відповіддю на ці історичні виклики та спрямована на утвердження української мови як ключового чинника національної єдності та безпеки. Однак ця політика має ураховувати міжнародні стандарти захисту прав національних меншин, що є критично важливим для європейської інтеграції. Аналізуються різні підходи сусідніх держав до українського мовного законодавства – від жорсткої та послідовно негативної реакції Угорщини, яка використовує мовне питання як важіль тиску, до більш конструктивного підходу Румунії. Розглядаються рекомендації Венеційської комісії, яка закликає Україну дотримуватися принципу недискримінації та забезпечувати баланс між легітимною метою деколонізації і правами меншин. Пропонуються конкретні стратегічні механізми для вирішення цих проблем, зокрема: продовження перехідного періоду для імплементації законів, перегляд вимог до перекладу, конкретна співпраця з країнами та вивчення досвіду європейських багатомовних регіонів, таких як Країна Басків.