ДИСКУРСИВНІ ПРАКТИКИ КУЛЬТУРНОЇ СПАДЩИНИ У ТВОРЕННІ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ УКРАЇНЦІВ

Анотація

У статті досліджено, як дискурсивні практики, пов’язані з культурною спадщиною, сприяють формуванню національної ідентичності в умовах російсько-української війни. Конфлікт виходить далеко за межі фізичного поля бою, розгортаючись у культурних, мовних та символічних вимірах, де елементи культурної спадщини конструюють сучасні уявлення про реальність. Спираючись на концепт уявлених спільнот Бенедикта Андерсона, у статті обґрунтовується, що українська ідентичність формується та зміцнюється через спільну мову, колективну пам’ять і символічні репрезентації. У цьому процесі спадщина Тараса Шевченка відіграє ключову роль як культурний символ і знаковий маркер української національної ідентичності, а також як простір спротиву та об’єкт ідеологічного переосмислення. У статті продемонстровано, як дискурсивні практики навколо матеріальної та нематеріальної спадщини Шевченка – пам’ятників, текстів, публічних ритуалів і мовних практик – були переінтерпретовані в конкуруючих політичних наративах. Російські дискурси застосовують символічну апропріацію, вибірково переосмислюючи біографічні факти та культурні сенси, щоб вписати Шевченка в наратив «слов’янської єдності». Приклади з Криму та окупованих територій демонструють, як режисовані комеморації та контрольовані репрезентації слугують легітимації імперських смислів і витісненню української культурної специфіки. Водночас українські спільноти мобілізують спадщину Шевченка як інструмент стійкості та культурного суверенітету. Дії, такі як захист пам’ятників, відновлення прихованих написів, трансформація радянських меморіалів та викриття фальшивих атрибуцій, засвідчують тривалі практики символічного повернення й переозначення. Ці процеси засвідчують, що культурна спадщина є не статичним надбанням, а активною сферою творення смислів. Шляхом дискурсивного аналізу кейсів продемонстровано, що спадщина Шевченка виступає одночасно як об’єкт маніпуляції та каталізатор національного самовизначення. Отримані результати показують, що у воєнний час культурна спадщина перетворюється на потужний засіб опору, захисту та конструювання національної ідентичності.