ФЕНОМЕН ТЕАТРУ І КІНО В ПРОЕКЦІЇ АНТИЧНОЇ КУЛЬТУРНОЇ СПАДЩИНИ

Анотація

Важко уявити сучасний світ без театрального дійства та кіномистецтва. Їх вплив на суспільну свідомість неможливо переоцінити. У ХХІ столітті театр і кіно залишаються одними з найвпливовіших форм мистецтва, що не лише відображають соціокультурні процеси, а й активно формують цінності, світогляд та естетичні орієнтири суспільства. У сучасній культурі, що характеризується гібридністю, динамікою та зростаючим впливом цифрових технологій, театральне і кіномистецтво набувають нових змістів та форм, перетворюючись на важливі комунікативні платформи. Театр, зберігаючи свої ритуальні і драматичні основи, дедалі частіше інтегрує елементи перформативності, мультимедійності та соціальної дії. У театрі перетинаються реалії всіх видів мистецтва: драматургії, режисури, акторської гри тощо. У свою чергу, кіно – як масове мистецтво – не лише розважає, а й виконує просвітницьку, критичну та художню функцію, формуючи і вдосконалюючи простір для різних форм комунікації, зокрема і для культурного діалогу. Обидві форми мистецтва реагують на глобальні виклики, такі як війна, пандемія, екологічна криза, водночас переосмислюючи людську ідентичність, пам’ять і майбутнє. Відповідно, метою статті є аналіз феномену театру та кіно в контексті античної культурної спадщини, з особливим акцентом на античну трагедію як універсальну художню модель, що поєднує естетичне переживання, міфологічне мислення та онтологічні роздуми про природу людського буття. Методологія дослідження представлена дескриптивним, герменевтичним і феноменологічним методами у поєднанні з принципом історизму. Такий методологічний інструментарій дав змогу визначити специфіку становлення та розвитку театру й кіно, а також окреслити їхнє місце в сучасній культурі. Наукова новизна. І театр і кіно в системі світової культури є складним соціокультурним явищем. Феномен так званого кінотеатру характеризується здатністю до формування нових можливостей через творчу взаємодію театру і кіномистецтва, демонструючи ефективність інтеграції цих мистецтв. Таких досягнень можна досягнути на підґрунті глибокої дослідницької роботи світових теоретиків театру і кіно. Найвідомішим теоретиком античного театрального мистецтва є Арістотель. У контексті критичного дослідження театру і кіно актуальним є звернення до поетики Арістотеля, що зумовлено необхідністю осмислення класичних естетичних принципів у сучасному культурному просторі. Філософія Фрідріха Ніцше, що здійснює глибоку реінтерпретацію діонісійського міфу, актуалізує ірраціональні, екстатичні й трансцендентні аспекти творчості, які виявляються як у класичній трагедії, так і в експериментальному кінематографі ХХ–ХХІ століття. Трагедія, за Ніцше, – це не лише мистецька форма, а спосіб примирення людської свідомості з невідворотністю страждання через естетичне переживання краси, а міф – не застиглий архетип, а динамічний інструмент формування культурної ідентичності, що постійно оновлюється у художньому акті. Через міф і трагедію Ніцше повертає європейській культурі усвідомлення глибинної ірраціональної енергії, яка лежить в основі творчості та людського існування. Висновки. У сучасному театрі й кіно продовжують функціонувати ті ж естетичні та філософські моделі, що були закладені ще в античності, однак вони набувають нових форм, актуалізуючись через технічні засоби, віртуальні середовища та зміну способів сприйняття. Це свідчить про безперервність культурної пам’яті та необхідність системного міждисциплінарного осмислення художніх практик у світлі класичних першоджерел.