ЕСТЕТИКО-СТИЛЬОВІ ОСОБЛИВОСТІ ЖИВОПИСУ МИКОЛИ ГЛУЩЕНКА КІНЦЯ 1940–1950-Х РОКІВ

Анотація

Мета роботи – проаналізувати образотворчі та естетико-стильові засоби живописної манери Миколи Петровича Глущенка (1901–1977) кінця 1940–1950-х років, ґрунтуючись на дослідженні мистецької спадщини художника з колекцій Дніпровського художнього музею, Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького, Національного художнього музею України (м. Київ). Методологія дослідження базується на компаративному, іконографічному й формально-стилістичному методах для здійснення комплексної мистецтвознавчої розвідки; залучено низку загальнонаукових методів, таких як аналіз, синтез та узагальнення. Наукова новизна. У дослідженні вперше розглянуто живописні твори М. П. Глущенка «радянського» періоду з погляду сучасного українського мистецтвознавчого дискурсу, презентовано загальні риси художньої мови митця кінця 1940–1950-х років, означено риси естетичної еволюції пейзажного жанру у творчості художника. Уточнено раніше окреслені хронологічні межі творчості й позначено подальші напрями досліджень. Висновки. Спираючись на дослідженні колекцій, що належать до державної частини Музейного фонду України з художніх музеїв Києва, Львова та Дніпра, проаналізовано вибрані твори Миколи Глущенка й визначено період кінця 1940–1950-х років як один з переламних у творчості художника. Протягом цього періоду стилістика й естетика живопису митця зазнали вагомих метаморфоз. За результатами наукової розвідки виокремлено такі ключові етапи: 1) кінець 1940-х – початок 1950-х років – намагання реалізуватися як майстер соцреалістичного напряму в галузі пейзажного жанру, створення низки пейзажів-картини – узагальнених образів країни; 2) друга половина 1950-х років – відмова від створення «програмних» краєвидів і зосередження на пейзажі-етюді як провідному жанрі у творчості М. П. Глущенка. У межах цього етапу, протягом 1950-х років, зафіксовано зміну в естетиці мистецтва художника, а саме перехід від скрупульозної фіксації мотиву до його суб’єктивного втілення.