Психологічні студії

РОЛЬ РУМІНАЦІЇ У ФОРМУВАННІ ПСИХОЛОГІЧНОЇ ВИТРИВАЛОСТІ ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦІВ

Марія Миколаївна Августюк, Сергій Володимирович Ващук — Wed, 10 Sep 2025 00:00:00 +0300

У статті висвітлено психологічну витривалість як ключовий чинник адаптації військовослужбовців до бойового стресу, тривалої загрози та втрат. Увагу зосереджено на румінації – повторюваному негативному мисленні – як на процесі, що може як підривати, так і посилювати цю витривалість. Румінація розглядається у двох основних проявах: деструктивному (скрупульозне розмірковування, нав’язливі спогади), що виснажує емоційні та когнітивні ресурси, і адаптивному (рефлексія, свідоме осмислення досвіду), який сприяє інтеграції травми та психологічному зростанню. Проаналізовано механізми впливу румінації на психіку: емоційне виснаження, зниження контролю, фізіологічне виснаження та порушення соціальної взаємодії. Визначено, що ефективна психологічна підтримка має базуватись на розмежуванні типів румінації, індивідуальному оцінюванні стану військовослужбовця та використанні комплексних психотерапевтичних підходів: когнітивно-поведінкової, метакогнітивної, наративної та групової терапії. Збереження і розвиток психологічної витривалості постають не лише як запорука ефективності в бою, а і як основа успішної посттравматичної адаптації. Отже, психологічна витривалість розглядається як активна здатність зберігати цілісність особистості в умовах довготривалого екстремального навантаження. Подальші наукові дослідження доцільно спрямувати на поглиблене вивчення взаємозв’язку між румінацією та психологічною витривалістю в умовах бойового та постбойового досвіду, удосконалення психодіагностичних інструментів для розмежування адаптивних і деструктивних форм румінаційного мислення, а також оцінювання ефективності психологічних інтервенцій, спрямованих на підтримку внутрішніх ресурсів військовослужбовців. Окрему увагу варто приділити впливу соціокультурних чинників на румінацію та її роль у процесах посттравматичної адаптації і особистісного зростання, а застосування мультидисциплінарного підходу може значно розширити розуміння психологічної витривалості як динамічного ресурсу в екстремальних умовах.

ПІСКОВА РЕКОНСТРУКЦІЯ СВІТУ: МЕТОДИКА ПСИХОЛОГІЧНОЇ ПРОСВІТИ ТЕРИТОРІАЛЬНОЇ ГРОМАДИ, ЩО ПЕРЕЖИВАЄ ТРАВМУ ВІЙНИ

Тетяна Сергіївна Асланян — Wed, 10 Sep 2025 00:00:00 +0300

В умовах воєнної агресії Росії проти України психологічна просвіта стала одним із ключових інструментів психосоціальної підтримки населення. Зростання запиту на культурно адаптовані спільнотні інтервенції актуалізувало потребу в методиках, що поєднують інформування про психологічні наслідки травматичного досвіду з формуванням навичок емоційної саморегуляції, розширенням обізнаності батьків щодо психоемоційного стану дітей і створенням безпечного кола взаємопідтримки всередині громади, яка переживає війну. У статті презентовано науково-методологічне підґрунтя та організаційні засади авторської методики «Піскова реконструкція світу», що орієнтована на громади, які зазнали травматичного досвіду війни. Здійснено історико-контекстуальний аналіз причин виникнення і умов розроблення методики психологічної просвіти у громадах. Представлено узагальнений емпіричний матеріал дослідження, який ґрунтується на спостереженнях і описі відповідного досвіду реалізації психологічного заходу у прифронтових українських громадах протягом 2014–2021 років. Систематизовані емпіричні дані подано як паспорт методики, організаційні принципи використання і впливу методики на динаміку звернень до психологів. Окрему увагу приділено культурній адаптації даної інтервенції у психічне здоров’я та соціально-психологічний добробут громади з українським соціальним контекстом. Проведення заходу «Піскова реконструкція світу» у прифронтових громадах країни засвідчило його ефективність як форми психологічної просвіти, яка цікавить і має довіру населення. Отримані результати вказують на потенціал інтеграції цього підходу із програмами психосоціальної підтримки та потребу подальшої стандартизації і професійного впровадження.

ОСНОВИ ЕМОЦІЙНОГО ІНТЕЛЕКТУ У ПСИХОЛОГІЧНІЙ ДУМЦІ 19-ГО СТОЛІТТЯ

Дмитро Бігунов — Wed, 10 Sep 2025 00:00:00 +0300

У статті досліджуються концептуальні засади емоційного інтелекту у психологічній думці 19-го століття, з акцентом на внесок Ч. Дарвіна, В. Вундта та В. Джеймса (разом із К. Ланге). Хоча термін «емоційний інтелект» з’явився лише наприкінці 20-го століття, його теоретичне коріння сягає ранніх дебатів про роль емоцій у людському пізнанні, адаптації та поведінці. Еволюційний підхід Ч. Дарвіна переосмислив емоції як біологічно вкорінені, універсально виражені та соціально функціональні. В. Вундт представив структурно-динамічну модель емоційних станів, пропонуючи вимірну, багатовимірну основу для аналізу почуттів в експериментальній психології. В. Джеймс і К. Ланге запропонували соматичну основу емоцій, припустивши, що емоційний досвід виникає зі сприйняття тілесних змін, що заклало основу для сучасного розуміння інтероцепції та самосвідомості. Кожен із цих мислителів зробив свій внесок у переоцінку емоцій як важливих і законних компонентів свідомості, проклавши шлях до сучасних моделей емоційного інтелекту, як-от моделі Дж. Майєра, П. Саловія та Д. Гоулмана. У статті висвітлюється те, як ці теорії 19-го століття формують інтелектуальну тріаду, що лежить в основі сучасного розуміння емоційного інтелекту, як-от: соціальна функціональність, структурна вимірність і втілене усвідомлення. Відновлення зв’язку емоційного інтелекту з його історичним корінням дозволяє глибше оцінити його актуальність в освіті, лідерстві та психічному здоров’ї. Погляд у минуле дозволяє краще зрозуміти, чому емоції стали центральними для міжособистісної взаємодії та саморегуляції в сучасному світі. Це також демонструє, що емоційний інтелект – це не недавній винахід, а історично обґрунтований конструкт, що з’явився в результаті тривалих зусиль, спрямованих на реінтеграцію афектів у наукове розуміння людського розуму.

МІЖОСОБИСТІСНА ВЗАЄМОДІЯ У ПРОЦЕСІ ІПОТЕРАПІЇ ЯК ЧИННИК РОЗВИТКУ ДОВІРИ ТА БЕЗПЕКИ В ДІТЕЙ

Ольга Миколаївна Борисюк, Вікторія Валеріївна Куліченко — Wed, 10 Sep 2025 00:00:00 +0300

У статті представлено теоретичний аналіз міжособистісної взаємодії у процесі іпотерапії як ключового чинника формування та розвитку довіри та безпеки в дітей. Розглядаються основні компоненти цієї взаємодії: дитина – кінь, дитина – іпотерапевт, дитина – асистент, а також динаміка взаємодії у груповому форматі. Досліджується унікальні особливості коня (чутливість, невербальна комунікація), професіоналізм і емпатія терапевта, а також роль асистента в гарантуванні фізичної безпеки, які створюють сприятливе середовище для подолання страхів, формування позитивного досвіду прив’язаності та розвитку емоційної стабільності. Особлива увага приділяється психологічним механізмам, через які ці взаємодії сприяють зміцненню базової довіри та відчуття захищеності, що є критично важливим для гармонійного розвитку дитини. Підкреслено значення структури та передбачуваності занять як важливих елементів створення відчуття безпеки. Зазначено, що комплексний характер іпотерапії, який включає фізичні, емоційні та соціальні аспекти, створює унікальне середовище для гармонійного психоемоційного розвитку дитини. Розкрито довгострокові результати формування довіри та безпеки для соціальної адаптації, розвитку самостійності та стресостійкості. Отримані результати підтверджують необхідність подальших емпіричних робіт для оптимізації програм іпотерапії як інноваційного інструменту психосоціальної підтримки дітей. Перспективи подальших досліджень передбачають розроблення стандартизованих методик оцінювання міжособистісної взаємодії та впровадження іпотерапії в систему комплексної реабілітації дітей з особливими потребами. Окрім того, підвищення довіри й відчуття безпеки в дітей завдяки іпотерапії може стати основою для більш ефективної інтеграції їх із соціальним середовищем і формування здорових міжособистісних стосунків у майбутньому.

ВІЛЬНА ГРА У ПСИХОЛОГІЧНІЙ РОБОТІ З ДОШКІЛЬНИКАМИ

Тетяна Олександрівна Бородулькіна — Wed, 10 Sep 2025 00:00:00 +0300

У статті автор звертає увагу на три ключові проблеми, пов’язані з основним об’єктом дослідження, – вільною грою у психологічній роботі з дітьми дошкільного віку. Перша проблема стосується розмивання сутності гри та втрати її духовного виміру за безліччю наявних сучасних ігрових технологій. Друга проблема пов’язана з поступовим зникненням вільної гри з дитинства сучасних дошкільників, її витісненням тими формами гри, які для дітей пропонує в готовому (і часто штучному) вигляді світ дорослих, що пов’язане передусім з нерозумінням дорослими важливості саме вільної гри для повноцінного цілісного розвитку маленької дитини. Третя проблема полягає в поступовому зникненні вільної гри з безпосередньої психологічної роботи з дошкільниками, що пов’язане із загальнопоширеною тенденцією до чіткої регламентації процесу надання психологічної допомоги, складнощами планування і організації вільної гри під час конкретного заняття, нерозумінням фахівцями терапевтичного потенціалу вільної гри як засобу зцілення дитини від травматичного досвіду тощо. На основі теоретичного аналізу, узагальнення і рефлексії авторського практичного досвіду психологічної роботи з дітьми дошкільного віку (4–6 (7) років) звертається особлива увага на важливість застосування вільної гри у психологічній і психотерапевтичній роботі з дошкільниками; описано кейси із психологічної практики з використанням вільної гри в терапевтичній пісочниці в індивідуальних психологічних заняттях із конкретними дітьми; запропоноване робоче визначення вільної гри. Автор зазначає, що психологам і психотерапевтам варто взяти до уваги такий засіб роботи з дітьми, як вільна гра, уміти проводити психоедукацію з батьками щодо важливості присутності в житті дитини вільної гри для її цілісного повноцінного розвитку. Повернення вільної гри в життя сучасних дошкільників є відповідальністю дорослих, зокрема батьків, усіх фахівців, які працюють із дітьми дошкільного віку.

ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНЕ ОБҐРУНТУВАННЯ СИСТЕМНОГО ПІДХОДУ В ДОСЛІДЖЕННІ ПРОФЕСІЙНОГО БЛАГОПОЛУЧЧЯ

Олена Василівна Войтенко — Wed, 10 Sep 2025 00:00:00 +0300

У статті представлено теоретико-методологічне обґрунтування системного підходу в дослідженні професійного благополуччя особистості. Професійне благополуччя розглядається як складна цілісна система, що має внутрішню структуру, представлену сукупністю взаємопов’язаних і взаємодіючих компонентів, які забезпечують її функціонування. Професійне благополуччя як цілісне явище набуває якісно нової властивості, що відсутня в його елементів, яка утворюється в результаті взаємозв’язку та взаємодії цих елементів усередині цілого, а саме – здатність до саморегуляції. Професійне благополуччя постає як динамічна система, що прагне до збереження рівноваги, згідно з концепцією гомеостазу та загальною теорією систем. Збереження рівноваги свідчить про сприятливий для працівника розвиток подій, індикатором якого є ступінь його задоволеності результатами професійної діяльності. У разі порушення рівноваги під впливом робочого середовища або внутрішніх особистісних чинників відбувається мобілізація особистих ресурсів для повернення попередньої рівноваги або забезпечення нового стану рівноваги, тим самим забезпечення цілісності системи. Методологічною основою дослідження професійного благополуччя як складної системи визначено системний підхід. Системний підхід є провідною методологічною основою багатьох галузей сучасної науки, зокрема й психології. Організація дослідження на принципах системного підходу дозволить найбільш повно розглянути окремі сторони досліджуваного явища, зіставити емпіричні дані та систематизувати їх для розуміння феноменології процесу формування благополуччя у професійному контексті, проаналізувати окремі елементи професійного благополуччя особистості у зв’язку з його цілісним функціонуванням.

ТЕОРЕТИЧНИЙ АНАЛІЗ СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНИХ ЕФЕКТІВ ОПОСЕРЕДКОВАНОГО СПІЛКУВАННЯ В СІМ’ЯХ ВІЙСЬКОВИХ

Наталія Миколаївна Дембицька, Руслан Леонідович Сокотун — Wed, 10 Sep 2025 00:00:00 +0300

У статті представлено теоретичний аналіз соціально-психологічних ефектів опосередкованого спілкування в сім’ях військовослужбовців, що набуває особливої актуальності в умовах війни. Акцентується, що фізична розлука та невизначеність створюють безпрецедентні виклики для збереження сімейної цілісності, а опосередкована комунікація стає життєво важливим інструментом для підтримки сімей військовослужбовців. Проаналізовано три основні форми комунікації – синхронну, асинхронну та мультимодальну (комбінація форматів), – кожна з яких має свої переваги та ризики. Визначено, що ефективність такого спілкування залежить від регулярності, відкритості, емпатичного зворотного зв’язку й адаптивності контенту до потреб усіх членів родини. Визначено, що опосередкована комунікація для сімейної динаміки має як позитивні, так і негативні ефекти. До позитивних ефектів можна віднести такі: підтримка емоційної близькості, довіри, прихильності в родині, збереження виховної функції батьків, можливість спільного ухвалення рішень і посилення відчуття приналежності до сім’ї. Водночас можуть існувати й значні ризики. Відсутність невербальних сигналів часто призводить до непорозумінь і конфліктів. Постійна потреба у зв’язку може спричинити емоційне вигорання та перевантаження. Нерегулярна або емоційно бідна комунікація може призвести до відчуження. Окрім того, нерівний доступ до технологій створює «цифрові прогалини», що може додатково ускладнити спілкування. Зроблено висновок, що за умови свідомого та цілеспрямованого використання цифрових інструментів опосередкована комунікація не лише компенсує фізичну розлуку, а й сприяє поглибленню довіри й емоційної стабільності в родинах військовослужбовців, що є життєве важливим для їхнього психологічного благополуччя. Проаналізовані перспективи та напрями подальших досліджень соціально-психологічних ефектів опосередкованої комунікації в сім’ях військових. Зокрема, лонгітюдні дослідження змін у комунікативних патернах сімей військових на різних етапах життя сім’ї, дослідження впливу посттравматичного стресового розладу та травматичного досвіду на комунікацію, розроблення і апробація програм психологічної підтримки для сімей військових та інші.

ХУДОЖНЯ ТВОРЧІСТЬ ЯК ФОРМА КОНСТРУЮВАННЯ МІЛІТАРНИХ АСПЕКТІВ ГРОМАДЯНСЬКОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ШКОЛЯРІВ

Олена Василівна Завгородня — Wed, 10 Sep 2025 00:00:00 +0300

У статті розглядається художня творчість українських школярів як форма конструювання мілітарних аспектів громадянської ідентичності в умовах повномасштабної війни. Збройна агресія постає не лише як зовнішній конфлікт, а і як глибоке внутрішнє потрясіння, що трансформує світосприйняття, моральні орієнтири та громадянську свідомість молодших підлітків, підлітків і юнацтва. Малювання в цьому контексті не лише виконує терапевтичну чи комунікативну функцію, а стає способом символічного опрацювання травматичного досвіду, формування уявлень про героїзм, утрату, солідарність і національну гідність. Метою дослідження є проведення аналізу образотворчої діяльності школярів як форми конструювання мілітарних складників громадянської ідентичності, зокрема через символічне моделювання досвіду війни й інтерналізацію колективної пам’яті. Новизна роботи полягає в міждисциплінарному підході до інтерпретації учнівської образотворчості – на перетині психології, мистецтвознавства та культурної антропології – з урахуванням воєнного контексту. Новизна також відзначається у фокусі на візуальних проявах мілітарних мотивів в учнівській творчості – зокрема через архетипічні фігури (захисник, янгол, мати), сакральні коди, культурні маркери, трансцендентні мотиви й емоційно насичену символіку. Аналіз таких образів дозволяє простежити, як у процесі творчості формується почуття приналежності до нації, що чинить опір, пам’ятає і трансформує травму в ціннісний ресурс. У висновках стверджується, що учнівські малюнки являють собою не лише свідчення пережитого досвіду, а й візуальний простір, у якому фіксується екзистенційне дорослішання, формуються елементи мілітарної громадянської ідентичності та відбувається інтерналізація національної солідарності й відповідальності. Образотворчі роботи школярів постають як простір екзистенційного дорослішання, моральної рефлексії і творення спільної культурної пам’яті. Підкреслено, що художня творчість виконує важливу роль у формуванні моральних орієнтирів, зміцненні наративів опору, а також слугує інструментом інтеграції особистого досвіду із ширшим контекстом національної пам’яті.

СУЧАСНІ СВІТОВІ ПІДХОДИ ДО ПРОФЕСІЙНОЇ РЕАБІЛІТАЦІЇ ТА СОЦІАЛЬНОЇ ІНТЕГРАЦІЇ ВЕТЕРАНІВ

Ірина Вікторівна Кобець — Wed, 10 Sep 2025 00:00:00 +0300

У статті здійснено порівняльний аналіз п’яти сучасних підходів до професійної реабілітації та соціальної інтеграції вразливих груп, зокрема ветеранів бойових дій: інклюзивної моделі працевлаштування осіб з інвалідністю (Н. Шрейер і Д. Сакс), травма-інформованого підходу до роботи з ветеранами з ПТСР (А. Костанян, С. Хант, Д. Вествуд), біопсихосоціальної моделі праці як ресурсу психічного здоров’я (Г. Вадделл і К. Бартон), громадянського підходу до реабілітації (Г. Бен-Дор, Г. Ліран), а також екзистенційної моделі професійного зростання на основі посттравматичного досвіду (Р. Декель). Метою статті є розкриття концептуальних основ кожного з підходів, їхніх ключових ідей, практичних імплікацій, застережень і потенціалу для трансформації політики повернення ветеранів до мирного життя. Дослідження доводить, що інклюзивна, адаптивна й гуманістична реабілітація є необхідною умовою соціального зцілення в посттравматичних суспільствах. У дослідженні зроблені нижчезазначені висновки. Незважаючи на різні фокуси бачення аналізованої проблеми, усі п’ять підходів демонструють спільне розуміння: праця – це не лише форма зайнятості, а й індикатор соціального включення, внутрішнього зцілення і особистісної реалізації в умовах мирного життя. Реабілітація не може зводитися лише до повернення на ринок праці. Вона має бути гуманістичною, адаптивною та контекстно чутливою до ветеранів, з урахуванням бойової травми, психоемоційного стану, соціального оточення та ціннісних орієнтацій особистості. Застосований нами аналітичний підхід дозволив виявити як спільні риси, так і унікальні особливості кожної моделі. Це може слугувати підґрунтям для адаптації національної політики реабілітації у країнах, що перебувають у процесі післявоєнного відновлення.

ТЕОРЕТИЧНІ ПІДХОДИ ДО РОЗУМІННЯ САМОЗБЕРЕЖЕННЯ ОСОБИСТОСТІ

Галина Анатоліївна Козак — Wed, 10 Sep 2025 00:00:00 +0300

У статті здійснено теоретичний аналіз поняття самозбереження особистості в контексті сучасної психологічної науки. Представлено різні підходи до розуміння психологічного самозбереження: гуманістичний, когнітивний, екзистенційний, системно-особистісний. Гуманістична психологія трактує самозбереження не лише як інстинктивну реакцію, а як усвідомлене прагнення зберегти цілісність, гідність і екзистенційний сенс. Згідно з ідеями К. Роджерса, А. Маслоу, В. Франкла та Р. Мея, самозбереження пов’язане з автентичністю, самоактуалізацією, збереженням Я-концепції та сенсу життя навіть у критичних обставинах. У когнітивно-поведінковому підході (А. Бек, Д. Добсон) акцент зроблено на формуванні адаптивних когнітивних схем, зміні дисфункціональних переконань і розвитку навичок емоційної регуляції, що дозволяє зберігати психічну стабільність і запобігати саморуйнівній поведінці. Системно-особистісна парадигма (Р. Лернер, Ж. Вірна та інші) розглядає самозбереження як інтегративну здатність особистості підтримувати внутрішню цілісність, самоідентичність і моральну автономію в умовах змін. У межах цього підходу підкреслюється роль суб’єктності, багаторівневої організації особистості й адаптації як умов збереження життєвої рівноваги. Українські дослідники наголошують на значенні особистісних ресурсів, саморегуляції, рефлексії та ціннісної орієнтації як механізмів самозбереження. Особливу увагу приділено професійному самозбереженню в допоміжних професіях, де хронічне емоційне навантаження може спричиняти вигорання, що порушує механізми психологічної стабілізації. Самозбереження постає не як пасивний захист, а як активна внутрішня діяльність, що поєднує гнучкість, автономію та внутрішню стійкість. Обґрунтовано необхідність інтеграції теоретичних підходів для формування цілісного уявлення про психологічне самозбереження як чинник психічного здоров’я.

ПСИХОЛОГІЧНІ ЧИННИКИ РОЗВИТКУ СТРЕСОСТІЙКОСТІ ПІДЛІТКІВ В УМОВАХ ВОЄННОГО ЧАСУ

Наталя Геннадіївна Кошелева, Ксенія Ігорівна Фоменко — Wed, 10 Sep 2025 00:00:00 +0300

У статті запропоновано варіант часткового вирішення важливого завдання розвитку стресостійкості підлітків в умовах воєнного часу. Проаналізовано основні психологічні складнощі підліткового віку, спричинені віковою нормативною кризою, і основні причини стресів у підлітків. Визначено, що травматичні події, пов’язані з повномасштабною війною, завдають додаткового потужного стресу психіці молодих людей, що виявляється в підвищеній замкнутості та тривожності, апатії, депресивних станах, соматичних проблемах і деструктивній поведінці. Розглянуто соціальні та психологічні чинники розвитку стресостійкості підлітків в умовах війни, основними з яких є підтримка соціального оточення та психологічна допомога, яка має на меті розвиток емоційного інтелекту, саморегуляції, комунікативних і когнітивних навичок тощо. Було сформульовано гіпотезу, що рівень стресостійкості підлітків пов’язаний із розвиненістю в них емоційного інтелекту та здатності до саморегуляції. Описано результати емпіричного дослідження стресостійкості підлітків в умовах воєнного часу, яке було проведено з метою перевірки гіпотези на базі українських шкіл, що розташовані в потенційно небезпечних регіонах. Було обстежено 35 підлітків за опитувальником визначення стресостійкості Холмса – Раге (адаптованим для дітей); методикою «Діагностика емоційного інтелекту» Н. Холла та методикою дослідження вольової саморегуляції А. Звєрькова та Є. Ейдмана. У результаті обстежень було встановлено, що значна частина респондентів продемонстрували середній і низький рівні стресостійкості, емоційного інтелекту та саморегуляції, що свідчить про потребу у психокорекційній роботі щодо їхнього розвитку. Було проведено кореляційний аналіз отриманих даних за допомогою коефіцієнта Пірсона, який дозволив установити прямий статистично значущий кореляційний зв’язок стресостійкості з емоційним інтелектом та з вольовою саморегуляцією, що підтвердило сформульовану гіпотезу. Напрямом подальших досліджень бачимо розроблення психокорекційної програми розвитку стресостійкості підлітків, яка може бути використана шкільними психологами.

ПСИХОЛОГІЧНА СТРУКТУРА УЯВЛЕНЬ СТУДЕНТА ПРО УСПІШНІСТЬ ОСОБИСТОСТІ

Wed, 10 Sep 2025 00:00:00 +0300

У статті висвітлено змістові особливості психологічної структури уявлень студентів про успішність особистості. Здійснено теоретичний аналіз і розрізнення понять об’єктивної і суб’єктивної успішності, виявлено базові психологічні компоненти уявлень про успішність студента, які набувають ієрархічних зв’язків на основі індивідуального досвіду. Виявлено, що загалом успішність для студентів уявляється не лише як академічні чи кар’єрні досягнення, але й оцінюється за значущими особистісними критеріями самореалізації, як-от: міжособистісні стосунки, почуття цілості, емоційне благополуччя та здатність жити відповідно до власних цінностей. Установлено, що об’єктивна успішність включає соціальну та визначається за панівними в суспільстві загальноприйнятими критеріями особистісного успіху. Змістом таких уявлень є соціально усталені уявлення студента про успішну діяльність, що формуються внаслідок його соціалізації. Змістом уявлень про суб’єктивну успішність є індивідуальні знання студентів про успішну діяльність на основі навчально-професійного досвіду та стійких переконань щодо праці. Такий вид успішності орієнтує студентів як на реальну (нинішню, провідну) діяльність, так і на ідеальну (майбутню). На основі інтеграційно-діяльнісного підходу до професійного самовизначення студента авторами розроблено теоретичну модель психологічної структури уявлень про успішність студентської молоді, яка включає три суб’єктивні критерії та відповідні компоненти: 1) смисловий (надання конкретного смислу професії, усвідомлення її цінності); 2) мотиваційно-цільовий (мотивація до нових досягнень як спрямованість на ускладнені завдання і виклики; наявність конкретного професійного плану та відповідних етапів досягнення поставленої мети); 3) регуляційно-поведінковий (ухвалення рішень щодо самовдосконалення; активні дії для досягнення успіху).

ПСИХОТЕХНОЛОГІЧНИЙ ПІДХІД ДО ОПТИМІЗАЦІЇ ДЕСТРУКТИВНИХ ЕМОЦІЙНИХ СТАНІВ ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦІВ

Сергій Олександрович Леженко — Wed, 10 Sep 2025 00:00:00 +0300

Стаття присвячена опису психотехнологічного підходу до оптимізації емоційної сфери військовослужбовців у період реабілітації з опорою на діалектичну поведінкову терапію та інші психотерапевтичні підходи. У них презентовані сучасні погляди науковців на емоційну сферу психіки та захисні механізмі, що забезпечують перебіг емоцій і емоційних станів. Особливі зміни в емоційній сфері відбуваються в період воєнного стану. І перші, хто відчуває на собі травмівний вплив цих соціальних змін, є військовослужбовці. Вони зазнають емоційних страждань, спричинених воєнними діями. У результаті в кожного з них набувають сили захисні механізми, що допомагають справлятися зі стресом і емоційним болем. Мета статті – описати особливості психотехнології оптимізації деструктивних емоційних станів військовослужбовців, презентувати положення, на яких вона ґрунтується. Вивчення трансдіагностичних механізмів у військових дає змогу встановити: що потрібно змінити, до яких механізмів не варто вдаватися і як краще допомогти їм справлятися з емоційними стражданнями. А також технічні способи на шляху до емоційного зцілення. Для послаблення дії негативних захисних механізмів нами обґрунтовано діалектично-поведінковий підхід до створення психотехнології забезпечення змін у душевному стані й досягнення процесів змін в емоційній сфері військовослужбовців, які допоможуть їм звільнитися від надмірно сильних переживань і спрямувати їхню енергію на повноцінне життя. У статті зауважується, що сформульовані положення відображають суть розробленої психотехнології, центрованої на оптимізації емоційної сфери, зокрема різних, деструктивних також, емоційних станів, на нейтралізації і подоланні трансдіагностичних механізмів, що спричиняють емоційні страждання.

ВПЛИВ БУЛІНГУ НА РОЗВИТОК Я-КОНЦЕПЦІЇ ТА ПСИХІЧНЕ ЗДОРОВ’Я СУЧАСНОЇ МОЛОДІ У ВОЄННИЙ ЧАС

Людмила Іванівна Магдисюк, Павло Павлович Хом’як — Wed, 10 Sep 2025 00:00:00 +0300

У статті розглядається актуальна проблема булінгу як систематичної агресивної поведінки однієї особи або групи осіб щодо іншої, яка має на меті приниження, залякування або завдання психологічної чи фізичної шкоди іншій особі. Описано типи жертв булінгу залежно від їхніх реакцій на цькування: пасивні – характеризуються схвильованістю і тривогою, реагують на булінг плачем; провокаційні – зазвичай викликають обурення, привертають увагу кривдника й однолітків, отримують деякий контроль над ситуацією і реагують агресією, тривогою та збудженням; хронічні жертви булінгу. Доведено, що для покращення загального психологічного клімату у студентських академічних групах важливо наставникам зосередитися на підтримці й розвитку згуртованості. Це можна досягти через покращення комунікації, організацію групових заходів, сприяння співпраці та підтримки між студентами. Описано статистично значущі кореляційні зв’язки між роллю помічника та самопочуттям, активністю, настроєм; між роллю спостерігача й активністю, також існує обернена кореляція між роллю жертви та самопочуттям, активністю і настроєм. Це свідчить про те, що роль студента у групі (помічник, спостерігач, жертва) впливає на його самопочуття, активність і настрій. Позитивна кореляція між роллю помічника та самопочуттям, активністю і настроєм вказує на те, що допомога іншим сприяє кращому емоційному стану. Роль спостерігача пов’язана з підвищеною активністю, що може означати більшу участь у соціальних процесах. Однак обернена кореляція між роллю жертви та самопочуттям, активністю і настроєм вказує на те, що студенти в ролі жертви зазвичай мають погіршений емоційний стан. Описано, що реабілітація жертв булінгу у студентському середовищі є складним процесом та потребує комплексного підходу, поєднання індивідуальної і групової допомоги.

ОРГАНІЗАЦІЙНІ ТА СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ПІДХОДИ ДО ІНКЛЮЗИВНОЇ ОСВІТИ ДІТЕЙ З ОСОБЛИВИМИ ОСВІТНІМИ ПОТРЕБАМИ

Олена Анатоліївна Мірошниченко, Лариса Миколаївна Бахмутова — Wed, 10 Sep 2025 00:00:00 +0300

У статті розглядаються ключові організаційні та соціально-психологічні підходи до навчання дітей з особливими освітніми потребами (ООП) для формування більш стійкого інклюзивного суспільства в Україні під час воєнного стану та в період післявоєнного відновлення. Для цього проведено теоретичний аналіз вітчизняних і зарубіжних досліджень і знань у сфері психології інклюзивної освіти. Виявлено, як психологічні теорії та практики можуть сприяти інклюзії здобувачів освіти: дітей дошкільних дитячих закладів та учнів шкільної освітньої системи. Наведено практичний досвід організації інклюзивної освіти в Республіці Польща, який стосується організації ефективних форм освітнього процесу із застосуванням підходів, що створюють максимально сприятливі умови для навчання, психолого-педагогічної допомоги та соціалізації дітей з особливими освітніми потребами в рівних умовах з іншими дітьми. У дослідженні аналізуються відмінності між інклюзивним, інтегрованим і сегрегованим освітніми підходами. Фокус уваги зосереджено на організаційних моделях, формах психолого-педагогічної підтримки, підготовці вчителів і системних викликах. Результати дослідження свідчать про те, що успішна інклюзія залежить від раннього втручання, міждисциплінарної співпраці, надійної правової та інституційної бази, а також прийняття суспільством психофізіологічної різноманітності як цінності. Зроблено порівняльну характеристику традиційної і інклюзивної форм навчання. Доведено переваги інклюзивного освітнього середовища для ментального благополуччя, якості сприйняття навчальних матеріалів і соціального розвитку учнів з особливими освітніми потребами та здорових дітей. Розглянуто також психологічні проблеми та перешкоди, які можуть виникнути в учнів, учителів, батьків і ширшої освітянської спільноти. У результаті проведеного дослідження виділено п’ять рівнів формування стійкого інклюзивного середовища в умовах воєнного стану та післявоєнного відновлення: законодавчий, організаційний, соціальний, педагогічний, психологічний.

КЛІНІЧНІ ПРОЯВИ СИМПТОМІВ ПОСТТРАВМАТИЧНОГО СТРЕСОВОГО РОЗЛАДУ В ДІТЕЙ І ПІДЛІТКІВ В УМОВАХ ВОЄННОГО КОНФЛІКТУ

Антоніна Василівна Мітлош — Wed, 10 Sep 2025 00:00:00 +0300

Наукова публікація присвячена теоретичному обґрунтуванню та розгляду клінічних проявів симптомів посттравматичного стресового розладу в дітей та підлітків в умовах російської воєнної агресії в Україні. У роботі здійснено теоретичний аналіз наукової літератури, присвяченої проблемі психотравми. Охарактеризовано травматичні події, які можуть спричинити розвиток посттравматичного стресового розладу. Відзначено, що, окрім чинника події, мають значення інші чинники, які можуть або сприяти розвиткові посттравматичного стресового розладу, або допомогти здолати наслідки травми самотужки. Проаналізовано чинники виникнення посттравматичного стресового розладу в дітей і підлітків. З’ясовано, що в молодших дітей прояви симптомів посттравматичного стресового розладу мають свої особливості. Установлено, що посттравматичних стресовий розлад у дітей і підлітків має такі ж критерії, як і в дорослих, проте симптоми мають деякі відмінності, які проявляються в поведінці дітей. У публікації проаналізовано наслідки впливу травматичного досвіду та розглянуто психобіологічні зміни в роботі мозку дітей і підлітків, спричинені посттравматичним стресовим розладом. Установлено, що ступінь важкості цих проявів залежить від багатьох чинників: тривалості знущань та важкості завданої травми, батьківської поведінки, віку дитини, її внутрішніх механізмів стійкості, зовнішніх джерел фізичної, емоційної та соціальної підтримки. Наголошено на тому, що клінічні прояви посттравматичного стресового розладу в умовах українсько-російської війни можуть мати деякі особливості, адже експозиція до травматичного досвіду триває, діти надалі проживають в умовах воєнних дій. У публікації проаналізовано сучасні доказові моделі розвитку та прояву посттравматичного стресового розладу в дітей і підлітків.

ІНЦЕСТ ЯК НАСЛІДОК ДИСФУНКЦІЙНОЇ СІМ’Ї ЯК СИСТЕМИ

Мирослава Іванівна Мушкевич — Wed, 10 Sep 2025 00:00:00 +0300

У статті описано, що наукове дослідження спрямоване на теоретичний аналіз інцесту як наслідку дисфункційності сім’ї. Було використано основні методи теоретичного дослідження, спрямовані на створення теоретичних узагальнень, eстановлення і формулювання закономірностей досліджуваних явищ. Теоретично проаналізовано та виділено психологічні аспекти, що сприяють виникненню та підтримці інцесту. Визначено, як явище інцесту впливає на психоемоційний стан членів сім’ї. Виявлено, що слабкий соціальний імунітет у батьків до негативних зовнішніх впливів, спричинених тривалою соціально-економічною кризою, може провокувати насилля в сім’ї. Зазначено, що сім’ї в більшості приховують факти домашнього насильства, згідно зі стереотипами, що сімейні справи не потрібно виносити на публічне обговорення. Зазначено, що в основі будь-якої форми насильства лежить емоційна депривація, що спричиняє шкоду розвитку особистості дитини. Установлено, що надзвичайно загрозливим для психічного та соматичного здоров’я дитини є сексуальне насильство у формі статевих стосунків, які мають місце між батьками та дітьми або між братами та сестрами. Вказано на значення у процесі порушення заборони інцесту характеру стосунків в сім’ї. Акцентовано, що родини, у яких має місце явище інцесту, є сім’ями неблагополучними. Виявлено цілу низку ознак в сім’ях, де скоювався інцест: сексуальні стосунки між членами подружжя, які не приносили їм задоволення; подружні непорозуміння; заміна ролі (найчастіше прагнення, щоб дівчинка прийняла на себе роль дорослої жінки); пасивність дружини або її безсилля; психологічна співзалежність дружини від чоловіка; психічна хвороба дружини; соматична чи психосоматична хвороба дружини; сексуальна пунітивність дружини; відсутність дружини. До соціальних умов, які сприяють інцесту, відносять: погані житлові умови, які в разі багатодітності змушують батьків до спільного з дітьми спання в одному ліжку, перебування дітей у ролі свідків інтимних стосунків між батьками; негативну роль може відіграти аморальний спосіб життя батьків. Підкреслено, що дисфункційна шлюбна підсистема зазвичай використовує інші підсистеми, найчастіше сиблінгову (дитячий організм), для своєї стабілізації.

АДАПТИВНИЙ ПОТЕНЦІАЛ ОСОБИСТОСТІ В СУЧАСНОМУ ПСИХОЛОГІЧНОМУ ПІЗНАННІ

Леонід Олегович Ніколаєв, Алла Вікторівна Пополітова — Wed, 10 Sep 2025 00:00:00 +0300

У статті проведено комплексний аналіз сучасних наукових підходів до розуміння адаптивного потенціалу особистості як інтегральної психологічної характеристики. Досліджено історичний розвиток поняття адаптації від класичних концепцій стресу й адаптаційного синдрому до сучасних теоретичних моделей. Проаналізовано різноманітні визначення адаптивного потенціалу в зарубіжній психологічній літературі, що розглядають його як компонент стійкості, здатність до реорганізації та оновлення, синонім адаптивності, набір наявних ресурсів і здатність їх мобілізувати. Розглянуто концепцію збереження ресурсів та класифікацію ресурсів адаптивного потенціалу за критеріями відношення до індивіда, джерела локалізації та рівня важливості. Детально проаналізовано праці вітчизняних дослідників щодо структурних компонентів і особливостей адаптивного потенціалу особистості. Виокремлено три основні складники адаптивного потенціалу: психофізичну адаптивність, що полягає у здатності організму перебудовувати фізіологічні функції; психологічну адаптивність, яка ґрунтується на подоланні психологічного стресу; психосоціальну адаптивність як адаптацію до комунікативної взаємодії з мікросоціальним оточенням. Систематизовано основні психологічні характеристики адаптивного потенціалу: локус контролю, психологічну зрілість особистості, когнітивні ресурси подолання, здатність до суб’єктивного ймовірнісного прогнозування та упевненість у соціальній підтримці. Обґрунтовано розуміння адаптивного потенціалу як результату функціонування саморегульованої цілісної системи, адаптивність якої забезпечується взаємодією та рівновагою структурних елементів. Доведено, що адаптивний потенціал являє собою інтегральну характеристику, яка відображає сукупність психологічних, психічних і соціально-психологічних властивостей людини, що забезпечують здатність ефективно пристосовуватися до мінливих умов середовища зі збереженням стійкості до зовнішніх стресорів та внутрішньої рівноваги.

ПСИХОЛОГІЧНІ МЕХАНІЗМИ СУБ’ЄКТИВНОГО ВІДЧУТТЯ АВТОНОМНОСТІ У ПРОФЕСІЙНІЙ ДІЯЛЬНОСТІ ВИКЛАДАЧІВ ВИЩОЇ ШКОЛИ

Катерина Сергіївна Павленок — Wed, 10 Sep 2025 00:00:00 +0300

У статті теоретично осмислено феномен суб’єктивного відчуття автономності у професійній діяльності викладачів закладів вищої освіти як багатовимірного психологічного утворення, що охоплює ціннісно-мотиваційну, когнітивно-рефлексивну, поведінкову, операційно-інструментальну, соціально-реляційну та інші сфери особистості. Актуальність проблеми зумовлена необхідністю глибшого розуміння внутрішніх механізмів автономного функціонування викладача в умовах реформування системи вищої освіти, цифрової трансформації, підвищеної зовнішньої підзвітності та соціальної нестабільності. Метою дослідження є теоретичне обґрунтування психологічних механізмів формування суб’єктивної автономності викладача ЗВО та виявлення умов, що сприяють або перешкоджають її реалізації в академічному середовищі. Аналіз Self-Determination Theory теорії суб’єктності та концепції реляційної автономії уможливив виокреслення підходів до розуміння автономності як внутрішньої злагодженості між цінностями, рішеннями та діями. Систематизовано уявлення про суб’єктивну автономність викладача як внутрішнє переживання свободи, відповідальності та смислової узгодженості професійної діяльності. Виокремлено ключові психологічні механізми: інтеріоризацію професійних цінностей, рефлексію, саморегуляцію, розвиток професійної ідентичності та внутрішню мотивацію до зростання. Описано соціально-психологічні умови, що детермінують автономне функціонування: підтримка з боку керівництва і колег, академічна довіра та психологічна безпека, гнучкість в управлінні освітнім процесом, участь у професійних спільнотах. Обґрунтовано значущість суб’єктивної автономності як ресурсу професійного самоздійснення, інноваційності та психологічної стійкості викладача ЗВО.

ОСОБЛИВОСТІ ПРОВЕДЕННЯ СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНОГО ТРЕНІНГУ (СПТ) ДЛЯ ДІТЕЙ, ТРАВМОВАНИХ НАСЛІДКАМИ ВІЙНИ

Олена Григорівна Петринич, Микола Митрофанович Гнатко — Wed, 10 Sep 2025 00:00:00 +0300

У статті розглянуто та проаналізовано наявність різноманітності видів тренінгів, що спрямовані на допомогу у сфері комунікації. Більш популярніші та використовувані тренінги СПТ використовуються для розвитку професійних навичок у продажах, ораторському мистецтві, для командоутворення, особистісного зростання тощо. До окремої категорії варто віднести соціально-психологічні тренінги, які є ефективними засобами у розвитку та формуванні навичок побудови міжособистісних контактів у штучно створених групах за участю тренера. У статті зазначено, що станом на тепер фахова наукова література містить різноманітні варіанти тлумачення поняття соціально-психологічного тренінгу. Вони виокремлюються в три групи в залежності від основної мети: тренінгова група цілеспрямованого формування компетентностей учасників у комунікативній сфері; методика навчання поведінкових навичок для здійснення навчальної та професійно-трудової діяльності; спосіб групового розвитку навичок цілеспрямованого пізнання та розвитку власної особистості. Травма у дітей може бути результатом будь-якого виду та насильства чи його свідчення, нехтування та інших негативних впливів. Кожний тип травми негативно впливає на розвиток дитини та призводить до переживання довготривалих наслідків. Часто травма у дітей виникає через сімейні проблеми та непередбачувані випадки. Сучасне українське суспільство, зокрема діти, переживають травму війни. Розпізнавання травми у дітей є складним процесом, оскільки симптоми можуть мати прояви на фізичному рівні у вигляді головного болю чи болю у животі, відчуття тривоги, замкнутості, агресії та труднощі з концентрацією. За допомогою підібраних психологічних вправ, ігор та дискусій учасники можуть через зворотний зв’язок побачити себе зі сторони й оцінити власні проблеми очима інших. В умовах тренінгової групи стає можливим безпечно приміряти на себе багато нових ролей та набути необхідних умінь і навичок для спілкування.

ПСИХОЛОГІЧНІ РЕСУРСИ ТА СТРАТЕГІЇ ПІДТРИМКИ ПРОФЕСІЙНОГО БЛАГОПОЛУЧЧЯ ПРЕДСТАВНИКІВ ОРГАНІВ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ В УМОВАХ ВОЄННОГО СТАНУ

Тетяна Вячеславівна Ринжук — Wed, 10 Sep 2025 00:00:00 +0300

У статті досліджено психологічні ресурси та стратегії підтримки професійного благополуччя представників органів місцевого самоврядування (ОМС) в умовах воєнного стану. Підкреслено, що в умовах кризових викликів посадові особи ОМС виконують критично важливі функції – від забезпечення безперервності управлінських процесів і координації публічних послуг до кризового інформування населення та мобілізації ресурсів громад. Така діяльність супроводжується високим рівнем стресу, емоційного навантаження та ризиком професійного вигорання. Метою дослідження є визначення та наукове обґрунтування комплексу індивідуальних і соціально-організаційних ресурсів, а також адаптованих до специфіки діяльності ОМС стратегій, що сприяють збереженню й підвищенню їх професійного благополуччя. Проведений теоретичний аналіз дозволив виокремити ключові індивідуальні ресурси (психологічна стійкість (резильєнтність), емоційна саморегуляція, професійна ідентичність та ціннісна мотивація, адаптивні стратегії подолання стресу, сенсотворення та підтримка надії, оптимізм та самоефективність, гнучкість мислення ) та соціально-організаційні ресурси (соціальна підтримка, культура турботи, гнучкі моделі управління, супервізійна та командна взаємодія). Обґрунтовано ефективність інтеграції програм розвитку стресостійкості, майндфулнес-практик, когнітивно-поведінкових технік і кризового консультування у систему професійної підготовки й підвищення кваліфікації. Результати можуть бути використані для розробки комплексних програм психологічної підтримки працівників ОМС, спрямованих на зниження рівня емоційного виснаження, підвищення працездатності та забезпечення сталості управлінських процесів у громадах в умовах війни.

ЕМПІРИЧНЕ ВИВЧЕННЯ КОНФЛЮЕНЦІЇ В ДИТЯЧО-БАТЬКІВСЬКИХ ВІДНОСИНАХ У ПРОЦЕСІ ВКЛЮЧЕННЯ В ІНКЛЮЗИВНИЙ ПРОСТІР

Анастасія Сергіївна Розвад — Wed, 10 Sep 2025 00:00:00 +0300

У статті представлено результати емпіричного дослідження феномену конфлюенції в системі дитячо-батьківських взаємин у межах інклюзивного освітнього середовища. Конфлюенція розглядається як стан порушення психологічних меж у системі «батьки – дитина», що виявляється в надмірній емоційній включеності дорослого, контролюючому стилі взаємодії та обмеженні розвитку автономності в дитини. Актуальність дослідження зумовлена необхідністю цілісного осмислення впливу інклюзивних освітніх практик не тільки на дитину з особливими освітніми потребами, але й на її сім’ю, яка відіграє ключову роль у процесі адаптації до інклюзивного середовища. Метою дослідження було встановлення наявності та характеру зв’язку між рівнем конфлюенції в батьків і показниками автономності дитини. У дослідженні взяли участь 135 респондентів, серед яких діти віком 6–12 років із типовим розвитком і з особливими освітніми потребами, а також їхні батьки. Методичний інструментарій включав авторську анкету оцінювання конфлюенції, 16-факторний особистісний опитувальник Р. Кеттелла (форма А) та методику «Неіснуюча тварина». Статистична обробка даних передбачала використання t-критерію Стьюдента для міжгрупового порівняння та коефіцієнта кореляції Пірсона для виявлення взаємозв’язків між показниками. Результати дослідження засвідчили значущі відмінності в рівні конфлюентних проявів у батьків двох досліджуваних груп: батьки дітей з особливими освітніми потребами частіше демонстрували високий рівень емоційної залежності, тривожності, схильності до гіперопіки та зовнішньої регуляції поведінки дитини. У дітей цієї ж групи виявлено нижчий рівень автономності в побутовій, емоційній і соціальній сферах. Статистично підтверджено обернений зв’язок між рівнем конфлюенції в батьків і показниками автономного функціонування дітей (r = −0,58; p < 0,01). Отримані дані дозволяють розглядати конфлюенцію як психологічний чинник ризику порушення розвитку самостійності дитини в умовах інклюзивної освіти. Наголошується на важливості включення системної роботи з батьками до програм психолого-педагогічного супроводу, спрямованої на формування адаптивного стилю взаємодії та підтримку автономного розвитку дитини.

ЕМОЦІЙНИЙ ІНТЕЛЕКТ ЯК ЧИННИК АДАПТИВНОСТІ ОСОБИСТОСТІ ПЕРІОДУ РАННЬОЇ ДОРОСЛОСТІ ПІД ЧАС ВІЙНИ

Алла Іванівна Стеценко, Марина Григорівна Горобей — Wed, 10 Sep 2025 00:00:00 +0300

У статті представлено всебічний аналіз емоційного інтелекту як важливого психологічного ресурсу, що забезпечує адаптивність особистості в період ранньої дорослості, особливо в умовах деструктивного соціального середовища, зумовленого війною. Визначено, що емоційний інтелект не є вродженим і сталим утворенням, а формується та розвивається впродовж життя, зокрема через свідоме опрацювання емоційного досвіду, залучення до міжособистісної взаємодії та практику саморефлексії. Детально схарактеризовано поняття емоційного інтелекту як здатності усвідомлювати, інтерпретувати, виражати й регулювати як власні емоції, так і емоційні стани інших осіб. Висвітлено його структурні компоненти та функціональні прояви в ситуаціях стресу, утрати й екзистенційної загрози. Зроблено акцент на тому, що в період ранньої дорослості, коли відбувається активне становлення «Я-концепції», життєвих орієнтирів, соціальної та професійної реалізації, роль емоційного інтелекту особливо зростає. Показано, що високий рівень розвитку емоційного інтелекту сприяє підвищенню адаптивності, забезпечує конструктивне реагування на стресори, здатність до саморегуляції, збереження емоційного балансу та формування підтримувальних соціальних зв’язків. У межах дослідження обґрунтовано необхідність системного впровадження психологічних засобів розвитку емоційного інтелекту в освітні та реабілітаційні практики, що мають на меті профілактику дезадаптаційних проявів у молодих дорослих під час війни. Окремо представлено методичні рекомендації щодо практичного застосування ефективних психологічних інструментів, здатних активізувати внутрішні ресурси особистості, посилити її стресостійкість та забезпечити емоційну стабільність у критичних обставинах. Результати можуть бути корисними фахівцям у галузі психології, педагогіки, соціальної роботи та кризового консультування.

ОСОБЛИВОСТІ ТРИВОЖНОСТІ СТУДЕНТІВ З РІЗНИМИ РІВНЯМИ САМОПОВАГИ

Wed, 10 Sep 2025 00:00:00 +0300

У статті проаналізовано психологічні особливості тривожності студентів з різними рівнями самоповаги. Актуальність цієї проблеми підкреслюється зростанням стресових чинників, що впливають на молодь, особливо в умовах воєнного стану та нестабільної соціально-економічної ситуації у країні. У роботі узагальнено ключові теоретичні підходи до розуміння тривожності як важливого індикатора емоційної нестійкості та самоповаги як фундаментального складника Я-концепції особистості. Особливу увагу приділено аналізу соціальних, емоційних і когнітивних чинників, які відіграють значну роль у процесі формування впевненості в собі у студентському віці. Результати проведеного емпіричного дослідження підтвердили наявність зворотного зв’язку між рівнями тривожності та самоповаги: підвищення рівня тривожності супроводжується зниженням самоповаги. Окрім того, було виявлено статеві відмінності у проявах тривожності серед студентів, тоді як статистично значущих розбіжностей у рівнях самоповаги між чоловіками і жінками виявлено не було. Отримані під час дослідження дані є важливим підґрунтям для розроблення та подальшого впровадження ефективних психологічних інтервенцій у закладах вищої освіти. Також у статті зазначено, що тривожність є досить поширеним явищем серед студентської молоді та часто супроводжується різноманітними труднощами у сфері міжособистісного спілкування, навчальної діяльності та професійного самовизначення. Самоповага відіграє центральну роль у забезпеченні внутрішнього благополуччя особистості та може мати як посилювальний, так і послаблювальний вплив на прояви тривожності. Результати дослідження показали, що студенти, які характеризуються низьким рівнем самоповаги, демонструють значно вищі показники як особистісної, так і ситуативної тривожності. Отримані дані дозволяють зробити висновок про важливість урахування самоповаги в роботі із тривожними станами молоді та можуть бути використані у психологічному супроводі студентів.

ПСИХОЛОГІЧНА ГОТОВНІСТЬ ДО ПАРТНЕРСТВА У КОНТЕКСТІ AGILE-КОМПЕТЕНТНОСТЕЙ

Любомира Миронівна Тягур — Wed, 10 Sep 2025 00:00:00 +0300

Стаття присвячена концептуальному аналізу психологічної готовності до партнерства у контексті Agile-компетентностей як ключового чинника ефективної соціальної та професійної взаємодії. Представлено інтегровану модель, яка описує шість послідовних стадій розвитку готовності: усвідомлення важливості партнерства, прийняття його як особистої цінності, формування емоційно-вольової готовності, активна участь у партнерських практиках, рефлексія та удосконалення, а також інтеграція у професійну культуру. Кожна стадія розглядається через призму відповідних Agile-компетентностей (самоорганізація, відкритість, рефлексивність, адаптивність, командна відповідальність, гнучке лідерство) та психологічних характеристик особистості (емоційний інтелект, довіра, автономність). Запропонована модель акцентує на поетапному розвитку мотиваційних, емоційних, когнітивних і поведінкових компонентів, що забезпечують стійкість партнерських взаємодій у динамічних умовах. Особливу увагу приділено умовам реалізації моделі у громадському контексті, де важливу роль відіграють фасилітація, навчання, підтримка та рефлексивні платформи, спрямовані на формування культури співпраці. Показано потенційні можливості інтеграції моделі у програми професійної підготовки представників органів місцевого самоврядування та надавачів соціальних послуг. Окреслено перспективи подальших досліджень, серед яких – емпірична перевірка моделі, розробка інструментів діагностики психологічної готовності до партнерства та створення навчальних програм, адаптованих до потреб локальних громад. Представлений підхід формує підґрунтя для впровадження Agile-філософії як ціннісної основи сталого розвитку партнерських відносин.

АНАЛІЗ НАУКОВИХ ПІДХОДІВ ДО ВИЗНАЧЕННЯ ЗМІСТУ ФЕНОМЕНУ ПСИХОЛОГІЧНОГО ВІДНОВЛЕННЯ ОСОБИСТОСТІ ПІСЛЯ УЧАСТІ В БОЙОВИХ ДІЯХ

Юлія Андріївна Федоренко, Василь Васильович Стасюк — Wed, 10 Sep 2025 00:00:00 +0300

У статті представлено теоретичний аналіз сутності феномену психологічного відновлення особистості після участі в бойових діях із фокусом на необхідності формування ефективної системи комплексної реабілітації ветеранів в Україні. Здійснено огляд історичних витоків розвитку реабілітаційної науки, проаналізовано вплив світових воєн на еволюцію підходів до психологічної допомоги колишнім військовослужбовцям. Висвітлено один із перших прикладів інституалізації підтримки ветеранів – паризький «Дім інвалідів», що став прототипом сучасних реабілітаційних центрів. Уточнено сучасне трактування поняття «реабілітація» відповідно до визначення Всесвітньої організації охорони здоров’я, виокремлено її ключові компоненти: медичний, фізичний, психологічний, професійний і соціально-економічний аспекти. Обґрунтовано актуальність створення людиноцентричної системи психологічної підтримки ветеранів, спираючись на аналіз чинної нормативно-правової бази України (зокрема, Концепції розвитку охорони психічного здоров’я до 2030 року) та міжнародних зобов’язань. Представлено узагальнені статистичні показники, які засвідчують високий рівень потреби у психологічній підтримці серед учасників бойових дій (70–80%) за водночас низького рівня звернень по допомогу (10–15%). Ідентифіковано основні бар’єри доступу до реабілітаційних послуг, серед яких домінують стигматизація, дефіцит кваліфікованих фахівців, обмежене фінансування та територіальна недоступність. Розглянуто напрями подолання виявлених перешкод шляхом інтеграції доказових практик, посилення міжвідомчої взаємодії та впровадження міжнародного досвіду, зокрема моделей Ізраїлю та Сполучених Штатів Америки. Акцентовано, що ефективне психологічне відновлення є багатокомпонентним процесом, що має забезпечувати соціально-професійну реінтеграцію ветеранів і сприяти підвищенню психологічної стійкості суспільства. Сформульовано перспективи подальших досліджень, спрямованих на розроблення адаптованих до українських реалій регіональних програм реабілітації на засадах сучасної реабілітаційної психології.

ФЕНОМЕН КРЕАТИВНОСТІ В КОНТЕКСТІ ФОРМУВАННЯ САМОДОСТАТНОСТІ ОСОБИСТОСТІ ДОРОСЛОГО ВІКУ

Олександра Федорівна Чиж — Wed, 10 Sep 2025 00:00:00 +0300

У статті здійснено концептуально-теоретичне опрацювання феномену креативності в контексті формування самодостатності особистості дорослого віку. Акцент зроблено на взаємозв’язку між цими поняттями, що є важливими характеристиками особистісної зрілості в умовах сучасного суспільства. Креативність розглядається не лише як когнітивна здатність, а як особистісний ресурс, який забезпечує гнучке мислення, відкритість до досвіду, здатність до інноваційного вирішення проблем і самореалізації. Самодостатність інтерпретується як інтегральна характеристика зрілої особистості, що поєднує автономність, суб’єктність, рефлексивність і психологічну стійкість. Обґрунтовано, що у процесі дорослішання креативність сприяє переосмисленню життєвих цілей, збереженню внутрішньої цілісності й адаптації до викликів середовища. У статті проаналізовано внесок зарубіжних дослідників (К. Роджерс, А. Маслоу, М. Чіксентмігайі, М.А. Ранко) у розуміння творчого потенціалу як основи особистісного розвитку. Паралельно розглянуто підходи українських учених (Т. Дзюба, О. Коваленко, А. Білошицька, Н. Бігун), які підкреслюють значущість креативності у процесі становлення самодостатньої особистості в дорослому віці. Узагальнено, що креативність відіграє роль не лише у створенні нового продукту чи ідеї, а й у вибудовуванні особистісної автономії, формуванні внутрішньої опори та здатності до життєвого самовизначення. Ці висновки мають значення для подальших емпіричних досліджень і прикладної психології розвитку дорослих.

ОСОБИСТІСНІ ДЕТЕРМІНАНТИ КОНСТРУКТИВНОЇ ПОВЕДІНКИ В КОНФЛІКТНИХ СИТУАЦІЯХ

Наталія Федорівна Шевченко, Ілона Олександрівна Жукова — Wed, 10 Sep 2025 00:00:00 +0300

У статті представлені результати емпіричного дослідження особистісних детермінант конструктивної поведінки в конфліктних ситуаціях в осіб дорослого віку. Актуальність дослідження зумовлена зростанням кількості конфліктних ситуацій у повсякденному житті особистості в умовах соціальних трансформацій, підвищеного темпу життя та психологічної вразливості, що актуалізує потребу у вивченні особистісних чинників конструктивної поведінки в конфлікті. Дослідження ґрунтувалось на припущенні про те, що особистісними детермінантами конструктивної поведінки в конфліктних ситуаціях можуть виступати асертивність особистості, розвиненість емоційного інтелекту та застосування ефективних копінг-стратегій. Виявлено, що панівним стилем поведінки в конфлікті як у жінок, так і в чоловіків є «співпраця, що свідчить про орієнтацію на конструктивне розв’язання з урахуванням інтересів обох сторін». На другому місці – «суперництво», яке відображає прагнення досягти власної мети попри наявність конфлікту. Третім за частотою став «компроміс», що вказує на готовність до взаємних поступок. Найменш вираженими були стилі «пристосування» та «уникнення», що свідчить про низьку схильність до пасивного уникання чи пристосовування у складних ситуаціях. Досліджено особистісні детермінанти конструктивної поведінки в конфлікті. Установлено, що рівень асертивності в чоловіків вищий порівняно із жінками, що проявляється в більшій автономності та впевненості в поведінці. У жінок асертивність виявляється у сприятливих умовах і має потенціал до зростання. Виявлено, що емоційний інтелект у респондентів загалом перебуває на середньому рівні з тенденцією до високого. Жінки демонструють вищі показники емоційної обізнаності, емпатії та розпізнавання емоцій інших людей, тоді як чоловіки – в управлінні емоціями та самомотивації. З’ясовано, що в обох групах переважають адаптивні копінг-стратегії, що свідчить про ефективність у подоланні труднощів. Зафіксовано, що жінки частіше використовують просоціальні та непрямі стратегії, а також мають вищу емоційну реактивність; чоловіки більш схильні до внутрішньої автономності та демонструють окремі агресивні тенденції. Дезадаптивні стратегії трапляються рідко в обох групах, що вказує на загальну психологічну зрілість респондентів. За результатами кореляційного аналізу висунуте припущення було підтверджено.

ПРОБЛЕМА ПОСТТРАВМАТИЧНОГО ЗРОСТАННЯ ОСОБИСТОСТІ В СУЧАСНИХ ПСИХОЛОГІЧНИХ ТЕОРІЯХ

Wed, 10 Sep 2025 00:00:00 +0300

У статті представлено результати теоретичного аналізу посттравматичного зростання (ПТЗ) через призму різних психологічних підходів та актуальних на теперішній час теоретичних моделей, що описують механізми виникнення цього явища, зокрема функціонально-дескриптивної моделі, особистісно-центрованого підходу, біопсихосоціально-еволюційної концепції, а також у психолого-філософських, когнітивних, психодинамічних та гуманістичних інтерпретаціях. Авторами також проаналізовано ключові фактори, що сприяють виникненню ПТЗ, а саме когнітивну обробку досвіду, рівень соціальної підтримки, особистісні характеристики та отримання психологічної допомоги. Особливу увагу приділено взаємозв’язку ПТЗ із симптомами посттравматичного стресового розладу (ПТСР). Здійснено спробу привернути увагу науковців, які досліджують ПТЗ, до необхідності інтегрувати наукові підходи для розуміння його феномену уповні як складного та багатовимірного психологічного конструкту. Наголошується, що в розробленій авторами концепції посттравматичного розвитку (ПТР) на базі психосинтезу посттравматичне зростання (ПТЗ) розглядається як перехідний, тимчасовий процес переживання особистістю захисних ресурсних ідентифікацій, що частково збігається з більшістю представленими тут теоріями та моделями, які орієнтовані на трансформаційні механізми не лише виживання, але й побудови нових смислів та життєтворчості особистості з інтеграцією її травматичного досвіду. Однак інколи ПТЗ може мати невротичні симптоми через тривале домінування цих захистів в майбутньому. Підкреслюється, що функціонально-дескриптивна модель ПТЗ є найбільш поширеною в психологічній та міждисциплінарній орієнтаціях з метою побудови загальнопсихологічної теорії цього явища. Вона представлена на тепер у різних інтерпретаціях, але має обмеження в поясненні ідеї саморозвитку суб’єкта зростання, тобто не відображає феноменології його суб’єктності.