ПЕРФОРМАТИВНІ ТЕНДЕНЦІЇ У СУЧАСНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ ОПЕРІ

Анотація

Мета статті – концептуалізація перформативності в сучасній національній опері. Методологія статті ґрунтується на компаративних засадах, які передбачають поєднання культурологічного та системного підходів, а також музикознавчих дослідницьких стратегій, зокрема жанрового аналізу. Наукова новизна детермінована висвітленням значущості та специфіки перформативних тенденцій у сучасних інтерпретаціях жанрової моделі опери. Висновки. Акцентовано, що сучасна концептуалізація перформативності пов’язана із набуттям нею статусу самостійного змісто- та структуротворного компонента жанрової моделі опери, який слугує формуванню її нових перцептуальних обріїв, інтертекстуальних вимірів та семантичній багатовимірності, віддзеркалює постсучасну ревізію значимості аксіологічних орієнтирів, процеси дифузії та трансформації параметрів жанрових моделей і продукування нових жанрових утворень. Показано, що в сучасних репрезентаціях опер Дж. Россіні та Д. Бортнянського перформативні новації забезпечують: формування позачасових концептуальних вимірів творів та їх релевантність парадигмальним орієнтирам постсучасності; увиразнення трансформації структурних параметрів творів та зрушень у співвідношеннях між вокальним та акторським началами; модуляцію академічної традиції у простір масової культури; актуалізацію функції вокаліста як носія-трансформатора культурних кодів. Виявлено, що інтенсифікація перфомативного компонента в сучасних інтерпретаціях жанрової моделі опери у творчості В. Губаренка, Є. Станковича, О. Козаренка, З. Алмаші віддзеркалює процеси жанрової дифузії, стає вагомим засобом: концепто- та структуротворення; позиціонування академічного жанру як концентрованого втілення національного духовного досвіду; створення метафоричного, символічного художнього простору; репрезентації прихованих смислів. Показано, що в монооперах К. Майденберг-Тодорової та Л. Юріної перформативні новації марковані: апеляціями до кодів історико-культурних епох, які забезпечують семантичну багатовимірність творів; значущістю нон-академічних засобів виразності, що нівелюють межі академічного вокалу, надають вокалісту функцій режисера та фактично співавтора твору, а також формують нові шляхи художньої комунікації, пов’язані з модуляцією опери із академічного простору у простір повсякденності.