КУЛЬТУРНА ДИПЛОМАТІЯ В ЗАРУБІЖНІЙ ГУМАНІТАРИСТИЦІ
DOI:
https://doi.org/10.32782/facs-2025-2-35Ключові слова:
дипломатія, культурна дипломатія, гуманітаристика, динаміка, розвиток, тенденції, світова політика, «м’яка сила»Анотація
В загальному розумінні світова гуманітаристика розуміє культурну дипломатію як сферу політики, в якій держави прагнуть мобілізувати свої культурні ресурси для досягнення цілей зовнішньої політики. Природа цих цілей і культурних ресурсів, мобілізованих для їх досягнення, зазнавала історичних змін, і для позначення такого роду політики в різних національних та історичних контекстах використовувався ряд термінів. Протягом XIX століття культурна дипломатія була тісно пов’язана із суперництвом Великих держав, особливо в колоніальному контексті. Однак після закінчення Першої світової війни культурну дипломатію все більше почали розуміти як засіб для проведення ідеологічної конкуренції, тренд, який став центральним у культурній дипломатії холодної війни. Тим не менш, зосередження науковців на культурних вимірах протистояння між двома наддержавами часів холодної війни відвернуло увагу від інших різновидів культурної дипломатії в «третьому світі» або «глобальному півдні», які прагнули встановити форми солідарності між постколоніальними націями.У постбіполярний період розвитку світової політики інтерес до культурної дипломатії вийшов за межі виключно американського академічного простору і здобув визнання серед науковців інших країн. Незважаючи на різноманіття підходів і трактувань, термін cultural diplomacy закріпився в міжнародному науковому обігу як загальновизнане поняття. Визначення культурної дипломатії можуть відрізнятися залежно від мети та конкретних форм її реалізації. Системне осмислення цього феномену розпочалося ще в 1960-х роках ХХ століття.У рамках культурної дипломатії застосовуються різні інструменти впливу, серед яких: мистецтво (театр, кіно, музика, танець, живопис, скульптура), організація виставок, зокрема міжнародних, таких як ЕКСПО; освітні та академічні програми обміну, мовні курси за кордоном; популяризація літератури через відкриття бібліотек або переклади творів на інші мови; міжнародне поширення новин і культурного контенту; а також релігійна дипломатія, включаючи проєкти міжрелігійного діалогу.
Посилання
Ang I., Isar Y. R., Mar P. Cultural diplomacy: Beyond the national interest? International Journal of Cultural Policy. 2015. № 21(5). Р. 365–338.
Isar Y. R. Cultural diplomacy: An overplayed hand? Public Diplomacy Magazine. 2010. № 5. Р 29–44.
Byrne Caitlin Public Diplomacy and Constructivism: A Synergistic and Enabling Relationship. International Studies Association Annual Conference, San Diego, (1-4 April 2012). URL:http://files.isanet.org/ConferenceArchive/c0f3deebd76244828cc6ed1c12810555.pdf (дата звернення:10.03.2025)
Zaharna R. S. Mapping Out a Spectrum of Public Diplomacy Initiatives: Information and Relational Communication Frame-works. Routledge Handbook of Public Diplomacy. 2009. № 6. Р. 86–100.
Milton CJr. Cultural Diplomacy and the United States Government. Washington DC: Center for Arts and Culture, 2013. 145 р.
Leonard M. Diplomacy by Other Means. Foreign Policy. 2002. № 132 (September–October). Р. 48–56.
Bano M., Chaudhri, Z. Zowghi, The Role of Generative AI in Global Diplomatic Practices: A Strategic Framework. 2023. № 9. https://doi.org/10.48550/arXiv.2401.05415
Riordan, N., Machon, M., & Csajkova, L. Space Diplomacy and the Artemis Accords. 2023. № 6. https://doi. org/10.48550/arXiv.2311.12137
Сухорольська І. Ю. Громадська (публічна) дипломатія в сучасних міжнародних відносинах: нові тренди і особливості. Регіональні студії. 2020. № 30. С. 103–107. https://dspace.uzhnu.edu.ua/jspui/handle/lib/69345
Завада Я. І., Дударчук В. І. Публічна дипломатія як засіб «м’якої сили» США на Близькому Сході. Політичне життя. 2021. № 3. С. 112–118. https://doi.org/10.31558/2519-2949.2021.3.17
Вилінський С. І. «М’яка сила» у зовнішній політиці Федеративної Республіки Німеччина: дис. … канд. політ. наук за спеціальністю 23.00.04 – політичні проблеми міжнародних систем та глобального розвитку. Київський національний університет імені Тараса Шевченка Міністерства освіти і науки України. Київ, 2019. 228 с.
