РЕКВІЄМИ Й. Г. РАЙНБЕРГЕРА: ДУХОВНО-СТИЛЬОВІ ТА ВИКОНАВСЬКІ АСПЕКТИ

Анотація

Статтю присвячено аналітичним узагальненням щодо особливостей трактування типологічних ознак латинського реквієму в творчості Й. Г. Райнбергера. Мета роботи – виявлення поетико-інтонаційних та виконавських особливостей жанру реквієму у спадщині Й. Р. Райнбергера в річищі духовно-естетичних шукань німецької культури середини – другої половини ХIХ століття. Методологія роботи спирається на інтонаційну концепцію музики у ракурсі інтонаційно-стилістичного аналізу, а також на міждисциплінарний та історико-культурологічний підходи, що дозволяють виявити духовно-смислову та стильову специфіку реквіємної спадщини Й. Г. Райнбергера у контексті не лише індивідуального авторського стилю композитора, а й еволюційних шляхів німецького хорового мистецтва та його духовно-конфесійних настанов. Наукова новизна визначена тим, що в ній вперше представлені аналітичні узагальнення поетики латинського реквієму у творчості Й. Г. Райнбергера, які виявляють не лише жанрово-стильову специфіку спадщини композитора, але й її духовно-смислову складову. Висновки. Й. Г. Райнбергер увійшов в історію німецької музичної культури XIX століття як яскрава особистість, що успадкувала показове для німецького романтизму тяжіння до творчого універсалізму (виконавство, педагогіка, диригентство, викладацька та композиторська діяльність), який доповнювався також його високою працездатністю та прагненням оволодіти висотами музичного професіоналізму. Водночас творчість Й. Г. Райнбергера виявляє його глибинний інтерес до духовно-релігійних настанов німецької культури, про що свідчить його численна хорова спадщина, зокрема, реквієми (ор. 60, 84, 194). Їх поетика сформована на перетині жанрових та богослужбових настанов латинського католицького реквієму та відтворення його «моделі» в композиторській практиці з урахуванням настанов «Цециліанського руху». Водночас гармонійно-просвітлений, медитативний тонус цих творів виявляє їх спорідненість з «Німецьким реквіємом» Й. Брамса, що мав протестантську ґенезу. При цьому і Й. Брамс, і Й. Г. Райнбергер в інтонаційній мові своїх траурних композицій апелюють саме до стародавніх зразків церковно-співацького обиходу, що, попри належність до різних конфесій, в умовах німецької музично-історичної традиції другої половини XIX століття символізують глибинний зв’язок з її віковими релігійно-етичними настановами та прагнення до духовного об’єднання нації.