ТРАНСФОРМАЦІЯ ТЕАТРАЛЬНИХ ПРАКТИК У КОНТЕКСТІ КУЛЬТУРИ ХХІ СТОЛІТТЯ

Анотація

Попри те, що постмодернізм приніс театральній сфері цілу низку іронічних прийомів і деконструкції, його крайня цитатність часто формує відчуття вичерпаності форм. Сучасний глядач, звиклий до швидкого оновлення контенту, очікує від театру глибшої взаємодії та нових смислових обріїв. Проблема полягає в тому, як подолати цей постмодерністський бар’єр, не руйнуючи звичну тканину культури, а навпаки – гармонійно інтерпретуючи її коди. Мета статті – простежити, яким чином визначення культури як мережі «штучних інстинктів» (Ю. Н. Харарі) створює дискурс для аналізу новітніх театральних практик у культурологічному підході, а також виявити вплив постмодерністської спадщини як чинника, що гальмує розвиток театру, та знайти способи його подолання. Методологія. У нашому дослідженні ми виходимо з культурологічного підходу, розглядаючи театральний процес крізь призму уявлення про культуру як про «мережу штучно сформованих інстинктів» (Ю. Н. Харарі). На цій основі застосовано міждисциплінарний підхід, що дозволяє поєднати аналіз перформативних практик, концепцію «двох культур» (C. P. Snow) та модель дифузії інновацій (E. M. Rogers). Крім того, використано загальнонаукові методи аналізу й порівняння, що забезпечило комплексне розуміння сприйняття нових театральних форм. Наукова новизна. У статті запропоновано культурологічне осмислення сучасних сценічних експериментів, у яких штучні інстинкти розглядаються як методологічна основа комунікації між Автором і Глядачем, а «дві культури» (C. P. Snow) тлумачяться як модель протистояння «класичного» й «інноваційного» театрів. Доведено, що поетапне впровадження радикальних форм, згідно з теорією Е. Роджерса, пом’якшує відторгнення аудиторією. У висновку зазначається що сучасний театр, зіткнувшись із «вичерпністю» постмодерну, прагне залучити нові форми перформативності й цифрові рішення, що враховують формування нових штучних інстинктів, тобто культури. Поєднання класичних сюжетів із технологічною інтерактивністю допомагає зберігати культурну спадковість і водночас прокладати шлях для експерименту. Такий баланс має потенціал для подолання розриву між двома типами культур – старою та новою, та виходу за межі постмодерного кризового стану.