СЕМІОТИЧНИЙ АНАЛІЗ СЛІВ-СИМВОЛІВ В УКРАЇНСЬКІЙ ПІСЕННІЙ ТРАДИЦІЇ

Анотація

Українська пісенна традиція – це не лише унікальна форма національного музичного висловлювання, а й багаторівнева знакова система, в якій слова-символи виконують роль ключових структуроутворювальних елементів етнокультурної пам’яті. Через вербальні образи, закріплені в пісенному тексті, передається ціннісно-світоглядна картина народу, його колективний досвід, ментальні архетипи та емоційно-ціннісні константи. Пісенна мова є особливою комунікативною формою, де слово-символ набуває особливої експресивної та онтологічної ваги: воно не просто називає явище чи предмет, а моделює уявлення про них, втілює міфопоетичне бачення дійсності.У статті здійснено семіотичний аналіз слів-символів, виявлених у різних жанрах української народнопісенної творчості – календарно-обрядових, родинно-побутових, рекрутських, історичних піснях, думах, голосіннях. Розглянуто лексеми, що мають глибоке символічне навантаження (дуб, сокіл, вода, вогонь, калина, вінок, поле, доля, чорнобривці), та простежено закономірності їхнього функціонування як знаків культурної пам’яті. Символи води й вогню репрезентують межові стани буття, ініціаційні переходи, очищення й жертву; образи калини, чорнобривців, вінка – позначують жіночість, родові коди, соціальний статус; дуб, поле, сокіл – маркери сили, простору, свободи, зв’язку з предками. Акцент зроблено також на емоційно-комунікативній природі символів у поєднанні з мелосом як засобом підсилення смислового навантаження.Методологічну основу становлять принципи структурної та культурної семіотики, фольклористики, етномузикології, а також когнітивної етнопоетики. Особливу увагу приділено феномену пісні як носія культурної пам’яті, її здатності фіксувати, трансформувати й передавати світоглядну матрицю етносу у часі. Аналіз охоплює також приклади сучасної трансформації символіки в авторській пісні, сценічному фольклорі, фольклорно-стилізованому маскульті. Стаття аргументує, що український мелос постає як багатокодовий комунікативний механізм, де слова-символи відіграють роль культурних маркерів і «ключів пам’яті», здатних підтримувати тяглість ідентичності навіть у часи соціальних зламів і глобальних викликів.