ХОРЕОГРАФІЧНЕ МИСТЕЦТВО ПІНИ БАУШ ЯК ПРАКТИКА КУЛЬТУРИ ВЗАЄМОДІЇ

Анотація

Метою роботи було дослідження реляційних та партисипативних практик у хореографічному мистецтві Піни Бауш і визначення ролі її творчості в осмисленні колективних травм повоєнної Німеччини в художній культурі другої половини ХХ століття. Методологія дослідження поєднувала історико-контекстуальний аналіз з культурологічним підходом, який фокусувався на соціальній заангажованості хореографічного мистецтва П. Бауш. Розгляд художніх принципів мисткині крізь оптику культури взаємодії був забезпечений культурно-історичним, мистецтвознавчим і аналітичним методами. Водночас, за допомогою біографічного методу було висвітлено вплив особистого досвіду на формування світоглядних орієнтирів мисткині, що знайшли відображення у критиці «філістерства» та проблематиці когнітивної «бар’єрності» між індивідуальним і соціальним. Наукова новизна дослідження полягає у концептуальному переосмисленні хореографічного мистецтва П. Бауш через поєднання сучасних культурологічних ракурсів, що дозволяє виявити нові змістовні пласти в її творчості. Ключовим є безпосереднє застосування теорій Н. Бурріо та К. Бішоп щодо хореографічних практик мисткині, що виводить доробок П. Бауш у сферу «мистецького соціального проєкту» та культури взаємодії. Аналітичний розгляд художніх принципів П. Бауш з викривальної позиції «філістерства» простежує ґенезу цієї проблематики від німецького Романтизму до ХХ століття, збагачуючи критику «суспільства споживання» повоєнної Німеччини культурно-історичним і політико-соціальним виміром. Комплексний біографічно-контекстуальний аналіз чітко визначає, як особистий досвід мисткині трансформує експресіоністську спадщину у новий, соціально-політичний танець, сфокусований на «детоваризації» фемінної тілесності та осмисленні колективних травм. Висновки. Наслідуючи німецьку експресіоністичну хореографію (Р. фон Лабан, К. Йoсс), Піна Бауш здійснила радикальну трансформацію цього напряму, інтегрувавши в хореографічне мистецтво соціально-політичний аналіз, сфокусований на осмисленні колективних травм. Мисткиня активно використовувала реляційні й партисипативні підходи з метою переорієнтування глядача з пасивної ролі спостерігача до стану співучасті та миттєвої присутності («тут і тепер»), що відповідало концепції «ситуації мистецтва» (за Н. Бурріо). Ця модифікація досягалася завдяки застосуванню нетривіального звукового оформлення (шлягери, радіомузика) та формуванню на сцені простору, який імітував буденне життя (кафе, ресторани). Введення цих практик повсякденності сприяло руйнуванню бар’єра між ідеальним і буденним, активізуючи спільну пам’ять аудиторії. Таким чином, сценічний простір функціонував як можливість для відкритої, катарсичної взаємодії. Це вивело доробок П. Бауш на рівень мистецького соціального проєкту, де емоційне сприйняття публіки стало невід’ємним елементом структури твору.